"Бракує Україні Мойсеїв свого духу"
(Михайло Осадчий. Україноцентризм: Наукові праці, публіцистика / Упорядкування, вступна стаття, примітки, коментарі Ярослави Василишин. - Івано-Франківськ: Плай, 2001. - 154 с.)

Євген Баран

Так назвав Михайло Осадчий свій полемічний матеріял про цикл віршів Дмитра Павличка "Єврейські мелодії" у порівнянні із "жидів-ськими мелодіями" Івана Франка. Видається, що така назва цілком підходить до розмови про самого Михайла Осадчого, одного із "останніх могікан" українського шістдесятництва, чиї наукові й публіцис-тичні праці вперше зібрала під обкладинкою цієї книги дослідниця Ярослава Василишин. Вона ж підкреслила, що у статтях і полемічних матеріялах М.Осадчого "домінує... система національного - україноцентризм". Твердження посутнє й аргументоване, хоча сама аргумен-тація не позбавлена дещо штучного пафосу. Але цей надмір почуттів упорядника ніяк не перекреслює основи світоглядних поглядів М. Осадчого. Особливістю цього видання є ще й те, що упорядник зібрала весь на сьогодні доступний матеріал із втраченого /!/ архіву письме-нника. Тому це видання, поряд з іншими творами М.Осадчого ("Більмо", " "Шанхай-З", "Мадонна", "Мій маленький принц"), є особливо важливим у вивченні його творчої спадщини. Залишається ще зібрати епістоля-рій і спогади про письменника, вивершивши цілісне уявлення про його світоглядні й естетичні уподобання. А той факт, що думки М. Осадчого залишаються (а швидше всього й залишаться) актуальними на українських теренах ще не одне століття, посутньою залишається потреба аналітичного погляду на письменницьке бачення українських проблем. Тим більше, що М.Осадчий не замикався у "хуторянському ура-патріотизмі", а вписував україноцентричний досвід в систему цивілізаційних культурних координат. Звичайно, що такий досвід ми не маємо права оминути, особливо сьогодні, коли псевдоукраїнська владна верхівка "мирно, мов худобу на заріз" веде українців у модернізований путінський варіант російської імперії.

Тому актуальними залишаються міркування М.Осадчого про поетичну візію Д.Павличком українських візій єврейських проблем, які дослідник вважає за невдалі, зациклені на "хатньому українстві". Теза М.Осадчого важлива ще й тому, що у ній можемо вбачати можливий ва-ріант існування українства: "Рідний біль за рідну мову і тут [у Д. Павличка. - моє: Євген Баран] переважив над болем за єврейську мову. Зрештою, що наріжним каменем євреїв був потяг, не до мови, а до обітованої землі, до держави і вдасної державности, вони, створивши Ізраїль і не володіючи івритом, швидко осягнули цю грань історичної духовності і обернули іврит у свою державну мову. Отже, найвищою вартістю народу є не мова, а його державність, і вона важить біль-ше, вона непорівняно значущіша, аніж державна мова без реальної держави" (підкреслення моє. -- Є.Б.).

Важливими, ідеологічно визначальними є міркування М. Осадчого про літературне покоління шістдесятників (стаття "Морально-етичні та філософські засади українського літературного дисиденства"). Так, М.Осадчий вважав 1972 рік принциповою датою в історії українського шістдесятництва, яка розколола їх на "шістдесятників-дисидентів (ув'язнених за нові, гуманістичні ідеї у своїй творчості) і шістдесятників, що пішли на конформізм, каялися в гріхах молодості, публічно визнавали зверхність партії, її мудре керівництво суспіль-ством і художньою літературою зокрема". Заслуговують уваги у назва-ній статті ще такі тези М.Осадчого:

1. "покоління, яке ввійшло в літературу в 60-ті роки, вихідці пе-реважно з найобездоленіших верств української людності";

2. "художня література твориться не за законами ідеологічної до-цільності, а за вимогами і законами естетики й правди життя";

3. "Головна морально-етична проблематика письменників-дисидентів: Україна, її образ не романтичний, а реальний на 60-ті - 80-ті роки;

4. "Кожний поет-дисидент починався як творча постать з соціальних мотивів";

5. "Роль і місце митця в суспільстві - це повсякчасна готовність стати жертвою і оплатити життям правду й волю".

Дуже високу оцінку дав М.Осадчий творчості Івана Багряного (стаття "Іван Багряний: країна крови і пісень - Україна"): "У лі-тературному процесі 20-х рр. не Знаходимо поета, рівного за муж-ністю і відповідністюсуспільним обставинам Іванові Багряному". Це дуже радикальна теза, ще якщо зважити неоднозначне ставлення української діаспори до Івана Багряного, звинувачення останнього у зрадництві, що спричинило, посилену туберкульозом, передчасну смерть Багряного.

Громадянською безкомпромісністю відзначається й стаття М.Осадчого "Українська поезія на зубах кровожерного "літературознавства"". Адже не секрет, що багато літературознавців у 60-х- 80-х рр. ХХ от. добровільно-примусово писали рецензії-доноси на тих чи інших ідео-логічно небезпечних радянській системі авторів. Дістається І. Дузю з Одеси, Й. Цьоху, І. Дорошенку, В.3доровезі, А. Хадімончуку, М. Нечиталюку, М. Матвійчуку зі Львова, Максимовичу і Лещенку з Рівного та ін. Єдина фактологічна неточність закра-лася у звинувачуваннях М.Осадчого, що В.Здоровега ніколи не був зав. кафедрою української літератури Львівського університету. Можна було б не повторювати ще раз ці імена (чи тільки ці? а науковці з Києва, Сімферополя, Чернівців...), але життя - хитра штука: рано чи пізно твої гріхи, явні чи уявні, стають відомими всім. Зрештою, нам ніколи не зрозуміти позиції одних чи інших, поки ми самі, на власній шкірі, не відчуємо реальність й невідворотність подій сус-пільного ідеологічного протистояння.

Період з 1917 по 1985 роки М.Осадчий називає періодом грома-дянської війни в країні (стаття "70 років громадянської війни"). Він стверджує, що 1937 рік "був порівняно лагіднішим за останні 70 років буття українського народу". Трагічними для української історії письменник називає роки 1918-І922, 1923-1934, І940-І94І, І941-1945, 1945-І950. Вони були позначені винищенням національно свідомої людности, а головними винуватцями цих трагедій М.Осадчий називає Сталіна і Брежнєва, які переплюнули всіх російських царів у "садистичному поїданні умів, сердець і навіть трупів нашого на-роду". Я б ризикнув услід за М.Осадчим додати до цих дат 1986, 1992-2002 роки. Бо такого цинічного, єзуїтськи витонченого знищен-ня власного народу, яке проходить на наших очах, не знав жоден із правителів своїх країн, хіба що Пол Пот...

Ця книга публіцистичної есеїстики М.Осадчого по силі експресії, аргументації і доказів може зрівнятися із "Кривавою книгою", а чіткість, безкомпромісність національних позицій виводять М.Осадчого в один ряд із Д. Донцовим, Є. Маланюком, Ю. Липою, О.Телігою, В.Стусоам. Це той індивідуальний досвід-подвиг, який виводить нас з "етнографічно-побутового українства" на шлях осмисленого україноцентризму. Тільки він дає нам можливість відвоювати простір для національного процвітання у вільній сім'ї європейських народів.