*MESOGAIA-SARMATIA*
Imperium Internum
(РОССИЯ - УКРАИНА - БОЛГАРИЯ - ГЕРМАНИЯ)

ДА ГРЯДЕТ ХЕЛЬГИ АВАТАРА !            A HAIL TO THE FORTHCOMING HELGI AVATAR OF LAST TRUMPETS !            VIVA LA REVOLUTION NATIONAL POPULAR !            DIE NEUE PARTEI DAS GEISTES !              РИМ И СКИФЫ, ТРЕПЕЩИТЕ !    НАСТУПИЛО ВРЕМЯ САРМАТ !       МЫ - ОФИЦЕРЫ ДХАРМЫ !

Олег Гуцуляк
ЗОЛОТА РУСЬ

Існує легенда про те, що в стародавньому Галичі на горі Крилос був золочений майдан. Його називали Золотий Тік. Коли монголо-татари підступили до мурів міста, це золото “втекло” під землю. Люди вірять, що Золотий Тік вийде колись на поверхню. Така собі мрія про повернення “золотого віку”. Золотий Тік виступає тут метафорою незалежності: слово “тік” тотожне германському tag “народні збори”, а “золото” – це символ королівської харизми, це ознака якості владної могутності правителя – “слави”. Теперішня назва стародавнього Галича — Крилос (сучасний Галич знаходиться дещо осторонь від стародавнього однойменного міста) походить від слова “крити” (“ховати, заховувати”), до якого додано давньослов'янський суфікс “-дло-“. Можливо, у легендарних печерах Крилоської гори заховані золоті інсигнії влади галицьких князів.

У Х ст. єпископ Кремони Ліутпранд у своїй праці “Антаподосіс” зазначив, що руси отримали своє ім’я від грецького слова rhoysios “червоний”, і що цю назву їм дали за “особливий відтінок кольору їх тіла” (у оригіналі: de qualitate corporis). Можливо, як на нас, єпископ не вірно зрозумів свіїх інформаторів, які мали на увазі “особливий характер їх суспільної організації”, бо по-латині corpus означає і “тіло”, і “особистість”, і “суспільна організація”, “община”, “соціальний стан”, “єдине ціле”. Вірогідно, що малася на увазі суспільна організація, пов'язана з культом сонця та золотих (червлених, магічних) інсигній. Тому й Галичина отримала ще й визначення в народній уяві як Червона (Червленна), Золота Русь. Не дивно, що у старофранцузькій поемі “Пісня про Роланда” прославляється золото Русі (а в деяких варіантах конкретніше – Галичини).

За переказом Геродота, цар Скіфії Колаксай заволодів золотими інсигніями (плугом з ярмом, сокирою та чашею; за іншим варіантом – золотим луком Геракла). Він розділив своє царство Паралатію на три царства (як це зробив його батько зі своїм, де третім була саме Паралатія) та інсигнії передав на збереження найбільшій з них, яке, як каже Геродот, отримало назву “Те, в якому зберігається золото”. Ці три частини Паралатії були, відповідно, царствами скіфів–басилеїв (“царських”), скіфів–аротерів (“орачів”) та скіфів–георгоїв (від іранського “пастух”, що невірно пов'язували зі старогрецьким словом “георгіос” – “землероб”), вони ж – борисфеніти (“подніпровські”), як їх називали греки-ольвіополіти Гіпанісу (Бугу). За Геродотом, ці три групи скіфів Паралатії називали самі себе “сколоти” від імені свого родоначальника Колаксая, з яким ми співвідносимо ім'я литовського бога урожаю Скальсу, що у перекладі означає те саме, що й українське побажання “Дай, Боже!”.

Для академіка Б. Рибакова логічним видається зберігання золотих інсигній сколотів–“дажьбожичів” у Середньому Подніпров'ї, де існує природний захист для жителів простору, обмеженого Дніпром, Росавою та Россю. На його думку, головним святилищем Сколотської імперії було Трахтемирівське городище біля Переяслава, що колись складало з цим містом єдине ціле. Саме в Переяславі була руська митрополія, що потім була перенесена до Києва. Отже, це може означати, що Трахтемирів–Переяслав в уявленнях давніх русичів був наділений якістю священності. Трахтемирівське городище було назване так на честь батька Колаксая, Арпоксая та Ліпоксая витязя Таргітая. Він же – старець-богатирь російських казок Тарх Тарахович, який жив на горі Сіян і домігся любові Баби-Яги. А Геродот розповідає як Геракл–Таргітай був зваблений борисфенітською дівою Єхидною, від якого та народила родоначальників скіфів.

Поряд з Трахтемировом — місто Канів з розкопом сколотського городища. Поряд — місто Мошни (“капшуки”) на березі правої притоки Дніпра ріки Золотоношка. А також – місто Золотоноша, котре вже на Лівобережжі. Лівий берег Дніпра також був заселений георгоями–сколотами і межували вони зі Степом по ріці Ворскла – Пантікапа, котре впадає у Дніпро на 220 км нижче Трахтемирова. На жаль, Б. Рибаков не перевів погляд на Лівобережжя, де розташована Золотоноша. Перенесення “золота” – “слави” у Переяслав – Трахтемирів пояснюється тим, що лівий берег Дніпра став зазнавати інтенсивної агресії кочівників зі Степу і з часом вони захопили його (крім Чернігівщини та Сіверщини) та перетворили його на плацдарм подальшої агресії.

Назву території “Золотоноша” у скіфів (виходячи з індоєвропейської мовної спільності) могла звучати як Паралатія (на відміну від іранського Зарнуматі “Золотоносна”, з чим, можливо, тотожне й поняття Сарматія), бо першому компонентові “пара-“ ідентичне латинське aurum “золото”, а “-латія” виявляє схожість з latens “прихований”. До речі, від цього слова походить етнонім латини та назва їхньої мови як латинь. Бо вони єдині з італійських індоєвропейських племен перебрали від етрусків – “расенів” звичай споруджувати у центрі міст, на майданах–“агорах”, величезні ями–сховища для міського скарбу.

З окупацією кочівниками-тюрками лівобережне “Золоте царство” перетворилося на “Жовту землю”, бо втратила священність через перенесення золотих інсигній на Правобережжя. А жителі Жовтої землі стали “половцями” – зтюркізованими слов'янами. Їх етнонім погодить від старослов'янського слова “половий” – “жовтий”, “червоно-жовтий”.

Згідно з легендою у літописах, Переяслав отримав свою назву через те, що якийсь слов'янський отрок Ян Усьмович Кожум'яка “перейняв” славу у двобої з тюрком–печенігом. Тому ті, хто повернули “золото” – “славу”, отримали право іменуватися “роси” (“золоті”), що споріднене зі словами інших індоєвропейських мов: санскритським haris “золотистий”, старогрецьким hrisos “золото”, haris “краса, любов”.

Потрапивши у сферу практичної географії, “Золоте царство” (Рось) як епічно–міфологічний етнонім для слов'ян “побутується”, надається певній території — Правобережжю і стає частиною її топографії. І навпаки, реальний етнонім “с(к)лавени”, котрий означає певне історичне плем'я, залучається у епічний контекст і втрачає безпосередній зв'язок з дійсністю.

Середньовічний історик Псевдо-Захарія свідчить, що роси називали себе “герос” (hros). Греки при передачі етноніму на письмі ототожнили роський придиховий звук -h- зі своїм густим придиховим -h- , котрий вимовлявся після приголосного (наприклад. rh), але на письмі позначався (') перед приголосним на початку слова ('P). Транслітерація hros як грец. 'Poos призвела до об'єднання правила грецької орфографії з вимовою етноніму його носіями, внаслідок чого штучно постало * hrhos, де друге h за фонетичними законами старогрецької мови стало вимовлятися як ks, внаслідок чого постав суто грецький витвір - 'Rooksolanoi (латинське Rhoxolani), роксолани не без співставлення з іранським roxs “світлий”, “білий”. Самі “роси” (германці називали їх “росомони”) могли використовувати засвідчене Птолемеєм ім'я “аланорси” (alanorsoi), де компонент “алан” походить з тюркських мов і пояснюється як “рівнина, поле, долина, горб, гірка”. Саме поляни мешкали на Київських горах, що їх Нестор – літописець визначив, що вони – “русь”.

Поняття “поле” вміщувало у собі категорію обмеженого кінечного простору, який уявлявся у вигляді горба, кургану (на санскриті “укхрайя” – “пагорб, курган”). У зв'язку з цим стає зрозумілою причина, чому літописець декілька раз акцентував на тому, що поляни — слов'янського походження, тобто слов'янізовані, хоча у його часи пам'ятали про їх іранське (аланське) походження, спорідненість із прямими мовними нащадками скіфів – басилеїв (“царських”) – іраномовними осетинами, що були на Русі відомі під іменем “яси” (по-санскритськи yasas “слава”), що у грецькій вимові отримало вигляд “оси”, “ози”, звідки й назва “осетини” (самоназва – “ірон”), Озівське море.

Як підмітив Г. Вестберг, у західноєвропейських джерелах під іменем “славяни” розумілися у багатьох випадках власне осетини (на відміну від “словян”), а європейські мандрівники Плано Карпіні, Рубрук та Йосиф Барбаро свідчили, що алани – праосетини називали себе “аси”. Етнонім “аси” слід пояснити на основі іранської священної книги “Авести” (щоправда, вона була основою релігії південних іранців, в той час як північні іранці Середньої Азії та Кавказу, так звані “туранці”, не прийняли реформи Заратустри і залишилися вірними “славі” предків). У ній наявна богиня Асі (Аші чи Арті), персоніфікація успіху, “плотське втілення великої слави”, яка володіє багатьма землями, золотом, сріблом, жонами та дочками. Вона переховується від грабіжників у золотому руні (!).

У осетинській міфології Аші відома як Асирухс чи Ацирухс - і як дочка Сонця, і як жона витязя Сослана. Їй ідентична, у германському епосі, богиня (по-давньогерманськи “бог” –“асс”) – діва Герд. У обидвох богинь з рук виходить світло, осяваючи склепіння неба і води. Французький академік Ж. Дюмезіль пояснює теонім Ацирухс як “священне світло” та вважає його за епітет богині вогню і домашнього вогнища, яку, за Геродотом, царські скіфи - предки алан, називали Табіті, а ведичні арії – Тапаті, “Гріюча, Тепла”. Вона мала епітет “цариця скіфів”, її вогнями клялися перед греками, за звичай, скіфські царі. Можливо, власне “мати царів” Табіті вважалася дарителькою священних золотих символів влади. Геродот ототожнив її з грецькою богинею Гестією, богинею домашнього вогнища.

Чоловіком Табіті–Гестії скіфи вважали бога ріки Дніпро Бористена, походження якого невідоме. Але якщо звернути увагу на те, що чоловіками Ацирухс був Сослан, а Герд — Фрейр, то ми можемо вияснити і родовід самого скіфського Бористена. Осетинський герой-нарт Сослан народився зі скелі, заплідненої пастухом (Мітрою), котрий побачив оголену Сатану, доньку бога чоловіків Уастирджі (святого Георгоя – “Пастуха”, перетлумаченого на греко-християнського Георгія), народжену вже мертвою Дзерасою. Коваль Тлепш (Телепень!) видобуває зі скелі Сослана та загартовує хлопчика у вогні. Чим не алегорія на витікання ріки з каменю і на пороги Дніпра як ковадла? Діяння Сослана аналогічні діянням грецького Прометея та українського Котигорошка – “охоронця від змій гнізда грифа”. Демонічний народ нарти перерізає Сосланові гострим колесом ноги і живим закопує героя у землю. Сослан щовесни прагне вирватися на землю, але вона не може знести його тягара. Чим не паралель до билинного Святогора Горинича?

Германський аналог Сослана – Бористена Фрейр під своїм титулом “інгві” став родоначальником династії Інглінгів. За його правління на землі були найбагатші урожаї, а сам він після смерті був оголошений мешкаючим у великому кургані, з якого три роки підряд виходили золото, срібло і залізо. Фрейра називали богом миру, достатку та мудрості. Перекази датчан стверджують, що земним втіленням Фрейра був конунг Фрото (“Мудрий”), за якого на землі був “золотий вік достатку”, але якого вбив демонічний морський конунг Мюсінг. У кельтів наявний міф про короля Артура (“Ведмедя”), сина Ігрейни та Утера Пендрагона, про деградацію та фатальну загибель його царства, не дивлячись на пошуки очищувального контакту з Граалем, певним універсальним принципом. Загибель і зникнення тіла короля Артура є в той же час явищем тимчасовим, і світ очікує його нової появи. Артур начебто веде постійне “дике полювання” на вепра Турх Труйту, видіння якого виникають на небі під час гроз. Цей Турх – вепр все тікає від погоні, залишаючи за собою загибель та руїну. Саме за ним женуться геральдичні герої “Погоні” Литви та Литвинії (Білорусії). Легенда розповідає, що литовський князь Вітен Арусович взяв за свій герб “Погоню”, бо по-литовськи “виті” – “гнатися, переслідувати” одного кореня з іменем князя і слов'янським “витязь”.

Український фольклор так пояснює семантику міфу боротьби з вепром: “Стрітилася Зима з Літом – Стрітилася свиня з Вітом”. Свято Стрітеня відзначають 15 лютого, а слово vitt у мові хеттів, що найперші виокремилися з праіндоєвропейської спільності і зберегли найбільше архаїзмів, означає “рік”, “доба”, “стик”, “рубіж”. У мові албанців – це vjet, у греків – “етос”, ???? (архаїчне – “ветос”), на санскриті – vatsas, по-литовськи – “ветушас”, у слов'ян – “ветхий”…

Віт – це ніхто інший, як Аполлон – Змієборець, вбивця Піфона, на знак чого встановив Піфійські ігри. Саме Аполлон уклав календарний цикл та керує ним за допомогою струн своєї ліри. Скіфи шанували його під іменем Гойтосир, де другий компонент “сура” означає “герой, бог”, а перший “гойто” споріднений з “віт”, “отець”, і можливо, з англійським haunt “переслідувати”, “з'являтися (як привид)”, литовським ginti “гнати (стадо)”, давньо-пруським hantas “бити”, давньо-ісландським honthr “боєць”, а у слов'ян – з етнонімом “анти”, українським “гнати”… Іранські, у тому числі й скіфські (і навіть пізніші сарматські та польські) королі обиралися внаслідок перегонів претендентів на конях. Хто першим досягне фінішу, той і стає володарем священних золотих інсигній.

Ототожнення Геракла із Таргітаєм та знання родоводу останнього змушує нас пригадати родовід Геракла: син Зевса та царівни Алкмени, дочки Електріона (“Бурштину”). Чи не тотожні між собою терміни “бористен” та “бурштин”, одним із джерел якого є й Дніпровське побережжя? Електріон вважався сином героя Персея та врятованої ним ефіопської принцеси Андромеди. Братом држини Папая та сином Бористена греки називали Тоанта (ст.-грец. “швидкий”, “гострий”), царя Тавриди, куди Артеміда перенесла Іфігенію, врятувавши її від жертовного ножа. Тоанта вбили герої Орест та Хріс під час викрадення статуї Артеміди у Тавриді.

Рідним братом Єхидни (тобто сином Хрісаора і Каллірої) був триголовий велетень Геріон (або ж місто, яким він володів, називалося Триголів'я; Палефат, “Про неймовірне”, ХХІV), волів (за іншою версією, коней) якого викрав Геракл і яких перехопила Єхидна, змусивши героя переспати з нею, внаслідок чого й народилися три сини – родоначальники трьох племен скіфів – георгоїв, аротерів та басилеїв („царських”).

Ім'я найстаршого сина Таргітая Ліпоксай розчленовується дослідниками на Ліпо- і –ксай, де другий компонент має однозначне тлумачення: xsaya – “сяяти”, “блищати”, “володарювати”. Перший компонент імені ми пояснюємо на основі ст.-слов. лъпии “добрий, красивий” або ст.-рец. ????? “жир” (пор. зі слов. іменем “Жирослав”, “Ярожир”). Це дає можливість ототожнити його з ведичним Васу–Прабхасою (vasu “добрий”, prabha- “сяючий, добрий”) – персоніфікацією ранкової зорі (пор.: санскр. “васу” = слов. “овсень” = прибалт. “аушра” = “аустра” = “аусекліс”). Власне грецька Еос (архаїчна форма імені “Веос”), богиня ранкової зорі, виявляє симпатії до роду брата Єхидни Іла, від внука якого (Тітона) мала сина, вождя “ефіопів” Мемнона, вбитого у Троянській війні Ахіллесом. Свого часу Геракл допоміг Мемнонові скинути узурпатора та повернути трон. Мемнона (Мунона або Меннона), одруженого на дочці троянського правителя Пріама Троані, давньогерманська “Молодша Едда” вважає батоком Троора, якого германці називали Тором. Останній виховувався у Фракії у “герцога” Лорикуса (тобто “іллірійця”?), якого, зрештою, Трор–Тор убив разом з його жоною Лору (Глору) та заволодів Фракією, яку германці називали Трудхейм. У германців Тор (Донар) вважався богом грому, бурі та родючості. Жоною Тора була золотоволоса Сів, яка, як на нашу думку, э символом прафінноугрів (комі-перм. сьывъ “дух вихору Вoрса з волохатими вухами”, угор. sziv, szies “ввічливий”, szivarvany “райдуга”, які до 2000 р. до хр.е. населяли майже всю Європу, за Т. Лер-Сплавинським, носії т.зв. культури гребінчатої кераміки. У слов'ян симбіоз із пра-фінноуграми виразився у дещо іншому варіанті – казковому коникові Сивкові («Сивка–бурка, вещая Каурка»). У Сів був син Улль (пасинок Тора), який, згідно із Саксоном Граматиком, автором “Діянь датчан”, як Оллеруе царював у Візантії після вигнання звідти Одіна. Можливо, Улль символізує хурритів (протокурдів; хуррит. u // olle “другий”) та генетично споріднений з тюркським міфічним персонажем Ульгенем (Еллей).

Іншим сином Еос був Оріон, мисливець у блискучому спорядженні.

Батьком Васу–Прабхаси був мудрець Дхарма (dhr “тримати”, “підтримувати”, pinaka-dhrk “тримаючий тризуб”, епітет бога Шіви), якого ототожнюємо з батьком Ліпоксая Таргітаєм (метатеза trh < dhr), сином Папая та дочки Бористена. Останніх співставляємо з батьками Дхарми – Атрі (“поїдаючий”) та Анасуєю (іранська Анахіта Ардвісура – богиня ранкової зорі), дочкою Дакші (дв.-інд. daksa , латин. dexter, литов. dessine, гот. tihswa, “правий”, “південний”, “здібний”, “вдатний”), буквальний переклад імені якого на старо-слов. «десьнъ» - “права” (пор.: Десна, назва притоки Дніпра–Бористена, що була праворуч рухові до Дніпра праарійського племені сувірів, пращурів словянських сіверян).

Таким чином, одруження Папая (< ранньо-індоєвроп. *Pх-Pх “збирати”, “їжа”, “ситний”, тобто Папай – “годуючий”, “доглядаючий”, “піклувальник”) на дочці (із земними атрибутами) Бористена (і.-є. *bher “бути гострим”, “різати, колоти” > *bar-/ *bor- > латин. baro, baronis “найманець”, “солдат”; можливо, праслов. аналогом “Бористена” було “цар”, бо дв.-інд. sara “сила, міцність”, дв.-ісл. skarpr “гострий”, лтськ. skarbs “гострий”, “суворий”, церк.-слов. храбръ < ілліро-фрак. ?) символізує архаїчні стосунки між володарем та шукачами свого наділу (щастя).

Етимологія слова “бурштин” приводить нас до: 1) вже згаданого і.-є. *bher “бути гострим”, “різати, колоти” , “проколювати”, “розривати” (пор. з ст.-грец. phoro “розколюю”, латин. forare “свердлити”, нім. bohren «свердлити, буравити»( від цієї пра-і.-є. основи семантично розвинулося ст.-слов. боръ , польск. bor, укр. бір , англо-сакс. bearu, дв.-ісл. b?rr, прагерм. *barwa і власне праслов. *bъrъ греки переклали як “Гілея” – “Лісиста”) та 2) ранньо-і.-є. ST-YN- “затверділий” . Тобто «бурштин» – «тверде тіло, що проколюють, щоб нанизати, мов буси”, а Бористен – це “Бурштинова ріка”, і можливо, слово “бурштин” є переосмисленням більш давнього “бористен” із основою *bhe- // * bha- “сяяти”, блистіти” (що присутня у алб. bardh “білий”, литов. bersta “біліє”, гот. bairhts “світлий”, праслов. *berza “дерево з білою корою”) і якому семантично близьке “-ксай” і “-прабха”.

Те, що у Ліпоксая у скіфському варіанті переказу наявні два брати (Арпоксай та Колаксай, а у грецькій версії їм стали відповідати Агатірс, Гелон та Скіф), слід, як на нас, пояснювати узгодженням генеалогічної версії праслов'ян–„борисфенітів” із версією іраномовних скіфів, з якими вони у Подніпров'ї змушені були увійти у військово–політичний симбіоз. Власне із іранської версії про походження іранців (персів), туранців (північних іранців) та Руму (Візантії) від шлюбу Фарідуна (Траетони) з Арнаваз (колишньою сестрою та жоною Йїми, прабатька людства, яку витязь визволив з полону демонічного Ажи–Дахака, слід вести виникнення мотиву виведення народів скіфського світу у обидвох генеалогічних легендах, наведених Геродотом, а не пояснювати намаганням греків вивести однойменні народи Скіфії від родоначальників власне родів іраномовних скіфів.

Хоча, можливо, що у останніх власне Арпоксай, Колаксай і Авх(-ксай) (Валерій Флакк знає не Ліпоксая, а Авха, ІV, 48–68) вважалися родоначальниками своїх родів і їх витлумачили скіфи як родоначальників етносів, узгодивши це виведенням від Ліпоксая авхатів (тобто сина Авха?) – праслов'янських “багатих”, “богатирів” (іран. avh, що споріднене з латин. august “великий, священний”, праслов'яни переклали своїм *bogъ- «багатство», «достаток»). Ліпоксай є аналогом осетинського героя-нарта Батрадза (< “Богатир”) із вищого роду Ахсартагката (від “ахсар” – “сила, хоробрість” ~ „акацири”), який ворогує із нижчим родом Бората (від “бурафарниг” – “багатство”; ще один рід – Алагат – є середнім між ними).

Вражає те, що як Ліпоксай пов'язаний із жиром (про що вказувалося вище; ст.-слов. лъпии “добрий, красивий” або ст.-рец. lypos “жир” (пор. зі слов. іменем “Жирослав”, “Ярожир”), так і те, що, згідно з міфами вайнахів, через Хамчі Патарза (Батразда) земля перестала бути «жирною як масло». Як тут не згадати хуррит. xasari “масло” < прасхіднокавказ. *HrVjsE “товстий, жирний” з якого виводимо ведичний образ запозиченого аріями Сури та, відповідно, сурів (Адітьї, “інгульці”) та асурів (Данавів та Дайтьїв, “катакомбників”). Сура, жінка бога Варуни, згідно з міфами, вийшла з океану під час його пахтання (збивання ступою до сану масла).

Герой прямих нащадків іраномовних скіфів, осетинський Батразд, отже, є аналогом Ліпоксая скіфської генеалогічної легенди. Осетинський варіант про три роди нартів (але не осетин) зафіксував становище ще до узгодження Скіфського світу, власне арійську генеалогічну легенду (нарти < санскр. nrti “танцівники”, “герої”), а пов'язання арійського аналога Ліпоксая Васу Прабхаси із зорею зберегли вайнахи, які називають вечірню зорю “світло Хамчі Патарза”.

Хуррити (протокурди) принесли уявлення про Васу–Прабхасу у Палестину та Сирію, де він відомий як войовник Сахер (араб. tsacher “скеля”), який прийшов зі сходу у країну Маав та став прабатьком племені beni Tsacher “синів Сахера” (євр. schachar “ранкова зоря, світанок”, sachar “багатство”) . У пуннічному (карфагенському) діалекті фінікійської мови ім'я це звучало як “кесар” і означало ще й “слон”. Прізвисько caesar отримав під час Другої Пунічної війни один з представників роду римських Юліїв за власноручне вбивство слона, внаслідок чого його носієм був і славний нащадок — Гай Юлій Цезар, через якого це ім'я стало означати “верховного правителя”.

(Сонячна раса. - 2006. - №1. - С.7-18)

THULE - SARMATIA
The East European Metapolitical Association of New Right International

A HAIL TO THE GODS OF CREATION !
A HAIL TO THE KING OF THE WORLD !
A HAIL TO THE METAL INVASION !
A HEAVENLY KINGDOM ON EARTH !
"Freedom Call"



© Mesogaia-Sarmatia, 2005-2006
goutsoullac@rambler.ru

GROUPS.YAHOO.COM/GROUP/THULE-SARMATIA
WWW.LIVEJOURNAL.COM/COMMUNITY/MESOGAIA-SARMAT
WWW.LIVEJOURNAL.COM/COMMUNITY/UA_NAZIONALISM
Rated by MyTOP

hitua


ГРЯДЕ АВАТАРА ОСТАННІХ СУРМ !
A HAIL TO THE FORTHCOMING HELGI AVATAR OF LAST TRUMPETS !
Das Kriegsgefolge "Die Offiziere des Dharmas"
SCHWARZ FRONT
THE BROTHERHOOD OF BRIGADES OF THE EUROPEAN
RECONQUISTA