ОЗПОВІДАЮТЬ, ЩО В НІМЕЧЧИНІ У ДАВНІ ДОБРІ ЧАСИ БУЛО ПРАВИЛО - ТЛУМАЧІВ БІБЛІЇ ТРИМАТИ В КОНЦТАБОРІ. ЦЕЙ ЦІКАВИЙ ЗВИЧАЙ ВАРТО БУЛО Б ЗАПОЗИЧИТИ ВСІМ ЦИВІЛІЗОВАНИМ НАРОДАМ. БО БІБЛІЮ ТРЕБА РОЗУМІТИ БУКВАЛЬНО. ЯК НАПИСАНО, ТАК І РОЗУМІТИ.
За останні два століття тлумачі, реформатори і причинні зробили з вогняного християнства, з державної релігії сильних щось млосне, пісне і занудне - таке, що прийнято поважати, і саме нудотність якого є передумовою належної респектабельності його визнання. До того, як з християнства зварили ріденьку кашку для кволих, воно вимагало від особи чесності перед собою, самокатування. Це боляче. Тривалість цього мало хто витримує. Християнство - жорстока віра.
Коли після падіння Риму християнство залишилося сам на сам з варварським морем Європи, хрест у його ще більше став нагадувати меч. Освячення ієрархії було його методом. Жорстоке полюддя, визиск злиденних, напівдиких дав засоби на науку і поезію, на будівництво церков, держав і цивілізацій. Батіг наслідував проповіді, а проповідь - батіг.
Протистояння і війна описуються в Старому Заповіті, протистояння і війна є тлом євангельської любові. Вони зумовлюють її напруженість. Вона цікава їм. Вони є її силою.
Втім, це доволі банально. Якщо є любов та діалектика, то десь поряд мусить бути війна. Христос приніс нам "не мир, а меч". Тому поводитися з християнством треба як з мечем, а не як з подушкою. Нам потрібна вогнена релігія сильних.
Зараз саме поняття любові несе в собі інший зміст, ніж у євангельські часи або в часи християнства. Сучасний зміст гірший.
Розгляд джерел полишає враження, що любов колись не мала такого рожевого кольору, якого набрала щойно. Коли у давні часи вимовляли слово "любов", підборіддя залишалося сухим. Ймовірно, та тональність, яка притаманна зараз, наприклад, любові до зброї, тоді була притаманною любові до будь-чого.
Євангеліє вчить не надавати собі занадто великого значення - ні власним кісткам, ні власній душі. Вони не є аж надто великою цінністю, щоб любити їх більше, ніж будь-які інші чужі.
"Любіть ближнього як себе", - це не лише збільшення теплого почуття до інших, але й зменшення його щодо себе.
Любов - це абсолютизація, це відображення абсолютного у відчутті.
"Возлюбіть Бога свого, і ближнього як самого себе".
Якщо у другій частині правила утримується порівняння. відносність "так-як", тобто зняття абсолютизації і з точки зору загальної, знищення любові, то в першій частині є винесення вартісного за межі себе, в абсолют.
Християнство заперечує не війну, а жорстокість, котра витікає з дріб'язковості душі. Дріб'язковість душі - це надання нею собі і своєму занадто великого значення.
Основний етичний критерій збігається з основним естетичним.
Безсенсово говорити про етичність, про красу або потворність рухів (вчинків, спрямувань тощо) однієї, окремої, самотньої людини. Для себе будь-який рух нейтральний, подібно до того, як одне слово ні для мене, ні для себе не несе ні моральної, ні естетичної ваги. Натомість фраза може бути красивою і мати певний етичний зміст для мене, себто і для себе (для власного сенсу), тільки стосунки і ставлення можуть бути етичними і красивими, гріховними і потворними, і, відповідно, джерело і критерій моральності і краси потрібно шукати за межами себе, у тому, що для нас є надсвідомістю - збірній свідомості спільноти. Не може сприйматися не як потворна та дія, яка народжується у власній свідомості чи підсвідомості людини, котра нехтує естетичним критерієм. Ще й тому, що, з погляду uber, прояви unter завжди потворні. Особа є органом вищої особистості і її рух є красивим, коли він є керованим. Наприклад, коли органи людини починають (як при деяких хворобах чи сильних потрясіннях) виробляти, що їм заманеться, це завжди виглядає потворно.
Увесь свій бруд людина несе в собі. Дія є етичною і красивою, коли спонука лежить за межами власної частини свідомості, і нвпаки, якщо в середині нирок або душі.
Коротше, Христос заперечує не війну, а надмірну жорстокість. Принаймні так розуміли справу предки. А в питаннях війни та жорстокості ми мусимо на них зважати.
("Політика і Культура", 2003, № 3, с. 23)
назад
Нічого не розуміє
у християнстві той,
хто не помічає його сутоісторичного боку,
що складає настільки суттєву частину віровчення, що в ній до деякої міри утримається вся філософія християнства ...