Події 1 листопада 1918 р. в Східній Галичині не тільки змінили напрям історичного розвитку українського народу в краї, але й вплинули на греко-католицьку церкву. В сучасній історіографії активно розробляється проблема участі греко-католицької церкви в Листопадовій революції та національно-державному будівництві в період ЗУНР1, однак недостатньо уваги приділено питанню участі духовенства Станиславівської єпархії у суспільно-політичному русі 1918 р., в період підготовки національно-демократичної революції.
Основними факторами, що впливали на розвиток Станиславівської єпархії у вказаний період, були: політична ситуація в Східній Галичині у зв'язку із закінченням Першої світової війни; відповідні зміни у національно-політичних орієнтаціях греко-католицької церкви, окреслені єпископатом; матеріальне становище духовенства. Зважаючи на них, розглянемо деякі аспекти діяльності єпископа і духовенства Станиславівської єпархії в період підготовки та проведення Листопадової революції 1918 р., проаналізуємо основні здобутки та уроки.
На початку 1918 р. Станиславівська єпархія вступила в "нову еру" свого розвитку, що пов'язано з поверненням її території під австрійську адміністрацію та організаційним зміцненням церкви після приїзду митрополита А.Шептицького із заслання. В цей час Станиславівська єпархія, очолювана єпископом Г.Хомишиним, нараховувала 21 деканат, з яких два буковинських, які "обіймали 180 кв. миль із загальним числом 35.186 гр.-кат. душ", були втрачені внаслідок румунської окупації Північної Буковини 11 листопадa 1918 р.2 Через відсутність статистичних даних важко встановити чисельність духовенства єпархії, але відомо, що в листопаді 1918 р. було 105 вакантних парохій3. У цей час єпископ Г.Хомишин та підлегле духовенство поділяли погляди митрополита щодо перспектив розвитку церкви і участі в національному русі.
З метою узгодження позицій галицького єпископату було проведено 19-21 лютого 1918 р. спільну конференцію, на якій ієрархи окреслили основні напрямки розвитку церкви після завершення Першої світової війни. В спільному пастирському листі відзначалося, що "зачинаєся нова доба в історії нашої Церкви та нашого народу", коли потрібна консолідація та єдність. Оскільки в нових умовах розвиток греко-католицької церкви був тісно пов'язаний із визначенням її національно-політичних орієнтирів, то єпископи засудили москвофільські погляди частини духовенства і заборонили "яку-небудь агітацію політичну чи національну, противну національним почуваням українського народа", наполягаючи, що суспільна праця священиків "мусить мати Божий характер душпастирства… і мусить все опиратися на принципах Божого закона і католицкої віри"4. Владики вирішили повідомити Намісництво, що вимагають "від кождого священика москвофіла запоруки, що працювати буде лишень в католицькім дусі і льояльности для австрійської держави". Крім того, висловлювалося побажання, "щоби весь нарід і духовенство як найбільше й найчастіше молилися Богу о правдиво всесторонне добро українського народу і української держави"5. Таким чином, особливістю суспільно-політичної позиції галицького єпископату в цей час була спроба поєднати національну орієнтацію греко-католицької церкви із австрофільством та вірністю Апостольському Престолові.
Ця особливість проявилася в підтримці церквою політичного курсу Української парламентської репрезентації (далі - УПР), привела до еволюції суспільно-політичних поглядів духовенства та ліквідації москвофільства, позначилася на його діяльності.
Основним "практичним завданням визвольних змагань"6 та політичного курсу УПР з моменту підписання Берестейського договору стало утворення українського коронного краю в складі Австро-Угорщини, яке розглядалося як проміжний етап до незалежності. Його відображала заява УПР 20 лютого 1918 р. на засіданні австрійського парламенту7, яка, хоч і не була позбавлена лояльності до династії, свідчила про її національно-соборну орієнтацію. Митрополит А.Шептицький схвалив ідеї Берестейського договору у своїй промові в австрійському парламенті 28 лютого 1918 р.8 Крім того, єпископи і священики взяли участь у з'їзді нотаблів 25 лютого 1918 р. у Львові, де підтримали його резолюції9. Священики о.Пеленський, о.Ганущак та о.Грицай, парох Солотвина, навіть залучилися до обговорення реферату "про організацію національних сил для національної оборони"10.
Єдність дій єпископату та духовенства проявилася і під час проведення "свята миру і української державності" 3 березня 1918 р., ініційованого УПР з метою вплинути на австрійський уряд для прискорення ратифікації Берестейського договору з УНР11. Звичайно, першими приклад подали галицькі єпископи, які в цей день провели святкові Богослужіння і виголосили урочисті проповіді12. Зокрема, єпископ Г.Хомишин звернувся до присутніх близько 50 тис. осіб з такими словами: "…Чотири роки кривавився наш нарід по цей і по той бік державної межі, що розділяла нашу націю. І ось той нарід-мученик… над яким уже панахиду відправляли заздрі й лукаві його вороги - не згинув у вихрах віків. Він воскрес оце до нового життя. І… він саме перший на цілому світі - сказав: Досить крови, досить ворожнечі, досить сліз, нехай буде мир!"13
Духовенство взяло активну участь в організації та проведенні цього національного виступу. Подібні свята, за підрахунками В.Великочия, відбулися в 31 населеному пункті краю за участю 515 тис. осіб14. У межах Станиславівської єпархії "свята миру і української державності" відбулися в Чорткові (30 тис.), Підгайцях (12 тис.), Коломиї (32 тис.), Солотвині (8 тис.), Городенці (10 тис.), Товмачі (10 тис.), Кутах (15 тис.), Богородчанах (10 тис.), Яблонові (3,5 тис.), Копичинцях (10 тис.), а також у Заболотові, Печеніжині, Обертині та Гвіздци15. Характерною їх рисою було зростання національної свідомості в середовищі духовенства. Так, наприклад, у виступі на вічу в Копичинцях о.Брикович підкреслював, що "мир на Україні се перша ластівка весни загального мира і нам дбати і старатися треба, щоби Українська Гольгофта довела цілий нарід до загального його воскресення"16. А о.Л.Горалевич у передовій статті "Ниви" прямо закликав готуватися "до борби великої і завзятої за добро гр. кат. Церкви, за ідеал самостійности України…"17 Отже, як слушно зауважив О.Красівський, "у національно-визвольній боротьбі на початку ХХ ст. у Східній Галичині греко-католицьке духовенство стало провідним носієм ідей української державності, союзником народу у боротьбі за національні права"18. Це підтверджують факти солідарності духовенства Станиславівської єпархії і в пізніших політичних акціях.
Закріплення національно-політичних орієнтирів єпархіального духовенства відбувалося на фоні, з одного боку, послаблення москвофільства внаслідок канонічних зобов'язань щодо згаданих рішень єпископів19, а з іншого - поєднання їх з вірністю (виключно!) династії Габсбургів. Завдяки рішучим заходам галицького єпископату, вжитих щодо священиків та віруючих, які побували в Росії чи мали контакти з православними20, москвофільський рух втратив свою опору серед духовенства, і "майже кожна священича родина була - натуральним осередком національно-української культурної праці…"21 Цій же меті були підпорядковані і розпорядження про обов'язкове використання в парохіяльному діловодстві української мови22, і рішення про необхідність впровадження целібату23.
Водночас характерним, очевидно, для всього духовенства було поєднання української орієнтації та австрофільства. Пояснення йому дав сам митрополит А.Шептицький в одному з листів до графа М.Тишкевича: "…Жадання відлучення Галичини Східної від Австриї, не думаю, щоби… Австрия могла узгляднити… Палити мости за собою, жадаючи отверто від Авс[трії], було би по моєму, неосторожно, в данім случаю, небезпечне; а передусім - безхосенне…"24. Очевидно, митрополит підтримував галицькі шляхетські монархічні кола, які гуртувалися навколо Вільгельма Габсбурга25. В цьому його підтримувала частина духовенства. Так, наприклад, о.Каровець в січні 1918 р. намагався на соборчику Стрийського деканату зібрати підписи "на письмо…, на основі якого архикнязь Вільгельм мав-би вставитись у Корони за Українцями Галичини, щоби їх не відірвано від Австрії… се означало б рід "referendum" галицьких українців. Священики підпису відмовили - а вже нема думок проти "самостійників" - бо щоби до Польщі ми пішли, се… цілком смішне…"26. Імовірно, серед духовенства Станиславівської єпархії ідея "Галичина - український Піємонт з архикнязем на чолі" також набула поширення.
Таке австрофільство не могли не помітити у Відні: імператор особисто відзначив нагородами не тільки відомих священиків Львівської архиєпархії о.І.Чапельського та о.Т.Войнаровського27, але й декількох священиків Станиславівської єпархії, зокрема о.І.Ганкевича із Дзвиняча Заліщицького деканату, о.Р.Фицаловича із Швейкова Бучацького деканату, о.В.Скоробагатого із Нижнева Устецького деканату, - за "патріотичну поведінку супроти ворога" під час воєнних дій28. Сам архикнязь Вільгельм Габсбург як командант Легіону УСС, який "поступово еволюціонував від австрійського до українського консерватизму"29, надіслав у вересні 1918 р. особистого листа єпископові Г.Хомишину, закликаючи владику відправити Богослужіння за полеглих у війні українських вояків30, а Станиславівський єпископ у травні 1918 р. закликав духовенство сприяти підписуванню 8-ої австрійської воєнної позики, підкреслюючи, що "малою квотою можна сповнити свій обовязок патріотичний супротив держави а по друге поширяєся ідея обезпеченя, так важна під взглядом суспільним, економічним і народним"31. Таке поєднання українського і австрійського "патріотизмів", характерне для всього духовенства, ґрунтувалося на ідеї утворення українського коронного краю.
Крім того, підтримка церквою політичного курсу УПР базувалася на ідеї поширення унії. Можна припустити, що митрополит А.Шептицький сподівався використати "холмське питання" для поширення унії на східну Україну, і в цьому його, очевидно, підтримував єпископ Г.Хомишин32. Про такі наміри свідчить висловлена митрополитом у виступі 28 лютого 1918 р. думка, що Берестейський договір "стане предвісником цілковитого наближення цієї держави (УНР. - Р.Д.), що стоїть на порозі орієнтальної і окцидентальної культури, до святого центру християнського світу"33. Цю ідею розвинули греко-католицькі часописи, які розповсюджувались і в Станиславівській єпархії34. "Місіонар" навіть проводив історичні паралелі між Берестейським договором та Берестейською унією, а "Нива" підкреслювала, що "через прилученє Холмщини до України може католицизм тільки зискати і то дуже богато"35. Позицію ширшого кола духовенства відображала заява Товариства св. Ап. Павла, члени якого вітали проголошення незалежності УНР, вимагали ратифікації Берестейського договору та повернення Холмщини і Підляшшя "властивому господареви сих областий, за якого уважає єдину українську, народну републику, котра своїми унїверсалами проголосила свободу віри і тим запоручила приверненє св. Унії і її гарний розвиток"36. Подальші практичні кроки галицьких єпископів засвідчили поширення серед духовенства переконання, що саме в цей час склалися умови для поширення унії на східну Україну.
Активна популяризація уніатської ідеї знайшла своїх противників як у Ватикані в особі державного секретаря кардинала Ґаспаррі та кардинала Скирмунта, так і серед православної ієрархії в особі митрополита Київського Антонія Храповицького37. Так, кардинал Ґаспаррі вважав передання Холмщини УНР "політичною помилкою", оскільки її уряд "без сумніву небаром відхилить всяке поняття релігії в прилюднім життю і соціяльнім, творячи в той спосіб пригожий терен для масонства і всіх інших розкладових ідей…"38. Однак у середовищі греко-католицького духовенства побутувала категорично протилежна думка: "такої свободи, яку заведено в Українській Републицї, немає мабуть нїяка инша держава. Про переслідуванє на Україні якоїнебудь віри, а тим більше віри католицької, не може бути й бесїди…"39. Впевненості у цьому додавали також порівняно численні факти уніатського прозелітизму в Києві, Одесі, Маріуполі, Барі та Жмеринці на Поділлі, на Київщині, Волині, Холмщині та навіть Харківщині40. Хоча більшість греко-католицьких громад були створені галичанами, однак, наприклад, у Києві прихильність до унії виявляла також місцева інтелігенція. Так, новозбудовану греко-католицьку церкву в Києві, за свідченнями сучасника, відвідувало "около 50% до 70% тутешних православних"41.
Тому греко-католицька церква розгорнула активну місійну діяльність на території УНР. Митрополит А.Шептицький призначив ще в травні 1917 р. апостольським вікарієм України в Києві о.М.Цегельського42, який "об'їздив Україну та заклав нові уніатські парохії в Полтаві, Катеринославі, Одесі і т.д."43. Однак, слід визнати, інформації і висновки про прихильність та перехід до унії були поспішними44, а популяризація ідеї унії певною мірою заважала тверезій оцінці офіційної політики Центральної Ради та Гетьманату щодо греко-католицької церкви.
Митрополит А.Шептицький і єпископ Г. Хомишин видали відозви до духовенства своїх єпархій "в справі жертв на викінченє будови гр.-кат. Церкви в Київі", закликаючи, "щоби поспішили щирою помочею своїм закордонним браттям до довершення розпочатого Божого дїла і тим дали вираз своїх релїгійних і патриотичних почувань"45. Цей заклик знайшов відгук серед духовенства і віруючих: із Станиславівської єпархії до кінця липня 1918 р. було переказано фінансову допомогу в розмірі 1426 корон 62 сотики46. Отже, можна констатувати захоплення ідеєю унії серед єпархіального духовенства, що поєднувалося із закріпленням національної орієнтації та підтримкою політичної лінії УПР.
Радикалізація суспільно-політичних настроїв у квітні-червні 1918 р. вплинула і на позицію духовенства, яке висловлювало своє глухе невдоволення в пресі та колективних відозвах47. Каталізатором суспільних настроїв були негативні наслідки війни, в ході якої тільки у Станиславівській єпархії було зруйновано близько 60 церков48. Спроби уряду сприяти відновленню зруйнованих церков та покращити матеріальне становище духовенства наштовхувалися на протидію польської адміністрації краю в окремих повітах Станиславівської єпархії з метою вплинути на національно свідомих священиків, "може якраз… правительству не милих, а добросовістних труджеників в винограді Христовім"49. При цьому економічний тиск на духовенство набирав різноманітних форм: від невиплати конгруї до патронального права впливати на призначення священиків. Однак це не завадило участі духовенства в суспільно-політичному житті. Так, до складу утвореної ще 1 квітня 1918 р. у Станиславові Малої ПУНРади ввійшли о.І.Гордієвський, о.Т.Матейко та о.Й.Раковський50, що становило 20% від всього її складу.
Тим часом зміна в липні 1918 р. уряду, який очолив Гусарек, противник поділу Галичини і утворення українського коронного краю, змусила УПР перейти до жорсткої опозиції. Однак і тоді українські політики не виявляли єдності в питаннях тактики: одні схилялися до легального вирішення питання, інші готували насильне захоплення влади на українських землях"51. Очевидно, з метою підготовки такого виступу на місцях створено таємні гуртки, які, зокрема, діяли в Косівському повіті. Вони, за донесенням старости, "розвинули жваву агітацію в справі злучення сильної України" і "підбурюють темну русинську людність проти Поляків і жидів, забороняючи прийняття в тих же якої-небудь праці, продажу їм чого-небудь і допускання їх до своїх помешкань…"52. Хоча джерела нічого конкретно не повідомляють про участь духовенства в цих таємних гуртках, можна припустити, що вона була реальною, оскільки, по-перше, ці гуртки формально ставили перед собою завдання поширювати свою діяльність "тільки на справи чисто господарські і моральні", а саме священики мали найбільший вплив на своїх парафіян; по-друге, невдоволення духовенства втручанням польських поміщиків-патронів у внутрішні справи церкви сприяло зростанню в його середовищі популярності самостійницьких ідей; по-третє, духовенство значною мірою підтримувало політичну лінію УПР.
Практичним наслідком переходу УПР до опозиції була організація з ініціативи УНДП 15-22 вересня 1918 р. вічевого тижня протесту "проти прилученя української Східної Галичини до Польщі і з домаганєм утвореня українського коронного краю в Австрії"53. Вічевий рух набув серйозних масштабів. В межах Станиславівської єпархії віча відбулися в Снятині, Заліщиках, Товмачі, Печеніжині, Копичинцях, Станиславові, Надвірній та Кутах. Характерно, що в повітах, де більший вплив мали УРП та УСДП (Снятинський, Коломийський, Косівський та Городенківський), священики не брали участі у вічах; тоді як, наприклад, у Копичинцях Гусятинського повіту (о.Малиновський), Надвірній (о.О.Абрисовський) та Станиславові (о.Т.Матейко) священики керували вічами54. Загалом духовенство єпархії підтримало ідею створення української коронної провінції в Австрії.
Логічним продовженням його суспільно-політичної активності була участь у з'їзді мужів довір'я 18 жовтня та збройному перебранні влади 1 листопада 1918 р.. Всі три єпископи та 19 священиків ввійшли до складу УНРади. Однак частка духовенства Станиславівської єпархії в ній була невеликою (єпископ і 2 священики) через більший вплив УРП55. Більш активним виявилося єпархіальне духовенство в час Листопадового зриву та формуванні місцевої української адміністрації . Так, за нашими підрахунками, у 16 повітах Станиславівської єпархії безпосередню участь у перебранні влади взяли тільки 4 священики та 2 богослови (Станиславів, Городенка, Тисмениця, Теребовля); Повітові Національні Ради очолили 4 священики (Городенка, Печеніжин, Підгайці та Теребовля), а до їх складу ввійшли тільки 4 священики (Косів); до складу виконавчих органів - 8 священиків (Станиславів, Бучач, Заліщики)56. Все це свідчило про практичну підтримку української державності єпархіальним духовенством.
Таким чином, суспільно-політична діяльність духовенства Станиславівської єпархії в досліджуваний період характеризувалася узгодженістю дій з єпископатом, що випливала із канонічного зв'язку між ними, та підтримкою політичної лінії УПР. Значний відбиток на неї наклала австрофільська орієнтація, характерна для всього духовенства та єпископату, що зумовила виникнення та підтримку в його середовищі консервативно-монархічної ідеї українського коронного краю на чолі з архикнязем Вільгельмом Габсбургом. Ця ідея, підтримана УПР, набувала іншого значення: як крок до незалежності та соборності України. Еволюція політичного курсу УПР позначилася і на політичних настроях духовенства, яке, невдоволене втручанням польської адміністрації краю та дідичів-патронів церков, все більше підтримує "самостійницьку" течію. Про це свідчить участь єпархіального духовенства у вічевих кампаніях 3 березня та 21-29 вересня 1918 р. та, імовірно, у таємних гуртках. Закономірною була повна ліквідація в єпархії москвофільства. Водночас закріплення національної орієнтації поєднувалося з ідеєю поширення унії в східній Україні, захоплення якою, відчутне і серед духовенства Станиславівської єпархії, з одного боку, заважало тверезій оцінці уніатського прозелітизму та офіційної політики УНР і Гетьманату, а з іншого - сприяло підвищенню авторитету церкви. Тим часом помітним стає зменшення політичної ролі духовенства, особливо Станиславівської єпархії, де відчувався значний вплив УРП. Це виявилося у невеликій частці єпархіального духовенства в УНРаді, незначній (порівняно із Львівською архиєпархією) участі його в Листопадовій революції та місцевій українській адміністрації.
Основними "уроками" досліджуваного періоду суспільно-політичної діяльності духовенства Станиславівської єпархії були: еволюція його суспільно-політичних поглядів та кристалізація національної свідомості. Поступове спадання політичної ролі духовенства привело до зменшення його активності та зміни пріоритетів діяльності в напрямку душпастирської та національно-культурної праці.
1 Гайковський М. УГКЦ в часи митрополитування Андрея Шептицького // Київська Церква. - 2001. - №2-3. - с.37, 39, 40; Єгрешій О.І. Єпископ Григорій Хомишин і питання українсько-польського порозуміння (1904-1939). - Івано-Франківськ, 2001. - с.10-15; Іванцев І.Д., Пилипів І.В. УГКЦ і ЗУНР // Розстріляна і відроджена цекрва: матеріали науково-практичної конференції до 55-ї річниці ліквідації УГКЦ радянським режимом. - Івано-Франківськ, 2001. - с.5-16; Красівський О. За українську державу і церкву. - Львів, 1995. - с.7-12; Марчук В., Пилипів І. Українська греко-католицька церква й українська держава // Українознавчі студії - 2000. - №2. - с.205-223; Марчук В.В. Греко-католицька Церква у 1914-1923 рр. // Укр. іст. журнал. - 2000. - №6. - с.16-29; Марчук В. Українська Греко-Католицька Церква. Історичний нарис. - Івано-Франківськ, 2001. - с.79-90; Москалюк М.Ф. Український християнсько-суспільний рух Галичини в період ЗУНР // Вісник Прикарпатського університету. Історія. - Вип.1. - с.127-134; Павлишин О. Соціально-політичний портрет українського проводу Галичини та Буковини в революції 1918-1919 років // Україна модерна. - Львів, 1999-2000. - Ч.4-5. - с.187-246; Цвенґрош Г. Рим і Україна. Апостольський престол і митрополит А.Шептицький у 1918-1919 рр. // Дзвін. - 1992. - №5-6. - с.107-113 та інші.
2 Шематизм всего клира греко-католицкої Епархії Станиславівскої на рік Божий 1925. - Річник ХХХ. - Станиславів, 1925. - с.XXVII; Центральний державний історичний архів України у м. Львів (далі - ЦДІАУЛ). - Ф.667, оп.1, спр.118, арк.141; Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. - Львів, 1995. - с.69.
3 Вістник Станиславівскої Епархії. - 1918. - Ч.ХІ-ХІІ. - с.103-104.
4 Митрополит Андрей Шептицький. Життя і діяльність. Документи і матеріали 1899-1944. - Т.ІІ: Церква і суспільне питання. - Кн.1: Пастирське вчення і діяльність. - Львів, 1998. - с.445-447.
5 Кравчук А. Конференції Архиєреїв Української Греко-Католицької Церкви (1902-1937). - Львів, 1997. - с.48-50.
6 ЗУНР 1918-1923: Історія / Керівник авторського колективу й відповідаьний редактор Олександр Карпенко. - Івано-Франківськ, 2001. - с.76, 84.
7 див.: Кугутяк М. Галичина. Сторінки історії: Нарис суспільно-політичного руху (ХІХ ст. - 1939 р.). - Івано-Франківськ, 1993. - с.131-132.
8 Митрополит Андрей Шептицький. Життя і дільність. Документи і матеріали 1899-1944. - Т.2: Церква і суспільне питання. - Кн.2: Листування. - Львів, 1999. - с.679.
9 ЗУНР 1918-1923: Історія. - с.78; Кугутяк М. Історія української націонал-демократії (1918-1929). Т.1. - Київ - Івано-Франківськ, 2002. - с.65-68.
10 ЗУНР 1918-1923. Документи і матеріали. Т.1. - Івано-Франківськ, 2001. - с.82-83; Альманах Станиславівської Землі: збірник матеріялів до історії Станиславова і Станиславівщини. Т.ІІ / Ред.-упор. М.Климишин. - Нью-Йорк - Париж - Сідней - Торонто, 1985. - с.592; Вістник Станиславівскої Епархії. - 1918. - Ч.IV-V. - с.49.
11 Кугутяк М. Історія української націонал-демократії (1918-1929). Т.1. - с.69-70.
12 Митрополит Андрей Шептицький… Т.2, кн.2. - с.681.
13 Альманах Станиславівської Землі: Зб. матер. до історії Станиславова і Станиславівщини / Ред.-упор. Б.Кравців. - Нью-Йорк - Торонто - Мюнхен, 1975. - с.118-119, 125; ЗУНР 1918-1923. Документи і матеріали. Т.1. - с.99.
14 Великочий В. Джерела до вивчення державного будівництва в ЗУНР. - Івано-Франківськ, 2003. - с.78.
15 ДАІФО. - Ф.10, оп.1, спр.35, арк.1-2; ЗУНР 1918-1923. Документи і матеріали. Т.1. - с.93, 96-97; Литввин М.Р., Науменко К.Є. Вказ. праця. - с.23.
16 ЗУНР 1918-1923. Документи і матеріали. Т.1. - с.93.
17 Нива. - 1918. - Ч.4. - с.106.
18 Красівський О. Вказ. праця. - с.7.
19 Посланіє пастирске Григория Хомишина Епископа Станиславівского до Духовенства своєї Епархії о послусї канонїчнім. - Станиславів, 1916. - с.31; Конференції…, с.50.
20 Вістник Станиславівскої Епархії. - 1918. - Ч.VIII-ІX. - с.71, 74; ЛАЕВ. - 1918. - Ч.IV. - с.65-67.
21 Альманах Станиславівської Землі. - Нью-Йорк - Торонто - Мюнхен, 1975. - с.272; Андрусяк М. Галицьке москвофільство в часі світової і визвольної війни // Життя і знання. - 1934. - Ч.11. - с.323-325.
22 ЛАЕВ. - 1918. - Ч.І. - с.13.
23 Кравчук А. Вказ. праця. - с.50.
24 Митрополит Андрей Шептицький… Т.2, кн.2. - с.669.
25 Потульницький В.А. Україна і всесвітня історія: Історіософія світової та української історії XVII-XX століть. - К., 2002. - с.371.
26 Митрополит Андрей Шептицький… Т.2, кн.2. - с.674.
27 ЦДІАУЛ. - Ф.146, оп.8, спр2839, арк.1.
28 Вістник Станиславівскої Епархії. - 1918. - Ч.І-ІІІ. - с.25-26; Ч.VIII-ІX. - с.82.
29 Потульницький В.А. Вказ. праця. - с.378.
30 Вістник Станиславівскої Епархії. - 1918. - Ч.X. - с.93-94.
31 Вістник Станиславівскої Епархії. - 1918. - Ч.ІV-V. - с.42.
32 див.: Посланє пастирске Григория Хомишина Епископа Станиславівкого до Духовеньства і Вірних Епархії Станиславівскої в переломову добу істориї україньского народа з нагоди торжества Йорданьского 1919 р. - Станиславів, 1919. - с.14-15.
33 Митрополит Андрей Шептицький. Життя і дільність. Документи і матеріали 1899-1944. - Т.2: Церква і суспільне питання. - Кн.2: Листування. - Львів, 1999. - с.679.
34 Кравчук А. Вказ. праця. - с.49, 51.
35 Марчук В. УГКЦ. Історичний нарис. - с.81; Нива. - 1918. - Ч.3. - с.68.
36 Нива. - 1918. - Ч.4. - с.132-133.
37 о.Химка І. Рецензія: Cavaleri Ottavio. L'Archivio di Mons. Achille Ratti Visitatore Apostolico e Nunzio a Varsavia (1918-1921). Citta del Vaticano 1990 // Богословія. - 1993. - Т.57. - с.189-191; Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. - К., 1993. - с.399-401; Марчук В. УГКЦ. Історичний нарис. - с.81-82; Стародуб А. Невідомий лист Київського митрополита Антонія (Храповицького) в справі канонічного статусу православної церкви у Галичині // Ковчег: Наук. зб. з церк. історії. - Львів, 2000. - Ч.2. - с.402.
38 о.Химка І. Рецензія: Cavaleri Ottavio. L'Archivio di Mons. Achille Ratti Visitatore Apostolico e Nunzio a Varsavia (1918-1921). Citta del Vaticano 1990 // Богословія. - 1993. - Т.57. - с.190.
39 Нива. - 1918. - Ч.3. - с.68.
40 Ульяновський В. Церква в Українській Державі 1917-1920 рр. (доба Української Центральної Ради). - К., 1997. - с.89; Ульяновський В. Церква в Українській Державі 1917-1920 рр. (доба Гетьманату Павла Скоропадського). - К., 1997. - с.212-218; Митрополит Андрей Шептицький… Т.2, кн.1. - с.445-447.
41 Нива. - 1918. - Ч.4. - с.238.
42 Митрополит Андрей Шептицький… Т.2, кн.1. - с.138.
43 Цегельський Л. Митрополит Андрей Шептицький. - Львів, 1995. - с.31.
44 Ульяновський В. Церква в Українській Державі 1917-1920 рр. (доба Гетьманату Павла Скоропадського). - К., 1997. - с.217.
45 Львівсько-Архіепрхіяльні відомости. - 1917. - Ч.XIV. - с.156-157; Вістник Станиславівскої Епархії. - 1918. - Ч.I-ІІІ. - с.18.
46 Державний архів Івано-Франківської області (далі - ДАІФО). - Ф.504, оп.1, спр.791, арк.1-18.
47 о.І.Б. На ратунок виселенцям! // Діло. - 1918. - Ч.149. - с.2; Відозва Товариства св. Ап. Павла // Нива. - 1918. - Ч.3. - с.99-100.
48 підраховано за: ЦДІАУЛ. - Ф.146, оп.48, спр8, арк.1-8, 12-61; Альманах Станиславівської Землі. - Нью-Йорк - Торонто - Мюнхен, 1975. - с.231, 490, 507-508, 509, 705, 706, 715, 737-738, 769-770, 810, 937; Альманах Станиславівської Землі. Т.ІІ. - Нью-Йорк - Париж - Сідней - Торонто, 1985. - с.563-564, 581, 626; Шематизм всего клира греко-католицкої Епархії Станиславівскої на рік Божий 1925. - Річник ХХХ. - Станиславів, 1925. - с.2, 12, 15, 16, 27, 39, 47, 51, 58, 60, 61, 62, 70, 78, 88, 104, 107, 116, 135, 148, 149, 150, 151, 155, 169, 170, 177, 184, 201, 202, 203, 205, 210, 212, 215, 217-218, 228, 237, 239, 241, 243, 256, 257, 264, 265.
49 ЦДІАУЛ. - Ф.146, оп.48, спр8, арк.3; ЦДІАУЛ. - Ф.667, оп.1, спр118, арк.19-20, 69-69зв.
50 Альманах Станиславівської Землі. - Нью-Йорк - Торонто - Мюнхен, 1975. - с.124.
51 ЗУНР 1918-1923: Історія. - с.85.
52 ДАІФО. - Ф.10, оп.1, спр.35, арк.4-4зв; ЗУНР 1918-1923. Документи і матеріали. Т.1. - с.114-115.
53 ЗУНР 1918-1923. Документи і матеріали. Т.1. - с.133-134.
54 ЗУНР 1918-1923. Документи і матеріали. Т.1. - с.138-140, 145-162.
55 Павлишин О. Вказ. праця. - с.220.
56 Перенятє власти на Галицькій Україні в руки Укр. Національної Ради // Станиславівський голос. - 1918. - Ч.1. - с.2; ЗУНР 1918-1923. Док. і матер. - Т.1. - с.307, 321-325, 354, 376, 433-434; Альманах Станиславівської Землі. - Нью-Йорк - Торонто - Мюнхен, 1975. - с.129, 860; Городенщина: історично-мемуарний збірник / Зредагував М.Г.Марунчак. - Нью-Йорк - Торонто - Вінніпеґ, 1978. - с.48; о.Лебедович І. Полеві духовники Української Галицької Армії. У 45-річчя участи у визвольних змаганнях (Матеріяли до історії). - Вінніпеґ, 1963. - с.61-62; Марчук В. Вказ. праця. - с.84-85.
назад
Події 1 листопада 1918 р. в Східній Галичині не тільки змінили напрям історичного розвитку українського народу в краї, але й вплинули на греко-католицьку церкву. В сучасній історіографії активно розробляється проблема участі греко-католицької церкви в Листопадовій революції та національно-державному будівництві в період ЗУНР1, однак недостатньо уваги приділено питанню участі духовенства Станиславівської єпархії у суспільно-політичному русі 1918 р., в період підготовки національно-демократичної революції.
