аступна платформа - Липівка. Обережно, двері зачиняються.
Липівка… Тут, на дачі відзначали кінець семестру (трохи затяглося те святкування, прогуляв практику, змарнував тиждень-другий, - гітара, сміх Віолетти… Всі поїхали в Карпати, а Сергій… Думав погуляти ще день, а тоді махнув рукою: сміючись, палили сірниками його квитка на поїзд. Тепер нічим звітувати. "Здерти" у когось?
"- Цей номер, - ділилися досвідом старшокурсники, - у Ю.Д. не пройде". Не вірити - підстав не було: наслухався достатньо анекдотів-легенд про "вампіра" Юлія Денисовича ("удівця-мізантропа, феміноненависника з десятилітнім стажем"); нікому досі не вдалося випросити "хоч трієчку", вблагати, а чи обдурити старого професора - найсимпатичніші, найслізніші дівчата, як і найвигадливіші хлопці (хитрмудрі Одіссеї), всі терпіли фіаско. "- Що ж робити?"
"- Їдь у якесь - бажано глухе - село, став могорича колоритній бабі чи помпезному дідові - може, й заспівають".
Електричка летіла у вересень, літо знемагало в іще палючих променях сонця. Хоч би вікно відчинили! Треба ж, сів у "ДИТЯЧИЙ" вагон: плач, крик - увесь тобі фольклор. Було б їхати разом з усіма в Карпати: смагнути на сонці, слухати й записувати на магнітофон гуцульські пісні, ласувати черешнями щедрих ґазд та ґаздинь. "І романчики, - розповідали хлопці, - були не згірші, ніж з Віолеттою". Звичайно, перебільшували, розписуючи принади "збирання фольклору", та все ж - не з пальця виссані окремі подробиці.
Заплакав хлопчик у сусідньому купе. Сергій придивлявся до нього і згадував, коли вперше їздив до діда в гості (вперше - і востаннє, років тринадцять тому), був приблизно одного віку з цим вередуном, що розмазує по личку сльози впереміш з варенням. У пам'яті зберігся дзвін коси, яку ввечері клепав дід. Вранці батько викошував леваду. Батько тоді був ще молодий, та й дід, напевно, теж, і баба… Жодне з тих облич пам'ять не зберегла - розтовклися, розтерлися в калейдоскопі сотень інших. Виразно відновлювався лише звук: дзвін! дзвін! дзвін! Чи так почув би ті удари тепер? Чи такий самий звук?
Вечеряли в саду, співали, - слів уже не пригадати, як і мелодії; баба з мискою меду, стіл під грушею, комарі над лампою, ще вище - зорі, - все те можна реконструювати хіба що в уяві; не зринала з глибини тільки пісня, - жодна з чутих пізніше не гармоніювала з тональністю солодкого спогаду-марева. Подібно, як дратувати тепер дитячі крики, вередування.
- Щось він морочить - мабуть, спати хоче.
- Хіба він тут засне, - відповіла молода мати сусідці по купе. - Його дома поки приспиш, в колисці… А тут, - глянула довкола, - шум, гармидер.
- А ви його прилюляйте, - порадила стара жінка. - Прилюляйте.
- Як це? - не зрозуміла молода, ще зовсім юна, мати. - Прилюляти?
- Ага-ага, - жінка взяла дитину на руки. - Отак гойдаєте легенько і наспівуєте.
- Ви знаєте колискових? - шарпнувся Сергій, рука вже діставала з кишені записника і ручку.
А через хвилину лаяв себе останніми словами: вискочив, як Пилип з конопель. Було б зачекати - жінка, мо', й заспівала б…
- Кореспондент? - зраділа своїй здогадці. - З газети?
- Я студент, фольклор записую.
- Студент… - неприховано розчаровано. - Фо-льк-лор - це як?
- Пісні, приказки, загадки, - перераховував Сергій. - Народна творчість.
Жінка мовчала, обдумуючи своє. Щось надто своє, щоб запитувати про пісні.
- А я оце їздила взнавати за чоловіка, аліменти не платить, ніхто не хоче помогти. Може, ви у газету напишете, щоб розібралися?
Відчував: їй хочеться розповісти "історію". "Така-а історія - романа можна писати". Всі ладні романи писати, а пісні позабували…
- Так знаєте колискових, ні? - допитувався. - Може, весільних яких?...
Жінка подумала і назвала "криниченьку", ще кілька найвідоміших.
- Що знову не те? - прочитала на обличчі студента.
- А слова всі знаєте? - сподівався на оригінальний варіант, хоч і розумів: жест потопаючого в напрямку соломинки. - Знаєте?
Виявилось, що знає лиш до половини, або ж - окремі строфи.
- Коли інші співають - і я можуть, - винувато. - А так не можу.
- От виросте… - Сергій кивнув на дитя, не знаючи, як сказати: він, вона? - Того, що й ви знаєте, не знатиме. Скаже: мати не навчила.
- Може, ви допоможете студенту, - повернулася до діда, що сидів збоку: мовчки слухав їхню розмову, не встрявав. - Знаєте пісні?
Сергій без особливого ентузіазму перевів погляд на старого, - суворий, щоб не сказати набурмосений, а то й роздратований чимось.
- Хіба зараз люди співають? Повключають оті шкатулки і слухають, - кивнув у кінець вагона, де гримів магнітофон. - Балдєють, кажуть.
Сергій уже не сподівався, що вдасться почути щось істотне для звітної роботи. Отака фольклорна практика, - думав невесело.
- …Раніше було, діти поз'їжджаються: разом повечеряємо, поговоримо по-людськи, поспіваємо. А тепер і в гості їм приїхати ніколи - на курорти рвуться, за границю. І до себе не дуже запрошують. Приїдеш - телевізор, кругом всякі штучки завивають; хто що балака - не чути. І пісні якісь не наші. Так і мову рідну, кажу, забудете. Не забудемо, сміються, збагачуємось іностранними. А я думаю: на своїй гиркаєтесь, то й по-німецькому ласкавіше балакати не станете. Колись ніби й не грамотні такі були, а розуміли одне одного. А тепер і слухати не хочуть тебе, ніколи, всі кудись біжать, запізнюються, не встигають.
- Наступна кінцева…
Заворушилися, товпилися до виходу. І хоч дід сидів, готовий продовжувати балачку, Сергій вирішив: з цього млива не буде дива. Розійдемось через три хвилини - чи й зустрінемось коли?
Автобус відправлявся через годину. Сергій взяв квитка і вирушив на пошуки найближчого кафе чи їдальні: молодий (плюс виснажений роздратуванням) організм вимагав негайного поповнення калорій. Проковтнув пончика з повидлом, запив кефіром, за який чомусь платив як за сметану, - касирка переконувала, що то таки сметана, "як і вказано у меню".
Настрій поліпшився, як тільки заморив черв'ячка. Чи ж багато людині треба для щастя? - курив, заклавши ногу на ногу, чекав, поки подадуть на посадку автобуса. Неподалік на лавочці куняв той самий дід, що з ним так і не порозмовляв у вагоні, не сподівався вдруге зустрітися.
Дід виявився товаришем у дорозі, сів поряд з Сергієм. Розговорилися. Коли старий узнав, до кого їде студент, якось поспішно відвернувся до вікна. Щось трапилося з ним, - придивлявся юнак до діда, - щось його збентежило. Може, я щось не так сказав?
- Покажете мені, де садиба Шлапаків?
- Покажу, - відповів не зразу. - А ти хіба не знаєш? У гостях не бував?
- Був раз, малим ще: разом з батьком приїжджав, - хотів похвалитися, що запам'ятав дзвін коси, та вирвалось інше. - А у вас коса є?
- Покосити хочеш? - усміхнувся несподівано добродушно, весело.
- Нє, я не вмію. Хотів послухати: коли клепають, чи такий самий звук, як у дитинстві? Інакший, напевно.
- Хто ж на осінь клепає косу? Якщо дуже хочеш, то я можу…
Сергій делікатно відмовився:
- Мені головне - пісні.
- Пісень у нас багато, село співуче. Одну мою стару переслухати - мало дня, - дід підвівся. - Зійдемо ліпше тут, а не в центрі, так ближче, - і до водія. - Синку, зупини нам.
Дорогою Сергій розглядався: ні колодязь-"журавель", ні камінний хрест, позеленкований мохом, ні гніздо лелеки (хтось прилаштував колесо від воза на вершечку стовпа, і птахи облюбували собі те місце для житла), - ніщо не нагадувало тодішнє село, село дитинства, побачене крізь призму незабутнього: "Дзвін! Дзвін!" Такі яскраві прикмети - не міг не звернути на них увагу. Невже забув? Невже все-все може забутися, розтанути, зникнути безслідно?
Якби частіше приїздив сюди, - підказав інший голос, - пам'ятав би.
- От ми й прийшли, - дід прочинив хвіртку. - Заходь - хоч води вип'єш з дороги, чи молока. Лесю, а йди-но сюди, - махнув рукою бабі, що в кінці городу обламувала мак. - Ти солодке любиш молоко, чи кисле?
- Солодке, - чомусь не відмовився, хоч пити й не хотілось.
- Студент, - пояснив старій, що витрушувала з пелени мак, - пісні приїхав записувати. Заспіваєш студєнтові, - дістав з кошика хліб, масло, ковбасу. - На, поклади в холодильник. Ні, засмаж нам. - І до Сергія. - Пообідаємо разом? І пісні запишеш, які сподобаються, - хвилинне замішання юнака сприйняв як знак згоди. - Лесю, давай хутенько, спар там що-небудь.
Одинокі люди, - Сергій не знав, що робити: відмов - можуть образитися, - від щирого серця запрошують. Але ж…
- Може, я спершу своїх провідаю?..
- А їх зараз вдома немає, - дід прибрав зі столу різне начиння. - На базар поїхали - ввечері повернуться, - мокрим рушником протер дошки: старе дерево аж виблискувало. - Тепер сідай, пиши. А я поки… - по-змовницьки підморгнув. - Щоб веселіше співалося.
У каструлях, полумисках, баняках, навіть у ночвах - яблука, груші. Оси повзали по них, виїдали соковиті дупла. Дзижчали мухи. Юний фольклорист поклав край столу розкритого блокноту й ручку, пихкав димом, приємно обпершись об стовбур старезної груші, слідкував, як баба ріже огірки (свіжі й малосольні), розставляє блюдця: з медом, салом.
- Ви молоко любите солодке чи кисле? Краще кисляк, ге?
- Мені смакує будь-яке. Та ви не клопочіться особливо…
- Тут яєшня з салом, а тут, - примостила баба другу сковорідку, - з ковбасою. Льоня сало збридів - смажу йому цю гуму. Де ти там?
- Іду-іду.
Сонце стояло вже у зеніті, та спека в саду не відчувалась. Гість курив, позираючи на чисті сторінки розгорнутого блокнота - вичікував, коли ж старі зберуться з духом і почнуть співати. Не клеїлась навіть балачка - не те, що пісня.
- Ну що, почнемо?
- Давай, Льоню.
- Ти почни, а я приєднаюся.
Баба опустила очі. Загорілі, вузлуваті пальці брали край хустини.
- Ну, покажи клас, - підбадьорював дід. - Може, артисткою станеш.
- А в нас онук теж у Кіюві учиться, - несподівано. І по хвилі. - Чужі приїжджають, а свої цураються. Що за життя пішло… - зітхнула. - Почну з невеселої.
- Будь-ласка, будь-ласка.
Одна пісня звала за собою іншу, стержень кулькової ручки мережив рядок за рядком, - притихли, здавалось, навіть оси. Юнак не помічав, як збігали година за годиною, не вслухався і в мелодію, вже не кажучи, щоб милуватися красою пісні, - єдина турбота: не проґавити й слова. Та ось одна строфа - так несподівано вибила з ритму:
Як ішов я з Дебричина додому,
Баба вже співала про зелений катран, щоб не цвів буйним цвітом, а в душі юнака ще звучало:
Іди, іди, чорна куро, додому,
Не заважай, не заважай по дорозі нікому.
Дійшло до того, що перебив співачку:
- Вибачте, як там далі: тяжко-важко..?
- …на серденьку, як вечір настане, - не проспівала - проказала. - А й справді, вечоріє, - і несподівано:
- Сонце низенько, вечір близенько…
Сергій здогадувався, що в старих багато роботи - не залишають гостя з ввічливості. Що ж, як мовиться, пора й честь знати. Підвівся, подякував за гостину, "особливо за пісню".
- Яка пречудова наша народна пісня! Ясна, дзвінка, глибока за змістом, досконала за формою: передає всі грані почуттів і… і суспільного життя, всіх соціальних верств, - згадував слова з конспекта. - Незбагненно чарівна душа… - ніяк не могли розпрощатися. - Даруйте великодушно, що я…
- Грушок зберу в дорогу, - баба взяла целофанову торбинку - і в сад. - Не відмовляйтесть: грушок сегорік - як гною.
- Спасибі, наївся на тиждень.
- Зараз не хочеться, а в дорозі й захочеться.
Дід сидів нерушно: задумався, а чи дрімав - не добереш. Забута цигарка вже не димілась. Зморило старого, - Сергій не встиг поспівчувати, як тривожна хвиля вдарила в груди:
Як ішов я з Дебричина додому,
Зайшла мені чорна кура дорогу…
Чому прив'язалися ці слова? Що в них особливого? А може, заковика в мелодії? - відчував, що поки не вияснить, спокою не матиме й уві сні. - Що за чорна кура?
Повернулася баба з грушами. Целофанову торбину, сяк-так розпластавши, закрили у дипломаті. Сергій хвацько клацнув замками.
- А дзвін коси вже слухати не хочеш? - дід, виявляється, не дрімав - очі ясні. Більше того, погляд пронизливий: з докором, наче, осудом…
- Ніколи вже сьогодні, - зиркнув на годинника. - Іншим разом колись…
- Куди ж тепер поспішаєш?
- На автобус… електричку…
- А бабу з дідом не провідаєш?
- М-м-м…
Як ішов я з Дебричина додому…
Проводжаючи на зупинку, дід мовчав, супився. Щось не так я вчинив, негоже повівся? - думав Сергій. - Чим образив?
Зайшла мені чорна кура дорогу.
Ні, заковика і не в мелодії - щось надто приємне, дороге (можливо, найдорожче), ховалося за шкарлупою пізніших нашарувань: події, імена, дати…
Іди, іди, чорна куро, додому,
Не заважай, не заважай…
Проїхав автобус.
- Зараз він у центрі розвернеться - і назад. Отут його друга зупинка, - дідові явно хотілося інше сказати, важливіше.
Що ж його мучить? - гадав Сергій. - Запитати?
Як ішов я з Дебричина…
І тут почалося: дзвін! дзвін! - далеке, майже невловиме, от-от розвіється, як марево. Юнак блиснув очима:
- Чуєте?.. - і з новою силою вибухнуло:
Зайшла мені чорна кура дорогу.
- То хтось рішив ставки вкосити.
Дзвін! Дзвін!
Якимось дивом дві різні мелодії поєдналися, в душі прорвалися невидимі шлюзи, і висока - аж до неба - товща води хлинула: голубими, синіми, аквамариновими валами.
А тим часом тис руку старого, обіцяв приїхати, вибачався, дякував. ПАЗик зупинився, овіяний курявою, водій просигналив нетерпеливо: заходьте, чи що? Сергій стрибнув на підніжку, і не встигли двері за ним зачинитися, як та картина постала виразно, зримо, ніби й не була захоронена у глибині пам'яті: стіл у саду, над медовою лампою мерехтять комарі, під стіною стоять клепані коси - у чеканні завтрашньої косовиці: строгі й зосереджені, наче в передчутті нечуваного змагання, битви (соковито-зеленавої різні); з далекого ставу долинає кумкання жаб, за столом - крім баби - діда - батько з сином на руках. У малюка в руці огірок, помазаний медом, сам же - замурзаний, та це вже нікого не веселить, не смішить - пересміялися, потомилися. "А давай, синку, нашої…"
Як ішов я з Дебричина додому…
Який чудовий голос у батька, - встиг подумати не без гордості, і наступної миті розкрилося В С Е. Та не може бути! Невже?.. Неймовірно!
- Діду! - йому здавалось, те пролунало як вибух, насправді ж - ніхто в автобусі й не зрозумів, чому це юнак припав до вікна.
Хотів гукнути водієві щоб зупинився, та як не влипав у шибку, діда не бачив. Його вже не було на шляху.
Іди, іди, чорна куро, додому,
Не заважай, не заважай
по дорозі нікому.
Тренос за Антоном Морговським
назад
аступна платформа - Липівка. Обережно, двері зачиняються.
