айже п'ятдесят років потрібно було самобутній поезії Богдана-Ігора Антонича, щоб повернутись до читача в Україні, повернутись не з забуття, не з діаспори, а з щільно замкнутого кола радянських заборон. Його ім'я знали в США, Чехословаччині, Аргентині, в той час, коли радянські критики й літературознавці, зачисливши Антонича до поетів "безідейних, буржуазно-націоналістичних", свідомо вирвали цю неповторну сторінку із золотої книги української літератури. А його називали найбільшим після Франка національним поетом.
Не будемо робити детального життєпису, згадаємо тільки, що колискою Богдана-Ігора Антонича - поета, магістра філософії ( 1933 р. закінчив Львівський університет) - була Лемківщина. Зараз Лемківщина , як така, не існує, а тоді це була реальна історична, етнічна, культурна територія між Сяном і Попрадом, на захід від Ужа. Сусідство з поляками та словаками вплинуло на звичаї і мову лемків, які створили своє яскраве колоритне мистецтво. Три прадавні слов'янські культури (українська, польська, словацька) виплекали поета, який "хотів і мав відвагу йти самітно і бути собою"[2.6]. На початку ХХ століття, коли політизація й ідеологізація були головними ознаками суспільного життя, він утверджувався в своїй громадянській та естетичній позиції, "твердо відкидаючи будь-які політичні доктрини"[3.354]. Характеризуючи світогляд поета, слід виходити з його розуміння ролі митця у суспільстві, призначення поезії. Антонич вбачав її завдання й мету не в ідеологічній обслузі тієї чи іншої партії, а в здатності творити на рівні загальнолюдських гуманістичних ідей, в прагненні злитися з природою. Його переконання витікали з поетичних надр, з наполегливої праці таланту, який зневажав літературну банальщину і кон'юнктуру. В поезії Антонича все людяне, все осяяне із глибин філософією життєствердження.
Його велична пісня про хвалу людини й життя народилася з надміру світла, теплоти й щирості душі, як народжується з переповненого гірського озера водоспад. Але чи тільки національні джерела підживлювали це озеро ? "Син Манхаттана"- співець Америки - потужним струменем влився в глибини Антоничевої поезії: "…несмілий підходжу до традицій моєї землі. Це не значить, щоб я національний стиль розумів як щось скам'яніле й невідсіжувальне. Тут тобі хвала, сивобородий міністре республіки поетів, Воте Вітмене, що навчив ти мене молитись стеблинам трави <…> разом з тобою звеличую найтайніше і найдивніше явище: факт життя і факт існування…"[4.33].
Що єднає потужного, бурхливого, як Ніагара, співця Америки й хворобливого хлопця, який наполегливою працею від лемківського діалекту дійшов до досконалого володіння літературною українською мовою ? Віра в "незнищенність матерії"(Антонич), чи безмірна любов до трансформованої в батьківщину малу Батьківщину велику ?
Життєлюбний оптимізм "Стебел трави" Уїтмена спонукав Антонича, "прославляючи буйноту життя", шукати вічну гармонію природи, космосу і людської свідомості:
В кожній речі я бачу Бога, але зовсім не розумію його ( У.Уїтмен)*[11.99]
Критики одностайні в думці, що в Америці важко знайти письменника, який був би таким щирим і серйозним у пошуках життєвих цінностей, як У.Уїтмен, джерело і пафос всієї поезії котрого закодовані у тріаді: "Що є людина ? І що - я ? І що - ти ?"[6.8].
Аналогічні тенденції чіткого визначення життєвих цінностей і завдань зустрічаємо в Антонича:
Все моє життя - одне змагання,
За гармонію людини й бога…( Б.-І. Антонич) [1.299]
Але насправді - це гармонія людини й природи. За словами Д.Павличка, Антонича "можна уподібнити до християнина, що вернувся до релігії своїх пращурів - прийняв поганське ідолопоклонництво" [4.32]. "Я - закоханий в життя поганин" - стверджує Антонич, покидає дійсний світ і створює свій, напівмістичний, де планети, рослини, постаті з міфології, тіні модерних машин - все сплелося в химерному танку. "Життя звеличник - верховинець" малює космічних розмірів полотна, на яких все перебуває в єдності, де сам Антонич (художній образ автора в поезії) сповідує релігію рослин, культ природи:
Ти поклоняйся лиш землі,
Землі стобарвній, наче сон цей [1.121]
"Я поважаю богів, я вклоняюся сонцю" - кредо Уїтмена.
Поезія Уїтмена вчила українського верховинця прославляти факт біологічного існування, спрагло пити буйноту життя. Втілившись в інших, досягнувши повної тотожності з ними, поет з'являється в "Стеблах трави" гігантом, велетнем, титаном:
Уолт Уїтмен, космос, син Манхаттана**,
Буйний, статний, чуттєвий, п'є, їсть, народжує.<…>
Вірую в плоть і її апетити,
Слух, відчуття, зір - ось чудо - кожна дрібна моя волосина,
Я божество і зовні, й всередині… ("Пісня про себе",ч.24)[11.67]
Гігант розминається, він в розквіті сил і здоров'я. Водоспад Ніагара - "вуаль" на його обличчі. Він "впирається ліктями в морські безодні", "обіймає сьєрри", "накриває долонями сушу". Він запанібрата зі стихіями… Велетень крокує від моря до моря і включає в свої "видовища" не тільки людей, що населяють материк, але й природу, флору і фауну, всю країну[10.13].
Як кожен здібний учень, Антонич пішов далі "вчителя". Мистецька уява щораз дивовижніше комбінує реальні предмети і явища. В збірці "Зелена Євангелія"(посмертне видання 1938 р.) сонце, місяць, вітер оживають, діють і самостійно, і разом з поетом. Природа й людина, як частина цієї природи, розсміяні і розспівані, "ріка сміється дном співучим", "співучі двері", "співає день, співають клени", співає скриня, майдан, сміється сніг і навіть змія в руках хлопчини [8.93]. В цих образах вчувається оптимістичний голос "Пісні радості" Уолта Уїтмена:
О, скласти б мені радісну пісню !
Повну музики, повну мужності, жіночності, юності !
Повну щоденної праці, повну дерев і трав !
В ній звучати б голоси всіх звірів,
була б моторність і плавність риб.
В ній - бриніли б краплини дощу !
В ній - світило б сонце і накочувався прибій <…>
Мені мало цієї планети і віку її,
Мені треба тисячі планет і тисячі віків ! ("Пісня радості") [11.136]
Антонич не запозичує образи, він переймає безмежний оптимізм співця Америки і трансформує у власні метафоричні малюнки. Якщо Уїтмен "чотириногими < весь я > дощерту напханий, птахами весь < я > начинений" ("Пісня радості". Вірш 31) [11.74], то Антонич відчуває себе частинкою природи: "Я не людина, я рослина, а часом я мале листя". Він визнає своїми богами кущі, дерева, звірів, квіти, потоки. Щоб мати добрі взаємини з цими богами, він вивчає їхні мови, переймає їхню віру:
Зелений бог рослин і звірів
учить мене п'янкої віри,
релігії ночей весінніх [1.344] .
Я розумію вас, звірята і рослини,
Я чую, як шумлять комети
і зростають трави.
Антонич теж звіря сумне і кучеряве[1.194].
В Антоничевому світі Людина не є царем природи, володарем всього живого. Його Людина (в даному випадку - сам Антонич) - це "горда рослина", розумна тварина, яка здатна мислити, оцінювати, пізнавати. Це - "мудрий лис", під папороті квітом, який молиться "землі зеленій, зелений сам, немов трава"[1.118]. "Мудрий лис" говорить про себе: "І стигну, і холону й твердну в білий камінь" і в цьому вбачає свою первісну досконалість:
Мов папороть, перед очима
стає прапервісність твоя.
Ти ще рослина, ти ще камінь,
тебе обкручує змія [1.123]
Отже, камінь, твердь, земля, - те, що було основою і початком всьому живому. Погляд Антонича спрямований не в минуле, а в суть речі, в її середину, джерело. Сестра Антонича - Лисиця, брат - Олень. І хоч всі вони - і Лисиця, і Олень, і сам Антонич - створені з глини, з тої первісної, з якої був створений старозаповітний Адам, проте, тварини мудріші:
Мій брате, Оленю, обидва ми із глини,
Та ти життя від мене краще розумієш [1.147]
Людині ще треба рости, тягнутись, пізнавати, вчитись у тварин, у рослин життєвої мудрості
Навчіть мене, рослини, зросту,
буяння і кипіння, й хмелю… [1.334].
Таке своєрідне поєднання біологізму і української національної стихії було витвором суто антоничівського світогляду [8.114], і в цьому, як і багато в чому іншому, виявляється і сила, і слабкість його таланту. Глибоке коріння в рідному грунті давало гінкі парості такого своєрідного таланту. Фольклорні образи і символи оживали в його поезії по-новому, утверджуючи безсмертя душі народу [9.8]. Власне, й Уїтмен опирався на благородну традицію народної творчості, відмовившись від рими і надаючи у своїх віршах простір паралелізмам. Вірш Уїтмена вільний, розмашистий, близький до прози, менш всього узгоджений з епітетами "мелодійний", "мелозвучний", "співучий"[6.10]. Мандруючи по Америці, спілкуючись з людьми різних рас і національностей, Уїтмен перейняв поетичну образність, оригінальну ритмомелодику народних обрядів. Повтори слів і ритмічно-синтаксична своєрідність побудови рядків характерна для американської народної пісні, а також для негритянського й індійського фольклору в США. Національно-фольклорне підгрунтя, поєднане з мистецькими традиціями інших народів, освоєння художніх відкриттів і філософських досягнень попередників, націленість на загальнолюдські естетичні цінності - ось що формує непересічний талант. Та повернімось до таких різних за стилістичними формами, але близьких за духом поетів. Обидва вони - сонцепоклонники, але кожен з них сприймає сонце по-своєму:
Велике, яскраве сонце, як швидко ти убило б мене,
якби в мені самому не сходило таке ж сонце
( Вірш 25) [11.69], або
Мільйони сонць в запасі у нас… (У.Уїтмен) [11.47]
Уїтмен зустрічає сонце з піснею в душі. Антонич звертається до сонця, як справжній слов'янин-язичник. Це Ярило - "прабог всіх релігій", якому поет "за сто червінців божевілля" продав і власне життя. Сонце скрізь, але цей образ, пройшовши крізь призму фантазії, втратив своє пряме значення. Ярило-сонце - всюдисущий і вічний; він "ходить в крисані". Антоничева любов до нього - по-дитячому довірлива, щира:
Драконе місяцю, загинь !
Ось білий бог ізходить - сонце [1.333].
Та Сонце - не тільки білий бог. Воно - "червоний віз", "червоний птах", "отруйна троянда", "бубон ранку", "вузол". Воно - дракон, сніп, крапля ртуті, веретено, диня, котру може зсунути вітер, колесо. Сонце може неждано скочити, "немов сполохане лоша", може "немов метелик полум'яний" сісти на кущ тернини, може розколоти надвоє обрій, може бути "свяченим сонцем з короваю". Його запрягають до теліги, вкладають, "немов бруса за пояс". Дівчата "сонце миють" в ріці, босий хлопчина йде "з сонцем на плечах". Сонце - живий організм, який можна поранити ("сонце ранене кривавить"), а захід сонця - це "кровотечі", що "б'ють в царство снігу золоте". В "країні Благовіщення" - так поет побожно називає свою Лемківщину - не тільки природа молиться до сонця. Той, що "поклав (поетові) на плечі сонце"(Господь), показав "німим очам" жорстоку ціль - "пурпурове сонце в синій скрині неба" [1.249]. І сонце "з хмар дивиться на світ, немов Христос в іконі" [1.332]. До його "стіп скривавлених вітри один по однім ляжуть".
Сприймаю сонце, мов причастя,
хмільним молінням і стрільчастим <…>
Хай сонце - прабог всіх релігій -
золотопере й життєсійне,
благословить мій дім крислатий [1.335]
Це Антоничева молитва, проста й велична. А ще він просить в рослин філософської мудрості:
Навчіть мене, рослини, щастя,
Навчіть без скарги умирати ! [1.335]
В поезії Антонича перехід свідомого в несвідоме, людського світу в зелень рослинного космосу дається, як шлях пізнання, а не як шлях зникнення людини [4.37]. Сама смерть не сприймається як щось велично-жахливе, чи трагічне. Це проста й невідхильна закономірність:
Живу, терплю й умру, як всі звірята [1.354]
Просто й гармонійно, адже
Закони "біосу" однакові для всіх:
Народження, страждання й смерть…[1.194]
Все і всі ( Лисиці, Леви, ластівки і Люди…) "матерії законам піддані незмінним" - власний погляд, чи перефразування ? В Уїтмена зустрічаємо:
Довести, що моя душа непідвладна
гордим законам повітря, води і землі,
і ніщо зовнішнє не переможе мене…
Бо ж не тільки радощі життя я прославляю, -
але й радість смерті ! [11.141]
Смерть - в розумінні Уїтмена - закономірний процес переходу з одного стану в інший, радісне перетворення, переродження матерії. Непереможний уїтменівський оптимізм навіть траву сприймає як "нестрижене волосся могил, бо "найменший паросток свідчить, що смерті насправді нема"[11.51]. Сполучення вічних перевтілень і метаморфоз, життєва образність "Стебел трави" Уїтмена були близькі Антоничеві в усіх аспектах, тому він трактує смерть, як ще один спосіб злиття з природою, спосіб потонути в ній, з'єднатися з її стихійним рухом. Зняття межі між природним і надприродним дає можливість поетові знайти ті духовні потенції життя, які мають "абсолютний" характер, об'єднують живе й неживе, вчорашнє і завтрашнє [8.125]. В питаннях смерті і всього, що їй передує й супроводжує її, Антоничеве язичництво змішується з християнською побожністю. "Мій дім не тут, мабуть аж за зорею…" - безумовно, це дім, куди відлітає душа. Жива й мертва природа, як і душа, не зникає безслідно, не падає в ріку забуття, а тільки трансформується в інші, можливо, більш досконалі форми:
Заллє мене потоп, розчавить білим сонцем,
і тіло стане вуглем, з пісні буде попіл [1.168]
Рух матерії - вічний. Тому
Зелений бог буяння й зросту
Зітре на попіл мої кості.
і це для того
Щоб виростало, щоб кипіло
п'янких рослин зелене тіло [1.334]
Порівняймо: "Я заповім себе брудній землі, хай виросту я моєю улюбленою травою" (У.Уїтмен ) [11.101]. Як просто й лаконічно звучить "ідея неподільної єдності людини і природи, людини і космосу, прагнення пізнати і відтворити рух незнищенності матерії у безконечній змінності її форм і виявів "[7.6].
Ще одна з безумовних властивостей біологічної матерії - невпинний ріст. "Антонич росте" разом із травою, вчиться "в рослин сп'яніння, зросту і буяння соків", бо ж "написана єдина істина: рости !"
Хвала усьому, що росте !
Хвала усьому, що існує ! [1.354] - возвеличення нездоланних сил життя, досліджених і уславлених "співцем Америки".
Перекладач і дослідник творчості У.Уїтмена Лесь Герасимчук визначав у "Стеблах трави" сюжет "Людина і всесвіт", ідею "Вічне і неухильне торжество людини". "Вся книжка - це єдиний цілісний епічний твір, що відрізняється від давніх епічних взірців своєю новочасною побудовою"[5.101]. Та, перш за все, поезія Уїтмена - це гімн Америці, її рікам, полям, містам, штатам, людям праці, неграм, індійцям, бізонам…"Поет Тіла і поет Душі", як він себе називав, прославляє хатини в лісі, поселення відкривачів Америки в Арканзасі й Колорадо, Оттаві й Вілламеті, кораблі, які борються з бурею, "прохолодний потік Міссурі" й "потужну Ніагару", сокири, рушниці, сміливих людей, лісорубів, "з їх простими суворими обличчями", незалежність, рішучі дії, "американське презирство до уставів, обрядів", складає гімн безмежному почуттю волі. Метафоричний велетень в структурі уїтменівської "Пісні про себе" має тенденцію переростати в збірний образ американської демократії в-цілому [10.14].
Америка ! Я не хизуюсь любов'ю до тебе,
Я володію тим, що маю. ("Пісня про сокиру") [11.148].
"Поет і батьківщина" - ще одна спільна для Уїтмена і Антонича тема.
Лемківська "земля вівса і ялівцю" не може зрівнятись із величною, гордою Америкою, та для "поета весняного похмілля" вона має таке ж значення. Уїтменівське почуття - помпезне , Антонич кохає свою батьківщину по-Шевченківськи болісно й трагічно. В "країні Благовіщення" "сиве небо й сиві очі у затурбованих людей", тут скорбота, сльота, тут "як символ злиднів виростає голодне зілля - лобода".
Відвічне небо і безкрає,
Відвічна лемківська нужда. - говорить поет про свою "зоряну, біблійну й пишну" країну. Саме "біблійну", бо люди тут "моління шлють Христу і Духу", "поклоняються неба тайні". Біблійну ще й тому, що:
Народився Бог на санях
В лемківськім містечку Дуклі[1.120].
Лагідна, лірична слов'янська душа не кличе до бунту, до зброї, не веде на барикади, вона поетичними рядками оплакує гірку долю талановитого прекрасного народу. В цьому Антоничеве життєве кредо розходиться з життєвим кредо Уїтмена (в роки Громадянської війни в Америці У.Уїтмен відверто висловлювався на захист негрів-рабів, проти рабовласників). Він воліє творити не лозунги й політичні маніфести, а поетичні твори, що - незрозумілі сучасникам - будуть сприйняті майбутніми поколіннями. "Антонич, як поет дійсно "нелегкий" - писала Ірина Вільде з приводу вручення Антоничеві другої нагороди католицької акції за збірку "Книга Лева"( 1936 ). - Щоб його зрозуміти й відчути, треба вчитись в його поезії. І коли можна порівняти поезію до музики, то Антонич вам не Штраус, а Вагнер. А чи твори Вагнера втрачають що-небудь на тім, що вони не для всіх приступні ? Хай буде багато, але хай будуть вибрані. Поезії Антонича теж потребують "вибраних" читачів. І він їх безперечно, має" [4.64].
Поезія Антонича випередила свій час, час в якому - за словами словацького літературознавця О.Зілинського - метафора була тільки музичним акордом, що підсилює реальний образ. В "поета весняного похмілля" метафора стала будівельним матеріалом для уявного світу, органічною частиною нової окремої дійсності [8.73]. Його лірика така багатогранна, що можна помітити в ній і міфосвіт древніх слов'ян, і чари давньоіндійських легенд, і персидські мелодії Омара Хайяма. Можна шукати схожість "лемківського поганства" Б.-І.Антонича й "андалузійського орієнталізму" Федеріко Гарсіа Лорки. Та саме завдяки У.Уїтмену Антонич навчився "сповідувати ідею неподільної, гармонійної єдності людини й природи, людини і космосу, пізнавати й відтворювати рух незнищенності матерії у безконечній змінності її форм і виявів, жадібно всотувати усі барви, тони, звуки довколишнього світу"[7.6], сприймати всесвіт, природу, біокосмос як єдиний живий організм ( і людина в цій біологічній структурі - лише окремий, можливо й не дуже важливий орган); бачити і розуміти "вічно плодючий рух світу", навчився відчувати все і всіх, як себе самого - щиро і з відкритою душею.
"Я товариш і брат людей, таких же безсмертних й бездонних, як я"[11.52] - читаєш Уітмена й розумієш: це про Антонича, такого ж безсмертного й бездонного.
Духовне єднання двох геніїв відбулось на рівні простору, на рівні часу. Зійшлися два материки і два століття. ("Ці люди - я, і їх почуття - мої"(У.Уїтмен)[11.80]). Основоположник нової американської літератури не міг передбачити, що рівно через століття маленький лемко Антонич, саме завдяки його поезії, витворивши свою власну цілісну концепцію світу, стане основоположником української поезії ХХ століття. В "домі за зорею" вони обов'язково зустрілись…
ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА:
1. Антонич Б.-І. Поезії.- К.: Рад.письменник, 1988. - 454 с. (Б-ка поета).
2. Антонич Б.-І. Становище поета (Слово при роздачі літературних нагород дня 31 січня 1935 р.) //Літературна Україна, № 30 від 30.07.1987 р.
3. Буряк Б.С. Українська література в Західній Україні, Буковині і Закарпатті // Історія української літератури у 8 томах. т. 7.- К.: Наукова думка, 1971.
4. Весни розспіваної князь. Слово про Антонича: Статті, есе, спогади, листи, поезії. - Львів.: Каменяр, 1989. - 430 с.
5. Герасимчук Л. Уолт Уїтмен. Розмова з сучасністю // Дніпро, № 3, 1984 р.
6. Градовський А.В. "У кожній речі я бачу Бога"// Зарубіжна література в навчальних закладах, №12, 1997.
7. Жулинський М. Малий хрущ на Шевченкових вишнях // Літературна Україна, № 30 від 30.07.1987 р.
8. Ільницький М. Богдан-Ігор Антонич: Нарис життя і творчості. - К.: Рад. письменник, 1991. - 207 с.
9. Ільницький М. Незнищенність поезії (передмова)// Антонич Б.-І. Поезії. - К.: Рад.письменник, 1988. - 454 с. (Б-ка поета)
10. Старцев А.И. От Уитмена до Хемингуэя. - М.: Советский писатель, 1981. - 375 с.
11. Уитмен Уолт. Избранное / Перевод с английского/. - М.: Гос.издат., 1954
ПРО АВТОРА СТАТТІ: Світлана Володимирівна Бреславська , 1969 р.н. Закінчила філологічний факультет Прикарпатського університету імені Василя Стефаника. Працівник університету. Викладає українську мову на факультеті довузівської підготовки.
назад
айже п'ятдесят років потрібно було самобутній поезії Богдана-Ігора Антонича, щоб повернутись до читача в Україні, повернутись не з забуття, не з діаспори, а з щільно замкнутого кола радянських заборон. Його ім'я знали в США, Чехословаччині, Аргентині, в той час, коли радянські критики й літературознавці, зачисливши Антонича до поетів "безідейних, буржуазно-націоналістичних", свідомо вирвали цю неповторну сторінку із золотої книги української літератури. А його називали найбільшим після Франка національним поетом.
