Наталія Литвин

 

Il fascismo visto dalla Destra

 

Після другої світової міжімперіалістичної війни в часі постання Італійського Соціального Руху (МСІ; після Х з'їзду в 1973 р. перейменовано в МСІ - Національні праві сили, а в 1995 - Національний Альянс; лідери - Сільвіо Берлусконі та Алессандра Муссоліні) ідеологія його була примітивною та базувалася на апологетиці фашистського минулого (т.зв. "філофашизм"). Керівники МСІ були переважно "практиками" і завдання збирання сил, вцілілих від розправ, стояло на першому місці.

Просте відтворення ідеологічної платформи фашизму не було можливим з причин діяльності каральних законів післявоєнної Італії (наприклад, в 1949 р. був репресований навіть Е. Чіоне, який у соціальній республіці Сало очолював відверту опозицію урядові Муссоліні - правих соціалістів). Основні дискусії в средині МСІ велися в 50-ті рр. довкола того, що саме і в якому вигляді слід зберегти від старого спадку. Одна частина членів МСІ апелювала до всього фашистського двадцятиріччя, інша вважала, що за основу слід взяти соціальні ідеї періоду Сало. Також постала проблема з тим, як розглядати позицію тих фашистів, які в липні 1943 року відвернулися від Муссоліні.

Перше критичне осмислення старого досвіду було здійснено бароном Юліусом Еволою. В 1954 р. він видав книгу під назвою "Фашизм - досвід критичного аналізу справа" (Evola J. Il Fascismo - saggio di una analisi critica dal punto di vista della Destra. - Roma, 1954). Цей заголовок яскраво свідчить про позицію автора. Евола вбачав причину невдач італійського фашизму у розриві, що існував між теорією та практикою режиму Муссоліні. На його думку, італійський фашизм сам себе зруйнував, бо не зумів повністю втілити принцип тоталітарного державного ладу. Зберігши партію, він викликав до життя всі ускладнення, що пов'язані з внутрішньопартійною боротьбою та політизацією державного ладу, зберігши синдикати, він зробив поступку вченню про класову боротьбу. Кооперативний лад. на думку Еволи, зазнав краху, бо фашисти не зуміли належною мірою скопіювати середньовічні корпорації.

Особливо різко Евола критикував Муссоліні за його демагогічні звернення до "плебсу", бо однією з основних помилок фашизму Евола вважав ставку на масовість, в той час як істинною опорою режиму повинна слугувати еліта, фашистська аристократія, організована як рицарський орден і здатна беззавітно служити Ідеї. На його думку, помилки допущені були і в расовій політиці, де слід було б більше уваги відводити "спільності типових характерів" рас, близьких один одному "духовно і біологічно" (теорія Гобіно; реанімована Левом Гумільовим як "компліментарність" - романців і негрів, романців і індіан, нордійців та тюрків, семітів та китайців, слов'ян і тюрків), а не на "розрізненні", "диференціації" ( теорія Чемберлена - Розенберга). Якщо фашизм і ослабив себе серією помилок, то головна вина за невдачі режиму покладалася на самих італійців, котрі внаслідок схильності до "мандолінізму" та порожньої балаканини виявилися не спосібними до фашистської сублімації.

Евола констатував, що у післявоєнній Італії комуністична загроза досягла небувалої масштабності. Для того, щоб боротися з нею, слід деполітизувати маси. "Велика частина нації не повинна займатися політикою", - писав він, і старий лозунг фашизму "Влада, порядок, справедливість" залишається в силі. Для боротьби з демо-комунізмом слід створити капілярну організацію, котра охопила б всю країну і була б готова негайно виступити у випадку виникнення надзвичайних обставин.

Дещо іншого плану випустив брошуру Д. Альміранте у співавторстві з Ф. Паламенгі - Кріспі в 1958 році. Хоча він очолював одну з радикальних правих груп, але зміст тексту його праці говорив про прагнення створити нову легальну партію. Він вважав, що слід змінити представницьку систему італійської держави, що дозволило б "здійснити національний принцип як основний державний принцип італійської держави".

На практиці це слід досягти через реалізацію корпоративної ідеї та соціалізації основних підприємств. Саме корпорація - це "третій шлях" розвитку суспільства, на відміну від соціалізму та капіталізму. Корпоративна держава не витісняє і не підмінює приватну ініціативу, а передбачає "встановлення рівноваги між державним втручанням та приватною ініціативою".

"Інтереси нації" вимагають знищення всіх партій (фашистська організація розглядається не як партія, а широкий соціальний рух), перегляд конституції (відміна областних автономій) та відміни рівності обох палат парламенту. На чолі законодавчої влади повинен стати законодавчий Сенат, підконтрольний палаті депутатів.

В 1967 р. видав книгу "Італія вчорашнього дня - для історії майбутнього" Л. Федерцоні (Federzoni L. Italia di ieri per la storia di domani. - Verona, 1967), який за Муссоліні був президентом Академії Наук. Він вважає, що на 1931 рік італійський фашизм вичерпав "дієве начало", а тому всі нововведення Муссоліні після цієї дати, в тому числі і корпоративний лад та соціалізація, отримали лише формальний характер.

В 1971 р. теоретик фашизму Дж. Преццоліні видав книгу "Маніфест консерваторів" (Prezzolini G. Manifesto dei conservatori. - Varese, 1971), де проголосив "істинну категорію буття" - КОНСЕРВАТИЗМ ДУШІ, котрий не слід плутати з "класовим консерватизмом". Цей консерватизм походить з констатації, що для людини важливіше "бути", ніж "стати", тобто піддається сумніву майбутнє, котре "дуже не чітке".

Все ж Істинний Консерватор визнає, що зміни неминучі, але вони носять еволюційний характер і протікати вкрай повільно (істинним учнем Преццоліні був генеральний секретар Руху Соціальної Еволюції Чорної Африки Жан - Батіст Бокаса, він же - імператор Центрально-Африканської імперії в 1975 - 1979). Їх мета - "врятувати цивілізацію, породжену греко-латинським світом".

Автор книги "Філософія реакції" А. Плебе (Plebe A. Filosofia della reazione. - Milano, 1971) доводить, що "реакція", в якій звинувачують правих, - це боротьба проти того "уявного майбутнього", заради котрого люди забувають про теперішнє. Жити для майбутнього - це небезпечна гра у революцію. Тільки "критичне уявлення" здатне звільнити людину від "жахливої думки про історичний прогрес". Історії з великої букви як такої взагалі не існує, вона є лише "духовним збоченням людського розуму", де на зміну Мрії та Великій Пригоді поставлено вчення про прогрес, що "сам по собі" наступає. Тільки в "просвітленні повсякденності" можна вилікуватися від цієї ілюзії.

Італійські "консервативні революціонери" стверджують, що німецький націонал-соціалізм не має нічого спільного з фашисткою доктриною, а є лише жахливим збоченням (ухилом), дескредитуючим як саму ідею "консервативної революції", так і її практику, а також дезорієнтуючим наступні покоління в оцінці фашистської традиції. Так, фашистський проект Муссоліні зазнав краху, але цей факт свідчить не стільки про принципову неможливість його реалізації, скільки про вкрай несприятливі для фашистської Італії зосередження геополітичних обставин, при авантюризмі та окультиській фантасмагорії свідомості верхівки націонал-соціалістичної партії Німеччини на чолі з екзальтованим фюрером.

Б. Муссоліні так і не повернувся до "романської (латинської, середземноморської) духовності". Це спричинило як те, що він спочатку був соціалістом, так і те, що піддався спокусі загальній західній, особливо кальвіністській, парадигмі сприйняття оточуючого світу (в тому числі й інших цивілізацій) в якості об'єкта раціонально-вольового перетворення (при імпліцітно присутньому визнанні за колективним суб'єктом - класом, расою, нацією - права на таке перетворення).