1. Розпочну з традиційного: є відома фраза Гете, що пізнати автора можна, лише відвідавши його батьківщину. Які у Тебе збереглися враження про малу батьківщину? Хто стимулював Тебе до творчості? І яка роль у Твоєму становленні як письменника такого міста, як Київ?
2. Антоне, Ти дебютував 1983 року книгою повістей "І тоді я прийду...", ще через п'ять років вийшла друга книга прози "Свято білої сорочки" (до речі, не зафіксованої у письменницьких довідниках 1987 і 1996 рр.), відтак наступила пауза у Твоєму творчому житті. Чим вона зумовлена і чим заповнив Ти роки творчого мовчання?
3. Твій наступний твір - роман "Фіропа єси..." видруковано у журналі "Сучасність" за 1996 р. Що змусило повернутися до творчості? І якби обставини повернулися інакше у Твоєму житті, чи повернувся б Ти до творчості?
4. Починаючи з 1996-го у всіх Твоїх творах (романи "Фіропа єси...", "Фіфті-фіфті", "Аве, Марія, аве!", повість "Смерть у Золотих Пісках") центральною темою є стосунки чоловіка і жінки, тема шлюбної зради. Чому таке зосередження саме на цій тематиці? Які теми тебе ще цікавлять, а до яких боїшся підходити?
5. Як ти розцінюєш думки сучасних українських літераторів щодо потреби такої премії, як Шевченківська (міркування М. Рябчука, Б. Жолдака, Г. Штоня, О. Забужко, Є. Пашковського та ін. у "Літературі Плюс", число 3 за 2001 р.)? Яка Твоя позиція у цьому питанні?
6. Зараз зринуло багато літературних конкурсів ("Коронація слова", "Золотий Бабай" та ін.), які полегшують авторові шлях до видання книги. Як ставишся до таких конкурсів і чи не хочеш спробувати себе у ролі конкурсанта?
7. Декілька останніх років Ти живеш у Івано-Франківську. Це був випадковий чи свідомий вибір твого місця проживання? І як ставишся до розмов про літературний феномен Івано-Франківська?
8. Чи слідкуєш за тенденціями сучасної української прози? Хто з сучасних прозаїків Тобі близький світоглядно, естетично?
9. Що для Тебе означає література? Чого шукаєш у ній, чого прагнеш? Чи оцінюєш тверезо свої шанси у літературі?
10. Як собі уявляєш літературну славу? Твоє ставлення до неї. Чи хотів би літературної слави?
11. Чи не вважаєш, що література вичерпала можливості впливу на читача і як така набуває все більш локального характеру? Якщо так, то який вихід можеш запропонувати?
12. Чи могла б літературна невдача змінити уявлення про життя, зокрема Твоє?
13. Чи маєш якісь особливі поради, як уберегтися від літератури?
Дякую за розмову.
1.
Народився я середохрестя: на межі Полісся і Поділля, не вночі та й не серед дня (перед світом), не в селі, та й не в місті - смт. Першотравенськ, Житомирська область. А корова наша паслася в Хмельницькій. І ще багато чого межового і незабутнього сталося саме в сусідній області, хоч би - перша сповідь і перше причастя.
По закінченні середньої школи я поступив до Київського університету ім. Шевченка на філфак: з 8-го класу був позаштатним кореспондентом "районки" (мріяв стати журналістом), друкував гуморески, ночами писав пригодницькі, фантастичні, сатирично-філософські повісті, якими завалював редакції обласних газет. Київ, студентське життя охолодили запал амбітного початківця: не інших вчити - перше самому набратися розуму; нові зацікавлення і пріоритети, періодично переглядувана цінностей шкала.
Другокурсником я написав повість в гуморесках про студентське життя, віддав рукописи на обговорення університетської літстудії. Сподівався на схвальну оцінку, уява малювала райдужні перспективи. Наче грім з ясного неба - "автор паплюжить студентське життя, змальовуючи в чорних кольорах". Одна за найчастіше вживаних цитат: Пацюк (негативний персонаж) сковорідку зі смаженою картоплею ставить на конспекти... Звичайно, автор має на увазі конспекти першоджерел - творів Маркса, Енгельса, Леніна. А це вже міна під нашу ідеологію, підрив політичної могутності не тільки СРСР - всіх країн Варшавського Договору. Першим виступив старшокурсник - завтрашній аспірант, інші оратори також знаходили в повісті "наклеп", "очорнення дійсності", "викривлене бачення", "спотворене змалювання". Звинуватили мене в усіх -ізмах, з націоналізму починаючи. Клекотіли настільки пристрасно, що я вже й сам був готовий повірити в ту ахінею: "бандерівець", "сіоніст", просто "ворог народу". Все те можна було б сприйняти як тему для ще однієї гуморески (доповнення до моєї повісті), якби не пропозиція занадто запопадливого дбайливця, ревнивця "чистоти рядів": поставити перед деканатом питання про відрахування автора "чорнухи" з університету. "Не місце таким!.." - дружно підтримала решта. Я вперше відчув силу слова, зрозумів, яка то могутня зброя. Якнайменше - двосічний меч: не володієш ним вправно, сам зітнеш свою голову.
Додому, "в Первомайск", я повертався охоче, користаючи з найменшої нагоди. Привозив ковбасу і масло (рідше - київського торта), та незмінно - книги, книги... "Навіщо їх стільки? - світилося в очах малописьменних батьків. - Невже ти все це перечитаєш?" Найдужче були вражені, коли я, вже випускник, припер 11-томного словника української мови, - навіщо? Всі екзамени здав, диплома отримав - для чого ще?.. Скільки можна?..
У Києві я прожив 5 років у студентських гуртожитках і стільки ж - по квартирах, поки не отримав помешкання у Миколаєві. Київ, як і рідний Першотравенськ, формували мене як особистість і як прозаїка, хоча у творах не знайшли адекватного відображення. Буває і так.
Хто стимулював до творчості? Ніхто. Я писав не завдяки..., а всупереч...
2.
Після горбачовської Перебудови - національне відродження, а затим - "ринкові умови": історія творилась на очах. Політикою я не спокусився, бізнесом змушений був зайнятися: годувальник сім'ї. Одружився я 30 квітня 1986 року. Як сказала працівниця загсу, в добрий час подали ви один одному руки. Тоді ще мало хто знав, що 4 дні тому збулося пророцтво про траву полин, і "згіркли води". У весільну подорож (медовий місяць) з Миколаєва ми вирушили до Києва. А через півроку квартиру в місті корабелів поміняли на хатинку в Яремчі, де й прожили на березі Прута - сім щасливих років, плекаючи сина Елі-Езера.
Наприкінці 80-х, коли Кашпіровський був у зеніті популярності, я співпрацював з ним як літератор, їздили разом по всьому Союзу: відомі сеанси, прес-конференції, симпозіуми, виступи у Мін. ох. здоров'я СРСР та інших закладах. Зібраний мною матеріал ліг в основу книжки, яка витримала кілька видань: Київ, Москва… у Польщі вийшла під назвою "Fenomen Kaszpirowskiego". Не все у ній сподобалось Анатолію Михайловичу, стосунки розірвалися. І дуже вчасно, - я уже дозрів до самостійної видавничої діяльности. Хотілося випробувати себе в новому амплуа. А як же власна творчість? Перевіряв на собі толстовське "Якщо можеш не писати, не пиши". Цікаво було, на скільки мене вистачить. А головне, література - це моє чи випадкове.
Навіть займаючись видавничою діяльністю (друкарні, реклама, реалізація...), весь у бізнесі, я не стримувався і нотував - те, що надто вже просилося на папір. Згодом усвідомив, що пора повертатися на кола свої, годі себе дурити примарними цінностями. І в 1994 році засів за роман "Фіропа єси", на бізнесі поставив крапку. 7, а точніше, 9 років осторонь літпроцесу далися взнаки: моє ім'я призабулося... В першій половині 80-х мене як автора книжки "І тоді я прийду" постійно згадували в обоймі, з ким я входив в літературу: Шкляр, Медвідь... А через 10-ліття повертався як початківець: гриміли нові імена.
3.
Важко уявити обставини, які б завадили мені повернутися до творчості. Хіба що - фізична смерть. Або ж - якби відчув (переконався), що література - не моє: те без чого можу обійтися.
4.
Тема адюльтеру - вічна тема. Я був би нещирим, якби оминув її. З часу появи "Анни Кареніної" минуло понад сто літ - "нові часи нового прагнуть слова". Доки існуватиме сім'я, доти будуть і ці проблеми.
Значно ближчою для мене є тема пошуку смислу життя: з юнацьких повістей і до останньої, ще не опублікованої - "Тінь птеродактиля". У кожному з 4-х написаних мною романів є герой фаустівського складу, наш український д и в а к. Тема, до якої здавна підступаюся, це тема смерті. Переживши її десятки (!) разів, гадаю, дозрів, щоб набутий досвід осмислити в художній формі. Саме зараз я працюю з цим матеріалом - роман "Инший".
В повістях чи навіть в оповіданнях я ніколи не замикався на одній темі - ту чи ту намагався висвітлити у поєднанні з іншими, як то є і в житті. Інакше - обмеженість. І не лише тематична.
Чи боюся як автор якоїсь теми? Не візьмуся писати про те, що мене мало цікавить, що в мені внутрішньо незріле, чуже мені, до чого я байдужий. Наприклад, історії детективного характеру з штучною інтригою. Письменник - дослідник життя через призму душі, а не просто описувач певних подій, майстер нанизувати псевдокоштовні брязкальця.
Хочеш почути про мої страхи як літератора? Є, є і в мені "онтологічний" страх. Передусім, це страх стати, як "як мідь та дзвінка або бубон гудячий" (Кор., 13:1). Як ти колись казав про мого колегу, є слава - немає творів. Не доведи Господь...
5.
Премія для письменника - як добра кава: приємно пити (ритуально-смачно), відоме збудження і нетривале піднесення, а затим - "похмільний синдром" повернення до щоденних випробувань: незакінчена сторінка тексту на письмовому столі, невміння (безсилля) піднятися на крутіший щабель, безкінечні муки творчості. Премії, звісно, потрібні, хоч не вони рухають стилом автора. Хотілося б об'єктивности більшої в їх присудженні. Шевченківська - як найвища державна відзнака митця в Україні - має ті самі вади, що і решта премій: упередженість, клановість, групівщина тощо.
6.
"Золотий Бабай" ставив за мету "витягти на світ Божий" талановитого автора, який не відомий широкому загалу, не має змоги оприлюднити свої твори. "Ключ" - роман, можливо, й непоганий, але Шкляр - не з тих авторів, котрі не відають, як пробитися до читача. Радше навпаки. Тому вважаю, Що "З. Бабай" свою місію не виконав.
Тепер - "Профанація слова". Пардон, "Коронація...". Втім, я невипадково обмовився, валаамова ослиця. Признаюся, брав участь у цьому конкурсі у 2000 році - на розгляд журі запропонував свій кращий роман "Аве, Марія, аве". Премії отримали твори, котрі не стали явищем літератури, не набули й обіцяної популярности. Мимоволі закрадається підозра, що організатори й не намагалися досягнути того, що декларували, - керувалися "принципами", відомими тільки їм.
На час публікації цього інтерв'ю вже будуть відомі результати "Коронації слова - 2001", котрі, боюся, підтвердять мої підозри. Знову будуть премійовані посередні твори. Це не пророцтво - тільки тверезий погляд, розуміння тих людей, для яких література стала годівничкою, своєрідним бізнесом.
7.
Як мовиться, я довго не міг нагріти місця, заякоритися. Коли у Канта запитували, чому він не одружився, філософ відповідав: "Коли мені потрібна була жінка, я не мав змоги її утримувати, а коли я мав таку змогу, жінка мені уже не була потрібна". Перефразую: коли я пристрасно бажав жити у Києві, той мені не усміхався (я не мав прописки), а коли, вже бізнесменом, я міг придбати квартиру хоч би й на Хрещатику, у столицю мені уже не хотілося. В Яремчі почувався ліпше, затишніше. З часом, однак, відчув, що замикатися на спогляданні, втішаючись тим, що маю, зарано, - ще праглося активного життя. І наче кара за ті нескромні бажання - став сліпнути. Разом з сім'єю (а як інакше? сам безпорадний) поїхали у Вроцлав, лікувався лазером більше півроку; ночами, щоб нікому не заважати, виносив журнального столика на сходову клітку і там, під гуркіт ліфта, фломастерами писав роман "Фіфті/фіфті"; писав майже навпомацки, величезними літерами - наче пальцем по піску; за тиждень списував більше десяти фломастерів.
По закінченні лікування професор сказала: "Pan ma milosc u Boga", - сама, подібно, не вельми вірила, що зір удасться зберегти.
Поверталися на батьківщину - нас чекала квартира в Івано-Франківську. Перебираючись з Яремчі у нове помешкання, я ще не знав про "станіславівський феномен". Як я ставлюсь до розмов про нього? Великодушно. За приказкою: чим би дитя не тішилось...
8.
Світоглядно мені близький Степан Процюк (з півслова ловить суть найскладніших проблем), естетично - Євген Пашковський. С. Процюк не тільки відомий прозаїк - він ще "грішить" поезією і есеїстикою, встигає готувати лекції студентам в університеті, брати участь в безкінечних культурно-мистецьких заходах, опікуватися хворими батьками, читати рукописи початківців і допомагати їм з публікаціями, виховувати двох синів, нещадно-в'їдливо виполювати "станіславівський феномен", хоча останнє більше нагадує боротьбу з вітряками. Ховатися у вежу зі слонової кістки - це не для Стефка; як ініціатор літгурту "Нова дегенерація" він і досі, вже автор семи напівскандальних повістей, - активний учасник літпроцесу. Чого, на жаль, я не можу сказати про себе: волію писати "в стіл", залишаючись осторонь як столичних, так і периферійних жабомишодраківок. А мій друг не цурається "брудної", в чомусь принизливої роботи: переконаний, що література - це святе, і, як перед входом до храму, треба знімати шапку, витирати ноги. Не хочу тут критикувати інших авторів, не менше популярних, яким, вважаю, було б не зайвим багато чому повчитися у Процюка - як автора і як людини.
9.
Література для мене - це все. Даруй за мимовільний патос, але це дійсно так. Вище - хіба що Бог, та Бог - над усе, тому порівнювати чи протиставляти було б некоректно.
З отрочих літ я мріяв бути письменником, хоча це й може видатися дивним: жодних передумов, якихось об'єктивних обставин, традиції не було. Пам'ятаю, читав я книжку сучасного автора й нагло подумав: це ж і я можу написати подібно, а може, й ліпше. Так було порушено священну грань, яка відділяла мене, звичайну людину, від Письменника - деміурга і небожителя.
Потреба писати виявилася куди більшою, ніж я підозрював. Попри всі труднощі цього процесу, мені подобалося мережити рядок за рядком, заповнюючи школярські зошити банальними переказами прочитаного в інших книжках - власного осмисленого досвіду не мав. Звичка писати переросла в характер, характер - в долю. Прозаїк як стиліст визначається кількістю мозолів на сідницях. Згодом я не раз намагався кинути, зав'язати, поставити крапку. Та не знайшлося нічого, що могло б замінити літературну творчість. Ніщо інше не давало подібного задоволення, не бачилося ближчим. Література стала надійним сховком, втечею від принизливої буденщини, діяльністю з вищим смислом.
Я вже давно позбувся характерної чи не для всіх авторів нетерплячки швидше надрукуватися, отримати відгуки... Мені подобається подовгу марудитися з текстом, правити і переписувати, викреслювати і доповнювати. І так - аж поки не відчую, що починаю псувати. Лиш тоді зупиняюся - віддаю рукописи до набору. Сам я з комп'ютером не працюю: пробував, намагався - не те. Мордувався більше року, та так і не зміг крокувати в ногу з часом - повернувся до старенької незрадливої "Еріки". Перше нотую фрагментарно - ключові моменти, затим пишу від руки весь текст сюжетно, вичитую, правлю і тільки по тому передруковую, змінюючи написане до невпізнанності: чернетка служить як сюжетна канва, не більше. Окремі розділи, з великої любові до них, можу передруковувати по кілька разів: не хочеться розлучатися.
Мої шанси в літературі? Думаю, взявся я за цю справу невипадково - займаюся не чужим, а своїм. А відтак, шанси є... Не втрачаю надії написати щось ліпше, ніж вдавалося досі. Чи дочекаюся визнання за життя - питання другорядне. Не про те маю думати й дбати.
10.
Популярність і слава - речі не тотожні. Тут можливі найхимерніші комбінації, що ми знаємо з історії літератури, що спостерігаємо і у сучлітпроцесі. Теперішній стан літератури характеризується відсутністю читачів (5 тисяч для 50-мільйонної України - це ганьба), засиллям російськомовного чтива, чого не спостерігалося навіть в часи імперської політики СРСР. А в глобальному масштабі - загроза зникнення книги взагалі: інтернет, СД, ТБ, "плюс тотальна комп'ютеризація всієї країни". Ми говоримо переважно про дві причини вимирання масового українського читача: перша - брак коштів для придбання книг, друга - читати ніколи ("ринок" засмоктав - не до метафор). Та є ще й третя причина: ТБ настільки розбестило, пропонуючи готові рішення, що телеглядачі відвикли (розучилися) думати; а серйозна книга передбачає співтворчість, вимагає самостійного мислення, роботи душі. Немає, немає!..
При наявності (і розвитку) сучасних засобів комунікації письменницька слава, порівняно з минулими віками, а також на тлі новоявлених політиків, бізнесменів-олігархів (дарма, що каліфів на годину) виглядає радше убого, ніж помпезно, заслуговує не заздрощів, а співчуття. В таких умовах прагнути літ. слави - просто нерозумно. Втім, - у будь-яких умовах, навіть найсприятливіших (якщо такі можна бодай уявити). Чому? По-перше, слава не повинна бути метою митця (леонардівський ступінь самосвідомости), по-друге, якого б рівня слави не сягнув, на тому не зупинишся - поманять "вищі рубежі"; якщо ж і втішишся, то ненадовго: невдоволеність - звичайний стан творчої натури, котра прагне якнайповнішого розвитку. Спочивати на лаврах - поховати себе живим; ворогу не побажаєш. Тож гонитва за популярністю приречена на неуспіх за своєю природою: слава манить, як вогники на болоті, немудрі і близькозорі закінчують тим, що опиняються в трясовині чи в обіймах Молоха. Бажано пам'ятати й старозаповітне: не насититься око баченням, а вухо слуханням. "А понад те, сину мій, будь обережний: складати багато книжок - не буде кінця..." (Екл., ХІІ:12).
11.
Звичайно, література не вичерпала своїх можливостей впливу на читачів. Хоч би тому, що не може їх вичерпати: допоки триває життя, залишатиметься і потреба джерел духовности. Розвиток техніки, удосконалення засобів комунікації можуть хіба що модифікувати літературний процес, та не знищити взагалі. Тотальне захоплення технопрогресом - явище тимчасове; настане період протверезіння, і людство усвідомить, що без культури, самовдосконалення, роботи душі etc. життя втрачає смисл. Як би не удосконалювалася техніка, природа людини завжди лишається тією самою, що і дві тисячі років тому. Жодна "мобілка" не полегшить зв'язку з Богом, не ліквідує проблему у тому контактуванні. Вічні проблеми були і залишилися. На те вони і вічні, щоб не старіти, перемелюючи покоління за поколінням, не втрачаючи актуальности (не тупляться ножі тієї м'ясорубки). Якого б необ'ємного досвіду не нагромадило людство, перед новонародженим незмінно відкривається наче цілина: чим більше пізнаємо, тим ширшою є сфера непізнаного. Тож роботи літераторам вистачатиме завжди.
Іноді доводиться чути: всі типи людей (всі архетипи) можна знайти у Біблії, - і навіть називається їхня кількість, найчастіше - 38. Допустимо, що так, - і що? Це не завадило Гоголю запропонувати свою галерею образів, більшість з яких стали називними: Плюшкін, Хлестаков, Манілов... А в світовій літературі - Фауст, Гамлет, Дон-Кіхот... Маркес говорив, що після Достоєвського нам залишається займатися хіба що підбором синонімів, і сам же спростував це твердження - власною творчістю. Здавалося б, чим він ще може здивувати читацький світ після "Ста років самотности"? Будь ласка, з'явилося "Кохання під час холери". Кожен автор змушений - приречений! - дослідити глибини власного "я", віднайти свою неповторну ноту, розвинути її, витворити якщо не симфонію, то пісню, котра стане народною; неустанно орати поле, отримане від народження, дароване Господом не для розваги - щоденного обробітку і догляду. Не варто боятися неоригінальности: істину, говорив Гете, необхідно повторювати безкінечно, тому що повсюдно і повсякчас проголошується облуда. Тобто нав'язуються оманливі цінності, розвінчувати котрі - обов'язок літератора.
В ранній юности я не сумнівався, що знаю істину. Здавалося, доста її розтиражувати, донести до кожного - в світі запанують лад-гармонія, мир і благодать. Згодом виявилося, та моя істина - лиш частинка Великої (Неосяжної) Правди, малопримітний мазок на полотні Творця. Нелегко було з тим змиритися, визнати свою малість: авторські амбіції - заряд нечуваної сили. Не хапати зорі з небес - якнайповніше реалізувати свої можливості, якими б незначними ті не здавалися; виконати місію, до якої покликаний. Тобто працювати не переймаючись наслідками, не турбуючись про славу й визнання. Головне - творчий процес, решта - від лукавого.
12.
Не тільки літературна невдача - будь-яка подія, щаслива чи драматична, формують світогляд письменника, так чи так позначаються на його уявленні про життя. Я не боюся невдач, бо метою - не літературний успіх. Куди істотніше - самовтілення. Тільки це дарує справжню втіху. Мелькати на екрані телевізора, фотографуватися поряд з метрами - самообман, дешева популярність.
13.
Маєш на увазі авторів, котрі беруться не за свою справу? Дійсно, таких немало і тепер, хоча література вже не є тією годівничкою, якою була раніше: саме лиш членство в СПУ забезпечувало середній достаток. Українських письменників, котрі нині живуть з літератури, нині можна перелічити на пальцях. Підготувавши рукописа книжки, думаєш не про гонорар - де роздобути кошти на видання. Легше тим, хто протоптав стежки до різних фондів, запросто відчиняє двері просторих кабінетів, не почувається приниженим, оббиваючи пороги. А як бути тим, хто не має подібних талантів? Чи ж нормальне це явище, коли автор, щоб оприлюднити свій твір, змушений вдаватися до всіляких хитрощів? Причиною - стан літературної справи в Україні (щез масовий читач), а глибше - економічна ситуація, відсутність довгоочікуваного законодавчого забезпечення видавництв пільговим оподаткуванням, як то є в інших країнах, нерівні умови конкуренції української книжки з російською. Додам сюди і засилля російськомовної преси, вплив УПЦ МП, схиляння зовнішньополітичного вектора України більше а Схід, ніж на Захід, всупереч деклараціям і заявам найвищих чиновників.
Переваги письменницької праці... Перше - це широкий діапазон свободи (письменник невільний тільки від свого призначення, котре - і тільки воно! - є джерелом, подібним до кастальського, дарує незрівнянну втіху); друге - стала можливість втечі від осоружної реальности, втечі у - не завжди вигаданий - світ (свою Йокнапатофу); третє - з двох попередніх випливає: виконання обов'язку - вища насолода. Є і четверте, і п'яте... Завершу лаконічним: письменницький жезл - для Його обранців, нескорених і безстрашних. Наївно сподіватися на лаври і фанфари. Найбільша радість - в самотині, перед чистим аркушем паперу - епіцентром Всесвіту, вихопленим з мороку ночі помаранчею настільної лампи; сам процес - одночасно й винагорода за тоту працю, гонорар найсолодший: це я, це я ТАКЕ утнув! Те відчуття - жодна рецензія не викличе подібного, будь-які дифірамби і панегірики; навіть очі (погляди) заворожених читачів не зрівняються з тим, що переживає митець, захоплений черговою ідеєю, в творчому дерзанні. Тому я не раджу займатися літературою тим, хто з її допомогою сподівається здобути славу чи багатство, завоювати авторитет, створити плацдарм для підкорення інших вершин. Навіть весела книжка народжується зі страждання, тривалої роботи душі. Чи гусячим пером, чи на комп'ютері - письменник пише серцем, зболеним і відкритим. Колись Мережковський-батько привів свого талановитого сина до Достоєвського і запитав: "Що потрібно, щоб стати письменником?". "Страждати," - відповів класик, який був, за характеристикою Толстого, "весь боріння і сумнів", не мав звички насолоджуватися олімпійським спокоєм.
Перше, ніж приступити до написання твору, початкуючий авторе, добре подумайте і зважте, чи готові ви нести цього хреста упродовж всього життя, навіть якщо маєте літературний хист. Пам'ятайте, самого таланту замало - потрібен іще характер, яскрава індивідуальність, своєрідна прихильність долі тощо. Не зайве задатися і таким "простеньким" запитаннячком: що нового я можу сказати світу після всього, що уже написано, чим хочу збагатити скарбницю духовних надбань людства?
А втім, вольному воля...
Тренос за Антоном Морговським
назад
