ЄВГЕН МАЛАНЮК
ЗЕМЛЯ І ЗАЛІЗО

2.
За добою - доба. За ерою - ера.
Кремінь. Бронза. Залізо. Радіо - сталь.
Тільки ти - похотлива скитська гетеро -
Простягаєш сарматських вишень уста.

Тільки ти, перекохана мандрівниками, -
Всім даруєш розтерзане тіло для втіх,
І кусають, і душать брудними руками,
І з плачем твоїм злиті харчання і сміх.

На узбоччу дороги - з Європи в Азію,
Головою на Захід і лоном на Схід -
Розпростерла солодкі смагляві м'язи
На поталу, на ганьбу земних огид.

Під тобою килимом - парча пшениці,
Над тобою єдвабного неба - синь, -
Ти ж подряпана вся, божевільна блуднице,
В дикій слині коханців, - розпусто краси!

ВАРЯЗЬКА БАЛАДА
Необорима соняшна заглада -
віки, віки - одна блакитна мить!
Куди ж поділа, степова Елладо,
варязьку сталь і візантійську мідь?

Від синіх меж до сіверських країн
Широчина нестримано росте,
Мов на бандурі велетенській, грає
Співучим вітром припонтійський степ.

Гарячий день розлив пекуче злото
І сам втопивсь у соняшнім меду,
Й крізь спокій цей єдина ллється нота -
Блаженних бджіл в вишневому саду.

Лиш чорними очима хитрих вікон
Всміхнуться молодицями хати, -
І знову степ пестить мої повіки,
І знову скитські баби і хрести.

Лиш, як крізь сон, майнуть крилаті вії
І ніч очей з-під пявок гострих брів, -
І знову - степ. Лиш де-не-де замріє
Архипелаг поснулих хуторів.

Дзвенить вода. Це він, це він синіє
Балада хвиль - Дніпро. І на горі
Спить Київ - Степова Олександрія
Під злотом царгородських мозаїк.

Там обертав в державну бронзу владно
Це мудре злото - кремезний варяг,
І звідтіля ж воно текло безвладно
Під ноги орд - на кочовничий шлях.

Гриміли десь козацькії літаври,
Віки несли не раз залізний дар, -
Він в холодку ж спочив у темній Лаврі,
Від мудрості знесилений Владар.

(А ти не довго гаялась в тривозі:
Сарматських уст - отруйний, п'яний мед
Ти віддала татарину в знемозі,
І чув твій сміх батиєвий намет).

І далі, там, де берег Кіммерії
Підніс коринтські обриси колон,
Де Херсонес замріяно біліє
І снить солодкий, вічний, синій сон,

Де кам'янисті межі скитських прерій
Врізаються в козацький буйний Понт
Причалом генуезьких кондотьєрів,
Кінцем твоїх бурхливих перепон ...

Отак лежиш - замріяно-безсила,
А сходить ніч, і відьмою вночі
Ти розгортаєш кажанові крила...
І поки по гаях кричать сичі,

По болотах скрегочуть млосні жаби,
Шепоче тьма, і стогне в снах Дніпро, -
Летиш страшна й розхристана на шабаш -
Своїх дітей байстрючу пити кров -

... А з Чигирина й з Батурина, в тумані
(Козацьке сонце тільки виплива)
Два гетьмани виходять мертві й п'яні,
І кожен довго плаче і співа.

Один зітха - єдиним зойком: "Тиміш" -
І проклина Виговського всю ніч, -
А другий, - той що огрядніш і стриманіш, -
На північ кида блискавками віч.

І чуть: "Чекай, бо ж - жодного респонсу,
Ти, Орлику, - гаряча голова!"...
..............................................
... Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу
Проклятий край, Елладо Степова ?!..

З "ВАРЯГІВ"
4
Ось троє їх: суворий Рюрик,
Ясний, веселий Синевус
І третій - Трувор, лірик бурі,
Той, що окрилив співом Русь.

Один - отаман, будівничий,
Другий - морозна радість дня,
А у останнього - обличчя
Палає ярістю вогня...

А люд - ні елліни, ні скити -
З цих візантійських україн ...
Як їх надхнути, розбудити,
Щоб став їм Даждьбогом - Одін?

Як обернуть рабів в буйтури?
Залізо із землі зачать?
- І викував похмурий Рюрик
Рабам хрещатого меча.

Як розгорнуть їм даль хвилеву
За ці степи, за племена?
- І Сивоусому Синевус
У дар засмолює човна.

Як оживить їх мертві душі?
Як запалить ледачу кров?
- І Трувор полум'я ворушить,
І ставить вічну хоругов.

5
Став на землю варяг. І загорілась відвага -
Бористенського плеса обабіч - на дикий степ.
І у скитських Атенах Руси великий каган
Степовою потугою широко й сяйвно росте.

На чотири вітри, від північних лісів до моря,
Від карпатських смерек до блакитного Дону-окрес,
Та на груди цієї землі покладає історія
Із шляхів, племенами протоптаних, вічний хрест:

То човнами і волоком - путь із варяг у греки
Та - навпоперек - давній, татарський той Чорний Шлях ...
... І зі Сходу на Захід далеко летіли лелеки,
І німіла, дощами налита, осіння земля...

тільки ржею взялась і зламалась варязька криця,
Танув конунгів скандинавських крижаний дух, -
Подих моря живий - суходоловій тиші кориться,
М'язи вікінга слабнуть у соняшно-хмільнім меду.

Коли ж чорною хмарою сунула чорна Азія,
Табунами і гарбами сунула татарва, -
Не єдиний варязький стяг, а окремі стязі
Димний вітер жорстокого бою хитав і рвав.


ЗЕМНА МАДОННА
Як вонійськая колона,
Рожевіє дівочий сніг,
Ховаючи опуклість лона
В лілеях рук, в лілеях ніг.

Єдина! Не ображу зором
Двійник Мадонни на землі.
Ось пурпуром Цітери - сором
І на щоках, і на чолі.

І б'ється кров в блакитних венах,
Як птах під вітром весняним.
В яких готичних кантиленах
Навіки виспівати гімн!

Там - Приснодівою - Мадонна,
Тут, на землі, зорієш - ти,
Що в пурпуровій мушлі лона
Ховаєш перлу чистоти.


НОКТЮРН ІІІ
На далекій межі серед Диких Піль,
Там, де Чорний Шлях перетнула Синюха,
вартував мій суворий прапрадід степи
Та дудоні ординської луни слухав.

Від сусідніх зимовників димом тягло.
У Торговиці зляканий дзвін бамкав.
Може, братові рвали останній суглоб,
А сестрі сутеніла остання тямка ...

І, турецький мушкет набиваючи, в ніч
Довго-довго вдивлявся. І хлопця кликав.
І наказував довго. І плакав сич.
І пливла темна ніч, як велика музика.


ІІ
Далеко кіммерійські береги,
Евксину сафірово-древні води.
Над суходолом - сизий дим юги
Та - часом - вихор чорної свободи.

Він продзичить, нещадний і лихий,
І знову - безрух смаглої природи.
Лиш обрієм мандровані народи
Пройдуть - і знов загублено шляхи.

Коли ж скінчиться вічний суходіл
Для бездорожжям виснажених тіл?
Коли ж земля. безладна і заклята,
Обірветься урвищем гострих скель.

І привітає хвилі й корабель,
Фаланга спраглим окликом: Thalatta!

ДМИТРУ ДОНЦОВУ
Крик Ксенофонтових фаланг
на подих простору і солі -
І ось реве бурунний лан
Рабом вітрила і бусолі.

І розгортається безкрай,
І ширше - сафірове коло.
Грай, вітре. перемогу! Грай,
Як пристрасть простір поборола
.
Як обрії перемогла,
І сказ стихій - в руках побіди.
Ген майорить бузкова мла:
За нею сплять скарби Тавриди.


ВІД ВІКУ Й ДОНИНІ
Від віку й донині Еллада й Юдея -
Два ворога лютих на древній землі -
Хрестом і залізом та ядом ідеї
Руйнують-будують і Рими, й Кремлі.

Від римських провінцій до грецьких колоній
Гриміли століття меча і огня,
Здіймались до неба безсилі долоні
І марно молили великого дня.

В коріннях зростаючих готик, як язва,
Клубилося чорне, гніздилося зло -
То гетто душилось в пархатих міязмах,
То гетто, то гетто труїло й гнило.

І помста сичала, і ятрилась зрада,
І ядом руїни труїлася кров.
Два ворога лютих - Юдея й Еллада -
Від Тибру, від Райну аж ген по Дніпро ...

ПО КОЖНІЙ СТРАТІ
Відроджуюсь по кожній страті
Свідомістю, що дні оці
Sub specie aeternitatis
Зіллють начала і кінці.
.....................................

ПАМ'ЯТІ ПОЕТА І ВОЇНА
(Миколі Гумільову)
І напишуть: слава не помре їм
У прийдешнім брязкоті мечів.
Ти варягом був - Гіпербореям,
Ми - оттут у Скитів-орачів.

Друже, з бронзи різьблене обличчя,
Яре серце й вогняний язик
Ми принесли із середньовіччя
В зубожілий пранцюватий вік.

Бідний брате! Дні твої намарне
Пропадали в фінських болотах, -
Ліпше б ти, як трувер, впав на Марні
З іменем Мадонни на устах.

Чом не породила інша мати,
Інший світ і не така доба, -
Ти б не взнав пекучих віч Ахматової
Й кулі юди від руки раба.

.........................
.........................
Навіть смерть - на дні мерзлот щоденних
Під глухий автомобільний шум,
Десь в задушно-темних сутеренах -
Від тхора і хама лютий глум ...

Але знаю: світлий лицар Юрій
В час той, гнівно стиснувши меча,
Виїхав з небесних піль лазури
Душу брата дольного стрічать.

І, проклявши обреченне царство,
Взяв тебе з собою на коня,
О, поете вічного лицарства,
Воїне за вічну владу Дня!

... І колись, як крицеві фаланги
Понесуть серця, вогнені вщерть,
помсти й гніву пурпуровий ангел
І твою згадає смерть.

ЛЮДИНА Й МОРЕ
(з Ш. Бодлера)
Людино вільна, завжди будеш ти,
Як дзеркало своє, любити море,
Вбачать свій дух в схвильованім просторі -
Хіба ж в тобі безодні зла не ті?

Вподобав ти свій образ в нетрах хвиль,
Шукаєш в нім знайомого обличчя,
А клекіт вод тебе втопити кличе
В них твого серця гіркоту і біль.

Обидва - таємничі і грізні,
Людино, хто зглибив твої глибини,
Хто, море, осягнув живі перлини
Твоїх скарбів, захованих на дні?

І йдуть віки, і будуть далі йти,
А ви б'єтесь без жалю, без упину,
У смерть закохані обидва до загину,
О, вічні змагуни, о, вороги-брати!


AVE CAESAR
Ave Caesar, сліпучий серпне,
Августійший володар літ!
Солодощ пізніх овочів терпне,
Сяйво твоє все більш нестерпне
Для майже осліпленої землі.

Ave Caesar, ще день твій сяє
В колонаді гаїв, на форумі нив,
Рим твій бездонна блакить просякає,
Він в ній розчиняється і заникає,
І видивом легким вливається в світ.

Ave Caesar, застиг на троні,
Ти – вже статуя, мармур, міт,
І тільки сонце грає на короні,
І тільки блакиттю посріблено скроні,
Спалені вітром літ.