Борис Шалагінов
[Мефістофель як Хаос]
... Фауст називає Мефістофеля "дивним сином хаосу". У цьому місткому визначенні Гете опосередковано відобразив розуміння світу, яке було розроблене ідеалістичною філософією ще з часів Лейбниця, на противагу емпіричному та сенсуалістичному світорозумінню. Адже хаос завжди
емпіричний, бо впливає на зовнішні почуття, на
афекти. У хаосі завжди переважає
видимість, а не значеня, не смисл. Хаос завжди агресивний по відношенню до
форми, структури чи значення. Хаос пов'язує людину з дорозумовою стадією існування, він хтонічний. Нарешті, хаос анархічний, свавільний, бо безцільний, нікуди не спрямований, позбавлений
телеологічності.
Фізичний і моральний емпіризм є для Мефістофеля основою розуміння людей та їхніх потреб і водночас рушійною силою його власних учинків. Саме це стає причиною того, що, незважаючи на свою всемогутність, Мефістофель не може виконати жодного завданн так, щоб воно відповідало
людським потребам; суто "матеріалістичний" підхід постійно не спрацьовує (для прикладу вкажемо на невдачу Мефістофеля в його намірах збудити грубу хтивість у Фауста у стосунках із Маргаритою). Його надії найчастіше обмежуються тим, що вносять в організований, оформлений світ анархічне начало, грубу стихійність, чуттєвий розгул.
Мефістофель - це дух анархічного свавілля. Його буйна фантазія організатора маскараду ("Фауст-2", І) призводить до пожежі, від якої постраждав навіть сам Цісар. Вигадані ним паперові гроші лише погіршують становище Цісаря і спричинюють війну. Своїм втручанням у військові дії Мефістофель зриває ретельно продуману стратегію і лише за допомогою відвертої чортівні рятує армію від цілковитого розгрому ("Фауст-2, ІУ). Будучи розпорядником будівельних робіт, він чинить злочин щодо Філемона та Бавкіди, що не входило у наміри Фауста; перебуваючи на службі у Фауста, він не прагне до чесної торгівлі, а займається морським піратством.
Мефістофель - це дух хаосу. він почувається однаково запанібрата й у веселій компанії гуляк у шинку Авербаха - серед людей із потьмареним розумом та збудженою хтивістю, і в оточенні нечисті на горі Брокен, і в хороводі хтонічних чудовиськ у передгір'ях Греції або вакхічних масок на маскараді у палаці Цісаря. Він почуває свій нерозривний зв'язок із природою бурхливою, хаотичною, неоформленою.
Мефістофель - це дух усього аморфного, безформного та непевного, усього зануреного в морок. Він направляє Фауста до "Матерів" ("Фауст-2", І), про яких висловлюється не тільки загадково й ткманно, а й як про якісь таємничі, невизначені витоки життя, що існують у ще неокресленому стані. Він відчуває симпатію до Гомункула ("Фауст-2". ІІ) як до істоти неоформленої, незакінченої, однобічної ...
Мефістофель - це дух утилітаризму. Ним просякнуті його поради майбутньому студентові про вибір професії ("Фауст-І"). Пізніше бакалавр дорікатиме чортові, що його повчання не привели зрештою ні до чого доброго ... Мефістофель зневажає тихий патріархальний світ Філмона та Бавкіди і без вагань руйнує його. Мотиви цього вчинку можна глибше зрозуміти, якщо знову-таки звернутися до філософії Мандевіля, який висловлює різке неприйняття "достохвального середнього шляху і тихої доброчинності" для розвитку суспільства. бо вони "придатні тільки для того, щоб годувати трутнів і можуть підготувати людину лише для пустих задоволень монастирського життя", але ніколи не "подвигнуть її на великі звершення та ризиковані заходи". "У цьому стані лінивого дозвілля і дурної невинності годі боятись великих вад, але при цьому не варто й очікувати якихось добрих вчинків". Поки бажання людини дрімають і ніщо їх не тривожить, "її видатні якості і здібності так ніколи й не будуть розкриті".
Ми бачимо, що з утилітарного погляду, "тиха доброчинність" не спонукає суспільство до розвитку. Мандевіль підносить значення провокуючого моменту для розвитку суспільства і, виправдовуючи його, визнає позитивну роль злочину, насильства, скупості і ще цілої низки людських вад. За Мандевіделем, розвиток повязаний зі спалахами афектів, у тому числі і насамперед - негативних, інакше людське суспільство закостеніє. Проте філософ визнавав
тільки чуттєві афекти, а рушійне начало в нього завжди повязане зі злом. На нашу думку, саме з розумінням
провокуючої ролі зла для існування суспільства, в дусі Мандевіля, повязана і самохарактеристика Мефістофеля у Гете: "Я - тої сили часть, / Що робить лиш добро, бажаючи лиш злого ...".
Твердження Мефістофеля виявляється спорідненим із постулатом англійського філософа. Однак їх "діалістичність" все ж таки позірна, бо не має універсального характеру; роль зла тут має не діалектичний, як це нерідко тлумачать, а провокуючий характер і залежить від
випадковості. Навпаки, Мандевіль далекий від розуміння розвитку; він спирається на чужу діалектиці систему евдемонізму, яка, розуміючи щастя людини як головну мету її життєвих прагнень, повязувала з ним, за словами Гегеля, все "випадкове і партикулярне". Дійсно, Мефістофель трактує рівнозначно і зло, і добро як щось чуттєве, окреме, скінчене, "випадкове і партикулярне". Звязок між ними існує у вигляді самої лише
випадковості, а не у вигляді розвитку.
... Мефістофель репрезентує не всю природу, а лише
одну її частину - хаотичну, неоформлену, "революційну". У "Фаусті"
конструктивну єдність (гармонію)
полярних сил у процесі
розвитку представляє не Мефістофель, а все ж таки сама Природа як така, в усьому її
розмаїтті та багатстві. Мефістофель - це носій
деструктивного зла. Він заперечує, щоб знищити, а не утвердити. Ми не можемо знайти якихось конкретних прикладів "добра", здобутого за допомогою Мефістофеля.
Становлення Фауста як особистості відбувається завдяки його
свідомому прагненню, а не втручанню випадковості за волею носія "зла" Мефістофеля. Твердження Мефістофеля (яке ніде більше потім не повторюється) - це парадокс здорового глузду; на ньому Мандевіль побудував свою філософію, ним грає Мефістофель. Воно звучить як бундючна самореклама, проте забарвлена іронічною гіркотою; адже недарма трохи згодом диявол скаржиття на свою неспроможність переробити світ: "На всякі способи я брався, / А все удачі не діждався: / Проти пожеж, потопів, бур / Земля стоїть собі, як мур!".
Історична цінність емпіричної естетики полягала в розкритті головної суперечності суспільства, в якому не знаходять самовиявлення природні почуття людини; регулюючим принципом при такому розумінні є не особистість, а чужа їй сила (держава). Німецький ідеалізм, аж ніяк не заперечуючи такої суперечності (про що свідчать Кант і Фіхте), вбачав регулюючий принцип у самій особистості, в тій стороні людської природи, яка повязана не з чуттєвою матерією, як у англійських і французьких емпіриків, а зі світом космічної духовної енергії. У цьому криється ще одне пояснення, чому
емпіризм і скептицизм Мефістофеля (Мандефіля) постійно зазнає поразки у суперництві з
ідеалізмом Фауста (Канта).
THULE - SARMATIA
The East European Metapolitical Association of New Right International
