 |
Уривок з есе "Арія Самодєлкіна"
Володимир Єшкілєв
|
"(...)За межами стилістично-настроєвого пошуку літературна відповідальність мешкає в прозі переважно у двох виглядах: у переконливості деталі (точності) і у переконливості фабули. Сучасна українська література, за кількома винятками, не може похвалитися досягненнями у цих форматах літвідповідальності. Кажучи про винятки, я маю на увазі, зокрема, роман Павла Вольвача "Кляса", де потік напруженої в напрямі алкоголізму східноукраїнської побутовості щосторінки щільнішає, перетворюється на повінь і (зовсім в марксистській спосіб) переходить з кількості у якість: виникає вповні самодостатній світ тотального непризначення.
Якщо світові "Кляси" не стає - за думкою деяких наших критиків -- естетичного обумовлення, то він від цього аж ніяк не страждає. Естетика у цьому ("тому"?) світі вистрибує із дуже малих форм прекрасного, зокрема із приторочування закінчень матюкам. "А єслі оно хуєвастєнько..." - каже персонаж Віта й одразу перетворюється на постмодерніста-в-собі, чимось не менш симпатичного, аніж постмодерністи-для-нас Перфецький і Воццек. "Всьо дєло в точкє зрєнія", -- підтверджує нашу здогадку гаварящая голова у телевізорі(...)".
