Символический ряд Консервативной Революции Духа

Не Кафка, не Кравчук, не Фарадей.

Лиш тихий сумнів. Осінь, осінь, осінь…

Нормальний урбанізм, з десяток кросів.

На свято з чаркою — повільний марш ідей.

Це — світ… Це наш. Останній Колізей.

На ньому шлях - до левів і до раю.

Люби - невірну. Там, за небокраєм, —

Сілезький Ангел, Мандельштам, Мойсей.

* * *

Поетів ніколи не був мільйон…

Ліна Костенко

Поетів не мільйони, а мільярди.

І кожен крок — священний на землі.

Під небом всі ми ходимо. Чи марно,

Не просто ж так молитва — душам лік ?

Не просто в цьому світі все? Та ні,

Вся неповторність — в дим в Еклезіасті.

Загине світ, минуть трильйони днів,

Розтане в небі тінь арійських свастик.

А чи буддиських ?.. Перше слово - “ма”.

“Я маю”, - тобто. Сперш з'явився —ласник.

А до “Я є” ще кроків — сила, тьма

Блукання, мов з пітьми Єгипту, насліп.

* * *

Я — скіф. Я — звір. Я — воїн Аргімпаси.

Син Дия Ночі. Внук — Змії-на-пів.

Я — крок богів арійських свинопасів,

Я — дух, я — цар, я — лицар Бористену.

Німого переляку ворогів

Причина — я. Вступив, мов у стремено,

В історію. І в ярий бою гнів.

Я — муж, я — жах, я — жрець вогню на сході.

Дорога в Герри і легенда ер.

Я — сон забутих внуками мелодій.

Курган - мій сторож, мов Троян - Цербер.

* * *

На сході — Сварга. Зорі і вогонь —

На заході. Боги — ще бенкетують.

І свято щастя чотирьох долонь

Триває ще. І кінь забув про збрую.

Ще наша ніч. І нашим буде день.

І нашим вік назвуть ім”м, Наталю !..

На пашу вийшов Золотий Олень,

Шукає грек - мудрець свою сандалю…

* * *

Як фенікс золотий з коштовністю у дзьобі,

У райський сад потрапити раптово

З Молочними джерелами. Тут овоч

Небесний зріє, а пустеля Гобі

Цнотливо береже шляхи, як діва.

Праворуч — щастя. На десерт — нектар.

Розлито в келихи (Тут — інший календар).

А розмарин, троянда чайна — зліва.

Чарівні пахощі, духмяні пелюстки,

Вологі лілії, гірлянди і прикраси,

А на альтанках — лози-ловеласи,

Зустрічні та втікаючі стежки

Думок і мрій, пісень і медитацій,

Молитв, обітниць, сліз, подяк і снів.

І втеча в небо милих серцю брів,

Орлиним летом. Дичину на таці

З очима сарни піднесе служниця,

Вина подасть утіхами вустам,

Введе руками, пестячи, в іслам,

І стан напружить, вигне, мов вовчиця.

* * *

Пегасик з'їв лавровий мій вінок.

І муза з іншим утекла до шлюбу.

Дупло трухляве виїв час? Чи дубу

Еллади Степової — на станок

Перетворитись в шафу гарнітурну

В помешканні “нового українця”?

Чи на тахту (стояти навколінця

І тішити жону його безжурну,

Що розпашіла вправами любові,

Віками накопичених у генах)?

Удар під корінь — плаче Ойкумена:

Земля і Кров, та ідол у діброві…

* * *

Безперечно, у тобі щось є, — невідоме нікому.

Не беру до уваги вроду арійських степів.

Не згадаю, що ти з'являлася маєвом снів

Довго - довго мені. Не згадаю… Поставлю лиш кому

І три крапки… Слова — то лиш знаки, а суще - у тому,

Що не буде ніколи (ніколи, кохана!) на “пів-“.

Тільки - в цілому (вічності? Богові?). Днів

Нам налічено разом зустріти багато, утому

Забуваючи. Сонцю молитись, котромусь

Не з язичеських ідолів требу складати до ніг,

До вух та очей, та смакуючи каву… Дурні

Забуваючи мрії вчорашні буднів огрому.

... Неофіти ідуть, неофіти ідуть ...

Тарас Мельничук

Ви вісники, покликані до чину?

Вчиніть любов у собі, далебі,

ще час зими у Всесвіті не збіг,

не згоєно і рану — Україну

в Божественному тілі. Від каміння

і під ногами, і під ворітьми

не раз ламали серце і ломи

та ідолам служили поклоніння

усупереч навчанню. Неофіти,

хай світ тремтить — орімо переліг!

Ми арії і діти у доріг

Русі-Вкраїни (ніде правди діти).

Йдемо у вирій. Не мідяк у ртуті,

не шлях ілюзій, підступів і зрад.

Це путь новітніх Едд та Іліад,

щоб вік цвісти, мов Сонцю зранку, Руті

святого Володимира. Земля

тепліша, як ніколи (бо під нею!),

в роси намисто сон одяг лілею,

і ніжно небо обійма орля.