Олег Короташ
МЕТАФІЗИКА

Олег Короташ. Поет-метафізик. Представник покоління дев'ятдесятників в сучасній літературі.
Народився 1976 р. у м. Івано-Франківську. Проживає в Києві.
Член Краківського братства поетів та Національної спілки письменників України з 1997 року.
Перша книга - "Світ блукаючих висновків" (вірші, переклади, 1997 р).
Автор та учасник різноманітних друкованих літ. проектів, серед яких - поетична антологія "Дев'ятдесятники" (1998, Тернопіль), "Цех поетів" (1999, Івано-Франківськ), "Z wyobrazni" (2000, Краків) та ін.
Творчість О. К. характеризувалася критиками від "постімпресіонізму в сповідальній течії сучасної української поезії" (В. Даниленко "Покоління національної депресії", 1997), до "творець пост-сєвєрянінської складової в неомодерному дискурсі сучасної поезії" (Мала українська енциклопедія актуальної літератури, 1999).
Поза тим, автор відносить себе до метафізичної школи.



     На смерть Юрія Покальчука

Дам кістку псам
Святого Юра, щоб довго вили.
Не встерегли руді... А сам -
розтратив силу.

Органний бас
не скликав нас - читав Маріям!
На споді час - це смерть в анфас,
у профіль - змії.

Вдягнися віршем, мов плащем -
зі Стікса протяг.
До сорок?вин з Василем*
ускочив в потяг.

Ти скурвий син
і Божий дар - відходиш зухом.
"Приввіт, старрий!", - твоє з глибин
не чую вухом.

Як риби б'ються у відрі,
хоральні співи.
Не втопиш сучку у Дніпрі -
сузір'я Діви.

Пишу - де беріг в манівцях,
пора - проруха.
Во ім'я Сина і Отця,
Святого Духа.
10.09.2008

* 22 серпня 2008-го помер поет, письменник Василь Кожелянко

До Анни

Теплої ночі в оній країні…
Будиночок на вулиці класиків. Впору тіні
заспокоїтись врешті, хоча б для сну.
Щоб дерева над тінню схилили віти,
як Вічність схилялась колись над світом
і светрик сузір'їв плела йому.

Так світ поставав із її долоні:
земля стала твердю; моря - солоні;
в потоках - форелі, у долі - мить…
Та щось відбулося в раю між ними, -
що сивий Дніпро гне донині спину
і Вісла, мов Лета, у снах шумить.

Проте, не відомо хто більше схибив:
ангел чи доля - стріляй на вибір…
Сосни чи міст… перехрестя… ріка…
Ймовірно сузір'я тоді поволі
майбутнє їм постелили в полі,
напившись повітря, як молока.

Найбільша провина Творця в людині -
це здатність кохання зрости з полину.
Так діти зростають з під серця - в пах.
А поки мужі пнуть Софійські бані, -
дівчата змивають гріхи в Йордані
і плачуть свекрухи на рушниках.

Теплої ночі в оній країні
в будиночку на вулиці класиків, тіні (тіні!)
заспокоїлись врешті, немов для сну…
Та подих у тишу ввійшов тонкостанну,
і тінь понад тінню схилялася, Анно,
щоб викрасти з раю тебе, одну.
2008

Відворотний

Пишу з того світу, бо більше нізвідки
тіні не пишуть. Не з голосу - в глиб!
Кров горлом пішла у розхристані ріки,
коли суголосся зірвалось на хрип.
Немов відпустило - обперся на гори;
всю тугу мольфара - вкради, наче тать.
Христом чи Ярилом! Вийди крізь пори!..
Нашіптую вітру і гори - димлять.
2008

Танго для осені

Ризикни обпектися торкнувшись чола
і раптово відхопивши руку,
цей пейзаж дозбирай, наче крихти (зола!),
дай птахам у дорогу води для крила;
пригадай, що колись ти у мене була
і закутайся тихо в розлуку.

Перелітні птахи покидають міста,
замикаючи жовтень у ночі.
Риби плещуть на дні, що птахам висота,
що ріка висихає, гризе самота.
Самогубця злітає у небо з моста;
ці часи нас замочать.

Можу тихо живтu снами бачити ліс,
знову бахуром тирити груші...
Але час обирає курвів та гульвіс,
їм вигукує браво і кличе на біс.
Мій Господь зазирає з господніх куліс
і витрушує душу.

Бачу власний театр - цвілий пафос тих роль,
я ненавиджу зіграні п'єси.
Стільки крові розпито із келихів доль;
кислота сивини, не спасе алкоголь.
Себе бачу згори, словом, - голий король
під крилом стюардеси.

Уяви, що на старість - осінній курорт,
біля моря. Гурзуф або Ялта.
Білий лайнер велично заходить у порт,
тягнуть линви надривом гортаней, аорт.
І студентку чекає за тиждень аборт
від матроса-прибалта.

Чи ввімкни телевізор, кіно про тварин;
про загиблих під бампером фури
в історичній частині, де клоун один
балотується в мери, хоч з виду кретин
і верзе про здобутки сектантських меншин
в українську культуру.

"...я би трахнув Бандеру...", великих нагнув, -
так Табачник дошукував зиску*.
Ех! - воскресла би тінь на годину одну
з понад Канева, - гнати хазарську жидву
з планокурами; і за княжну Рєпніну,
Бузині надавав би по писку.

Пам'ятаю, маленьким: вечеря, Різдво,
смак куті, тепла піч і вертепи;
я вкидаю копійку в капшук аби зло
нам оселю шляхами всіма обійшло.
Так і вийшло, те бидло в столицю пішло
впхавши роги у білі манжети.

І мичать, і мурчать, тупотять наче слон,
на майданах викручують дулю.
Відмирає людей сорок п'ятий мільйон,
у Верховній хоч плюй - кожен перший гандон,
вже не знаю де ангел гніздиться... Пардон,
над гніздом цим літає зозуля.

З віком час вкоротuть мої сни, календар.
Із травневих депресій - осінні.
Поки чую дощі на обличчі - це дар.
Часом блимне блондинка діоптрієм фар,
часом хочеться гепнути з танку в радар
на кордоні Росії.

Та не гоже палити мости і любов,
чи вина, що москальське насіння.
Тільки час перетре, і очиститься кров.
На погостах - єдиний кадастр підошов...
Замовкаю, бо поряд архангел пройшов
дозбирати каміння.

2008
*--"Я міг би "трахнути" Бандеру Щербицьким, але не зробив цього, бо Щербицький - фігура з минулого…" - з цього зізнання почав виголошувати тост на фуршеті після фіналу "Великих Українців" доктор історичних наук, професор, академік, екс-віце-прем'єр з гуманітарної політики Дмитро Табачник.


Миргород
(містерія)

Чорти літають, зорі гасить світ
в маленькім місті. Я мовчу і свідчу
ту кожну душу - рідну і правічну,
як твої стегна Єви і Ліліт.

Я падав, Анно, як падуть мости,
безсилі знову душі поєднати.
Мабуть з кохання плутає хвости
трипільський вітер відьмі пелехатій.

Тремтіння, Анно... І дрижить земля.
Я кров'ю вріс у ці ліси й озера.
Твій милий біос, щем і ноосферу;
наосліп йшов, на подих звідтіля.

Чорти літають - поштарі за Збруч,
дають птахам свої листи пропащі.
Трипільський вітер носить межируч
цих янголят, що заблукали в хащі.

Душа пропала. Чом Господь не дасть,
щоб повернути, натягнувши віжжі.
Стирчать світи, як камені наріжні.
І жити - тісно, і померти зась.
2008

Хмари

З погоди, з негоди - химери природи,
немов серафими на Вічності сходи
ступають нечутно, ведуть хороводи;
злітають, як вії, з обличчя п'ють воду.

Летять над світанням, летять до морозу,
де осінь торкає струну верболозу,
що серце згубила, котилися сльози,
як зерна пшениці з небесного возу.

Летять понад лісом, де східні кордони,
як буселі в ночвах купають загони;
де юних матрон із обличчям ікони
в церквах розглядають дяки, як піжони.

Летять над містами, де мирно і чисто,
бароко й ампіру фронтони і виступ.
Минають у шані рунвіри прилисток,
де мавка втирає у шкіру любисток.

Летять понад тими, хто спить обійнявши
в курганах мечі, хто століттями павши
лежать під хрестами, очікують завше,
допоки сурма не підoйме їх маршем.

Летять понад гори, що курять тумани,
ховаючи тіні, лікуючи рани;
дощем впорядкують травневі лимани,
з нагоди весілля Дунаю і Дани.

Летять понад землю, де душі до згину
шукають у душах свою половину.
Летять над землею де іншу людину
продовжують в доні або у сині.

Летять до Різдва крізь вертеп заметілі,
щоб Ірод не бачив страхи породіллі.
І далі над беріг. Моря посивілі
закутують чайку в шторми скороспілі.

Летять понад часом і час понад ними,
вдягаючи грозам обручі ринви.
Ховають хвилини, як горе в хустину,
чорну, як губи, котрі не долинуть.
2008

На смерть Василя Кожелянка

Ще один від Різдва
недоліт до Покрови.
Ціпко змовкли слова,
пухом стелиться мова.

Не за князя відтак
відійшов за пороги.
Черемоша відьмак
переплутав дорогу.

Хто руки не подав,
най тепер перепросит.
З потойбічних отав -
не визбирують роси.

Чи збереш дифірамб,
чоловіче, світами.
Амфібрахій і ямб -
соляними стовпами!

Хай живі за мертвих
дійдуть вашу дорогу.
Мертві най за живих
все повідають Богу.

Чи в саду Він не знав,
що немає безгрішних,
як туман понад став,
хтось скрадався у ніші.

Там зустріне юрма
побратимів під небом.
Чарка. Місяць. Корчма.
Поминальний молебень.

І схилилась лоза
білим станом в хустину…
Жінка. Очі. Сльоза.
І слова в домовину.
2008

ANIMAL'S PARTY

парочка втомлена від стосунків
вона суфражистка він Іхтіандр
людиноподібна амфібія з фонтану
на центральній площі Буенос-Айреса

що їх поєднує
життя кав ярняної мурахи
що повзає по столу задрипаної забігайлівки
із назвою "Ель Чокло"
і чиє життя обірветься раніше
аніж закінчиться осінній день

а може їх поєднує музика стін і молоко туманів
якогось там Лондона
карнавалів Ріо романтики Чикаго
із усім минулим історією рівністю
любов'ю і демократією (втім демократія - це коли
на танку в їжджаєш до чужої столиці
і її жінки віддаються переможцеві)

демократія - це любов із котрою помирали
і з котрої народжувались
герої
жевріє десь між Фройдом і Псалтирем
це ніби коктейль замішаний Богом
для шаленої вечірки цього століття
аnimal's party для дурнів або святих

(чи батьків що сіятимуть собою землю
з котрої виростуть нові покоління
пригноблених українців
або вільних зарізяк)

втім
усе те чим ми закінчимось і з чого ми почались
тільки шум прибою
різні береги теплого синього моря
на одному маленька дівчинка приміряє сукню
а на іншому хлопчик із упійманих равликів
формує полки і будує Зaмок
2004

Міст

Я ніколи не думав, що покинути місто, -
це, насамперед, перейти міст.
Що усі дороги веде Пречиста
і у цьому - найвищий зміст.

Що спаливши минуле, мов юну відьму
в котрій чи було гріха,
ти з подивом зауважуєш - ридати ридьма
за тобою буде лише ріка.

Що раптово спіткнувшись на битому тракті
об камінь чи слід коня, -
помолися Пречистій, у слові, в такті, -
аби смерть це була не твоя.

А коли повернешся старий, похилий,
впустиш посох із тихих рук.
Хтось підійде, обійме та скаже: "милий...",
і це буде останній звук.
2007

Купальська

Як повінь зійшлася з грозою,
зійшлись самота з самотою.
З життя, з перевесел годин
між ними був попіл і Рим.

І в ніч на Івана Купала,
безумна сорочку здоймала.
Так довго гуляла тоді,
що зорі погасли в воді.

Так роси збирають у миску...
І трави гойдали колиску.
І дідух стеріг від воріт
як роки проходили брід.
2007

НА РІЗДВО

Довкіл сeла замела зима. Оберіг -
поруч ліс, наче лис-чорнобурка,
краєм поля пробіг, за гору, на поріг
до русинки і гуцула-тюрка.

За горою Космач. Місяць - вовчий калач,
а в очах ворожба безсловесна.
Знак любові відзнач, іншу стежку не бач,
щоби доля туди не занесла.

Що це, чуєш, за скрип? Наче снігом рип, рип…
Хтось в господу гука біля брами.
Це нічної пори, бачиш, снігом пройшли
три царі до малого з дарами.

Раптом світло з каплиць. Де той шал чарівниць?..
Все стихає... Зростає надія
і на мудрість столиць, бо в наперстках криниць
стільки хмелю, що рушиш на Змія.

Всюди люди святкують. Вість розносить зима.
Мак здоймають, гриби із полиці.
Чим уповнить життя від Різдва до Різдва?
Спить майбутнє в церковній дзвінниці.

І не чутно нам зла, теплий подих вола
зігріває того, хто малий ще...
Коли ж буде війна, то розбудить луна
і жону й упиря на горищі!..

2004, с. Жураки,
Івано-Франківська обл.


ЕЛЕГІЯ Т. С.

Коли я згадую про Тебе, всі oбрази тікають з вірша,
наче зграя сірих щурів із кухонь та підвалів Ґамельна.
Їхні загострені рильця озирнувшись бачать околиці рим,
грозовий перевал Брокенберга та окрему постать, ніщо, тобто - тінь, душа
сухотного менестреля із торбою за плечима. І вогнями святого Єльма, -
над цим пейзажем аєроплан,
немов минуле - на захист брам

майбутнього. Пробач, я зла не тримаю теж; додам: і вже
не чекаю нічого окрім, можливо, болю.
Коли я згадую про Тебе тепер, зимою, в одному з чудових міст
дивної території, десь між вітряками й смереками суть бланманже
Європейських культур, в посполитій столиці усіх недомовлень,
я починаю розуміти, що допотопний аероплан часу
накриває цю Землю не бомбами, але сіткою кракелюру.
Я захворів грипом і п'ю мікстуру…

Так, неначе за тридев'ять земель, у казці Іван-дурак,
що отримав до царівни приданого як мінімум пів королівства, -
я отримав Тебе, сприйнявши це (як тепер розумію - чудовий смак
всевишнього фатуму), а тоді - як благословіння… Як те, що дійсне.

Бо любов, як відомо, починається з того, що сняться сни,
і закінчується там, де вони, ці сни,
урешті збуваються формою, мовлено - матеріально…
І відчувши раптово це все, наче риба, під серцем, метал блесни,
помираєш у повітрі весни, весни.

2000, Краків

* * *

сьогодні приїхав цирк
і батьки приведуть малечу
малеча
збиратиме враження
з котрих виростуть
найясніші помисли
або
найжорстокіші вчинки
хтось стане банкіром
хтось стане поетом
хтось стане тираном
і кожен з них
по своєму
платитиме куртизанкам

2001, Варшава

Нарис. Зима.

Все має межу, в т. ч. - робота. Коректор
задрипаної районки покидає царство
кирилиці з накипом, карстом
епохи, що хрест обертає на вектор.
Минаєш провулок і бачиш - зима. Культура дрібниці
вже не займає око. Час за допомогою стакато
ртуті веде тяжбу із простором. Біля дверей ресторації новий прокуратор
з Варавою. І ні смерті тобі ні колісниці.

Красуня у шубці від зустрічного погляду тане
під шубкою, мов лід у склянці із шері-бренді. З цього,
власне, вона і починається. Зміст еклоги
любовної, іншої, будь-якої полягає у формі, життя - у даних
про помилки плюс майбутнє. Втомлені від пасьянсу
Парки встають з-за столу. Місто відпочиває.
Відпочивають околиці і фонтани центру, гамірна зграя
скульптур, книжкові вітрини, і домовини - як особливі нюанси

буття. Природа відпочиває. Відпочивають люди
напередодні Різдва. Раптовий спогад
перестав турбувати пам'ять. Вітер погладжує тогу
зими і пірнає крізь арку у простір, туди де споруди
північного етносу, запах диму і солонини, де безсумнівна чеснота
спокою та коляди. Людському тілу далеко до мета-кліше.
Кінець століття, котре увібрало всі кольори,
окрім ультрамарину, витворює сірий. Тінь Бомарше
переводить стрілки назад, у напрямку Камелота.

1997


НАТЮРМОРТ

По вінця знову
вино у скерцо.
Чи то Покрови.
Напевно, серце.

Хоча не сумно -
стає все гірше.
Сідаю. Нумо,
пишіться, вірші!

Це - календарик
"прожив-затямив".
Маленький дарик.
Маленькі драми.

Як особистість
їх не оскаржу.
Минуле - листя,
(зів'яле) кажуть.

Вдягнутись. Гостем,
де парк, алеї;
де тілом постить
ведунка - фея.

Де тиха вірність
і зло на мітлах.
Де не співмірні
пітьма і світло.

У часу - логос-
ритмічна чуйність.
На смертний топос
рушала юність...

Альбомні фото
шепочуть тихо:
"Атропос. Клото.
Лахесіс". Лихо...

Життя плямисте,
мов хутро барса.
Не хочу плисти
човном до Марса.

Пробач тональність
не буколічну,
бо ми локальні
в понятті "Вічність".

Життя позичив
мені Всевишній.
Вважаю, личить
пізнати ближніх.

Хоч ближнім бути
не те, щоб втішно...
Добро - забуте,
хоча і грішне.

Любов властива
людським створінням.
Спочатку - злива,
або проміння.

Любов, вендети,
перса тубілки...
Душа поета
чи вмістить стільки!..

Її кохав ти,
тебе - забула
і білим автом -
гайда - в минуле.

Тепер планує
щось там продати.
Я крию всує
звичайним матом.

Хто хоче жити -
ставайте в чергу,
купуйте ситі
селянські нерви!

Проп'ють до решти
ознаку раю.
Можливо, мешкав.
Ймовірно - скраю.

"А де це, скраю?
Ану, адресу!"
"То він читає
жидівську пресу..."

"Уклавши кулю
до кулемета,
москаль зруйнує
твою планету..."

Це, певно, збочень
ознака рання.
І монстри хочуть
до клонування.

Я ходжу містом, -
а мож' повіє
стареньким твістом,
хоча б у мріях.

До лісу й дельти -
народу маса.
Відходять ельфи,
палає ясен.

А білим світом
хтось мештом човга.
Малі гобіти,
дорога - довга.

1998

Депутат Квазімодо

Я буду власним дзвонарем.
В блакитно-жовтому костьолі.
Очима в Схід. Чужих лексем,
що проросли на згустках болю

так довго сплячого Предтечі,
прийму застій.
Бо я дурний.
Я бачу - небо зорі креше;

планує вітер-анархіст
грозою мітинг розігнати.
А де пастух - академіст,
хто буде стадові й солдатам

поснулим казку говорити?..
Стихає дзвін.
І я - один
у власній тупості сповитий.

1995

BAGATELLE*

Т.С.
мої очі - твоїм очам
втім ліричнішав мабуть марно
взнавши вартість земним речам
залишаю вірші на чай
і мовчатиму так повчально
що тріпочуть рясним дощем
два крила за вікном (чи відчиниш?)
що нам осінь на ловах ще
княжим скроні торкне мечем
і наш світ упаде знищимий
що промовить про нас печаль
трішки тихо і трішки строго:
"Ці любов перейшли мов ручай
мов мовчання занадто довге"

*(франц.) "дрібничка"

1997

ПОРТРЕТ. IMPRESSION

осінь на шпальтах газет
розкиданих парком гарним
художник мольберт портрет
де юна танцює Кармен

безликий флейтист Бізе
позує і цмулить пиво
у фраку йому незле
над парком кружляє злива

це суміш життя і фарб
а колір завершить коло
художник малює дар
і грає на флейті Воланд

***
Т.С.

я намалюю для тебе замок
на горі що належала
моїм предкам
в одній з кімнат Південної вежі
ти вишиватимеш
коли я вирушатиму
на різноманітні турніри
і якось
боляче вколовши собі пальця
зрозумієш
що я загинув
в одній з найвеличніших воєн
десь на Святій Землі
а двісті років опісля
сорокалітній
філософ
у розкішній галереї
споглядаючи цю картину
задоволено відзначить
безсилля
культу Кібели


ПОЕМА МИТТЄВОГО СТАНУ

кордон почуттів визначить втому
від спалених очима брудних провулків
сірого міста де крайність цьому
і нижче сказаному вдарить лунко
незважаючи на ніч народжену тобою
по змінному плину артерій ознак
а втрата цноти сліпою весною
у суміші вирію вічного як
закохані очі що були надією інших
так само очей себто бажаних
в яких споглядали завжди грішний
світ у надії вмістити черговий ранок
є суттєва потреба біологічного болю
де кожна спроба дорівнює долі
і здається мабуть у цьому кохані
десь у проміжку між воском у долонях
і краплиною дощу що всохла на скроні
тих хто вмер безнадійно і тихо
а також давно від життєвої солі
ми завжди знаходим натхнення дико
в симетрії простору стежин цвинтарних
(де сповідь старого ксьондза дитині
є вишкіл нудоти і ... правди) винні
ймовірно не ми буде знову тільки
падати дощ небо й нехитко
увійде день Риби у світу закутки
породженням наших уяв і хутко
в'їсться у пам'ять але не спи
бездонна прояво цього сьогодення
бо хвороба що визначить твоє ймення
є тільки присмерком можливої весни
і статика зійде множинних станів
але пробач це тільки моє слово
і моє життя де відсутність кранів
зі Святою Водою прирікає на змову
моїх рук і клямок під'їздів чужих
де двері прибиті боязню втрати
чужого ж майна цілунків чужих
а в роках зостаються тільки грати
повір що свідомість це пусті серіали
з остачею в розрахунку на наші роки
де з чорної мушлі цідить соки
чорний дід котрого колись називали
втраченим часом заглиблений в кому
з'являється будень годинами страху
і тихого суму глумливому Мому
принесено в жертву подачею краху
чиєсь намагання встояти й додому
цей день що є терпким коктейлем бруду
на блиску паркету людських мен
ногами вперед з криком "Буду!.."
внесе зиму іржею і гуркотом ринв
загримить! закричить! зав'яже сум'яттям
Гордіїв Бант на совісті ранок
і все затреться в поглинуту пам'ять
як завжди стоптаний посередині ганок

***
Тут була шляхта. (Нині Станіслав).
Майдани, антиквари і корнети.
Старі, як готика чи дантові сонети,
росли тополі тисячею глав.

І була розкіш. Бачився Творцем,
на власні плечі вдягши перехрестя;
тоді, за юністю, не вірив у пришестя,
продавши душу містові живцем.

Були костьоли, слава і вино,
і польські пані віддавалися вкраїнцям...
А ті, - ще вміли вшанувати жінці
і серце, і оголене стегно.

Як на фуршетах шелестів фестон!..
А до сальону їздили фіакром...
На фалдах вікон цісаревим знаком
повиснув місяць - срібний медальйон.


УВЕРТЮРА

Між нами сцена, Пастернак, Лелюш,
портрети Енгра, де Лакло, портали
старого Пешта, Вермер, бієнале
меланхолійних містечкових плюш.
Між нами спогад... Прошу, не поруш
його словами, жестами, бо знаю
ціну речам, що втратили навзаєм
найперша жінка і найперший муж.

МАНІФЕСТ КОРОЛЯ

потрібно вам біди
та звіра давнього
бо як нема війни
знайдете крайнього

ви слабші духом втім
візьміть раменами
хай дим з чужинських стін
над Ойкуменою

віщує про похід
та ратні подвиги
хвала вам буде звід-
усіль у подиві

і стріли вас минуть
степів та голоду
бо йдете в добру путь
в поганськім городу

дванадцять срібних брам
палац з колонами
там Сонцю зводять храм
сонцепоклонники


ЗАГАДКА ДЛЯ АСОЛЬ

Т.С.
вітру струни Еол вклав на рифовий гриф атолу
кораблі вирушають втім матроси спинились коли
дзвін місійної церкви в унісон пролунав раптово
з гулом кухлів у тавернах де за їхнє здоров'я пили

падре тихо молився боцман промовив: "з біса!"
на причалі у натовпі кожен думав щось про своє
а вітрила на щоглах розгорнулись немов куліси
королівського театру перед початком прем'єр

сонце майже в зеніті повітря легке й прозоре
кораблі вирушають вітрила займають вись
і кумедні чудовиська їх проводжають в море
немов у майбутнє що буде таки колись


* * *

тільки слово "знайти" нам важливіше о цій порі
погляд прагне спадання на плечі як білий волос
він тебе обіймає він той хто живе вгорі
він причетний мовчанням до надміру мови вголос

він осінній сюжет де присутня осанна осанн
де залежність від форм є ознакою гри між нами
де тіла вічним ритмом обмежують числа в тан
де чудовиськ земних ми прикрили грудьми щитами


***

Ці кілька слів. Це величаве місто.
І ми з тобою за лаштунком стін.
Мовчать з полотен очі феміністок, -
живопис суму, безнадія змін.

Це наше місто. Графіка алей
в листопаді класично чорно-біла.
Здається, осінь - сірий котофей
ліг біля ніг і ластиться несміло.

Ми ж далі йдем. Ступаємо на брук, -
розлоге плесо, виважена старість.
І нам - цікаво, і малюєм звук:
в легато - вітер, музикою - парость.