*MESOGAIA*
Imperium Internum
(РОССИЯ - УКРАИНА - БОЛГАРИЯ)


Дебати Фея-Бенуа про мультикультуралізм.
Вступне слово Майкла О’Міри

Автор невідомий

Стаття Гійома Фея (Guillaume Faye) та інтерв'ю з Аленом де Бенуа (Alain de Benoist) мали би зацікавити наших читачів. Подані нижче позиції Фея і Бенуа, які представляють альтернативні расове та комунітаристське крила європейських Нових Правих, є символічними не лише через розбіжність стратегій сучасного розподілу націоналістичних категорій, оскільки вони борються з явищами плюралізму, культуралізму та глобалізму, а ще й через труднощі, притаманні антиліберальній політиці виживання Білої Раси.

Ці уривки, як вияв нещодавнього спротиву рішенню Жака Шірака заборонити мусульманам носити свої головні убори у французьких загальноосвітніх школах, вперше з'явилися в журналі «Земля і Народи», який є одним з багатьох відгалужень GRECE — Групи Дослідження та Вивчення Європейської Цивілізації. Антиліберальні націоналісти, що виникли у 1968 році та ідентифікують себе, як «гресисти», вважають, що американоцентристський порядок, який було запроваджено в Європу у 1945 році, з його miscegenational соціальними методами і капіталістичним тоталітаризмом homo dollaris uniformis (людини доларостандартизованої) — ніколи не буде подолано, допоки його опоненти апелюють до дискредитованої спадщини Віші, традиційного католицизму, монархізму чи неофашизму, яким не вдалося жодним чином вплинути на повоєнну добу. Взявши урок з досвіду Лівих, молоді засновники ГРЕС відкидають ранні форми антилібералізму заради Правого грамшіанства, яке спрямоване на метаполітичне подолання ліберального порядку на рівні культури і переконань.

Надавши принципам егалітарності ліберального антинаціоналістичного світогляду, «біологічні реалісти» ранньої ГРЕС вишукували, що ж сучасна наука може сказати про такі проблеми. Їхня антиегалітаристична метаполітика не змогла вплинути на основний дискурс, який не допускає жодного скорочення цього кардинального принципу. Коли це стало очевидним, прихильники ГРЕС почали переосмислювати свою культурну стратегію і необхідність застосовувати менш конфронтаційні підходи. Вчинивши так, вони поступово зменшили, а потім і зовсім відкинули свій біологічний реалізм заради «етноплюралізму», який намагався утвердити європейську расову ідентичність в ім'я культурної різнорідності. Ця нова стратегія була побудована на переконанні, що етноплюралізм, принцип самовизначення якого найкраще втілився у деколонізації та антиімперіалістичних рухах минулих десятиліть, можна використовувати для захисту расової або культурної інтеграції європейських народів (оскільки народи Третього Світу мали право на самовизначення, так само його мали і європейці).

Звернення ГРЕС до етноплюралізму втілилось у двох слоганах: la cause des peuples (фр., справа народів) та la droite a la difference (фр., право на відмінність), кожен з яких досить кострубато перекладається, але має на увазі, що «людство може залишатися здоровим доти, доки культурна різноманітність охороняється» від зрівнюючих сил світового ринку (право на відмінність), і доки кожен народ може зберігати свою культурну ідентичність (справа народів). Згодом, коли ці ідеї проникли в ширші кола націоналістичного руху, Ле Пен, Гайдер, Фіні та численні націоналістичні парламентські партії та угрупування по всьому континенту почали застосовувати якісь елементи з них, щоб виправдати свій захист європейської біокультурної спадщини. Успіх цих слоганів, здавалося, навіть натякав на те, що мудріше було б просувати європейське расове виживання на основі узгодження, а не конфлікту, оскільки, використовуючи ці слогани співзвучно з ліберальними переконаннями, навіть якщо вони розходились із ліберальними цілями, антиліберальні націоналісти спромоглися повернути основний дискурс проти самого себе.

Щоправда, ця «стратегія переконання» виявилася трохи зарозумною для ГРЕС, оскільки в процесі захисту людської різнорідності заради спасіння Європи щось почало змінюватись в її культурній політиці, так як етноплюралізм розвинувся у щось більше, ніж просто хитрування, яким він і мав бути. Так сталося, що він став фокусом своєї метаполітики, прокладаючи шлях до подальшого злиття з мультикультуралізмом, імміграцією Третього Світу і тими американськими комунітарними принципами, які підтримували расово балканізовані суспільства. І замість того, щоб вбити клин в антиєвропейську політику післявоєнного устрою, етноплюралізм ГРЕС, побудований на ліберальному переконанні, що всі народи є рівними, закінчився відгомоном пануючих балачок про різноманітність.

Це приводить нас до Гійома Фея. Не менш талановитий, як і його колега, він ставить під сумнів заяву де Бенуа про те, що імміграція Третього Світу стала безсумнівним, а, отже, і беззаперечним аспектом європейського життя і повинна розглядатися шляхом визнання її такою. Як і багато інших видатних ранніх ексгресистів (таких як Роберт Стойкерс, П'єр Віаль, П'єр Кребс та інші), Фей продовжує писати, говорити та агітувати за захист не лише європейської культурної та колективної спадщини, але і за захист традиційної расової однорідності її земель. Таким чином, він відкидає будь-які компроміси з ліберальним екволітаризмом (егалітаризмом — Н.Г.), спрямовуючись проти диференціального дискурсу ГРЕС. Припускаючи, що ліберальні постулати підкріплюють політику етноплюралізму, Фей стверджує, що ГРЕС сильно змішалася з правлячими елітами, власний варіант етноплюралізму яких виправдовує постійну деєвропеїзацію, яку спричиняють відкриті кордони та вільна торгівля. Таким чином, у цих двох уривках про комунітаризм Бенуа і расовий націоналізм Фея два найбільших анти-ліберальних опонента Європейського Нового Класу схрещують мечі у колись спільній опозиційності до ліберального гібридизованого світового порядку.

Інтерв'ю з Аленом де Бенуа

З журналу «Земля і Народ» №18 (Зимове Сонцестояння 2003)

«Земля і Народ»: Сучасна дискусія (про те чи дозволять мусульманським дівчатам носити чадру в класі) відновила питання комунітаризму. В численних книжках та статтях за минулі роки, особливо на сторінках «Елеман» (популярне видання ГРЕС), ви часто займали позицію протилежну до вашої читацької аудиторії. Хотілося б розпочати це інтерв'ю запитанням, чи відбулися якісь вагомі зміни у нашому суспільстві за останні роки (з того часу, коли закінчилась Холодна війна і ви дали останній публічний виступ з цього приводу), і чи рух за ідентичність сьогодні не в гіршому становищі, щоб розв'язати цю хвилюючу, але вирішальну дискусію.

Ален де Бенуа: Я завжди займав позицію протилежну до тих, хто не знає чи не розуміє мою власну. Але, варто відзначити, що я декого розчарував, стверджуючи, що імміграція є фактом, і в нас тут немає вибору, і що починаючи бій, треба битися на своїй конкретній території, а не на тій, на якій ми би хотіли битися…

Що сталося за останніх 14 років? Соціальні патології, які породили масову неконтрольовану імміграцію, стали безумовно ще гіршими. Ці патології ще більше ускладнили життя мільйонам людей, які не бачать закінчення цим труднощам. Одним з наслідків цього став певний зсув у перспективі. Заспокійлива ідея майбутньої реконкісти (в якій європейці збройним шляхом відвоюють землі, якими вони поступилися іммігрантам Третього Світу) більше не діє, за винятком кількох ідеалістів, які не мають жодного уявлення про світ, у якому живуть. В той же час ніхто (за винятком бізнес-класу) не пропонує подальше відкриття наших кордонів, що в будь-якому випадку нічого не зупиняє і не гарантує. Якщо питання про чадру породило таку гарячу дискусію, це лише тому, що воно забезпечує політичному класу вигідний шлях вирішення проблеми, якої він відмовився торкатись. Але, оскільки питання поставлене, цій дискусії, мабуть, не буде кінця. Щодо мене, то позиція, яку я зайняв по відношенню до цього в «Ле Монд» у 1989, ще коли тоді була можливість писати, не змінилася.

Більше того, ви маєте рацію, коли говорите про цю проблему, як про вирішальну. Але, оскільки це так, важливо не обговорювати її, використовуючи слогани чи вигадки. Щодо того, чи рух за ідентичність став зрілішим, що є правдою, потрібно припинити плутати те, що здається, з правдою і припинити відносити до етнічних факторів те, що Карл Маркс відносив до економічних. Понад усе, рух повинен переосмислити поняття ідентичності, визнавши, що це не вічна сутність, яка дозволяє своїм носіям уникати змін, а швидше наративна субстанція, що дозволяє їм залишатися самими собою навіть в процесі змін.

«З і Н»: Феномен комунітаризму охоплює багато різних реалій (або принаймні їх уявлення): громади, засновані неєвропейськими іммігрантами, громади, що базуються на релігійних вподобаннях, сексуальних вподобаннях, або регіональній ідентичності, кожна з яких зараз у стані відродження. Але чи всі ці громади однакової ваги? Чи з точки зору комунітариста потрібно узаконювати кожну громаду в ім'я права на відмінність?

А де Б: Давайте спочатку з'ясуємо наші терміни. По-перше, є поняття громади, яке Фердинанд Тьонніс виокремив на противагу поняттю суспільства. На відміну від механічних (чи функціональних) суспільних зв'язків, у яких соціальна організація базується на індивідуальності та індивідуальних інтересах, громада визначає спосіб буття органічної соціальності. В означенні Макса Вебера це поняття є ідеального типу, оскільки кожна колективність, звичайно в різній мірі, має риси, які є спільними і для громади і для суспільства. Базуючись на роботі Тьонніса, але посилаючись на Аристотеля, виникає школа комунітаризму, найвидатнішими представниками якої є Аласдер МакІнтайр, Чарльз Тейлор та Майкл Сандал. Ця школа висвітлює фіктивний характер ліберальної антропології, оскільки лібералізм утверджує атомізованого індивіда, який існує, випереджаючи свою мету, тобто індивід, чий раціональний вибір і поведінка закладаються і мотивуються за межами особливого соціоісторичного контексту. Тому для комунітариста, (навпаки, екстра-індивідуальні сили ширшого соціального чи колективного типу) є тим, з чого складається і що мотивує індивіда. Ідентичність ми обираємо ще перед тим, як навіть усвідомимо, хто ми є, це ніби спадковий каркас, який визначає горизонт спільних цінностей і наділяє змістом усі речі цього світу. Як специфічна моральна цінність, ідентичність випереджає будь-яке універсальне поняття про справедливість, хоча ліберал вважає, що таке поняття є козирним по відношенню до кожного партикулярного розуміння блага.

Таким чином комунітаризм реагує на притаманне лібералізму руйнування органічних зв'язків і кризу нації-держави, яку він породжує, оскільки ліберальне суспільство більше не спроможне створювати життєздатні форми соціальності. Як наслідок, громади усіх видів, успадковані чи обрані, зараз потребують утверджувати себе у громадському житті і вириваються з рамок приватної, індивідуалістичної сфери, куди лібералізм хотів їх замкнути…

«З і Н»: Хіба ж комунітаристичне систематичне узаконення відмінності не заводить у глухий кут? Насправді ж, хіба деякі громади не відмовляються від відмінності або не намагаються нав'язувати свою думку іншим, коли самі стають домінуючими? Хіба ж в ім'я відмінності ми в кінцевому рахунку не ризикуємо заперечити відмінність власну?

А де Б: Визнання відмінності не обов'язково дає ангельські результати. Воно також не висвітлює конфлікту. Право на відмінність або на тотожність майже як право на свободу: його порушення просто дискредитує його застосування, але не його принцип. Відносно цього я не погоджуюсь з Елізабет Бадінтер (філософом фемінізму), яка, утверджуючи «право на невідмінність», припускає, що кожного разу, коли ми підкреслюємо «наші відмінності за рахунок наших спільних зв'язків, ми створюємо конфлікт». Спільна тотожність, насправді, може бути такою ж конфліктною, як і відмінності: згадайте «міметичне суперництво», яке проаналізував Рене Жірар (літературознавець і антрополог). Визнання відмінностей не заперечує потребу в спільній системі законів (яка, насправді, є його передумовою), а також не є несумісним з поняттям громадянства чи спільного блага. Обов'язком держави є забезпечувати громадський порядок, а не провокувати ненависть. Так само, політика визнання відмінностей вимагає взаємності. Той, хто називає мене своїм ворогом, стає ворогом мені. Оскільки, якщо хтось бореться за свою відмінність, заперечуючи мою, він порушує загальність принципу. Тому необхідно створити умови, в яких би визнавалися взаємні відмінності, що стало неможливим, оскільки імміграція, іслам, фундаменталізм і тероризм змішались докупи.

Розглядаючи питання про «право на відмінність», необхідно позбутися певної двозначності. По-перше, це питання права, а не обов'язку. Визнаючи відмінність, ми створюємо можливість жити згідно з тими положеннями, які для нас є важливими, не задля того, щоб закритися в них чи тримати їх на відстані. Більше того, відмінність не є абсолютом. За визначенням, вона існує тільки в зв'язку з іншими відмінностями, бо ми визначаємо себе лише на противагу іншим відмінним від нас. Те саме стосується і тотожності: навіть в більшій мірі ніж індивід, група не має власної тотожності. Кожна тотожність виникає лише по відношенню до іншої. Це також стосується і культури, бо створюючи свій власний світ значень, вона робить це по відношенню до інших культур. Різні культури не є не порівнюваними видами, а лише різними способами буття людської натури. Не треба плутати універсальне з універсалізмом.

«З і Н»: Чи є комунітаризм, на вашу думку, гідною відповіддю на проблеми, створені переселенням мільйонів не-європейців до Європи? Хіба ж, насправді, громада не є важливою, оскільки вона є призначенням якогось конкретного місця і часу? Для прикладу, існують громади, які більш динамічні ніж інші, особливо щодо рівня народжуваності. Знаючи про те, що інтеграція не-європейців є неможливою, що Реконкіста є лише утопією, а комунітаризм, немов плащем, прикриває демографічну часову бомбу, хіба цього не досить, щоб зробити песимістом будь-кого?

А де Б: По-перше, дозвольте нагадати, що коли людство не може знайти вирішення своїм проблемам, то його знаходить історія. По-друге, історія є завжди відкритою, але це не значить, що можливим є будь-що. По-третє, позиціонуючи проблему таким чином, що вона не має вирішення, не треба потім дивуватись, що ми прирікаємо когось на песимізм. На даний момент, в Європі проживає 52.2 мільйони мусульман (25 мільйонів у Росії та 13.5 у Західній Європі), більшість з яких є Європейського походження (прим. У що тяжко повірити). Решта, наскільки мені відомо, не є ні чорними ні азіатами. Якщо європейці не є такими демографічно активними, це не вина тих, хто є. Якщо вони вже не знають, яка їхня тотожність, знову ж таки, в цьому не винні ті, хто знають. Перед обличчям народів із сильною тотожністю ті, кому її бракує, повинні задуматись над тим, чому вони втратили свою. На завершення, вони можуть поглянути на планетарне поширення ринкових цінностей чи Західного нігілізму. В епоху загальної детериторіалізації, варто також задуматись про тотожність, як про таку, що не залежить від місця проживання. Щодо мене, то я більше ціную те, що люди роблять, а не те, ким вони себе вважають.

СПРАВА НАРОДІВ?

ГІЙОМ ФЕЙ

З журналу «Земля і Народ» №18 (Зимове Сонцестояння 2003)

Слоган ГРЕС «справа народів» є дещо двозначним. З самого початку він був задуманий у політеїстичному дусі для захисту етнокультурної різнорідності. Але до нього знову звернулись егалітаристи та ідеології захисту прав людини, коли, возвеличуючи утопічний, різнобарвний світовий устрій, вони інкримінували європейцям знущання з Третього Світу.

НЕВДАЛА СТРАТЕГІЯ

(ГРЕС-налаштовані) ідентитаристи взялися за «справу народів» на початку 1980-их в ім'я етноплюралізму. Ця «справа», однак, була лише трохи більше ніж риторична уловка, щоб виправдати право європейців залишити свою тотожність в обличчі світової системи, яка хотіла зробити кожного американцем. Було сподівання, що європейці, як і на народи Третього Світу, опираючись силам декультуризації, збережуть своє право на відмінності і уникнуть звинувачень у расизмі. Слоган, як такий, припускав, що кожен народ, навіть європейські народи, має таке право. Але як тільки виник такий аргумент, космополіт П.А. Тагьоф (провідний академічний коментатор крайньоправого крила) почав розглядати його як «диференціалістський расизм» (в якому культурна відмінність, більшою мірою ніж колір шкіри, стала критерієм виключення).

У ретроспективі, стратегія Нових Правих здається суцільною витівкою, оскільки «справа народів», право на відмінність і «етноплюралізм» в результаті обернулися проти ідентитаристів. Більше того, їхня недоречність по відношенню до сучасного стану Європи загрожувала масовим вторгненням не-європейців і завойовницьким ісламом, чому сприяли наша етномазохістична еліта.

Піднята пануючою ідеологією, обернута проти ідентитаристів і така, що йде врозріз з сучасними поняттями, етноплюралістична стратегія ГРЕС є метаполітичним лихом. Вона також містить щось від старого марксистського і ліво-християнського упередження про те, що Європа експлуатує Третій Світ. Як показує на прикладі Чорної Африки Бернард Луган (французький африканіст), це упередження в основному базується на економічній байдужості.

Тим не менше, «справа народів» асоціюється з альтруїзмом прохристиянського зразка, який демонізує нашу цивілізацію, звинувачує її у знищенні інших цивілізацій і робить це кожного разу, коли ці інші готуються знищувати нашу цивілізацію.

«Право на відмінність»...Яке право? Хіба не досить нам кантівського сюсюкання (про абстрактні права). Існує лише спроможність бути відмінним. У процесі історичного та життєвого відбору кожен має робити це сам. Не існує доброзичливих захисників. Більше того, це право надається всім, крім європейців, яких (в імя мультикультуралізму чи іншого космополітичного віяння), закликають відкинути власну біологічну і культурну ідентичність.

Цей слоган породжує іншу небезпеку: він загрожує дегенерувати в доктрину — етнічний комунітаризм, санкціонуючи існування неєвропейських анклавів на наших власних землях. У Європі, яку він розглядає, громади іноземців, особливо мусульман, з очевидних демографічних причин відіграватимуть надто важливу роль у нашому житті. Цей виклик нашій ідентичності супроводжується софістичними аргументами, які висміюють «фантазії» про можливість (білої) реконкісти. В цьому дусі нам говорять, що ми зобов'язані поступитися (багаторасовій Європі). Але я ні в якому разі не збираюсь поступатися. Також не збираюсь відступати перед історичним детермінізмом (який спрямований на перетворення Європи в колонію Третього Світу).

ЖИТТЯ — ЦЕ ВІЧНА БОРОТЬБА

«Справа народів» зараз стала частиною Біблії «прав людини». Для порівняння, неодарвіністська теза про конфлікт і змагання, яка припускає, що виживає найбільш пристосований, здається нашим сердобольним комунітаристам залишками варварства, навіть якщо ці залишки відповідають органічним законам життя. Ця теза, визнаючи силу відбору і змагання, сама по собі гарантує різноманітність різних форм життя.

«Справа народів» є колективістською, гомогенізуючою (зодноріднюючою-Н.Г.) та егалітарною (зрівнюючою — Н.Г.), в той час як «битва народів» є суб'єктивістською і гетерогенізуючою (урізноріднюючою — Н.Г.), пристосованою до ентропічних властивостей життя. В цьому розумінні тільки націоналізм і зіткнення бажань до влади є спроможними підтримувати життєствердний принцип суб'єктивності. Посилаючись на егалітарне припущення, що кожен народ має «право на життя», справа народів надає перевагу ігноруванню очевидні історичні реалії заради об'єктивізму, який прагне перетворити народи світу на об'єкти, які можна би було виставляти на огляд у музеї. Таким чином, вона передбачає рівнозначність усіх народів та цивілізацій.

Цей вид егалітаризму має 2 форми: одна виражається у гомогенізуючому, але метисизованому понятті, що це значить бути людиною (людська раса), а інша намагається зберегти народи і культури в ролі куратора. Обидві форми не сприймають того, що народи і цивілізації є якісно різними. Звідси й абсурдна ідея, що потрібно врятувати зникаючі народи і цивілізації (принаймні якщо вони належать до Третього Світу), так само, як можна врятувати зникаючих тюленів. У постійному історичному процесі відбору, однак, немає місця для збереження, а є місце тільки для конкуруючих суб'єктивностей. На його трибуналі рятівничі доктрини є неприйнятними.

«Справа народів» також припускає солідарність між Європою та народами Третього Світу. Знову ж таки, це лишень сумнівна ідеологічна конструкція, яку прихильники ГРЕС вигадали на початку 80-их років, щоб уникнути звинувачення в расизмі. Мені тут не вистачить місця, щоб викласти весь міф про експлуатацію Третього Світу. Однак, якщо пояснити його провали грубими неомарксистськими термінами, як це і було в випадку із махінаціями МВФ, трьостороньою угодою, Більдерберською групою, або якимсь іншим «Вельзевулом», просто недостойні відповіді.

Згідно з медіа чи академічними «брахманів» «культура інших» у Франції зараз знаходиться в облозі — хоча «афроманія» є загальним захопленням. З іншого боку, я вважаю, що не буде перебільшенням стверджувати, що декультуризуючі впливи Америки Європі більше не загрожують, оскільки цю загрозу перевершили інші.

ЄВРОПА ПЕРШ ЗА ВСЕ!

Я поважаю долю деколи страждаючих ескімосів, тібетців, жителів Амазонки, пігмеїв, канаків, аборигенів, берберів, мешканців Сахари, індійців, нубійців, безперечно, палестинців і маленьких зелених чоловічків з космосу. Але не чекайте від мене крокодилячих сліз. Коли моєму будинку загрожує повінь, я можу думати тільки своє горе і не маю часу допомагати чи заступатися за інших. Більше того, коли ці інші турбувались про нас? В будь-якому випадку, небезпека, яка їм загрожує, є значно перебільшеною, особливо, зважаючи на їхню демографічну міць, якою вони завдячують Західній медицині та матеріальній допомозі—бо ті ж самі Західні сили, які безпідставно експлуатували їх, також посприяли їхньому процвітанню ( або, принаймні, безпрецедентному розмноженню).

Якщо наші комунітаристи дійсно хочуть захищати «справу народів», то почали би з європейців, які зараз знаходяться під загрозою нападу демографічних, міграційних і культурних сил перенаселеного Третього світу. З огляду на ці загрози, ми не будемо хнюпати (як священик) чи втікати від відповіді (як інтелектуали) до справ «інших». Є достатнім бути «самим для себе».

Майкл ОМіра, Rh. D., вивчав соціальну думку в Ecole des Etudes Sociales en Sciences Sociales і сучасну європейську історію в Каліфорнійському університеті. Його остання книга — «Нова Культура, Нові Праві: Антилібералізм у постмодерній Європі».

переклад з англ. Н.Г.

WWW.LAB.ORG.UA


A HAIL TO THE GODS OF CREATION !
A HAIL TO THE KING OF THE WORLD !
A HAIL TO THE METAL INVASION !
A HEAVENLY KINGDOM ON EARTH !