Анатолій Іванов

 

НОВИМ ПРАВИМ - ТРИДЦЯТЬ РОКІВ

 

Начебто б ювілей, але смутний. Тому що підсумки цих тридцяти років невтішні. Головний друкований орган руху, французький журнал "Елеман" (№ 94, лютий 1999), вирішив відзначити історичну віху аршинними буквами на першій сторінці: "Нові праві в 2000 році". Але, відповідно до коментарю інформаційного бюлетеня "Мюнисьон" (червень 1999 р.; видається Федерацією Європейської культурної діяльності ФАСІ, що очолює пан Жільбер Сенсір), вихід цього номера не став подією. Вийшов усього лише пузир із двома звичайними для "Нових правих" недоліками: двозначністю позиції, що знаходить своє вираження в заяві: "Наша публіка - права, але ми самі ближче до лівих", і в ще більш безвідповідальній тезі: "В ім'я права на розходження ми виступаємо за право іммігрантів на збереження своєї культури". Результатом цього, згідно коментарю, буде балканізація Європи через 30 років. От до чого прийшли сьогодні "нові праві". Але відкіля вони з'явилися? У чому вони "праві", і що в них, власне кажучи, нового?

І отут ми стаємо свідками суперечки, гідної гоголівських персонажів, що ніяк не могли вирішити, хто з них першим сказав "Е!". Відповідно до цього і дата "тридцять років" виявляється дуже умовною.

"Нувелль де Синержи Еропьєн" (№ 32, січень-лютий 1998) узагалі віддає пальму першості не французам, а німцям. Першими нібито стали називати себе "новими правими" діячі "Товариства німецько-європейських досліджень" (ДЕСГ), що виник на базі журналу "Юнгес Форум", що почав виходити в Гамбурзі ще в 1964 році. Натхненниками цього Товариства були Хартвіг Зінгер, Лотар Пенц, Михаель Майнрад, Герт Вальдеман, Александр Епштейн і Вольфганг Штраус.

Претенденти на роль першовимовлювачів частки "Е!" є і у самій Франції. Один з них - пан Мішель Мікберт, що в 1973 року створив деяку таємну організацію в замку Іньї, а 20 квітня 1976 р. організував телепередачу, звернену до "нових правих".

Підґрунтя всіх цих претензій стає ясне з тієї критики, якою піддав Патрик Канаван у журналі "Вулуар" (№ 9, весна 1997) книгу Арно Іматса "Потойбіч правих і лівих" (Париж, 1996). На думку рецензента, Іматс не врахував у достатньої мірі іноземні впливи, тому створюється враження, начебто Ален де Бенуа створив рух у Парижі "з нічого", а це далеко не так. Однак, якщо італійці Джорджо Локкі, Піно Рауті, Марко Таркі і швейцарець Армін Молер, дійсно, іноземці для французів, то роль таких батьків-засновників руху як Домінік Веннер, Жан Мабір, П'єр Віаль, Гійом Фей уже ніяк не можна віднести до розряду "іноземних впливів". Сам Ален де Бенуа аж ніяк не збирався брати патент на термін "нові праві" і говорив, що цей ярлик придумали журналісти ("Вулуар", № 59-60, грудень 1989), коли в 1979 році відкрили для себе рух, на той час існував вже десять років, і підняли довкола нього галас.

Умовною ж датою початку руху вважається 17 січня 1969 р., коли в Ніцці була зареєстрована Група досліджень європейської цивілізації (ГРЕСЕ), - у Париж вона перенесла свій центр у 1970 році. Як і у випадку з німецьким ДЕСГ, французька організація також склалася навколо друкованого органа - журналу "Нувелль Еколь", що існували вже з березня 1968 року. Цей рік був у Європі піком руху "нових лівих". Нові праві, таким чином, народилися одночасно з ними, тільки без шуму і гуркоту. Як говорив Ницше, "світ обертається навколо творців нових цінностей безшумно".

Ален де Бенуа, звичайно, діяв не на порожнім місці. Він починав у рамках уже наявних структур.

У 1950 р. у Франції виникла організація за назвою "Молода нація". Її створили брати Жак і Пьер Сідо, батько яких був розстріляний як видатний діяч вішистського режиму. У керівництво організації входив і вищезгаданий Домінік Веннер, нині видавець прекрасного історичного журналу "Ль'анкет сюр ль'істуар". "Молода нація" виступала за французький Алжир, проти де Голля, що викликало її розпуск і арешт П. Сідо і Д. Веннера. Але її активісти створили в 1960 р. Федерацію студентів-націоналістів. У ній взяв участь і молодий Ален де Бенуа (р. 1943 р.), що виступав тоді під псевдонімом Фабріс Ларош. Він разом з Д. Веннером був співавтором маніфесту "За позитивну критику" (1962). Д. Веннер вважав, що крайні праві мають потребу в чіткій доктрині. А. де Бенуа врахував ці побажання (Аріана Шебель д'Аполлоніа. Вкрай праві у Франції від Морраса до Ле Піна. Брюссель, 1988). Роберт Стойкерс у брошурі "Гійом Фей, його внесок у рух "нових правих" і коротка історія його відходу" (1996) пише, що цей рух поєднував як "старих", так і "нових" правих.

Згаданий Г. Фей був у ньому новою людиною, що не належав ні до якого крила традиційних французьких правих. Він не мав зв'язків ні з вішистами, ні з ОАС, ні з католиками-традиціоналістами. А. де Бенуа, на відміну від його, такі зв'язки, як ми бачили, мав. Р. Стойкерс запевняє, начебто дійсних керівників руху ніхто не знав, і в те ж час проговорюється, що рішення приймали декілька "старих борців". Можливо, їхня підтримка сприяла виходу руху на орбіту, але, так само можливо, що їхня опіка і не дала йому стати тим, чим він міг і повинен був стати.

Як уже говорилося, нові праві тихо проіснували десять років, перш ніж на них звернули увагу СМІ і зробили з них сенсацію начебто чудовиська озера Лох-Несс. Оскільки в зв'язку з цим було написано досить багато різної нісенітниці, А. де Бенуа рахував потрібним дати роз'яснення від першої особи і випустив у 1979 року книгу "Ідеї як вони є". Російський переклад однієї з глав з цієї книги надрукований у журналі "Атака" № 104. У цій книзі А. де Бенуа дав визначення, хто такі праві. "Я називаю правою, - писав він, - позицію, за якою розмаїтість світу і відносна нерівність як його неминучий наслідок розглядаються як благо, а тенденція до збільшення однорідності світу, що є результатом двохтисячорічного панування егалітарної ідеології, - як зло". "Я бачу ворога не у лівих і не в комуністах, а в тій егалітарній ідеології, різновидом якої, релігійній чи світській, метафізичній чи нібито "науковій" процвітали протягом двох тисяч років. "Ідеї 1789 року" - лише етап її розвитку, а комунізм - її неминучий наслідок". Коли заходить мова про егалітарну ідеологію, зрозуміло, у чий город летить камінь у першу чергу - у город християнства. І цією лінією вже намічається чітке розмежування між "новими" і "старими" правими. Подібно тому, як у нас російське національний рух не став національним, тобто загальнонародним по тій єдиній причині, що в ньому задавала тон жменька інтелектуалів-гуманітаріїв, заклинених на "православ'ї-самодержавстві", на ностальгії за "Святою Руссю" і не уявляли собі ніякої іншої "російської ідеї", так і в Франції був, наприклад, Шарль Моррас зі своєю тріадою, нітрохи не гіршою нашої - "роялізм, церква, розум", негативно ставився до усього, що мало місце після 1789 року, але "французька ідея", настільки вузько зрозуміла, не володіла такою монополією, як наше "самославие-праводержавие". Подолання архаїчних ідеалів духовної старизни, незалежно від реального біологічного віку "старих правих", почалося в Франції раніш, ніж у нас, але за тридцять років цього процесу було нароблено і багато помилок, що тепер критично переоцінюють і самі французькі "нові праві" і на яких повинні учитися ми, щоб їх не повторити. Гійом Фей, відповідно до характеристики, що дає йому Р. Стойкерс, був воістину рушійною силою ГРЕСЕ й у кінцевому рахунку один утілював "нових правих". Проте він змушений був піти з ГРЕСЕ в 1987 році і на 12 років зник з обрію. Однак недавно вийшла його нова книга "Археофутуризм", у якій саме і міститься сувора критика помилок "нових правих".

На думку Г. Фея, "нові праві" із самого початку займали двозначну позицію, то звертаючись до класичних тем украй правих, особливо німецьких, то проповідуючи лівацькі, антирасистські і проісламські ідеї. І сьогодні "нові праві" не виправили ці помилки, а лише ще більше їх збільшили. Другою головною помилкою Г. Фей вважає політизацію язичества, спробу створити на його основі догматичне навчання в противагу християнському. Шалений антикатолицизм дивним чином сполучався в "нових правих" з відкритою симпатією до Ісламу, що вкрай небезпечно політично в зв'язку з об'єктивно існуючою ісламською погрозою Європі й абсурдне ідеологічно, тому що Іслам являє собою твердий теократичний монотеїзм, "релігію пустелі" у сирому виді, тоді як католицизм випробував на собі сильний вплив язичеського політеїзму.

На жаль, цю ж порочну політичну лінію продовжують сьогодні генеральний секретар асоціації "Європейська Синергія" Р. Стойкерс і його союзники в Італії, що займають проісламські позиції. Як наш А. Дугін і йому подібні "євразійці", вони зачаровані міражем союзу з Ісламом проти США, зовсім не відповідним політичній реальності. А реальність ця досить переконливо описана в книзі Олександра дель Валле "Ісламізм і США - союз проти Європи" (Лозанна, 1997).

Колись комуністи характеризували "фашизм" як "ударний загін світового імперіалізму" і призивали до створення "антифашистського фронту". Незалежно від того, чи була вірна ця формула в минулому, вона буде вірна сьогодні, якщо підставити в неї інші величини. Питання треба ставити так: сучасний іслам - ударний загін американського імперіалізму (а може: США - ударний загін глобального імперіалізму, -О.Г.) головна загроза світу в усьому світі, від Косово до Мінданао. Цій загрозі потрібно протиставити антиісламістський фронт народів світу.

Ісламізм загрожує не тільки Європі. Він загрожує Росії на Північному Кавказу й у Поволжі, загрожує Індії в Кашміру, загрожує Китаєві в Синьцзяні. І дійсне втілення в життя "євразійської ідеї" може виглядати сьогодні тільки так: союз Росії, Китаю й Індії проти Ісламу. Проісламські симпатії європейських "нових правих", їхній флірт із "пістрявими народами", виражаючись словами Андрія Платонова, тобто з країнами третього світу, робили їх у минулому ворогами росіян, тому що українці, кримські татари, литовці, вірмени і інші нібито "пригноблені" окраїнні народи СРСР вважалися "природними союзниками" і "нових правих" (Е.Р. Кармін. Чорна Імперія. Мюнхен, 1997, с. 547). Тому в якому рівні нинішні "нові праві" є природними союзниками Росії, це ми ще "будемо бачити".

Головним критерієм повинен бути, безумовно, цивілізаційний підхід. Чи Росія належить до європейської цивілізації, чи їй у цій приналежності відмовляють тільки на тій підставі, що географічно її велика частина знаходиться в Азії. Але це лише географічно. Донісши європейську цивілізацію до берегів Тихого океану, росіяни тим самим пересунули до цих берегів і границі Європи. Це розумів ще Наполеон, для якого Європа простиралася від Геркулесових стовпів до Камчатки. Це розумів покійний Жан Тіріар, що мріяв про Велику Імперію від Дубліна до Владивостока. Це розуміє лідер італійських "нових правих" Марко Таркі, для якого вся територія від Португалії до Сибіру - один континент ("Вулуар", № 71-72, січень-лютий 1991). Це розуміє ведучий геополітик "Європейської Синергії" Луї Сорель, що пише, що Європа як цивілізація простяглася в дійсності від Атлантичного до Тихого океану (Л. Сорель. Елементи європейського глобального мислення. Вид. "Європейська Синергія", 1996).

З цього погляду, наприклад, Албанія, хоча вона і знаходиться в Європі, це не Європа. Зате Індія, хоча вона і знаходиться в Азії, зберегла духовну індоєвропейську спадщину навіть у більшій чистоті, ніж європейські народи, так що Індія в якійсь мірі навіть більше Європа, чим сама Європа. Зате арійські народи, що прийняли Іслам, де б вони ні жили - у Європі (албанці, босняки) чи в Азії (народи Пакистану, Ірану і Афганістану) - до європейської цивілізації більше не належать. Те ж саме можна сказати про окремі особистості, які перейшли в Іслам, такі як Рене Генон чи Клаудіо Мутті (або Роже Гароді, - О.Г.), - це ренегати європейської цивілізації і їхні імена повинні бути викреслені з духовної історії Європи. Ален де Бенуа говорить: "Вивчаючи джерела європейської цивілізації, ми знаємо тепер, що всі культури в їх основних складових (кельтської, німецької, грецької, латинської і т.д.), не говорячи про культури Середнього Сходу й Індії, сходят до загальної індоєвропейської моделі, ідеологію якої ми тепер добре знаємо, "ідеологію" у змісті духовної системи, що стала основою ідеальної організації індоєвропейського товариства і пізніших європейських суспільств. В Франції Жорж Дюмезиль присвятив основну частину своїх праць вивченню цієї індоєвропейський "ідеології", головний елемент якої - трифункціональна концепція суспільства. Це означає, що ідеально організоване суспільство ієрархічно поділяється на три частини: священиків-правителів, воїнів і виробників". "Сьогодні ця трифункціональна схема поставлена з ніг на голову; багатство стало загальним світовим законом, гроші - світовою релігією" ("Орьянтасьон, № 11, липень-серпень 1989).

"Нові праві", за словами А. де Бенуа, тим ще відрізнялися від "старих", що ніколи не вважали себе суто національним рухом. Ідеї держави-нації вони протиставили ідею Імперії. Патрик Канаван називає "язичеську" тему Імперії фундаментальною в цьому плині ("Вулуар", № 9, весна 1997). За зразок бралася Римська імперія, що А. де Бенуа називає "найкращимї в історії людським утвором". Ідея Імперії для нього це "свого роду архетип", але зразком залишається римська модель ("Вулуар", № 59-60, листопад-грудень 1989).

Тут неозброєним оком прослідковується вплив ідей Ю. Еволи. Але дозволено запитати: чим ідеалізація древнього Рима імперськоїепохи чи середньовічної Священної Римської імперії краще ідеалізації французької чи російської монархії? А ідеалізація тут у наявності, це ясно кожному історику. І якщо обвинувачувати "старих" правих в архаїчності їхніх ідеалів, то в протиставленні їм ідеалів ще більш архаїчних ніякої новизни немає. Марко Таркі дуже вірно помітив, що в словосполученні "нові праві" наголос потрібно робити на слові "нові", а не на слові "праві". На питання про значення праць Еволи М. Таркі відповів, що Евола дав дуже правильну критику сучасності, але в нього мало конкретних позитивних елементів, немає альтернативної моделі. Ті, хто читає тільки Еволу, ризикує впасти в порожні мріяння і сектантство ("Вулуар", № 71-72, січень-лютий 1991).

Але ж вироблення альтернативної моделі саме і були головною метою "нових правих". І з жалем приходиться констатувати, що з цією задачею вони не справилися. Р. Стойкерс визнає у своїй брошурі про Гійоме Фая: "За 30 років свого існування паризькі нові праві не запропонували ніякої послідовної реформи французьких установ, не розвили ідеї регіоналізма, що могли б стати важелем глобальної зміни якобінської системи, не дали проекту економічної реформи на основі голлістської "участі в прибутках" і тез Франсуа Перру чи інших дисидентів економічної думки". Р. Стойкерс навіть підозрює, що деякі закулісні лиходії свідомо заважали створенню нової ідеології. Але тут доцільно згадати приказку про поганого танцюриста і про те, що йому заважає. Зміст: шукай причину невдачі в собі самому, а не в чужих підступах.

За словами А. де Бенуа, "нові праві" ставили своєю метою покласти кінець монополії лівих в області культури ("Ідеї як вони є", с. 14). Він не гидував і настійно радив не гидувати лівими джерелами натхнення, зокрема, узяв на озброєння теорію А. Грамші, відповідно до якої неможливо завоювати політичну владу, не забезпечивши собі попереднє панування в галузі культури. Історія Франції давала тому яскраві приклади, і "нові праві" відкрито претендували на ту ж роль, яку зіграли Вольтер і Руссо в підготовці Великої Французької революції. Але...

"... шпарить римами Фрейліграт:
З нього Горацій не вийшов".

З критикою запозиченого у французів грамшіанського підходу виступив у статті "Убогість "правих" інтелектуалів" лідер австрійських "нових правих" Юрген Хатценбіхлер ("Нувелль де Синержи Еропьен", № 28, червень-липень 1997). Справа не в тім, що невірна ідея Грамші, а в тім, що не враховується сучасна ситуація, коли всі ідеали зведені до думки більшості добропорядних обивателів і цензура з погляду "політичної коректності" стала не тільки зовнішньою, але і внутрішньою.

Ю. Хатценбіхлер називає грамшіанську концепцію "культурної гегемонії" наркотичною і перелічує причини, за якими цей напрямок спіткала сумна доля:

1) не існує єдиного руху "нових правих";

2) пошуки ідеально світогляду привели до відриву від реальності;

3) гасла "консервативної революції" стерлися від нескінченного повторення;

4) ці праві інтелектуали створили свій, герметично замкнутий світ.

За першим пунктом Хатценбіхлер відзначає, що в 60-х роках до "нових правих" відносили німецьких націонал-революціонерів, але сьогодні від цієї школи практично нічого не залишилося, а її лідер Хенніг Ейхберг перейшов у лівий табір. Інша частина "нових правих" вийняла з нафталіну антидемократичні ідеї часів Веймарской республіки. Третя стала проникати в ряди буржуазних партій.

Ю. Хатценбіхлер визнає, що ідейна спадщина "консервативної революції", фундаментальну монографію про яку написав А. Молер, залишається золотою жилою і доводить, що праві не завжди були дурнями, але не можна забувати і про те, що ця революція зазнала невдачі. Потрібно було розвивати її ідеї, а не бездумно повторювати їх. "Нові праві", не вносячи нічого нового, жили старим ідейним багажем, створили для себе утішливий світогляд і ідеалізований образ "народу", який нічого спільного з реальним народом не має. Інтелектуали з "нових правих" перетворилися в секту, що вариться у власному соці.

Відомство із захисту Конституції, що пильно стежить у Німеччині за будь-якими правими ворушіннями, підтверджує, що "нові праві" перестали являти собою єдине ціле (див. його звіт за 1995 р. у журналі "Атака" № 1000). Так Дітер Штейн, редактор берлінського щотижневика "Юнго Фрайхайт", довгий час вважався публіцистичним флагманом "нових правих", заявив у 1995 р., що не має з ними "майже нічого спільного", чим викликав на себе обвинувачення в капітуляції перед Системою. Ті, хто не побажав капітулювати, створили в Берліні т.зв. "Німецький лекторій", що поступово поширив свою діяльність на всю Німеччину. Головним теоретиком цього напрямку і взагалі найбільш видатним ідеологом у сучасної Німеччини є Райнхольд Оберлерхер (росіяни мали можливість познайомитися з перекладом його статті "Номадологія" у журналі "Атака" № 72). Р. Оберлерхер - ровесник А. де Бенуа, він народився в 1943 р. у Дрездені, у 1958 м. перебрався з ГДР у ФРН і з тих пір живе в Гамбурзі. У 1968 р. він був одним з теоретиків "Соціалістичного німецького студентського союзу", але в 80-х роках перейшов у націоналістичний табір. Оберлерхер сам називає себе не правим, а "націонал-марксистом" і, на думку Відомства із захисту Конституції, "представляє в даний час найрадикальніший і безкомпромісний варіант "революційного націоналізму". Характерне для Оберлерхера сполучення вкрай лівої і вкрай правої ідейної спадщини, як відзначено в цитованому звіті, аж ніяк не унікальне. Той же А. де Бенуа писав: "Питання про тім, чи є я правим чи ні, не має для мене ніякого значення. В даний час я сповідую праві ідеї, але... я цілком можу уявити собі ситуацію, у якій вони стануть лівими" ("Атака", № 104), Марко Таркі також указує на необхідність синтезу, що буде не те щоб не правим і не лівим, а одночасно і правим, і лівим ("Вулуар", № 71-72, січень-лютий 1991). Нарешті, Р. Стойкерс вважає за необхідне вийти за рамки концепції, що припускає розподіл на лівих і правих ("Нувелль де Синержі Еропьен, № 30-31, жовтень-грудень 1997).

Німецьке Відомство із захисту Конституції прийшло до вірного висновку: "Термін "нові праві" як політичне визначення стає непридатним. Його можна застосовувати тільки до видань, які самі себе так визначають, таких як кельнський журнал "Ойропа Форн" (редактор - Манфред Роус). "Європейська Синергія" на спільній конференції з німецьким товариством ДЕСГ у листопаді 1997 р. також вирішила відмовитися від терміна "нові праві" як від застарілого і замінити його іншим - "Європейський синергетичний рух" ("Нувелль де Синержі Еропьен", № 32, січень-лютий 1998).

Найбільшою організацією "нових правих" була французька ГРЕСЕ, яка нараховувала кілька тисяч чоловік, але її кращі часи залишилися далеко позаду. Аріана Шебель ( с. 327) вважає, що А. де Бенуа мав широку аудиторію до 1981 року. Р. Стойкерс у брошурі про Гійома Фея називає апогеєм діяльності ГРЕСЕ період з 1979 по 1984 рік, а Патрик Канаван зітхає про її "велику епоху 70-80-х років" ( "Вулуар", № 9, весна 1997). Нинішній же стан "нових правих" Арно Іматс у книзі, що рецензує П. Канаван, оцінює дуже суворо: "Ужу мінімум років десять рух виглядає таким, що вичерпав себе, переживає занепад і продовжує існувати лише в реліктовому стані". З цим згодний і Р. Стойкерс: "Рух "нових правих" захирів, він умирає повільною смертю і живе тільки блиском свого минулого". Фатальну роль у долі ГРЕСЕ зіграли також періодично її організаційні кризи, що потрясали. Їхню сумну історію повідав нам Р. Стойкерс.

Перший розкол відбувся в 1977-78 роках, коли свою гру з курсом на "респектабельність" почали вести Ів Бло і Жан-Ів Ле Галлу, відомі згодом діячі Національного фронту. Цікава закономірність: вони ж виступили головними застрільниками розколу в рядах Національного фронту і знову в погоні за усе тією ж "респектабельністю". І. Бло, щоправда, вчасно опам'ятався і повернувся до Ле Піну, але місце в Європейському парламенті він через ці колотнечі втратив. Великою втратою для ГРЕСЕ був відхід від неї в 1979 р. італійського журналіста і філософа Джорджо Локкі (1923-1992), постійного автора "Нувелль Еколь", Як писав у некролозі Дженнарі Мальєрі ("Вулуар", № 97-100, січень-березень 1993), Локкі зіграв основну роль в еволюції французьких "нових правих". Його ідеєю була ідея Європи, якої більше не існує, але яка вічна. У 1979 р. він випустив книгу за назвою "Американське зло". Саме Локки і Гійом Фей додали діяльності європейських "нових правих" антиамериканську спрямованість. Про це говорив і сам Г. Фей в інтерв'ю однієї італійській газеті, опублікованому в "Нувелль де Синержі Еропьен" (№ 35-36, липень-вересень 1998) Таку ж антиамериканську позицію давно вже зайняв А. де Бенуа. На початку 80-х років із ГРЕСЕ пішов її спонсор Філіп Марсо, потім був зі скандалом виключений генеральний секретар організації Карью, що намагався навести порядок у її справах. Потім зазнав невдачі на цьому ж поприщі і пішов Жільбер Сенсір. У 1987 р. із ГРЕСЕ остаточно порвав Г. Фей. Тоді ж пішов генеральний секретар організації в 1978-84 р. і головний редактор її центрального органа "Елеман" (виходить з 1973 р.) Пьер Віаль, що зайняв видну посаду в Національному фронті, а тепер і там став одним з розкольників. Перестав працювати на ГРЕСЕ й один з головних натхненників її створення письменник Жан Мабир (у № 104 журналу "Атака" надрукована глава з його книги "Туле" і стаття "Фашизм - це тупик").

Колишні активісти ГРЕСЕ - Сенсір, Стойкерс, Нотен і інші створили в 1993 р. іншу асоціацію - "Європейська Синергія", але і вона виявилася не застрахованою від розколів, про що свідчить змушена відставка Сенсира з посади президента цієї асоціації навесні 1998 року. Ще більш сумне становище "нових правих" в Італії. Як пише наш тамтешній кореспондент пан Едоардо Лонго, "в Італії цього культурного руху більше не існує". Там теж усі пересварилися: пані Алессандра Колла, що тепер очолює "Європейську Синергію" ненавидить Марко Таркі, який залишився вірний Алену де Бенуа, і Піно Рауті, керівника тієї частини "Італійського соціального руху" (МСІ), що зберегла прихильність старим ідеалам, яким зрадив Фіні. За словами пана Лонго, в Італії всі праві ненавидять саме слово "нові праві": цей рух так і не став чимось реальним, його орієнтири розпливчасті. Так журнал "Оріон", що видає пані Колла, відмовляється публікувати статті з расових проблем і з історії італійського фашизму, так що багато італійських читачів не розуміють, який же, по суті, напрямок цього журналу. Тенденція до розколів - загальна властивість людської натури; не було жодного релігійного чи політичного руху, якому вдалося б уникнути цієї напасті. Зате сумбур у головах - хвороба, у принципі, виліковна.

Враження повного сумбуру виникає при читанні списку авторів, що, за свідченням А. де Бенуа, впливали на "нових правих" у період формування їхнього руху ("Ідеї як вони є", с. 19): Ніцше і Парето сусідять у ньому з Прудоном і Бертраном Расселом, Шпенглер і Баррес - з Максом Вебером і Шеллером, Дюмезіль і Мірча Еліаде - з Марінетті і Д.Г. Лоуренсом (автором роману "Коханець леді Четтерлей"(щоправда, й роману "Пернатий Змій"!!! - О.Г.)), Монтерлан і Ернст Юнгер - з Конрадом Лоренцом і Ейзенком, Хайдеггер - з Карлом Шміттом і т.д. Звичайно, нікому не хочеться виявитися під владою нової догматики з незаперечними авторитетами, але занадто широкий розкид - це теж погано. А ще гірше, якщо відсутній правильний принцип добору. Ліві критики ставили за провину "новим правим" біологізм. Однак, замість того, щоб прийняти виклик, А. де Бенуа став виправдуватися і навіть доводити з цифрами в руках, що в "Нувелль Еколь" матеріали по біології, генетиці, етології і т.п. займають по обсязі 13%, а в "Елеман" - узагалі 3%, і закінчив тим, що урочисто проголосив "примат культури над природою, історії над біологією". Усі вчення, побудовані на біологічній основі, були оголошені свідомо помилковими (цит. твір, с. 22-23). Таким чином, із самого початку був узятий невірний тон і невірний критерій.

Вороги, утім, усе рівно не повірили. Як пише Аріана Шебель ("Украй праві у Франції"... с. 347), "у Пантеоні "нових правих" немає ні Гітлера, ні Муссоліні, але є Гобіно, Х.С. Чемберлен, Ваше де Лапуж, Евола, Ганс Ф.К. Гюнтер". Що стосується Гобіно, то його взяв під захист сам А. де Бенуа. Коли якийсь єврей оголосив праці Гобіно "злочинними", Бенуа заперечив, що це настільки ж нерозумно, як покладати на Руссо відповідальність за ГУЛАГ ("Атака", № 104). Інший єврей, Монза (Шеррер), спробував утопити "нових правих" взагалі й А. де Бенуа зокрема, повісивши їм на шию чотирьох нібито "нацистів" - Ганса Ф.К. Гюнтера, Л.Ф. Клаусса, Герберта Янкуна і Франца Альтхайма. У зв'язку з цим Р. Стойкерсу довелося пояснювати єврейському нечемі (див. "Вулуар", № 105-108, липень-вересень 1993), що Гюнтер не мав нічого загального з нацизмом, Клаусс ніколи не проповідував расову ненависть, Альтхайм - всесвітньо визнаний авторитет в області античної історії і класичної філології, а Янкун усе життя займався тільки археологічними розкопками на узбережжі Північного моря.

Так що не треба боятися "одіозних" імен, треба розібратися, хто і навіщо зробив їх одіозними, хто і навіщо компрометує наукові авторитети, праці яких тільки і можуть стати єдиною міцною основою нової ідеології. І не треба боятися біології і "біологізму". Як пише С.Б. Морозов, автор чудової книги "Змова проти народів Росії сьогодні" (М., 1999, с. 8), "на сьогоднішній момент чисто соціальне уявлення не пропонує ні щирого опису процесів, ні можливості прогнозування. Соціально-біологічні (представляючі соціальні механізми суспільства як похідні від його біологічних характеристик) теорії повинні замінити марксизм".

На відміну від А. де Бенуа біологією не зневажав набагато менш відомий у нас німець Гюнтер Барч, що ще в 1975 р. сформулював у книзі "Революція праворуч? Ідеологія і організація нових правих" шість головних принципів світогляду "нових правих" і поставив при цьому на перше місце біогуманизм як філософську надбудову з опорою на досягнення сучасної етології, зокрема, на роботи Конрада Лоренца. З цієї причини Е.Р. Кармін називає світогляд "нових правих" натуралистичним: він відкидає як історичний матеріалізм, так і філософський ідеалізм, вважаючи, що людина з'являється на світ з уродженою структурою інстинктів, які не можна ні придушити, ні замінити іншими. Друга ідейна основа "нових правих" - західна теорія пізнання логічного емпіризму, ідея "західного синдрому", що покликана пояснити, чому Європа стала найважливішим центром світової цивілізації. Логічний емпіризм видається "новим правим" специфічним методом мислення білої раси, європейців. З біогуманізмом зв'язаний біологічний погляд на людину; відповідно до цього погляду, людина не повинна бути іграшкою капіталізму. З усіх цих передумов випливає етноплюралізм у сполученні з вченням Ієнсена про нерівність людей і з прагненням використовувати сучасну генну технологію в євгенічних цілях. Етноплюралізм установлює біологічну ієрархію рас і народів, у якій вище місце займають європейські нації.

З етноплюралізмом зв'язане і розуміння "новими правими" соціалізму. Носієм соціалізму є не якийсь визначений клас, а "неподільний народ". Перебороти протиріччя між капіталізмом і соціалізмом повинне панування політики над капіталом. Масштабом цінності окремої людини служить відчуття національної солідарності. Кожен дійсний націоналіст відповідно до цілісного, біологічного світогляду є вже соціаліст. Так що націоналістична і соціалістична ідея в об'єднаному виді продовжують існувати, і аж ніяк не Гітлер є власником патенту на цей синтез, а французький правий письменник Моріс Баррес, що проповідував національний соціалізм у часи авантюри генерала Буланже, коли Гітлер ще і не народився. У кінцевому рахунку, концепція європейського соціалізму в "нових правих" має не стільки економічне, скільки стратегічне і політичне значення загальконтинентальної революції, "третього шляху", подолання як капіталізму, так і соціалізму (Е.Р. Кармін. Чорна імперія, с. 545-546).

І Евола, і Хайдеггер постійно повторювали, що комунізм і американізм це, по суті, те саме, і після краху комунізму т.зв. "лібералізм" відразу ж показав свою тоталітарну суть. Він претендує на гегемонію, хоче знищити всі альтернативні моделі, будь-яку національну самобутність (М. Таркі. "Вулуар", № 56-58, жовтень-листопад 1989). Тому нова ідеологія, як вважає Марко Таркі, повинна бути протилежної і марксизму, і лібералізму ("Вулуар", № 71-72, січень-лютий 1991).

Гюнтер Барч пророкував ще в 1975 році: "Зовнішньополітичною передумовою успіху "нових правих" стане нова російська революція" (Е.Р. Кармін. Чорна імперія, с. 538). У Європі рух "нових правих", як ми бачили, переживає сьогодні занепад. І - "так збудеться проречене пророками": задача російських "нових правих" - влити в цей рух нові сили, дати йому нові стимули. І ця задача нам по плечу.

Переклад з російської Оксани-Марії Головерси


P.S.

Аналогічно тому, як на Заході народився утопічний соціалізм і був сформульований радикальний соціалізм, а в Росії був реалізований (пройшовши стадії народництва - есерства - більшовизму), так і з "новими правими" - рухом винятково утопічним. У чеканні на "нового пророка з Дрездена" (чи він уже з'явився?) - а потім - "бойовище - Земля" - Русь.

<ВОЛОДИМИР ВОЙНЕНКО>

P.P.S

В дійсності, слід розрізняти американський "лібералізм" та американський "атлантизм". Якщо перший - виключно реалізація проекту Молоха та влади торгового капіталу (колись би сказали "жидівства", Карфагену, а те, що він охоплює океанічні простори, невірно призвело до означення його як "атлантиського"), то другий - саме імперської Середземноморської ідеї Риму (впротивагу Карфагену), винесеної на всепланетарну арену (тому вірним є саме його визначати як "атлантизм"). Саме на землі Америки відбудеться остаточна війна ("друга громадянська війна") між Молохом і Венерою.

<ОЛЕГ ГУЦУЛЯК>