айновіший роман Юрія Андруховича "Дванадцять обручів" (алюзія до дванадцяти обручів Богдана-Ігоря Антонича, досить поверхово інтерпретованих, а також до 12-ти розділів книжки), читався тяжко й довго. Проза тут виявилася силуваною, натягненою і водночас розтягненою. Враження таке, начеб Андрухович втратив душу.
Він виводить на сцену вісім персонажів: Професора-Доктора, режисера Ярчика, австрійця-фотографа Карла-Йозефа Цумбруннена, двох дівуль - Лілю чорну й Марлену білу, письменника Артура Пепу (alter ego?), його дружину Рому Воронич та дочку Колю. Всі ці персонажі емблемі, наче фотографії в овальних рамках. Андрухович вживає всі перестарілі, давно випробувані засоби (піранделізм, переставлення давнішніх подій із ранішими, загравання з собою і читачем, іронію, бубабізм і т.д. і т.п.), але все це не синтезується в якусь одність, і він ніяк не може витягнути свої персонажі з овальних рамок, тобто не може оживити їх. Щойно на 127-й сторінці натрапляємо на динамічний і цікавий діялог Доктора з Колею.
Після того, несподівано, мов deus ex machina, мов грім, приходить шостий розділ, який нічим не пов'язаний з рештою тексту. Розділ цей просто висить приклеєний, без композиційної і наративної логіки. В цьому розділі Андрухович белетризує постать Богдана-Ігоря Антонича. Белетризація відомих постатей така стара, як і література.
У нас чудово робив це Віктор Домонтович (Куліша, Костомарова). У цьому випадку белетризував великий письменник великі постаті. І все виходило органічно, гідно й на високому рівні.
Проблема, звичайно, виникає тоді, коли малий письменник береться белетризувати великого. Він по нормальному закону природи мусить стягнути великого до свого рівня, бо інакше не зможе писати. Таке припало на долю Богдана-Ігоря Антонича. Ба гірше! Андрухович не тільки стягнув Антонича до свого рівня, але й оплював його.
Змалював Антонича як розбещеного enfante terrible, який пиячить з компаньйонами по корчмах, строїть happening із відрубаною свинячою головою, спить із своєю тетою (тут Андрухович забув видумати, звідки бідний Антонич брав на усе це гроші), б'є злодія пляшкою по голові, показується у борделі без штанів, розкошує сексом із п'ятнадцятирічними дівчатками і, на кінець, щоб не женитися із своєю нареченою Ольгою Олійник, влаштовує останнє трахання з улюбленою повією Фанні, пускає в кухні газ і в такий спосіб гине разом із повією. Звучить огидно? Так воно й є. Звучить нечесно? Так воно й є. Звучить як брехня? Так воно й є. Це не тільки брехня супроти Антонича, але й, що далеко гірше, супроти естетичної правди.
Важко збагнути, чому Андрухович спустився до такого низького рівня. Можливо, він відчував, що проза його в перших п'яти розділах була порожня й бездуха, тожрішив to jazz it up, оживити її в такий радикальний спосіб. Можливо, його патологічна потреба бути контроверсійним і популярним між студентською дітворою взяла верх. Хоч він повинен би вже під сороківку знати, що бути розважальним клоуном і добрим письменником - це зовсім різні, протилежні речі. Можливо, і це найправдоподібніше, Антонич ще досі був надто популярний, надто великий і чинив конкуренцію Андруховичу, тож він вирішив знищити його, стягнути в болото. Не було це, зрозуміло, стягання з п'єдесталу, як дехто думає, бо великі стоять на ногах, а не на п'єдесталах. А може, він керувався цинічною настановою: якщо є кому таке друкувати, то чому не писати?
Зрозуміло також, що все це Антоничу нітрохи не зашкодить, бо він ширяє зависоко. Шкодить це тільки Андруховичу, бо впав він занизько, на саме дно. Але тривожить мене те, що існує в нашій літературній дійсності якась дволикість, якась нечесність. Всі бояться торкнути Андруховича, мов святу корову, а посміхаються з Калинця, який обороняє гідність Антонича. Антонич - це не лише локальне галицьке явище, яке можна з легкої руки збути, - а всеукраїнське, а й світове. Його поезії радо друкували американські журнали, вибрані його твори вийшли окремою книгою в американському й канадському видавництвах (чого поезії Андруховича ніколи не досягнуть). Щоб різкіше унагляднити проблему для своїх колег-киян, спитаю: а як би то звучало й виглядало, якщо б Андрухович написав точно таке саме про Василя Стуса? Думаймо.
Розправившися з Антоничем, Андрухович повертається до своїх восьми персонажів (компонує ще дві незугарні пісеньки про Антонича, цитує його кілька разів, але це вже цілком "нормальне", тобто несуттєве). Дивним дивом, проза в другій половині книжки стає живішою й динамічнішою. Є, правда, декілька непереконливих епізодів, як-от змагання Артура Пепи з Карлом-Йозефом, включно з фехтуванням (Далеко ефектовніше вийшло б тут фехтування інтелектами, щось як у "Цаубербергу" Томаса Манна), але, після шостого розділу, навіть це читається з цікавістю. Виникає враження, що Андрухович не знав, що хотів сказати й куди вести свою розповідь, тому й виповнював сторінки різними подіями й розмишляннями, які не завжди клеяться.
Признаюся, що я з нетерпінням чекав на цей роман Андруховича, бо надіявся, що стане він переломовим і виявить Андруховича як доброго письменника. Сталось навпаки. І мені далі доведеться чекати, але вже з далеко меншою надією і з меншим сподіванням.
(журн. "Кур'єр Кривбасу", 2003, №12 (169), с. 169 - 171)
назад
айновіший роман Юрія Андруховича "Дванадцять обручів" (алюзія до дванадцяти обручів Богдана-Ігоря Антонича, досить поверхово інтерпретованих, а також до 12-ти розділів книжки), читався тяжко й довго. Проза тут виявилася силуваною, натягненою і водночас розтягненою. Враження таке, начеб Андрухович втратив душу.
