О.Б. Гуцуляк
ГЕНЕЗА МІФОЛОГЕМИ БІЛОВОДДЯ — "ЗАПОВІТНОГО ЦАРСТВА ПРАВЕДНИКІВ"
Завдання дослідника міфології полягає не стільки в тому, щоб пояснити причини виникнення того чи іншого міфу, описати всю своєрідність його внутрішньої структури, висвітлити його суспільно-історичну, релігійно-естетичну та індивідуально-психологічну зумовленість, викрити безпосередню формальну, семасіологічно-лінгвістичну, семіотичну (мовну — іноді навіть у вузьколінгвістичному сенсі) підвалину, але й у тому, щоб сприяти синтематичному сприйняттю явищ міфології, допомогти розкрити для теперішніх та майбутніх поколінь живі та дієві сторони міфічного навіть віддалених від нас епох, удатно збагатити та розширити нашу здібність “заражатися” міфом як особливим модусом мислення, що супроводжує історію культури. Перед читачем-реципієнтом повинен постати у всій своїй академічній чіткості та красі метод деконструкції власне не “холістських істинно сакральних композицій” (термінологія традиціоналістської філософії), як це пропонують структуралізм та постмодернізм (не слід його плутати з Постмодерном!), а профанічних ансамблів як сучасності, так і того, що їм концептуально передувало. Сама ідея реконструкції міфу і персонажів, у міфі присутніх, не могла б бути реалізована поза методом мовної реконструкції, для чого необхідне знання генетичної природи мови та її явищ, зв’язків мов, етносів із субстратами, адстратами чи мовними союзами. Також використовується метод лінгвістичної палеогеографії, коли мовні явища тої чи іншої мови та мов її сусідів (споріднених та не споріднених) піддаються відносній хронологізації і також приймаються не один-два явища, а вся сукупність фонетичних, граматичних та лексичних особливостей. Слід прийняти зауваження відомих дослідників В. Іванова та В. Топорова, що при реконструкції міфологічних реалій слід вважати суттєвим не тільки семантичні та граматичні, але й звукові зв’язки, котрі навіть вважали випадковими.: "... Тому тут важливим виявляється встановлення зв’язків не тільки між похідними від одного кореня, але й між словами різних коренів з подібним звуковим складом. У зв’язку з такою групою слів можна вважати потеннційно ймовірним використання всередині одного тексту набору близько звучних основ, що належать до сакральної лексики".
Легенда про Біловоддя — міфічне таємне християнське царство в серці Євразії (або розташоване за Китайським царством через 44 дні шляху в "окіяні-морі" на 70 островах, охоплюючи простір між горами на 600 верст), як сакральний простір у профанному світі, як "земний рай", який тимчасово є "прихований від світу, але якого можуть досягнути "обрані", — лежить в одній площині з такими ж архетипними уявленнями про "Святу Землю" — "... прототип, — пише Р. Генон, — всіх інших, духовний центр, котрому підпорядковані нші, престол відпочаткової традиції, від котрої похідні всі часткові її версії, що виникли внаслідку адаптації до тих чи інших конкретних особливостей епохи і народу. Така "Свята Земля" за перевагою — це "вища область", згідно змісту санскритського слова Парадеша, котре халдеї перетворили в Пардес, а люди Заходу — в Парадіс... І тут ... символіка "Святої Землі" має двоякий зміст: ... він у будь-якому випадку уособлює не тільки сам цей центр, але також ... традицію, котра з нього походить або котра в ньому зберігається, тобто в першому випадку — відпочаткову традицію, а в другому — певну часткову традиційну форму... Але центр є, з причини свого відпочаткового характера, те, що можна було б назвати "місцем" непроявленості; а отже, чорний колір ... дійсно підходить йому. Слід, проте, зауважити, що і протилежний, білий колір також приналежний центрові, в другому його аспекті: як точці виходу "традиції", ототожненої з точкою випромінення світла".
Біловоддя наснажувало не одне покоління шукачів, змушувало до ототожнення з ідеальним локусом локус цілком реальний — міста та країни у фізичному просторі, у просторі матеріальної культури. В тому числі наснажувалися й фанатичні народні низи, як от ідею шляху в Біловоддя проповідували представники російської секти старообрядців-"бігунів". Начебто, християни Соловецького монастиря, переслідувані під час реформи патріарха Никона**, під проводом Савватія та Зосими кораблями Льодовитим океаном, а також пішки вирушили в Біловоддя, а саме уявлення про "біловодську ієрархію" рознесено було після смерті в лісах старообрядського єпископа Александра В'ятського; вперше про Біловоддя повідомляє топозерський інок Марк, котрий описав "асерських християн", котрими керують єпископи та патріарх "антіохійського рукоположення", а В.Г. Короленко ототожнив цього інока Марка із самим мандрівником Марко Поло) та авантюристи типу поселянина Бобильова і самозванного "біловодського єпископа" Аркадія Пігулевського (чи Пікульського, українця, родом з Києва, впеше був арештований у 1849 р. в с. Батурине в 25 верстах від Томська, потім мешкав у Каргополі Олонецької губернії, звідки в 1866 р. поліція фіксує вихід великої групи посланців "в Самарську губернію" (екзотерична назва Біловоддя, для непосвячених і урядників), і знову повідомлення про нього появилися у пресі в 1881 р. як мандрівника північноросійськими та приуральськими губерніями; він чудово володів французькою мовою і називав себе нащадком князів Урусових, яким належить слава вбивць в Калузі Лже-Дмитрія ІІ в 1614 р., що дало ряду езотериків вбачати в ньому славнозвісного Сен-Жермена!). Також у книзі спогадів про святого Іоанна Кронштадтського розповідається про те, як він "утішав" якогось "біловодського єпископа", який перебував у важкому душевному стані. Біловодья Аркадій називав "землею патагонів", там начебто царює цар Григорій Володимирович та цариця Глафіра Йосифівна, головне місто — Трапезангунсік Банкон (явний натяк на змішання Трапезунду з Бангкоком), а друга столиця — Грідабад. У Банконі 700 000 жителів, 300 церков, один патріарх Мелетій та чотири митрополити "сірського язика". Патріарх сам титулувіався "Славяно-біловодський, Камбайський (тобто Камбоджійський), Японський, Індостанський, Індіянський, Англо-Індійський, Ост-Індії, Іюст-Індії і Фест-Індії, і Африки, і Америки, і землі Хілі і Маголанської землі, і Бразилії, і Абасінії". Проголосивши себе єпископом "біловодського поставлення", він полемізував з т.зв. "австрійським согласієм" старообрядців Білокриницької єпархії.
Як от довів Накамура Єсікадзу, козак-старовір Г. Хохлов зі своїми товаришами-козаками О.В. Баришніковим та В.Д. Максимовичевим в 1898 р. примандрували в Японію, вважаючи, що прибули у "Біловодське царство" (опубліковані записки Г.Т. Хохлова "Подорож уральських козаків у Біловодське царство" за сприянням відомого письменника В.Г. Короленка і керувалися вони маршрутом, накресленим вищезгаданим "біловодським єпископом" Аркадієм: Одеса — Константинополь — Сан-Стефано — Афон — Смірна — о. Патмос — о. Родос — о. Кіпр — Бейру — Сідон — Тір — акра — Кяфа — Яффа — Ієрусалим — Порт-Саїд — Суецький канал — о. Цейлон, Коломбо — о. Суматра — Сінгапур — Сайгон — Гонконг — Шанхай Нагасакі — Владивосток — Хабаровськ — Чита — Іркутськ — Красноярськ — Кінель — Новосєргєєво). Аналогічно, зазначає Ігауе Нахо, уявлення про блаженну країну, де царює грядучий спаситель світу "Япон-каан" існує серед тюрків-алтайців (ойратів), котре, на думку Іноуе Коїті, виникло під впливом старообядницьких легенд (див.: ). Також саме з айнами співставляється рядом дослідників раніша російська легенда (принесена учасниками експедиції Івана Москвітіна до устя Амуру, 1636-1642 рр.) про благочестиву "землю бородатих людей" (за збірником Кірши Данилова: "в сибирской Украине, во Доурской стороне"; також Даурія описана як благочестива земля у "Житії протопопа Аввакума та Єпіфанія"), де можна чути звуки дзвонів та бачити позолочені верхівки будівель. Легенди виводили "бороданів" з нащадків супутників якогось старообрядського єпископа, викинутих років чотириста тому шторомом на острів. А.П. Окладніков вважає, що до росіян ця легенда потрапила від тубільців, які власне й мали перекази про айнів Сахаліну та сінтоїстські храми з дзвонами в самій Японії. Також не останню роль у зближенні відіграла і генетична схожість буддиської та християнської обрядовості: "... Найяскравіший факт — стародавня розмальована скульптура Трійці з Нари, японської столиці VIII століття (мається на увазі буддиська "трійця" — Нірманьякайя "Будда-страдаючий", Самбхогакайя "Будда-сяючий у небі", Дхармакайя "Будда-вселенська творча сила", — О.Г.)... Але нема іншого твору мистецтва, так близького за духом до рубльовської Трійці... ".
Іраніст Л. Лелеков знаходить буддиські (тобто тангріанські) прототипи у християнській іконографії Трійці, Деісуса (неграмотне давньоруське передання грецького Деесіс) та Успіння, і вважає, що посередниками між Сходом і Заходом були саме манихеї, котрими, як відомо, були і деякі степові етноси. Вони, переходячи у християнство, повинні були “тричі три рази” відректися від Будди. Католицькі місіонери у Тібеті, Китаї та Монголії були шоковані, коли виявили разючі співпадіння буддисько–ламаїстської символіки та обряду з християнськими. Так, буддийські монахи–лами постригаються на священнослужіння як і католицькі ченці. Вони носять таку ж довгу одежу, вкриту золотим золотим вишиттям, дотримуються постів, практикують духовне усамітнення, накладають на себе епітимії та умертвіння плоті, сповідують вірмолять про заступництво святих, здійснюють далеке паломництво для поклоніння мощам та святиням. У лам безшлюбність стала нормою, хоча спершу, як і у католиків, це була лише похвальна справа. Існували чоловічі та жіночі “обителі” для спасіння душі. У ламаїзмі є вівтарі, панікадила, дзвони, раки і скриньки з мощами, посуд зі святою водою. Лами здійснюють богослужіння з митрою на голові і з посохом у руці, у ризах, схожих на стихар, підрясник та мантію, схиляють коліна перед святинями, наспівують церковні піснеспіви, читають літанії, моляться мовою, чужою для пастви, здійснюють служби за упокій, йдуть перед процесіями. Віруючі перебирають вервиці так, як католики. Місіонерська діяльність буддистів на Євразійський степ була надзвичайно потужною, вони вірою в трансцендентного Будду Вайрочану (та його еманацію — Будду Шакьямуні) видали себе відновлювачами віри в Отця–Небо (Тенгрі) та його бичем на тих, хто відвернувся від Отця (уйгурів-маніхеїв). Буддистами були войовничі кангари, знані на Русі як печеніги, а на Балканах – як “коньяри”. Саме вони, як на нас, занесли на Русь такий таємничий, засвідчений у “Слові о полку Ігоревім”, термін “карна”, що походить із санскритського “каруна” – “активне співстраждання”, що, поряд із мудрістю, є одним зі стовпів віровчення махаяни – “великої колісниці” буддизму, а також одним з чотирьох божественних станів, що досягаються через відмову від особистих становлень. Саме одну з гілок махаяни, так звану ваджраяну (степовий буддизм), культивували кангари–печеніги, батьківщина яких була суміжною із Тохаристаном, у столиці якого, Балхі, тільки у V – VІІІ ст. було сто буддистськиих монастирів. Також слід додати. що, на нашу думку, саме багатоголові Змії Гориничі символізують у руських билинах буддизм: в Кизилі зустрічаються зображення багатоголових буддійських монахів, які летять на перший буддійський собор, також багатоголові монахи літають довкола Будди на фресці в Кумтурі. Саме ваджраяна практикує у своїй обрядовості “габалу” (теж санскритський термін) — посудину з людського черепа, обробленого золотом, для пиття червоного напою, символізуючого кров ворогів і злих духів. Габалу розташовували на підставці–триніжнику, її покривали випуклою кришкою, навершя якої має вигляд “ваджри” — “алмазної сокири”, що зображалася у вигляді перехрещеного посередині пучка блискавок із загнутими кінцями. З черепа князя Святослава Завойовника печенізький хан Куря виготовив саме таку чашу – “габалу”. Її зображення на триножнику карбував на своїх монетах князь Володимир Святославович. Чому? Бо чашу–“габалу”, “славу”, згідно з літописом, “перейняв” у печенізького богатиря у поєдинку Ян–Кирило Усьмович Кожумяка. На місці поєдинку, за переказом, засновано Переяслав.
В середовищі теософів виникає одночасна духовна та матеріальна локалізація Біловоддя — це буддиска легендарна Шамбхала (М.К. Реріх перекладає назву як "Білий острів") — "острів" в пустелі Гобі (Шамо), "підземний світ" під охороною "отруйних потоків" повітря та вод, де мешкає чотирирукий та триокий "Володар Світу" ("Локанатха", "Дхіан-Коган"; А.Кураєв ототожнює його з буддійсько-калмицьким триоким червоним Чжамсараном, який сидить на мідній горі посеред гігантського моря людської та кінської крові та здійснює правосуддя, йому щодень здійснюється ранкова молитва у всіх ламаїстських монастирях), котрий ночами навідується в ламаїстські храми, з Чорної Скелі розсилає посланців у світ (доволі часто вони є одночасно радниками протилежних ворогуючих сторін, логіка чого доступна тільки самому Володарю Світу). Також там знаходиться "магічне зеркало", в котрому Володар бачить все, що відбувається у світі, і спрямовує його хід за допомогою певного "Психічного Центру" та магічного метеориту в ньому. Одночасно, за В. Ф. Оссендовським, він здійснює довгу та некромантичну молитву на мові "ватаннан" та церемонію над труною з мумією свого попередника.
Окрім того у світі існують, начебто, ідентичні копії-форпости "місій Шамбали". Серед них теософи називають сікхський храмовий комплекс у Пенджабі Амрітсар (як, поряд з ламаїстською Лхасою, одна з "еманацій" духовного Біловоддя): "... Ім'я "Амрітсар" походить від санскритських слів: "А" — частка заперечення. "мріт" — смерть і "сар" — "джерело", вцілому —"джерело безсмертя". Ім'я це дане спершу не містові, а "талао", або озерові, посеред кришталевих вод котрого ... звеличується Золотий Храм, збудований Рам-Дасом, четвертим гуру або царем-вчителем сікхів в 1581 році. Починаючи від Нанака, засновника сікхізму, таких царів-гуру (Раджа-гуру) у них було десять... Саме місто 400 років тому було відоме під іменем Чак. Коли, виривши озеро, Рам Дасс облаштував його безліччю невеликих храмів, то він назвав це місце Рам Даспур... [Останній гуру Говіда ІІ проголосив:] "... Бога неможливо знайти лише в писаннях і церемоніях. Він живе у серці людини і пізнаваний тільки у смиренні та щирості внутрішньої молитви"... Вчення кротості перейшло поступово в обожнення вітчизни як зібрання сікхів, "вибранців Божих", і в релігію, відому під назвою "кальзи", у буквальному перекладі "земля спасенних або звільнених від гріха"... Закони або догмати, видані Говіндою, наступні: Бог є дух, але хоча Його дух всесвітній, він сходить на землю тільки, щоб осяяти сікхів, і Його присутність ніде не з'являється Ним, крім однієї кальзи; не дивлячись на цю відсутність Бога, "всі народи повинні прагнути до складання єдиного", тобто повинні стати сікхами, всі, окрім "магометан, котрих слід систематично і невпинно знищувати, осквернюючи навіть могили їх праотців і святих"... Озеро Безсмертя і храм доступні всім кастам і сектам індусів. Води "Озера Безсмертя" одні дають життя вічне. Всі сікхи повинні називатися сінгами (левами). Всі повинні бути освячені водою, носити довге волосся, не поклонятися нікому, окрім Бога і його Гранфи [Святе Письмо сікхів], не бути беззбройним, завжди боротися з мусульманами... Сікх, який йде за вищевказаними законами, "сутча падша" — "справжній цар"...". За “езотеричною” традицією, під Біловоддям слід розуміти землі Північно-Східного Тібету – Амдо (древня назва – Сумпа) зі столицею Сілін (кит. Сініен), де розташоване Цо Нон (“Синє озеро”; монг. Кукунор; кит. Цінхай). Власне через цю країну проходив Великий Шовковий шлях.
Існує переказ про Біловоддя і в середовищі офіційного православного духовенства, де воно вважається заповітною країною праведників, куди свого часу прибуло посольство великого київського князя Володимира на чолі з ієромонахом Сергієм Афонським і який єдиний через тривалий час (більше 50 років) зумів повернутися на Русь. У “Житії св. Макарія Єгипетського (варіант: Римського)” розповідається про трьох монахів, котрі подорожували, “щоб побачити місце, де небо прилежить землі”. На сході вони досягли “церкви великої, в котрій посеред вівтаря тече джерело білої води”, через що ця країна називалася БІЛОВОДДЯ. Там, переправившись через велику ріку, вони зустріли старця Макарія (грец. makaria “блаженство, щастя”), який прийшов з Єгипту. Жив він начебто у “дванадцяти поприщах від раю” (аналогічно про подорож до "земного раю" розповідають апокрифи "Хоженіє Зосими до рахманів" та "Житіє св. Агапія"). Також слід додати, що у старообрядських переданнях з архіву Барсова маршрут до цієї країни такий: “Москва, Казань, Єкатеринбург, Красноярськ і далі невідомими гірськими проходами через китайську землю 44 дні шляху до Біловоддя”. Історичний Макарій Єгипетський (301-390 рр.) був учнем засновника схимництва святого Антонія і заснував у 360 р. монастир в урочищі Ваді-Натрун, багатому мінеральними джерелами, між Каїром та Александрією, центр коптських монахів. Згідно з переданням саме тут поховане тіло обезголовленого Іоанна Хрестителя.
Сама ж Православна Старообрядська Церква вважає, що уявлення про благочестиве царство Біловоддя слід пов'язувати з саме індійськими християнами-несторіанами, які у протистоянні з уніатськими намаганнями португальських католицьких місіонерів, в 1665 р. відновили "трьохчинну ієрархію", закликавши яковітського ("сірського" монофізитського) єпископа Григорія Ієрусалимського, який діяв з благословіння свого патріарха і підтриманий місцевими раджами. Коли ж у XVIII ст. мосульський (ассірійський) патріарх спробував відновити власну юрисдикцію, то зазнав невдачі, бо "здичавілі" та "піддані спокусам латинян" індійські християни вже розуміли "як свою рідну" власне не несторіанську ассірійську традицію, а саме "сірську" яковитську (нам відомий тільки машинописний варіант статті Андрія Єзерова "Біловодська ієрархія": До питання про походження", — О.Г.).
Легенда про благочестиве християнське царство на Сході безпосередньо пов’язана з іменем апостола Іоанна, сина Зеведеєвого та Саломеї, сестри Діви Марії, про якого у Європі побутувало передання, що він не помер, але таємно живе десь на землі і повинен дочекатися часу, коли, згідно з його пророцтвом, ненадовго зацарює антихрист – “звір, що виходить із безодні”. Іоанн викриє його і дасть всім віруючим істинне тлумачення своєї книги Об’явлення. Остання в своїх історичних реаліях (69 р. н.е.) мала за основу надію на визволення від римської окупації* шляхом вторгнення в Палестину парфян, в державі яких месопотамські іудеї-емігранти мали автономні князівства.
Це уявлення про безсмертя Іоанна породжене словами Ісуса Христа стосовно до апостола: “якщо я хочу, щоб він перебув, доки прийду” (Іо. 21:22). Саме прощання Іоанна з сучасниками відмічає таємничу містерію: він лягає живим у могилу, а учні засипають його. Коли християни Ефесу довідалися про це, то негайно розкопали могилу, але виявили її порожньою. Однак на місці могили щороку 8 травня з’являється тонкий прах, маючий зцілюючу силу. Також Іоанн є покровителем алхіміків, перетворивши вперше камені та палиці на золото та коштовності перед двома молодими ефеськими філософами. Також він у храмі Діани випиває отруту з чаші, яку дали йому жерці, щоб випробувати його віру (як правило, в його руках зображалася чаша зі змією). Також перша християнська мучениця Фекла, з цього ж малоазійського регіону, з фрігійського міста Іконії, в районі Селевкії рятується від переслідувачів у скелі, котра розкрилася, щоб сховати її.
По суті в цьому уявленні про безсмертя Іоанн перейняв естафету від ветхозавітного Мафусаїла, сина Єноха. Якщо його батько був взятий живим на небо, то син прославився довгим життям (969 років), боровся зі злими духами шеддім (аккад. “шеду”), а народна етимологія його імені – “умертвляючий мечем”. Згідно з апокрифами, Мафусаїл дійшов до “межі (soph) землі (erets)”, щоб довідатися від свого батька Єноха про м а й б у т н і й потоп і про спасіння свого внука Ноя (“Книга Єноха”, 111 – 112; “Мідрааш Агада”), що співставляє його з шумеро–месопотамським героєм Гільгамешем, котрий, після довгих мандрів, довідується в райській місцині від першопредка УтНапіштіма (аккадського еквівалента біблійного Ноя) про минулий потоп і врятування людства. Смерть Мафусаїла наступила перед самим потопом (Буття 5:27; 7:6), що, згідно з “Агадою”, був відстрочений на сім днів у зв’язку із жалобою за Мафусаїлом.
"... Розповідь Йосифа Флавія про Єноха, про те, що він приховав [від Потопу] найцінніші Сувої або Книги під стовпами Меркурія або Сета, тотожна переказу про Гермеса, "Батька Мудрості", який приховав свої Книги Мудрості під стовпом, і потім, відкривши два кам'яних стовпи, знайшов написану на них Науку".
Греки мали уявлення про фрігійського (в Анатолії) царя Наннака чи Аннака, який знав, що після його смерті буде потопом знищене людство і прожив під горювання декількох поколінь більше 300 років. Після смерті Наннака почався т.зв. “Девкаліонів потоп”, про який розповідається Нонном Панополітанським у “Пісні про Діоніса (VI, 323-254).
Як резюмує М. Чмихов, “... Враховуючи розташування трьох названих точок пір року у сузір'ях Тельця (точка весни), Скорпіона (точка осені), Козерога (точка зими), точка літа в такому випадку могла бути тільки в сузір'ї Лева. Його також згадано у міфі. Даний зодіак міг існувати лише в 2240—2200 рр. до н. е”.
Фрігійському Наннаку/Аннаку тотожний грецький міфічний велетень Анакт (від anaks "володар"), син Геї та Урана. Він вважався найдревнішим володарем анатолійського міста Мілет, епонімом Анакторії (на побережжі Амбракійської затоки), анактами називалися у греків демони-захисники. У Ведах йому ідентичний Ангірас (етимологія якого, як зауважують дослідники, не встановлена), один із родоначальників людства, перший жрець і навчитель людей приносити пожертви богам. Ассірійці знають його як Анзу (Анзуда) — величезного божественного левоголового орла, посередника між світами, на якому їздить бог рільництва і зрошувальних каналів Нінгірсу. В ісламі Анзуд трансформувався у демонічних птахів "анка".
Імена Наннак/Аннак, Анакт та Ангірас ми співставляємо з шумеро-месопотамськими “ануннаками” — “сіменем князя” Енкі, бога мудрості (аналог біблійного Єноха, ім’я якого означає “вчитель”; пор. з хуррит. eni-/enzh-/ensh- "бог", шумер. en "ruler", пра-півн.-кавк. *?amsa, етрус. eis-/ais-, кетт. es "бог", сіно-тібет. *sijH- "to expire" > "to die"), та з мешканцями священного і першого міста Ніппура: "... Каїн пізнав свою жінку, і стала вона вагітна, і вродила Єноха. І збудував він місто, і назвав ім'я тому містові, як ім'я свого сина: Єнох" (Буття, 4:17). Як правило, у більшості перекладів двох Єнохів — сина Сифа і сина Каїна розрізняють, відповідно, Єнох і Єнош (і останній вважається винахідником мистецтва та письма). Ніпур після загибелі було відбудовано богами “на горі небес і землі” Дуку, а їх царем став бог Вавілону Мардук, син бога Еа (Ейя, по-шумерськи — Енліль).
Ануннаки вважалися посередниками між небом і землею, добрими охоронцями від злих духів. Етимологічно Ануннаки походить від шумерського An-unna-Ki “Небо зійшло на Землю”, що співставляємо з євр. nephilim “ті, які зійшли”, як означалися в “Книзі Буття” “сини божі” – батьки “велетнів” (та їх нащадків “рефаїмів”, “синів Енакових” у “Второзаконні”, 1:28; 2:10-11; 2:21; 9:1-2), народжених людськими дочками, а в “Книзі пророка Даниїла” (4:13, 20) та апокрифічних “Книзі Єноха” і “Книзі Ювілеїв” – “Бодрствующие” (naphidem), що ворогували з іншим “народом” на ім’я Eljо. Внаслідок "всесвітнього потопу" цивілізація "велетнів" гине. Іспанський вчений Х.М. Гомес-Табанера склав карту, на якій показано поширення "споруд велетнів" — мегалітів у Європі, на Близькому Сході та Кавказі. Порівнюючи ареал мегалітичних культур з місцями популярності звичаю влаштовувати процесії "велетнів" (в червні на свято Тіла Господнього), він відзначає, що географічне розташування обох явищ співпадає. Він вважає, що поширення обох звичаїв йшло із Західного Кавказу і Малої Азії аж до Іберійського півострова, а звідси — у Британію та Скандинавію. В індоєвропейській традиції боги перемагають велетнів: у греків — гігантів, у осетин — інижів, у германців — йотунів (дв.-ісл. iotunn, англ. eoton).
Шумерський міф також знає зміну поколінь божественних істот. Мудрий і добрий бог Енкі жив на дні океану у палатах, названих Абзу (Апсу) (пор. із санскр. apas "води" та Апам Напат - "Син Вод" та з біблійним "Дух Божий ширяв над водами", Бут. 1:2). Зі свого палацу Енкі створив місто Еріду і підняв його над поверхнею вод так, що він "засяяв, схоже на високу гору". Це було священне місто, населене священними людьми (перший чоловік був на ім'я Адап), і охороняв його Енкі (археологи ототожнюють його з пірамідальним містом-некрополем Ель-Обейдом). Прочани продовжували відвідувати його і після того, як у небесній ієрархії здійснився переворот і бог Енкі уступив своє місце братові Енлілю (Ейя, а той передає владу синові Мардуку). "Царський список" з міста Ларси розповідає: "Коли царство спустилося з неба на землю, було царство в Ереду. В Ереду царем був Алулім і він правив 28 800 років. Потім правив цар Алалгар 36 000 років. Ереду було зруйновано, його царство перейшло до Бар-Табіру". Пізніше, все ж залишаючись первородним "місцем царственності", Ереду стало звичайним містом, а його сакральні функції перебирали на себе інші міста. Але найвідомішим став Урук (біблійний Єрех, грецький Орхоя, на місці якого тепер поселення Варка). Із "Царського списку" відомо, що Мескіаггашер, син Уту-Сонця, став верховним жерцем і царем Урука. Він "увійшов у море і вийшов з нього з-за гір". А вже його син Енмеркар офіційно "побудував" Урук довкола храму Еанна ("Куллаб"). Потім країноюволодарювали пастух Лугальбанда та рибалка Думузі, які були скинуті богинею Інанною в шумерійське потойбіччя — країну Кур ("Гора"). Правителем Урука став Гільгамеш, батьком якого був демон-ліллу, а матір'ю — богиня Нінсун (яка у "Гімні Шульги" називається драконом, а її син — дикооким левом).
Але Енкі з втратою верховенства не зникає, не перестає діяти. На своєму літаючому човні-магурі, який називається "Козеріг Абзу", він вирушає у подорож всім Шумером, на "чорну гору", у таємничу країну Мелухха і благословляє їх всіх. Потім Енкі замешкує у місті Ур, де "діє словом Енліля", перетворюється на дикого бика, який заволодіває дикою коровою-рікою, від чого народжуються ріки Тігр та Євфрат. Після цього Енкі розприділяє обов'язки між богами: Енбілулу (охоронець вод), "син Кеша" (охоронець риби), Ішкур (громовержець), Енкімду (будівничий каналів), Ашнана (богиня рільництва), Сумукан (володар гір і звірів), Думузі (бог бастухів), Уту (Сонце), Сін (Місяць, з особливим статусом як син Енліля і Нінліль), УтТу (богиня ткацтва), Абу (бог рослин) Еншаг (володар Дільмуну), Нінтулла (володар Магану) тощо. Від шлюбу Енкі з матір'ю-богинею Нінхурсаг народжується богиня дозрівання Нінму. Вона ж від свого батька народжує "богиню гірської країни" Нінкурру. Енкі також намагається згвалтувати свою другу дочку УтТу, але її мати Нінхурсаг проклинає свого чоловіка Енкі. Пізніше їх примирює лисиця і у божественної пари народжується чарівна богиня календарних місяців Нінті ("господиня життя/ребра"), яка відома і єгиптянам як богиня Нейт, і яку сучасні міфологи вважають прообразом біблійної першожінки Єви, створеної з ребра першолюдини Адама.
Особливу владу отримала богиня Інанна (Венера), дочка бога Сіна і сестра Уту, яка, фактично, стала наглядачем над діями всіх молодших богів — їй вручили скіпетр і посох влади. З власної гордині вона викрадає з Абзу (за намовою Енліля?) "ме" — "божественні сутності", "цілісності, внесені ззовні" та переховує у своє місто Урук. Як вважається, саме за цей вчинок Енкі влаштовує всесвітній потоп. Деяких людей боги врятували на острові Дільмун (вважається прообразом Атлантиди та островів Блаженства) і звідти вони знову заселили Шумер.
Християни вірять, що Мафусаїл повинен з’явитися у числі “семи великих пророків” (Сиф, Єнох, Мафусаїл, Авраам, Яків, Мойсей, Давид) перед другим пришестям Месії. Цей мотив співставляємо із “сімома мудрецями”, які будують огорожу проти сил Хаосу, а саме – мури шумерського міста Урука, якими, через тисячоліття замилувався, після багатьох життєвих поневірянь, Гільгамеш.
Отже, проступає з пітьми історіософський принцип “відкриття — подія — закриття”: Мафусаїл довідується про майбутній потоп — здійснення Потопу — Гільгамеш довідується про минулий потоп; шумерські сім мудреців будують в 4100–х рр. до н.е. мури Уруку — цивілізація Міста (“Земного Граду”) — з’явлення семи пророків перед приходом Месії. Внаслідок цього царство земне (“Дочку Вавілонську”) замінить Царство Христа на землі тривалістю у “тисячу років” (Об. 20:4). Звідси й походить у істориків Церкви назва уявлення про Тисячолітнє Царство — хіліазм (по-грецьки) або мілленаризм (на латині), від слова “тисяча”.
Вчення про месіанське Царство розвивали у ІІІ ст. отці Церкви Іпполит Римський та Мефодій Патарський, з іменами яких пов’язані найпопулярніші на Русі апокрифи. Більше того, “прототип” Царства існує реально (іманентно) на землі “біля Раю”, але до певного часу — “приховано”. Наприклад, апокрифічне “Одкровення Матфея” (“Слово Матфея Патарського”) розповідає про те, як після смерті Адама від грішного людства відокремилися “чистий” рід Сифа ("Нагорода"), який знайшов замешкання на горі біля раю. Начебто саме вони — "Сини Божі" (bene ha elohim), які "зачали були призивати Ймення Господнє" (Буття, 4:26), на відміну від нащадків Каїна — "Людей Господа", які не знали релігійного культу. Згідно з коптським апокрифом, перед народженням Сифа ангел застерігав Адама, що нащадки Сифа не повинні змішуватися з нащадками Каїна, що, як відомо, і трапилося (Буття, 6:1-7): "сини Божі" взяли собі "дочок людських", внаслідок чого народилися "силачі, що славні від віку" (буквально — "імениті", "анше хаш-шем"). Останніх іудейська традиція знає як "рефаїмів" (Книга Єноха, 7:2-3; Берешит рабба, 26:17; Сота, 34б) У "Іудейській давнині" (І, 71) Йосиф Флавій розповідає, що, згідно з переданням, Сифу та його нащадкам була відома астрологія і пророцтво Адама про те, що людство буде винищене двічі — водою і вогнем. Тому вони залишили свої знання записаними на двох стелах, з каменю (здатної витримати потоп) та з цегли (здатної витримати вогонь). Географ Страбон стверджував, що якісь тексти, написані до потопу, зберігалися на Піренейському півострові. Такі ж тексти мали й кельтські жерці-друїди і називали їх "Книги Ферілта". Аналогічні легенди донесли арабські історики Абу Балкхі і аль-Масуді: єгиптяни до потопу заховали у пірамідах священні тексти і знання.
У коптських “Діяннах Матфея” апостол Матфей розповідає апостолам Петру і Андрію про те, як він відвідав “місто радості Прокуменос”: “...У країні цій нема ні золота, ні срібла, ніхто не їсть м’яса і не п’є вина, всі харчуються тільки медом та росою. Вода, котру вони п’ють, береться не із джерела, а з листків дерев. Люди там завжди співають “Аллілуйя”, не носять, зовсім як рахмани, “людської одежі”, ніколи не брешуть. На дружин своїх не дивляться похітливо, першонароджених посвячують служити Богові на три роки. Жоден чоловік не має двох жінок, жоден син не помирає раніше батька, юнаки шанують старців, а жінки ціломудрені. Вітер розносить пахощі садів, у країні нема літа та зими, морозу та інію і завжди віє “подих життя...”.
“Прихованістю” Істинного Царства (пор. з прихованістю останнього імама — нащадка Алі ібн Абі Таліба, “Кутб ал-вуджуд” — “Полюс Буття”, — у даному випадку: Мухаммад ібн ал-Хасан ал-Худжжа ал-Каїм бі-амр ал-Мунтазар Сахіб аз-Заман, який зник десь у 875 р., — у доктрині шиїтів-існаашарітів) сакральна напруга зменшується, транслюючись у напрямку від Раю (maximum sacrum) до церковного храму (minimum sacrum) через його архетипного посередника — Царство (sacrum interna; у сакральному топосі — “Царство біля Раю”, у історичному — Ієрусалим, у політичному — православне царство ромеїв-християн, у духовному — Церква), виконуючого у тимчасовому земному бутті роль Утримувача світового зла та предстоятеля (Метатрона, “Ангела Лику”) перед Господом. В християнській традиції він — Цар Світу (згаданий в книзі пророка Ісайї; “...це нерухома точка, що у всіх традиціях одностайно називається символічним “полюсом” буття, бо саме довкола неї здійснюється колообіг світу”), істинний, впротивагу “князеві світу цього” (згаданий в Євангелії від Іоанна), нащадками котрого Євангеліє буквально називає іудеїв. Під останнім самі іудеї вважать того, хто поряд із праведним нащадком Сифа Ноєм врятувався від всесвітнього потопу. Це — представник рефаїмів ("репаїм") — башанський цар Ог (~ дв.-єгип. 'h "блаженний, просвітлений", "загробне втілення людини, зображався у вигляді ібіса"), родоначальник народу рефаїтів ("харепаїм"): "Рефеями вважалися й вони, як велетні, а моавітяни кличуть їх : еми" (Втор., 2:10-11); "... увесь той Башан кличеться: Край рефаїв" (Втор., 3:13); "І границя Ога, царя башанського, із остатку рефаїв, що сидів в Аштароті, і в Едреї, і що панував на горі Гермон, і на Салха, і на всім Башані аж до границі гешурейської та маахатейської, і половина Гілеаду, — границя Сигона, царя хешбонського" (Навін, 12:4-5) тощо. В той же час у Біблії рефаїти — мешканці потойбічного світу: Ісайя, 14:9; 26:14-15; Пс., 88:11; Притч., 2:18; 9:18; 21: 1-6; Іов, 26:5). Також стверджується у Біблії, що після потопу рід велеттнів відродив дужий мисливець Нім(в)род, син Куша і внук Хама, володар вавілону, Єреху, Аккаду і землі Шінеар (Сенеар) (Бут. 10:9-10; 1 Хр. 1:10). Його ім'я пояснюється із семітського кореня mrd "повставати, противитись". Саме він вважається керівником Вавілонської вежі та "ловцем душ". Дослідники вбачають у Німвроді шумерського бога війни та полювання НінУрту ("Володар землі"). Ф. Ніцше в "Генеалогії моралі" зауважує, що велетень ("силач", "гібор") — це той, хто став створювати ціни, вимірювати (man, Mensch, manas), вигадувати еквіваленти і, в першу чергу, ставив себе вище інших. Тобто запровадив ієрархію, за якою свавільно одна особистість вимірюється відносно іншої особистості, далі — частини тіла людини стали еквівалентами певних вчинків, а далі — і речей. Для закріплення мір проводяться маніпуляції з тілом, як власним (татуювання, від полінез. ta-atou "знак бога"), так і чужим (тортури), бо "тільки те, що не перестає боліти, зберігається у пам'яті". Певні категорії осіб отримують виключне право на такі маніпуляції над іншими. Володарі, отже, перебувають у стані "гордості" (hybris).
Власне буквальний аналог про покоління "велетнів", які винищені були всесвітнім потопом, наявний у китайській міфології, явно занесенийв епоху Інь (Шан) з Близького Сходу: "... Чію першим підняв смуту, в яку втягнув і звичайних людей. Всі перетворилися на бунтівників та розбійників, поводили себе, мов сови, стали підступні, озлоблені, відбирали і карали, обманювали і чинили насильство. Народ Мяо не звертався до духів предків, а перепиняв (злочини) карами. (Він) створив кари за п'ять злочинів і назвав (їх) законом. Почали рубати голови безвинним і віддаватися розпусті, відрізаючи носи, вуха, оскоплюючи і клеймуючи; поширювалися ці кари на всіх однаково, не розрізняючи тих, хто (сам) приносив скарги... Про безвинних донесли Верховному Предкові... Верховний Предок скорбів за масою безвинно страчених і відплатив за жорстокість силою, перетнув (рід) народу Мяо, не залишивши від нього нащадків. Потім наказав Великому (Чжун) і Чорному (Лі) перепинити спілкування між небом і землею, щоб (боги) не спускалися. всі Володарі спустилися вниз... Дядько Стрілець (Боі) опустив настанови, замінивши (звичку) народу до кар, Юй привів у порядок води і землі, дав імена горам і рікам; Володар Проса (Хоуцзи) подав (мистецтво) вирощування зерен і землероби виростили прекрасні злаки. Три Володарі виконали свою справу, і народ почав процвітати". В деяких версіях злочинний народ Мяо конкретизується як крилаті чудовиська, котрі виникли внаслідок "гібридизації" богів та людей. У китайському буддизмі образ Мяо трансформувався у духа Чжі Мяо-цзи, якого Будда прирік до переродження в образі Ма-юаньшуй за надмірну жорстокість у винищенні злих духів. мяо-цзи потрапив до утроби якоїсь Ма Цзинь-му у вигляді п'яти вогняних кульок. У переданнях монголів цей дух відомий як чудовисько Мангус ("велетень"), Монис ("силач") чи Магуй ("злий"), у тунгусо-манчжурів як "манги" (дотунгуське населення; епітет міфічного мисливця Хеглун/Еглун, який став сузір'ям Оріоном, його лижня — Чумацький шлях, а лось, якого він переслідує, — Велика Ведмедиця). У армії Чінгізхана іменем "мангити" називалася частина найхоробрішої гвардії, яка вважалася "заговореною" від ран, і вони стали родоначальниками ряду етнічних груп "мангит" у складі різних тюркських народів (ногайці, киргизи, кара-калпаки, туркмени, тувинці). В усіх цих іменах вбачають близькосхідне mah (іран. moghu "маг-чарівник", і.-є. *megh-, ст.-грец. megas "великий", картв. magar "сильний, міцний", дравід. *ma "великий"), як в історичні часи називали носіїв одного з вавілонсько-арамейських діалектів.
У грецькій міфології паралель їм виявляють ... Музи (mousai "мислячі"), доньки богині землі Геї, поряд з титанами і гекатонхейрами. Згідно з Павзанієм, першими Музам поклонилися і принесли жертви на Геліконі ("вербова") не поети і співці, а страшні велетні (!) — Алоади ("Молотильники"): От і Ефіальт. Вони ввели культ Муз і дали їм імена, вважаючи, що їх три: Мелета ("досвіченість"), Мнема ("пам'ять") і Аойда ("Пісня"). Пізніше було "виявлено" дев'ять Муз. Від шлюбів Муз із богами народжувалися хтонічні чудовиська (корибанти, паліки, сирени). Грецький велетень от вважається семітського походження: ханаанський Гад ("срібло", "блиск"), бог щастя і успіхів (Вихід 65:11) та аккадський Адду, бог грому і вітру (шумерський бог Ішкур). У абхазькій міфології, прямій спадкоємниці світогляду хаттів, що мешкали в Малій Азії і були певний час посередниками між Месопотамією та Балканами, відомий велетень-людожер Адау, поява якого супроводжується бурею, громом та блискавкою. Він — володар вогню чи водяного джерела, з ним втупає у боротьбу герой епосу. У індоіранців цьому демонічному велетневі тотожний Аджа екапад ("Козел одноногий"), володар атмосферних явищ ("Рігведа", Х, 65, 13), який підтримує небо, океанські води і всіх богів. Його епітет "одноногий" виступає знаком блискавки (пор. з туром як образом грози). Значно пізніше ім'я Аджайкапад стало епітетом Шіви. У грузин він відомий як велетень Очокочі ("козел-чоловік") — злий лісовий дух, який позбавлений дару мови, але звуки його голосу наводять жах на людей, що ототожнює його з грецьким богом Паном (звідси — "паніка"), схожого на богів єгиптян (бог Бену; сам Геродот (ІІ, 144-145) зауважує, що найпершим богом у єгиптян вважається Пан) та ведичного Бхіму ("Жахливий").
(примечания и список литературы будут даны в печатной версии)
THULE - SARMATIA
The East European Metapolitical Association of New Right International
