Проблема взаємовідносин церкви і держави, особливо актуальна в наш час в умовах розколу в українському православ’ї, невирішеності питання про патріархат в греко-католицькій церкві та дискусій навколо питання про створення “національної” церкви, може бути вирішена тільки із врахуванням уроків історичного минулого. Це вимагає, зокрема, більш ґрунтовного дослідження релігійної політики українських урядів часів визвольних змагань 1917-1920 рр. В сучасній українській історіографії зроблено вже перші спроби в цьому напрямку [25; 44; 45], зокрема висвітлено питання державної політики та розвитку церковного життя в періоди Центральної Ради, Гетьманату та Директорії, розкрито в цьому контексті ставлення цих політичних діячів до греко-католицької церкви. Остання відіграла важливу роль в національно-визвольних змаганнях 1917-1920 рр., підтримуючи державне будівництво в ЗУНР. Сучасні українські дослідники М.Литвин, К.Науменко, М.Кугутяк, М.Гайковський, О.Красівський, В.Марчук, І.Пилипів, О.Єгрешій висвітлили участь греко-католицького духовенства в УНРаді та органах місцевої адміністрації, роль інституту полевих духовників в УГА, ставлення галицьких єпископів до української державності [27; 28; 30; 31; 33; 34; 35; 37]. Проведені дослідження дають змогу погодитись із висновком, що “греко-католицизм як теорія і практика національно-релігійного життя органічно влився в загальнонаціональний державно-соборний рух українства” [36, с.83]. Однак досі дослідники мало уваги приділяли вивченню політики урядів ЗУНР (на чолі з К.Левицьким та С.Голубовичем) в сфері релігійно-церковних відносин.
Метою даної статті є об’єктивне висвітлення проблеми політики урядів ЗУНР у сфері релігійно-церковних відносин. Для цього необхідно вирішити ряд завдань:
розглянути проблему співвідношення духовенства та світської інтелігенції в українському національному русі, в тому числі в культурно-просвітницьких товариствах, політичних партіях, а також УНРаді та повітових органах влади;
з’ясувати, як відображено в програмах політичних партій, представники яких входили до складу УНРади та Державного Секретаріату, питання ставлення до релігії та греко-католицької церкви;
показати вплив програмних засад політичних партій на формування державної політики в сфері релігійно-церковних відносин (зокрема, в контексті земельної та освітньої реформи);
відобразити роль Державного Секретаріату ЗУНР у регулюванні основних проблем релігійно-церковного життя.
<Таким чином, вирішення вище окреслених завдань дозволяє висвітлити проблему державної політики урядів ЗУНР в сфері релігійно-церковних відносин, з’ясувати її вплив на суспільно-політичні погляди та діяльність греко-католицької ієрархії та духовенства.
<Проголошення незалежності УНР та підписання Берестейського мирного договору стимулювали активізацію в Східній Галичині українського національно-визвольного руху, який очолила Українська Парламентська Репрезентація (УПР). Значну підтримку політичному курсові УПР надала греко-католицька церква: ієрархи та духовенство взяли участь у вічевих кампаніях 3 березня та 21-28 вересня 1918 р., висловлюючись за створення українського коронного краю в складі Австро-Угорщини відповідно до умов таємного протоколу Берестейського договору. Однак ігнорування останнього австрійським урядом змусило УПР перейти в опозицію і діяти більш рішучими методами. Після проголошення 18-19 жовтня 1918 р. української держави на етнічних землях в складі імперії Габсбургів під загрозою польської окупації краю внаслідок збройного виступу вже 1 листопада влада перейшла до УНРади, а 13 листопада 1918 р. прийнято “Тимчасовий основний закон” ЗУНР. Єпископи та духовенство ввійшли до складу УНРади, взяли участь у формуванні місцевої адміністрації. Отже, національно-визвольний рух в Східній Галичині пройшов етап підготовки національно-політичних сил і завершився створенням ЗУНР на українських етнічних землях колишньої Австро-Угорщини.
Греко-католицька церква одразу підтримала процес національно-державного будівництва в ЗУНР. За дорученням митрополита, конфінованого польськими військами у Львові, єпископ Г.Хомишин звернувся до мирян і духовенства з пастирським листом, в якому “доручив усім священикам згадувати в св. Літургіях президента Євгена Петрушевича, Українську державу, її уряд і її воїнство” [39, с.381]. Цей заклик архиєрея задав “тон державотворчій діяльності кліру на місцях” [36, с.84]. Так, наприклад, о.Й.Раковський в Станиславівському повіті зумів швидко налагодити роботу очолюваного ним господарського відділу повітової національної ради [15, 1918, ч.1, с.2; 23, с.326], а представник УНРади в Заліщицькому повіті о.І.Чорнодоля допомагав повітовій раді і комісарові “у справі організації боєвої та харчової” і навіть полагодив внутрішні суперечки між “офіцерами місцевої залоги”, призначивши тимчасового команданта [23, с.433-434]. Крім того, чимало священиків стали капеланами в УГА, а парафіяльне духовенство приводило до присяги українських вояків та збирало для них пожертвування з нагоди коляди та інших релігійних свят [15, 1919, ч.19, с.2; 18, ч.7, с.4, ч.1, с.4; 19, с.132; 34, с.81-209]. Про авторитет греко-католицької церкви свідчить і входження до складу Виділу УНРади (колективного органу із функціями глави держави) її представника - о. д-ра С.Юрика, і активна участь в роботі комісій УНРади 5 священиків [15, 1919, ч.6, с.1-2; 41, с.203]. Акт злуки двох українських держав викликав хвилю святкових віч, в організації яких особливо відзначилося духовенство. В січні 1919 р. єпископ Г.Хомиишн видав пастирський лист “В переломову добу істориї україньского народа з нагоди торжества Йорданського 1919 р.”, в якому підтримав будівництво української держави, підкреслюючи необхідність врахування при цьому морально-етичних засад католицької віри [21, с.8-10; 28, с.85]. Отже, можна говорити про практичну підтримку української державності греко-католицьким духовенством.
Однак його участь у державному будівництві ЗУНР була тільки однією з двох сторін проблеми взаємовідносин світської інтелігенції та духовенства в українському національному русі. В умовах формування української державності ця проблема набула особливої актуальності. Так, з одного боку, в середовищі греко-католицьких священиків зростало переконання, що в повоєнний час “українське духовенство се одинокий стан, що в сїй історичній переломовій добі може успішно дбати про моральну і матеріяльну долю свого народу” [14, ч.4, с.109], а з іншого - лунали зауваження, що “тільки нечисленним з-поміж них (священиків. - Р.Д.) залежить на добрі рідного народу” [19, с.123-124]. Така контроверсійність у поглядах на місце і роль духовенства в національному русі відображала загальну тенденцію того часу: зменшення частки духовенства в національно-культурницьких та політичних організаціях. Так, наприклад, до складу відновленої у квітні 1918 р. філії “Просвіти” у Станіславові ввійшов тільки один священик, і тільки 20% складу повітової ради в тому ж місті становили священики [19, с.395, 124]. Ця тенденція позначилася і на участі духовенства в УНРаді, в якій, зокрема, Станиславівська єпархія була представлена тільки єпископом Г.Хомишиним і двома священиками (о.І.Капустинським та о.С.Матковським), оскільки більшість делегатів із Станиславівщини були членами УРП [41, с.220]. Незначною також була частка духовенства і в місцевих органах влади: в Косові - 25%, в Бучачи - 20% і т.д. [17, ч.1, с.2; 19, с.129; 23, с.307, 321-325, 354, 376, 433-434; 36, с.84-85]. Характерний ще один приклад: якщо у 1913 р. до складу Ширшого Комітету УНДП входило 46 священиків [41, с.203], то вже до складу Тимчасового народного комітету УНТП 29 березня 1919 р. ввійшли тільки три священики [33, с.478].
Зменшення політичної ролі духовенства обумовлювалося зростанням антиклерикальних настроїв в середовищі українського політикуму Східної Галичини. Як згадував пізніше єпископ Г.Хомишин у своїх “Споминах та рефлексіях з минулих літ”, на урочистому архієрейському Богослужінні з нагоди відкриття роботи УНРади в Станіславові “майже в пустій церкві… на кріслах призначених для репрезентантів українського правительства не було нікого, крім одного секретаря почт” [20, с.1]. Така релігійна індиферентність державних секретарів поєднувалася із відкритими виступами окремих делегатів УНРади проти ієрархів. Так, вже 4 січня 1919 р. на засіданні УНРади соціал-демократ С.Вітик накинувся з критикою на єпископа Г.Хомишина, вимагаючи проведення радикальної земельної реформи, що передбачала конфіскацію церковного землеволодіння [15, 1919, ч.8, с.2]. Така поведінка С.Вітика змусила Станиславівського владику відійти від активної участі в законотворчій роботі УНРади.
Таким чином, співвідношення духовенства і світської інтелігенції в культурно-просвітницьких товариствах, політичних партіях, УНРаді та місцевій адміністрації в період національно-державного будівництва склалося не на користь першого, що прямо проявлялося у зростанні релігійної індиферентності та антиклерикальних виступах окремих політичних діячів. Причинами такої тенденції, на нашу думку, було відверте ігнорування окремими політичними діячами ролі греко-католицької церкви в національному житті українців, антиклерикальна спрямованість політичної програми та практики ліворадикальних партій (УРП та УСДП), непопулярність консервативних ідей та незначна соціальна база ХСП, домінування в програмах політичних партій соціальних гасел та зростання соціальної напруженості під впливом негативних наслідків Першої світової війни.
Це підтверджує аналіз програмних засад політичних партій в релігійному питанні. Так, наприклад, в програмі найчисельнішої та найпопулярнішої в Східній Галичині УНДП релігійній проблематиці виділено окремий підрозділ “В церковних справах”, в якому проголошувалося: “домагаємося свободи релігії і совісти та повної рівноправности для всіх релігій та обрядів. Щодо нашої церкви (греко-католицької в Галичинї, православної на Буковинї) то домагаємося такого уладження її відносин, щоби вона не була виставлена на нїякі чужі впливи. Зокрема домагаємося знесення права патронату і впливу правительства при обсадї церковних урядів та законного запоручення нашим громадам більшого впливу на обсаду парохій” [24, с.195-196]. Програма УРП, ухвалена ще 1903 р., передбачала: “…” [24, с.???]. Тим часом, в програмі УСДП проголошувалося: “…” [29, с.???]. Виняток серед них становила УХСП (ХСС), яка в своєму статуті в редакції 1911 р. проголошувала своєю метою “практичну діяльність християнства в суспільнім напрямі з підмогою береження та пособлювання духовних і матеріяльних справ християньского горожаньства” [22, с.1]. Таким чином, аналіз програм політичних партій дозволяє не тільки підтвердити тенденцію зменшення політичної ролі духовенства, але й окреслити вплив програмних засад політичних партій на політику урядів ЗУНР у сфері релігійно-церковних відносин.
Основним пунктом цієї політики був принцип свободи совісті та віросповідання і рівноправності основних релігійних конфесій в Східній Галичині. Вже у першій відозві “Український Народе!” від 1 листопада 1918 р. вказувалося, що всім громадянам Української держави без різниці національності і віросповідання гарантуються “громадянська, національна і віросповідна рівноправність” [12]. Проте в “Тимчасовому основному законі про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії”, ухваленому УНРадою 13 листопада 1918 р., цього положення закріплено не було, хоча, за непідтвердженими даними, автором його був протоігумен ЧСВВ о.П.Філяс [13, с.3-4; 39, с.380;40, с.350].
Практичної реалізації принцип свободи віросповідання набув при формуванні Тимчасового Державного Секретаріату, до складу якого передбачалося ввести окремого секретаря віросповідань, а посаду його товариша (заступника) на пропозицію делегата УНРади, члена УНДП С.Барана “з огляду на инші віроісповідні відносини на Буковині залишити за представником Буковини” [23, с.408-409]. Такий підхід лише частково забезпечував принцип рівноправності віросповідань, враховуючи інтереси тільки греко-католицької та православної церков, залишаючи поза увагою представництво в уряді римо-католицької та іудейської конфесій. На внесення д-ра К.Левицького секретарем віросповідань став Олександр Барвінський, лідер УХСП, яка обстоювала зміцнення позицій греко-католицької церкви в краї. Окремий секретаріат віросповідань міг би забезпечити формування державної політики у сфері релігійно-церковних відносин. Однак через відсутність д-ра С.Смаль-Стоцького, який мав очолити окремий секретаріат освіти, О.Барвінський мусив перебрати керівництво й цим секретаріатом, що в умовах українсько-польської війни, на нашу думку, негативно позначилося на ефективності роботи об’єднаного секретаріату в сфері релігійно-церковних відносин. Про це свідчить, зокрема, той факт, що своє повідомлення про перебрання “на себе всїх аґенд духовного департаменту давнїйшого австрійского Міністерства просвіти і віроіспоідань і Намісництва” секретаріат надіслав до Станиславівського єпископа аж у січні 1919 р. [11, ч.1-3, с.7].
Внаслідок відставки О.Барвінського у грудні 1918 р., яка негативно позначилася на позиціях УХСП [38, с.128-129], в роботі секретаріату, очевидно, наступила деяка перерва до обрання нового секретаря освіти і віросповідань в січні 1919 р. Ним став безпартійний делегат Буковинської Національної Ради д-р А.Артимович. Новому секретареві вдалося ефективно налагодити роботу шляхом проведення реорганізації структури самого Державного секретаріату освіти і віросповідань, в якому виділено чотири підрозділи-президії з референтами фахових шкіл, відділів народного шкільництва, середніх шкіл та віросповідних справ [15, 1919, ч.6, с.1; 35, с.101; 38, с.129]. Така структура секретаріату була наближена до зразка австрійського Міністерства освіти і віросповідань. Референтом релігійних справ у секретаріаті за рекомендацією єпископа Г.Хомишина було обрано о. д-ра І.Лятишевського [10, ч.3, с.14; 42, с.136]. Навіть після прийняття акту злуки двох українських держав питання освіти і віросповідань залишилися у віданні уряду ЗОУНР [15, 1919, ч.4, с.2], що засвідчило релігійно-конфесійні відмінності двох українських держав. Отже, створений секретаріат освіти і віросповідань покликаний був формувати і реалізувати державну політику в сфері релігійно-церковних відносин.
Національно-державне будівництво ставило на порядок денний потребу створення нової моделі взаємовідносин між церквою та державою, яка забезпечила б ефективне вирішення основних проблем розвитку релігійно-церковного життя в ЗУНР. Серед пріоритетних завдань державної політики в цій сфері виділялися: забезпечення рівноправності основних конфесій; визначення основних джерел їх фінансування (адже Галицький Релігійний Фонд після розпаду Австро-Угорщини не був розподілений і залишився у Відні); врегулювання проблеми церковного землеволодіння на основі декларованої аграрної реформи; відбудова зруйнованих війною церков та парохіяльних будинків; визначення місця і ролі традиційної в Східній Галичині греко-католицької церкви в суспільному житті відповідно до принципу свободи совісті та віросповідання. Від успішного вирішення цих завдань залежала подальша підтримка греко-католицькою церквою політичного курсу УНРади та Державного Секретаріату, участь духовенства в процесі національно-культурного відродження.
Значний вплив на формування політики в сфері релігійно-церковних відносин справила радикалізація суспільно-політичного життя. Вихід на політичну арену в грудні 1918 р. легального опозиційного Селянсько-Робітничого Союзу (СРС), програмною метою якого було “перетворити капітало-бюрократичний лад на лад соціалістичний і тим знищити станові привілеї, політичний, національний і релігійний (курсив мій. - РІД.) гніт та економічну експлуатацію” [цит. за: 32, с.148], спричинило ідейну та організаційну кризу в інших політичних партіях: і УРП, і УНДП (з 29 березня 1919 р. - УНТП) мусили включити до своїх програм положення про “вивласнення” великого поміщицького та церковного землеволодіння та “соціалізацію” всіх великих промислових підприємств, банків і торгівлі [16, 3 квітня, с.1; 43, с.94-95]. Радикалізація програмних засад, безумовно, позначилося на законодавчій діяльності УНРади, більшість в якій становили націонал-демократи, радикали та соціал-демократи (відповідно 61, 34 і 14 осіб [41, с.226]). Це, в свою чергу, вплинуло на характер взаємовідносин між державою і церквою.
Відгук про вплив цих суспільно-політичних процесів на греко-католицьку церкву знаходимо в пастирському листі єпископа Г.Хомишина: “Многі, трудні і далекосяглі справи чекають полагодженя і треба дуже побоюватись, чи зможемо знестись до сеї повної справедливости, після котрої сї справи мають бути порішені. А побоюванє се не є без основи… Вправдї на разї говорить ся, що Церкви, релїґії ту нїхто не торкає, однак в дїйсности сї справи суть актуальні. Бо під тим зглядом дають ся чути глухі і дуже небезпечні кличі, як: роздїл Церкви від держави, усуненє науки релїґії зі школи, а настрій проти духовеньства став ся чужій або неприхильний, а подекуди впрост ворожий. В кількох місцевостях викинено сьвященників з парохій, старшина громадска диктує права сьвященникам, мішає ся до внутрішного заряду церковного, а в иньшій знов парохії замкнено церков і віддано ключі паламареви. Се прояви справді дуже сумні і зловіщі…” [21, с.10-11]. Згадані Станиславівським владикою факти втручання в церковні справи особливо почастішали в лютому - березні 1919 р., що змусило Єпископську Консисторію у Станіславові розглянути близько 10 скарг парохіян на священиків та звернутися до Державного Секретаріату освіти і віросповідань “в справі надужить війтів взглядно священиків і справ церковних” [9, арк.2-4зв]. Імовірно, мали місце звинувачення окремих священиків у “невірності національній справі”, бо Г.Хомишин мусив наголосити: “рішучо протестую проти сего недорічного клича, що сьвященники доси служили Римови, а від тепер мають служити державі україньскій. Нї! Ми сьвященники служили, служимо і будем служити Христу Спасителеви під начальством і проводом кождого Намісника Христового на земли… В тім значіню ми служили, служимо і будем служити Римови, а через Рим народови” [21, с.14].
УНРада, законотворча діяльність якої була спрямована на вирішення основних проблем державного будівництва, зовсім не приділяла уваги проблемі віросповідних відносин в ЗУНР, що суттєво обмежувало потенційні можливості секретаріату освіти і віросповідань у реалізації державної політики в релігійно-церковній сфері. Так, наприклад, матеріальне забезпечення духовенства (греко- та римо-католицького) залежало від законодавчого вирішення цілої низки проблем, зокрема реформи системи патронату (в погодженні із єпископатом), врегулювання системи церковного землеволодіння відповідно до вимог аграрної реформи, створення нового Релігійного Фонду. Зрештою, все це вимагало визначення принципових засад державної політики, зокрема законодавчого забезпечення згадуваних вище принципів рівноправності віросповідань та свободи совісті і віросповідання. Однак серед цих багатьох проблем УНРада не вирішила жодної. Так, духовенство на сторінках періодики протестувало проти зловживань патронів, висловлюючись за перенесення права патронату на віросповідні громади [15, 1919, ч.19, с.1]. Однак коли селянсько-радикальний клуб К.Трильовського з тактичних міркувань порушив питання про реформу патронату, пропонуючи перенести право патронату на віросповідні громади (це відповідало лінії радикалів, спрямованої на відрив нижчого духовенства від ієрархії та збільшення впливу вірних на священиків), то більшість делегатів УНРади його просто проігнорували [15, 1919, ч.76, с.2]. Можливо, далися взнаки партійні суперечності з УНДП, адже в програмі останньої вимога реформи патронату була однією з основних.
Більше того, при обговоренні на сесіях УНРади законопроектів про аграрну реформу (за нашими підрахунками, їх було понад 10 [1, арк.22-30, 35, 39, 42-45; 15, 1919, ч.28, с.1; ч.32, с.1-2; ч.43, с.1-2; ч.49, с.1; ч.56, с.1; ч.77, с.1; ч.87, с.2]), більшість яких передбачала конфіскацію церковного землеволодіння, посилилися антиклерикальні виступи окремих діячів УРП та УСДП. Характерним було намагання окремих політичних сил поставити церковне землеволодіння “поза законом” не тільки юридичним, але й моральним. Так, в одному із законопроектів, де висувалася вимога конфіскації великого землеволодіння, в один ряд було поставлено земельну власність церкви, династії Габсбургів, осіб, які “виступали оружно проти нашої держави або иншого злочину проти її цілости”; “власників, які набули їх виключно в ціли спекуляції”; “більші земельні посілости набуті в часі війни в р. 1914/1919 очевидно з воєнних зисків” [1, арк.42]. Однак якщо навіть деякі священики-делегати УНРади підтримали положення про конфіскацію великого землеволодіння, створення “взірцевих господарств” [15, 1919, ч.32, с.1-2; ч.33, с.1], то переважна більшість резолюцій березневих селянських віч, на яких обговорювалося питання аграрної реформи, мали поміркований характер [15, 1919, ч.25, с.2; ч.51, с.24 ч.73, с.1-2; 16, ч.4, с.2; ч.6, с.2; ч.8, с.2; ч.9, с.2; ч.12, с.2; ч.13, с.2], імовірно, внаслідок непрямого впливу духовенства на їх прийняття (відповідно до розпорядження єпископа Г.Хомишина від 7 березня 1919 р. священикам єпархії в недільних проповідях “нарід остерігати… і поучувати, щоби не давав легко послуху всяким намовам і підступним підшептам” [11, ч.1-3, с.2]). Врешті, в самій УНРаді напередодні прийняття закону, 4 квітня 1919 р., виступив її делегат від Жовківського повіту, протоігумен Галицької провінції ЧСВВ о.П.Філяс, який висловив застереження, що “держава не повинна бути господарем національного добра, тільки контрольором прав”, і, апелюючи до “христіянської совісти членів Ради”, закликав подбати про забезпечення духовенства. Його теза про великі заслуги церкви “коло видвигнення аґрарної реформи” викликала заперечення представника УСДП В.Темницького, а націонал-демократ М.Лозинський, не погоджуючись в принципі з висновками протоігумена, пообіцяв: “Церкві лишимо також мінімум істнування, але не можемо позволити, щоби церква скликувала всю суспільність служити її матеріальним справам” [15, 1919, ч.77, с.2; ч.79, с.2]. Однак прийнятий 14 квітня 1919 р. закон про аграрну реформу зовсім не враховував інтересів і потреб церкви: він передбачав конфіскацію великого церковного землеволодіння. Своєрідною поступкою на користь церкви, очевидно, слід вважати факт включення до складу Обласної земельної комісії, яка була покликана контролювати Земельний Фонд ЗОУНР, двох священиків - о. д-ра С.Юрика та о. С.Матковського [15, 1919, ч.88, с.2]. Звичайно, єпископ Г.Хомишин та більшість духовенства негативно сприйняли закон про аграрну реформу, який фактично позбавляв церкву матеріальної основи існування.
Зрештою, проголошена аграрна реформа не сприяла проведенню реформи патронату, тим більше, що потребувала порозуміння із двома іншими, на той час інтернованими, єпископами та Апостольською Столицею [9, арк.5зв]. Тому уряд змушений був самостійно регулювати матеріальне забезпечення духовенства. Так, спираючись на прецеденти вирішення окремих конфліктних ситуацій, схвалені Єпископським Ординаріатом у Станіславові [8, арк.51-52зв], секретаріат освіти і віросповідань 30 березня 1919 р. видав розпорядження для всіх повітових комісарів: “винаймати ерекціональні ґрунти опорожнених парохій в першій мірі завідателям парохій або вдовам по померших парохах з узглядненєм теперішних господарських відносин” [7, арк.42 зв]. Таке рішення було спрямоване на захист церковного землеволодіння, випадки посягання на яке траплялися не тільки з боку селянства, але й поміщиків та інтелігенції. Зі свого боку, наприклад, Єпископська Консисторія в Станіславові мусила заборонити продаж адвокатові Бляйхерові землі, призначеної на церкву в Ромашівці Чортківського деканату, тим часом дозволивши продаж церковної землі громаді Стецева Снятинського деканату для будівництва на виручені кошти нової церкви та обмін земельної ділянки в Монастириськах [9, арк.6-6зв, 8зв]. Однак невизначеність земельного законодавства в ЗУНР не могла вирішити остаточно ні проблеми матеріального забезпечення духовенства, ні проблеми реформи патронату. Це негативно позначалося на можливостях греко-католицького духовенства не тільки активно включитися в суспільно-політичну діяльність, але й зосередитися на культурно-просвітницькій та душпастирській праці.
Зрештою, культурно-просвітницькій діяльності духовенства також було завдано певної шкоди внаслідок поширення ідеї “повної секуляризації” (відділення церкви від держави та школи від церкви), що могло б привести до цілковитого відкинення релігійно-моральних норм регулювання суспільних відносин. Так, на загальному з’їзді учителів середніх і вищих шкіл ЗОУНР 21-24 березня 1919 р. учитель В.Бригідер висловився за скасування обов’язкового предмету релігії [15, 1919, ч.67, с.2]. Хоча його пропозиція і викликала заперечення присутніх катехитів, зокрема о. д-ра І.Фіголя [19, с.270], з’їзд ухвалив резолюцію: “Стоячи на становищі свободи совісти…, научування реліґiї і виконування реліґійних практик має бути залежне, до 16. року життя ученика від волі родичів, від 16. року життя від самого ученика…” [15, 1919, ч.70, с.2; 16, ч.13, с.1-2]. На думку Станиславівського єпископа, в умовах “занепаду публічної моральности” в післявоєнний час [11, ч.1-3, с.5-7] відкидання “науки релїґії” із навчальних планів загрожувало загостренням соціальних конфліктів [21, с.13].
Зважаючи на таку позицію єпископа Г.Хомишина, висловлену, імовірно, в урядових колах через референта релігійних справ о. д-ра І.Лятишевського, Державний Секретаріат освіти і віросповідань намагався взяти під свій контроль проведення реформи шкільництва. На сесії УНРади 11 лютого 1919 р. А.Артимович виступив із планом секретаріату реформувати шкільництво відповідно до вимог часу після злуки з УНР, пропонуючи провести у березні-квітні для детальнішого обговорення реформи нараду (“анкету”) представників “всіх типів шкільництва” [10, ч.3, с.49; 15, 1919, ч.37, с.1]. Його наміри підтримала шкільна комісія УНРади, на пропозицію якої було прийнято ряд законів - про удержавлення українських гімназій, про складання професорських іспитів та підвищення платні учителям народних шкіл [4, арк.1-12; 5, арк.1-9]. Всі названі закони стосувалися й священиків-катехитів, які працювали в школах та гімназіях, оскільки питання про скасування уроків релігії в той час ще не піднімалося ні на державному, ні на місцевому рівні (на учительських конференціях в школах).
Помітним є певне співробітництво між державними та церковними органами, що, очевидно, було наслідком політичної тактовності секретаря А.Артимовича та єпископа Г.Хомишина. Так, наприклад, Єпископська Консисторія в Станіславові в погодженні із Державним секретаріатом освіти і віросповідань протягом січня-травня 1919 р. призначала священиків на посади катехитів у школах Товмача, Станіславова, Коломиї, Тисмениці, Косова, Гусятина, Монастириськ, Снятина [9, арк.1-8зв.]. Зі свого боку, Державний Секретаріат освіти і віросповідань закликав духовенство сприяти “в справі вислання до середних, рільничих і промислових шкіл як найбільшого числа спосібнійших селянських і робітничих дітий” на підготовчі курси, що мали розпочатися з 1 травня 1919 р. у всіх повітових містах [10, ч.2, с.33-34]. Крім того, розпорядившись провести “анкету” (нараду) з питань реформи шкільництва, заплановану на 27-29 квітня і перенесену на 29-31 травня 1919 р. [10, ч.3, с.49; 15, 1919, ч.60, с.2], секретаріат звернувся до Єпископської Консисторії в Станиславові з проханням надіслати священиків-делегатів. Консисторією були делеговані на цю нараду крилошанин о.І.Гордієвський, о. д-р І.Лятишевський та о.Д.Стек [9, арк.5зв]. Крім них, на цій нараді (“анкеті”) планував виступити з рефератом про “наші рільничі школи” і відомий о.Й.Раковський [2, арк.17зв]. Однак через польський наступ в травні 1919 р. запланована “анкета” не відбулася. Таким чином, питання реформи шкільництва (зокрема, в напрямку відділення церкви від школи), запланованого секретаріатом на основі консенсусу між представниками народного учительства та священиків-катехитів, так і не було вирішено.
Більш успішних практичних результатів досягнув Державний секретаріат освіти і віросповідань в регулюванні забезпечення матеріального становища греко-католицького духовенства. Так, протягом січня - травня 1919 р. секретаріат, за нашими підрахунками, розглянув понад 20 заяв і прийняв відповідні рішення про виплату платні священикам [6, арк.10; 7, арк.13, 18, 20зв, 24зв, 27зв, 39, 56, 57, 66, 70, 71, 73, 82, 83, 89, 100, 103, 118, 133, 142, 145, 147, 156, 165]. При цьому, слід підкреслити, секретаріат не робив різниці між греко- і римо-католицьким духовенством, про що свідчить і його рішення виплатити платню римо-католицькому сотрудникові у Бурштині о.Е.Станкевичу, і звернення до Станиславівського римо-католицького декана о.Й.Пяскевича із запитом, хто “під сю хвилю заступає правно рим. кат. духовеньство, жиюче на Західній Области У.Н.Р.” [7, арк.15, 34]. Таке толерантне ставлення дало певний результат: римо-католицькі священики-парохи Калуша (о.Шелігевич) та Войнилова (о.Зьолковський) навіть склали присягу на вірність Україні [15, 1919, ч.10, 2]. Це дозволяє стверджувати, що Державний Секретаріат освіти і віросповідань намагався проводити виважену державну політику в сфері церковно-релігійних відносин, яка різко контрастує з пізнішими заходами польської окупаційної влади.
Разом з тим, Державний Секретаріат освіти і віросповідань зіткнувся з певними труднощами, адже не володів належними коштами для підвищення конгруальної платні священикам відповідно до закону від 28.03.1918 р. Тому часто на заяви священиків секретар А.Артимович мусив відповідати: “претенсія… буде зголошена до Комісії Ліквідаційної у Відни, і в своїм часї зреалізована” [7, арк.24зв]. Попри те з метою покращення матеріального становища священичих сімей цілий Державний Секретаріат видав 25 квітня 1919 р. розпорядження “про виплату дорожняного додатку вдовам і сиротам по гр. кат. священиках”, яке зобов’язувало від 1 січня 1919 р. податкові уряди проводити відповідні виплати [2, арк.4,11; 3, арк.4]. Вжиті урядом заходи лише частково вирішили проблему, бо навіть в травні 1919 р. до Єпископський Консисторії в Станиславові надходили від священиків скарги про невиплату “приналежної платні” та прохання надати матеріальну допомогу [9, арк.8зв].
Реалістична політика уряду в сфері релігійно-церковних відносин знайшла розуміння і підтримку ієрархів та духовенства. Так, з’їзд духовенства ЗОУНР за участю 200 священиків, що відбувся 7-8 травня 1919 р. в Станіславові під патронатом єпископа Г.Хомишина, прийняв рішення “працювати і на будуче всіми силами для добра Української Народної Республіки в ціли осягнення її повної і трівкої независимости і самостійности в тім переконанню, що се дасться осягнути вповні на основах християнського світогляду і в злуці з Церквою”. Найближчим завданням духовенства з’їзд визначив: “зорганізувати на будуче так себе, як і весь український народ, в ціли згуртування всіх до суспільної праці для укріплення української державности на християнських основах та забезпечення нашій Державі приналежного їй становища в сімї всіх культурних народів світа”. З’їзд також вирішив звернутися з меморіалом до Апостольського Престолу в справі “поведення римо-католицького (польського) духовенства на Волині, Холмщині і занятих частинах ЗОУНР” [33, с.132-133; 35, с.106; 37, с.87]. Крім того, на засіданні Єпископської Консисторії в Станіславові 10 травня 1919 р. ухвалено видати звернення до єпархіального духовенства “в справі вспівділаннє українс[ького] духовенства в будові Україн[ської] держави” [9, арк.8].
Таким чином, регулюванням релігійно-церковних відносин на державному рівні в ЗОУНР займався Державний секретаріат освіти і віросповідань, створений на зразок австрійського однойменного міністерства. Однак, на нашу думку, йому так і не вдалося сформувати чіткої державної політики в цій сфері. Причинами цього були: 1) пріоритетність в роботі секретаріату освітньої політики, що підтверджують структура його підрозділів та опубліковані офіційні документи; 2) вплив на формування державної політики в сфері віросповідань програмних засад основних політичних партій; 3) ігнорування інтересів церкви при обговоренні та прийнятті закону про аграрну реформу; 4) антиклерикальні виступи при обговоренні питання освітньої реформи. Єдиним винятком було співробітництво секретаріату освіти і віросповідань з Єпископською Консисторією в Станіславові в питаннях покращення матеріального становища духовенства, переміщення священиків на посадах, залучення їх до освітньої сфери. Однак всі заходи уряду не тільки не вирішили насущних проблем церкви (ліквідації інституту патронату, покращення матеріального становища священиків тощо), але й негативно позначилося на суспільно-політичних поглядах Станиславівського єпископа Г.Хомишина, який, виявляючи послідовність, хоч і відійшов від участі в засіданнях УНРади, однак продовжував підтримувати державницьку ідею на засадах “християнської віри”. Подібну суспільно-політичну позицію займало майже все духовенство, яке діяльності через зменшення його політичної ролі зосереджувало свою основну увагу на відновленні мирного життя в своїх парохіях.
1. Центральний державний архів України у м. Львів (далі - ЦДІАУЛ). - Ф.581, оп.1, спр.96, арк.42.
2. ЦДІАУЛ. - Ф.581, оп.1, спр.109, арк.17зв.
3. ЦДІАУЛ. - Ф.667, оп.1, спр.2, арк.4.
4. ЦДІАУЛ. - Ф.667, оп.1, спр.86, арк.1-12.
5. ЦДІАУЛ. - Ф.667, оп.1, спр.102, арк.1-9.
6. ЦДІАУЛ. - Ф.667, оп.1, спр.116, арк.10.
7. ЦДІАУЛ. - Ф.667, оп.1, спр.118, арк.158, 34.
8. ЦДІАУЛ. - Ф.667, оп.1, спр.119, арк.51-52зв.
9. Державний архів Івано-Франківської області. - Ф.504, оп.1, спр.808, арк.1-14.
10. Вістник Державного секретаріату освіти і віроісповідань. - 1919.
11. Вістник Станиславівскої Епархії. - 1919.
12. Діло. -1918. - 2 листопада. - с.2.
13. Збірник законів, розпорядків та обіжників проголошених Державним Секретарятом Зах. Укр. Нар. Републики. - Станиславів, 1918. - 16 с.
14. Нива. - 1918.
15. Нове життя. - 1918-1919.
16. Новини: Інформаційний щоденник. - Коломия, 1919.
17. Станиславівський голос. - 1918.
18. Товмацькі вісти. - 1919.
19. Альманах Станиславівської Землі: Збірник матеріялів до історії Станиславова і Станиславівщини / Редактор-упорядник Б.Кравців. - Нью-Йорк - Торонто - Мюнхен, 1975. - 959 с.
20. Григорій Хомишин, Станиславівський Епископ. З останніх літ. Мої спрмини і рефлєксії // Нова Зоря. - 1938. - Ч.84. - с.1-2.
21. Посланє пастирске Григория Хомишина Епископа Станислвівского до Духовеньства і Вірних Епархії Станиславівскої в переломову добу істориї україньского народа з нагоди торжества Йорданьского 1919 р. - Станиславів, 1919. - 16 с.
22. Статут “Християнсько-Суспільного Союзу” у Львові.
23. ЗУНР 1918-1923. Документи і матеріали. Том 1. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2001. - 584 с.
24. Українська суспільно-політична думка в 20 ст. - Сучасність, 1983. - 326 с.
25. Андрусишин Б. Церква в Українській державі 1917-1920 рр. (доба Директорії). - К.: Либідь, 1997. - 176 с.
26. ГайковськийМ. УГКЦ в часи митрополитування Андрея Шептицького // Київська Церква. - 2001. - №2-3. - с.32-48.
27. Єгрешій О. Єпископ Григорій Хомишин і питання українсько-польськго порозуміння (1904-1939). - Івано-Франківськ: Плай, 2001. - 71 с.
28. Єгрешій О. Участь єпископа Григорія Хомишина в національно-визвольних змаганнях українського народу 1918-1925 рр. // Обрії. - 2002. - №2. - с.84-88.
29. Жерноклєєв О.С. Українська соціал-демократія в Галичині: Нарис історії (1890-1918). - 2-е вид., доп. - К.: Основні цінності, 2000. - 168 с.
30. Іванцев І.Д., Пилипів І.В. УГКЦ і ЗУНР // Розстріляна і відроджена Церква. - Івано-Франківськ, 2001. - с.5-16.
31. Красівський О. За українську державу і церкву. - Львів, 1995. - 84 с.
32. Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. Нарис суспільно-політичного руху (ХІХ ст. - 1939 р.). - Івано-Франківськ, 1993. - 200 с.
33. Кугутяк М. Історія української націонал-демократії (1918-1929). Т.1. - Івано-Франківськ - Київ, 2002. - 536 с.
34. о.Лебедович І. Полеві духовники УГА. У 45-річчя участи у визвольних змаганнях (Матеріяли до історії). - Вінніпеґ, 1963. - 328 с.
35. Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. - Львів: Інститут українознавства НАНУ, Видавнича фірма “Олір”, 1995. - 368 с.
36. Марчук В. УГКЦ. Історичний нарис. - Івано-Франківськ: Плай, 2001. - 164 с.
37. Марчук В., Пилипів І. Українська Греко-Католицька Церква й Українська Держава // Українознавчі студії. - 2000. - №2. - с.205-223.
38. Москалюк М.Ф. Український християнсько-суспільний рух Галичини в період ЗУНР // Вісник Прикарпатського університету. Серія історичні науки. Вип.1. - Івано-Франківськ, 1998. - с.127-134.
39. Нагаєвський І. Історія Української держави двацятого століття. - К.: Український письменник, 1993. - 413 с.
40. Нарис історії Василіянського Чину Святого Йосафата. - Рим: Вид-во ЧСВВ, 1992. - 640 с.
41. Павлишин О. Соціально-політичний портрет українського проводу Галичини та Буковини в революції 1918-1919 років // Україна модерна. - Ч.4-5. - Львів, 2000. - с.187-245.
42. Полєк В. Нарис історії Івано-Франківської греко-католицької єпархії // Шематизм Івано-Франківської єпархії на 1995 р. - Івано-Франківськ, 1995. - с.99-156.
43. Стахів М. Західна Україна. Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918-1923 рр. Т. IV. - Скрентон: Український робітничий Союз, 1960. - 122 с.
44. Ульяновський В. Церква в Українській Державі 1917-1920 рр. (доба Української Центральної Ради). - К., 1997. - 200 с.
45. Ульяновський В. Церква в Українській Державі 1917-1920 рр. (доба Гетьманату Павла Скоропадського). - К., 1997. - 320 с.
назад
Проблема взаємовідносин церкви і держави, особливо актуальна в наш час в умовах розколу в українському православ’ї, невирішеності питання про патріархат в греко-католицькій церкві та дискусій навколо питання про створення “національної” церкви, може бути вирішена тільки із врахуванням уроків історичного минулого. Це вимагає, зокрема, більш ґрунтовного дослідження релігійної політики українських урядів часів визвольних змагань 1917-1920 рр. В сучасній українській історіографії зроблено вже перші спроби в цьому напрямку [25; 44; 45], зокрема висвітлено питання державної політики та розвитку церковного життя в періоди Центральної Ради, Гетьманату та Директорії, розкрито в цьому контексті ставлення цих політичних діячів до греко-католицької церкви. Остання відіграла важливу роль в національно-визвольних змаганнях 1917-1920 рр., підтримуючи державне будівництво в ЗУНР. Сучасні українські дослідники М.Литвин, К.Науменко, М.Кугутяк, М.Гайковський, О.Красівський, В.Марчук, І.Пилипів, О.Єгрешій висвітлили участь греко-католицького духовенства в УНРаді та органах місцевої адміністрації, роль інституту полевих духовників в УГА, ставлення галицьких єпископів до української державності [27; 28; 30; 31; 33; 34; 35; 37]. Проведені дослідження дають змогу погодитись із висновком, що “греко-католицизм як теорія і практика національно-релігійного життя органічно влився в загальнонаціональний державно-соборний рух українства” [36, с.83]. Однак досі дослідники мало уваги приділяли вивченню політики урядів ЗУНР (на чолі з К.Левицьким та С.Голубовичем) в сфері релігійно-церковних відносин.
