1. Пане Володимире, доля літератора є невдячною, тим більше критика. Варто йому зникнути на декілька років з літературного процесу, як його взагалі забувають, а в навкололітературних бесідах, якщо зринає таке ім'я, то із здивуванням запитують: "А що, він ще живе?". Після 1987-го року, коли вийшла Ваша остання книга літературно-критичних статей "Зерно і сходи", Ви мовби загубилися в літературному процесі 90-х. То все-таки, Ви справді відійшли від літератури чи змінили літературні уподобання?
Я розумію літературу передусім як спосіб життя, саме так її завжди відчував, отож "відійти від літератури" не можу. Просто сфера ця дуже багатоманітна й мінлива, а особисті інтереси, природно, теж. Для тих, хто пам'ятає критичну активність Брюґґена, він і справді нібито "загубився в літературному процесі 90-х", бо критики друкую набагато менше. Частково й через те, що трохи "охолов" до неї. Але не перестав почуватися й критиком. От щойно вийшла в канівському журналі "Склянка часу" (№ 19-20, 2001 р.) моя стаття "Гра стилю і стиль гри", де формулюю свої погляди на сучасну прозу. А загалом у 90-х роках вийшов у Москві й Харкові добрий десяток книг, перекладений мною з французької та англійської мов. Романи Луї Буссенара, Жюля Верна, вірші Сен-Жон Перса, детективи Крісті, Чейза та ін. А зараз готується до друку в Москві двомовний (російсько-український) том з фольклорної спадщини Володимира Гнатюка - книга воістину сенсаційна, яку я міг би назвати народним "Декамероном".
Ну, і не тільки не уривалась, але зростала інтенсивність моїх публікацій "Із "Блокнотів". Саме цю багаторічну роботу я давно вже розглядаю як свою головну літературну справу, отож і приділяю їй безперестанну увагу. Знаходиться там місце й для власне критики - в найстислішій формі й на найширшому літературному ґрунті.
2. Залишаючись пасивним спостерігачем літературних 90-х, що Вас найбільше притягувало й відштовхувало у цьому періоді?
Посперечався б із Вами стосовно "пасивного спостерігача". А притягувало найбільше в 90-х те ж саме, що й завжди, - таланти, хоч і ставало їх дедалі менше; відштовхувало те саме, що й завжди, - бездарність, яка стала нині такою галасливою, визивно ухвалою, відверто безсоромною, нав'язливою й повсюдною.
3. Чи є точки дотику (естетичного й етичного характерів) між 60-ми роками, коли Ви розпочинали свою літературно-критичну діяльність, і 90-ми?
Боюсь, що їх дуже мало. Міняються і стиль, і принципи літературного письма. 60-ті роки (в основних рисах) - віднайдення забутого чи перекресленого минулого, відновлення гуманістичної функції мистецтва, шалена робота над формою, над опануванням мовних багатств, тяжіння до утвердження художньої індивідуальності. У 90-х засмучують явне знецінення серйозних імен і значних творів минулого, коли разом із водою виплескують і дитину, наївне відкриття "літературних велосипедів", розквіт групівщини, ажіотажний галас навколо другорядних за суттю й вторинних за формою творів, утвердження нігілістичної байдужості, творча безособовість і подібність дуже багатьох авторів. Але я дивлюся на речі філософськи й добре розумію, що кожне покоління має виборсатися з власних пелюшок.
4. Назвавши Вас "пасивним спостерігачем", я мав на увазі Ваше літературно-критичне реноме, хоча Ви аж ніяк не є "пасивним літератором". Змістивши акценти в бік перекладацької сфери (в основному з французької), серед найпомітніших здобутків вибрані поезії Сен-Жон Перса, Ви повністю відмовилися від літературно-критичної діяльності чи це лише тимчасова перерва?
Здається, на це запитання я вже відповів.
5. В одному із своїх критичних виступів критик Ігор Бондар-Терещенко сказав, що Ви "завчасу вдалися в філософські медитації", маючи на увазі публікації фрагментів Вашої книги "Блокноти". Чи поділяєте Ви тезу про "завчасність"?
Мені важко назвати "критиком" людину, яка не в змозі збагнути головного в творчості автора. А чи може головне бути "завчасним"?
6. У січневому номері "Літ. України" за 2001 рік є репліка "Спокуса Герострата", підписана Вами, С. Сапеляком, Ю. Стадниченком, скерована проти виступу того ж І. Бондаря-Терещенка. Чи не означає Ваш протест простого нерозуміння літературної ситуації, в якій внутрішнє епатування залишається чи не єдиною спробою повернути літературі суспільний резонанс? І в такому випадку І. Бондар-Терещенко є Вашим однодумцем, а не опонентом, обираючи, щоправда, контроверзійні засоби?
Я не можу ставити знаку рівності між "епатуванням" і блюзнірським паплюженням прекрасних письменників. "Суспільний резонанс" літературі, на мою думку, здатна повернути лише її висока художня якість, а не чергова гра з "контроверзійними засобами". Щодо "однодумців", то я шукаю їх завжди й повсюди. Однак не уявляю в своїх однодумцях людину з дерев'яним, механістичним стилем, що не виривається з хибного кола самозамилування.
7. В одному із фрагментів Ваших філософських медитацій Ви твердите, що "література - це перш за все люди, спілкування із людьми". Чи погоджуєтеся Ви у такому разі із твердженням, що сучасна криза літератури (беремо естетичний аспект) - це криза спілкування як такого?
Слушне міркування. Криза спілкування (вона є) не тотожна кризі літературній, але входить до неї істотною складовою. Потрібно розшифрувати: порушений контакт читача з книгою (і тут кілька причин і кілька проявів), порушено й спілкування між творчими людьми. Без цього література втрачає вільне дихання, звужується її поле дії.
8. Сьогодні багатьма літераторами пропагується власне "математична" мова літератури, тоді така ключова її функція як сповідальність оголошується літературним анахронізмом. Для української літератури (поезії особливо) сповідальність була стрижнем традиції. Ваша позиція у цьому плані близька ("Немає проповіді без сповіді. Надто багато проповідують, не сповідуючи"). І все-таки, відкидаючи (заперечуючи) попередню традицію, чи зможе українська література безболісно "вписатися" в європейську літературну кон'юнктуру?
Структуралістські методи аналізу, пік популярності яких припав на 70-ті роки, не набули великого поширення. Така ж доля чекає на любителів "математичної мови". Мистецтво ніколи не стане уніфікованим, серійним, раціонально побудованим "виробництвом". У царині духу "продукт" тільки штучний і суто індивідуальний. Функція сповідальності - один із наріжних каменів художньої творчості. Ніхто не здатний скасувати іманентні літературі властивості. Відкидаючи або заперечуючи традицію, наявні здобутки, ми збіднюємо самих себе, отож і утруднюємо "прописку" української літератури в європейському контексті.
9.Питання особистого плану. Чи зреалізувалися Ви як літературний критик? Якщо ні або частково, то що завадило повній реалізації?
Не беруся відповідати на це запитання. Думаю, що не мені судити. Знаю тільки одне: я завжди працював на свою повну потужність.
10. Чи не плануєте дати свій відсторонено-узагальнений зріз літературних подій 60-90-х рр. ХХ ст.? У якій формі це буде зроблено?
Такої спеціальної роботи я не планую. Взагалі мемуаристика не приваблює мене (читати іноді - люблю). Та оскільки я вельми поважаю листи, в мене накопичився великий літературний архів. Якоїсь хвилини стало жаль тримати його "під спудом". І я вирішив по-новому глянути на листи деяких людей. А тоді з'явилося бажання "оживити" ці голоси, доповнити їх своїми міркуваннями про час, епоху, проблеми, про долі людські. Так виникла серія "Епістолярних етюдів" (М. Бажан, Б. Антоненко-Давидович, І. Муратов, Ю. Щербак, І. Дзюба, І. Світличний, М. Лукаш). Усі вони друкувалися в журналах і газетах. Гадаю, що ці етюди склали б досить цікавий розділ літературно-критичної книжки, яку я міг би хоч завтра представити видавцеві, аби такий охочий знайшовся.
11. Ваші філософські медитації ("Блокноти") є бажанням заповнити жанрову прогалину в українській літературі, представлену в європейській культурі іменами Ренара, Валері, Розанова, Уальда та ін.? Чи це саме той жанр, в якому Ви найповніше можете проявити себе?
"Блокноти" ніколи не замислювалися з якоюсь певною метою, це абсолютно стихійне, спонтанне писання, неминучість якого для себе я гостро відчув на початку 60-х. Років десять взагалі не друкував із них жодного рядка. Вочевидь, це та "моя література", про яку казав Л. Толстой: писати треба те, що хочеться, і в тій формі, в якій воно пишеться. Ви називаєте дуже близьких - найближчих мені авторів. Можливо, й справді в українській літературі є незаповнена лакуна на саме такий тематичний і стильовий напрямок. Про це можна судити з сьогоднішньої дзвіниці. Я нескінченно вдячний друзям-галичанам - редакторові журналу "Сова" Петру Сороці й видавцеві Василю Ванчурі, завдяки яким зміг побачити перше книжкове видання "Блокнотів". Щоправда, до цієї книги ввійшло не більше п'яти відсотків усього рукопису. Ну, а відносно "повноти самовияву", знов-таки не мені судити. "Блокноти", безперечно, - головна моя книга.
12.Все Ваше літературне життя пов'язане із Харковом. Що означає для Вас це місто, і яка його роль в сучасному літературному процесі? Чому немає жодної інформації про російськомовний літературний Харків?
Моє літературне життя найбільш пов'язане з Києвом. міг би сказати, що завжди жив і живу в місті, яке називається Києво-Харковим чи Харково-Києвом. Ці міста на диво доповнюють один одного. Закінчивши Київський університет, я й став "киянином" так само, як і харків'янином. між іншим, хоч і як це дивно, жодної моєї літературно-критичної книги в Харкові не виходило, тільки в Києві. До цього міста я почуваю незмінну, нездоланну ніжність. Але й у Харкові є свої принади. Слобожанщина надзвичайно мальовнича. На півночі міста. де я мешкаю, - знаменита харківська діброва, залишки реліктових лісів, які тягнуться далеко в бік Бєлгорода. Є своя принадність у цих пагорбах, ставках і озерах, малих річечках. Недарма ж Сковорода не відривався від Слобожанщини. Процитую свій давній вірш:
Восторженный певец
И горький ясновидец,
Бродил Сковорода Григорий
По харьковским долинам и пригоркам,
И вольность духа исповедал,
И крепость братских уз,
И счастье в мире быть с природой.
Так чем же плохо место
Для тех же самых дум?
2 квітня 1972 року
13. Які літературні постаті постійно привертають Вашу увагу і Ви хотіли б написати про них книги?
Таких постатей немає, як нема й бажання писати спеціальну книгу про когось.
14. Чи кон'юнктура літературного ринку ("своєрідна літературна соціологія") завжди визначає справжню вагу цієї літератури? І чи орієнтація на кон'юнктуру не є втечею, а то і запереченням Літератури як Ідеї?
Кон'юнктура літературного ринку не стільки визначає "справжню вагу літератури" (точніше, зовсім не визначає; іноді випадково збігається з нею), скільки керується "ходовим" характером певних книжок і авторів, які можуть бути дуже далекими від справжньої літератури; часом і сама роздмухує ту "ходову репутацію" з метою збільшити прибутки. Питання якості книги при цьому - на останньому місці. Орієнтація на кон'юнктуру згубна для автора (Фітцжеральд), протистояння їй здатне привести до успіхів (Хемінгуей).
15. Суб'єктивний погляд (позиція) у літературі є важливим чинником становлення творчої індивідуальності. Як провести межу між "суб'єктивним поглядом" і "суб'єктивізмом", який, до речі, сьогодні домінує в літературному процесі?
Згодний з тим, що суб'єктивізм сьогодні домінує в літературному процесі. Різниця між суб'єктивним поглядом і суб'єктивізмом, на мою думку, в тому, що останній пропонує свої висновки як "остаточні" й "незаперечні", а суб'єктивний погляд вибудовує ланцюжок аргументації, лишаючи двері відкритими для згоди чи заперечення. Я давно з'ясував для себе (й лишаюся в тому переконанні), що максимально суб'єктивний погляд усебічно розвиненої творчої особистості максимально й наближається до об'єктивної істини.
16. Чи за час своєї літературно-критичної діяльності Ви були у ролі опозиціонера? Як це проявлялося і чого навчив подібний досвід?
За радянських часів "опозиціонером" був усякий, хто мав незалежну думку й не загравав з "начальством". А коли завжди й усюди виступав по-українському, то був ще й "націоналістом". Остракізмові було піддано мою книгу "Земля і люди" - за національні та суб'єктивні "ухили". Київські й харківські газети друкували статті, де я оголошувався то пропагандистом поглядів самураїв, то агентом американського імперіалізму. Зберігаю оті вирізки - для колекції. "Паяли" й мені догану на бюро міськкому партії - за те, що в газетному інтерв'ю навів слова співрозмовника про те, як подобаються йому художники Шагал і Кандінський.
Працюючи безперервно, встигаючи виконувати десятки замовлень, чітко пам'ятаю дні, коли раптом наступила незбагненна тиша: жодного дзвінка, жодного редакційного листа. І це тривало кілька років. Згодом довідався, що ім'я моє фігурувало в "чорному списку", який із надр ЦК партії розсилався по редакціях. У ті роки я посилено друкувався в Москві, а на Україні потроху публікував мене лише редактор журналу "Перець" Федір Маківчук. Ось коли я так ясно усвідомив, що в цій країні будь-яка людина може "зникнути" абсолютно безслідно, ніхто й не помітить.
Ну, а "чого навчив подібний досвід"?.. Чогось "навчитися" - значить у чомусь змінитися. Я ж не мінявся ні в чому. У розумінні своєї вдачі, психіки, принципів поведінки. Що ж до поглядів, творчих зацікавлень, жанрової різноманітності - тут, звичайно, зазнавав внутрішньої еволюції. І всякий досвід стає частиною нашого єства.
І7. Колись Ви сказали, що "єдність проблем мистецького життя зближує творчі покоління". Чи можна твердити, що сьогодні вже маємо таке порозуміння між літературними поколіннями?
Покоління неоднорідні; я можу добре порозумітися з двадцятилітніми й не знайти спільної мови з ровесниками. Наведена Вами цитата означає лише те, що в кожному поколінні знаходяться люди, які цінують роботу попередніх людей, здатні її чимось доповнити чи продовжити, розуміючи культурний обшир як величезне поле, коли зовсім не треба витоптувати іншого, аби плекати своє.
18. "Йти в ногу з мінливим часом можна, лише безперервно міняючись" - це Ваша теза. Чи Ваше літературно-критичне мовчання не означає втому і небажання більше мінятися? А як же тоді інша Ваша теза: "Література не знає, не повинна знати застиглих оцінок і уявлень"? Чи не у цій суперечності захований конфлікт естетичного і етичного у літературі?
Ну, я ще не зовсім перейшов на "літературно-критичне мовчання", як було мовлено, а бажання мінятися не зникає ніколи: навпаки, дедалі загострюється, бо найбільша небезпека для письменника - самоповторення. Щодо наведених Вами цитат, то, уважно перечитавши їх, бачу: вони прямо-таки випливають одна із одної. Дивно, що Ви цього не помітили.
19. Сіючи "зерно", чи дочекався літературний критик В. Брюґґен "сходів" і яких саме? Чи ці "літературні сходи" не розчарували Вас у дієвості критики як різновиду літературної творчості і як життєвої позиції?
"Дієвості критики" вимагали передусім трубадури радянського режиму. Я не думаю, що будь яка критика здатна істотно змінити літературний стиль людини чи її психіку й принципи поведінки. Критика повинна перш за все точно оцінювати художні явища й давати певну орієнтацію для "споживачів мистецтва". А розчарувань у житті немало... Проте ніяк не більше, ніж було причарувань. Я не стану наслідувати Сартра, заперечуючи ті цінності, що ними захоплювався змолоду.
20. Чому українська літературно-критична думка не має своєї школи? Чи критик Володимир Брюґґен уявляв себе у ролі літературного Учителя? Якщо так, то яким би він хотів бачити свого літературного Учня?
Українська література має вже достатнє історичне підґрунтя, аби створити свою власну, цілком оригінальну школу літературно-критичної думки. Аналітична сила української критики незаперечна. Особливе значення має досвід Івана Франка й Лесі Українки. Справа за людьми, спроможними на новий синтез.
Чи почувався я коли-небудь "Учителем"?.. Скоріше людиною, яка висловлює свої сумніви. Щоправда, маю чимало свідчень письменників, які визнавали впливовість критики Володимира Брюггена. Я не дуже вірю в "учнів" і "послідовників": усі люди несхожі, як і їхні інтереси; різні покоління мають різні життєві орієнтири. Та я вірю в душевну близькість і в можливість цілковитого порозуміння. Якби я мріяв про свого "літературного Учня", то, вірогідно, хотів би бачити людину з тою сумою властивостей, якими наділений мій співрозмовник у даному інтерв'ю.
Дякую за розмову.
Травень, 2001 р.
назад
