ТРАНЗИТОЛОГІЯ ЛІТЕРАТУРНА (від лат. transitus - проходження, перехід) - галузь літературознавства, дослідницький вектор якої спрямований на вивчення і систематизацію тих літературних і навкололітературних явищ, котрі виникають, або набувають ознак трансгресивності у періоди історичних (також метаісторичних) зсувів у культурному гештальті. Епістемологічне визначення дисциплінарного формату Т.Л. забезпечується тим типом уявлення про культуру, при якому її звично розглядати як складно організоване ціле, формоване двома типами різноспрямованих процесів: 1) креативним (творчим, деміургічним), 2) структуруючим (впорядковуючим, нормативуючим, традиціоналізуючим). Основна функція Т.Л. в межах інтерференції цих векторів: визначення переліку і явищного наповнення феноменологічного спектру змін, зміщень і трансгресивних "вибухів" як у фрагментах текстового знання, так і у комунікативних культурницьких практиках літературоцентричного спрямування (зокрема, зміни у способах мистецького висловлювання, комунікативних і знакових кордонах дискурсивних конвенцій).
Позаяк ці зміни і зміщення пов'язані із трансформаціями у суспільному середовищі і сфері техносу, Т.Л. долучає до предмету своїх досліджень межово широкі терени навкололітературної і культурної рефлексії. Одною із базових проблем Т.Л. є "проблема розуміння" сприйнята як межово плюралістична відкритість коннотацій і запитальності навколо дихотомії "наявне - можливе". Криза відповідності фундаментальних категорій і "ядерних структур" позитивістського усвідомлення буття у філософських доктринах ХХ століття актуалізує Т.Л. в якості "методологічної машини" для вивчення виникнення "нового" у корпусі літературних і літературоцентричних практик. Дискурсивною основою (метакритикою) для функціонування такої методологічної машини може бути застосований "метод деконструкції" в межах ситуації постмодернізму. У цьому аспекті Т.Л. стає конвенціонально опозиційною наративним традиціям західної метафізики і наближеною до номадичного вектору культурології. У світовій літературі кристалізація транзитологічного концепту пов'язана з іменами Жоржа Батая, Анрі Бретона і Жака Дерріда. В українському літературознавстві зацікавлення Т.Л. простежується з середини 90-их. Воно ситуативно пов'язано з "постмодерністським надламом" у сучасній українській літературі і наростаючою ревізією присутніх в ній традиційних і неоромантичних цінностей.
ГРИГОРЧУК Тарас (нар. 1972 р.) Поет. Живе і працює в м.Чернівці. Друкувався у часописах "Четвер", "Дзвін", "Кальміюс". Автор низки віршів з парадоксально-телуричною, питомо гуцульською, символікою (див. статтю КРИПТОТЕЛУРИЧНА ЛІТЕРАТУРА).
Уривок з вірша " Похід на білу кобилу з ночівлею":
2.виходять янголи найкращі
із верховинських писанок
на шиї в кожного дзвінок
щоб янгол не забрів у хащі
плетуться межи павуками
і доплітаються до брами
за брамою я - понський бог
два президенти з роскалями
КРИПТОТЕЛУРИЧНА ЛІТЕРАТУРА (від грецьк. crypta -накритий, утаємнений, і лат. telluris - ґрунти, край) - специфічний літературний суб-дискурс , список авторитетів якого формується на кордоні модерністського та рустикального світоглядів. Найяскравішими представниками криптотелуричного субдискурсу в українській літературі є поети В.Герасим'юк, І. Римарук, В. Цибулько, Т. Мельничук, Т. Григорчук; прозаїки В.Медвідь, Є.Пашковський, Ю.Гудзь та ін. Від креативної традиції ТР-дискурсу криптотелуриків відмежовує певний "зсув" їхніх методів текстотворення до дискурсивного терену нео- і постмодернізму, зокрема відмова від дидактичної настанови, опосередкованість та емблематичність у випроявлюванні фабульності та принципові намагання вивищити естетично-смакову складову твору понад концептуально-оповідальну. Відчуваючи кардинальні зміни контексту художності у сучасному мистецтві, криптотелурики, тим не менш, намагаються примирити цю наявність із своїм, вельми радикальним (дещо подібним до раннього юнґіанського) розумінням традиційності, пов'язаним із неоязичницьким світоглядом налаштованої на творчість "ландшафтної людини". Художня вартість таких (малодосліджених як літературознавцями так і ґерменевтами, особливо на рівні "репресованих слідів" фольклорно-декламаційного первня) креативних ґібридів, безперечно, виправдовує ризик марґиналізації.
КРИПТОНУМЕНОЗНА ЛІТЕРАТУРА ( від грецьк. crypta - накрите, утаємнене, і лат. numen, numinis -- знак божественої могутності, воля, наказ, присутність духів предків) - специфічний літературний суб-дискурс, твори якого конотовані із найрізноманітнішими типами релігійності, а текстотворення обумовлене трансцендентною волею (наказами та невідворотним профетікумом вищих сил). В сучасній українській літературі криптонуменозна настанова присутня у творчості багатьох представників ТР-дискурсу та учасників літоб'єднання "Нова література" (зокрема Є.Пашковського, О.Ульяненка, О.Ярового). О. Ульяненко пропонує таку ауторефлексію на роман "Сталінка": "Зміст роману пронизаний єдиним символом: чорне сонце поганства заходить, ламаючи кістки, розриваючи м'ясо, пронизуючи повітря променями трупного смороду, але сходить сонце християнства - воно зійде". У криптонуменозних текстах випроявлюється специфічне "маніхейство" українських літературно-філософських інтенцій, межове несприйняття "іншого" та своєрідна "побутова есхатологія", котрою намагаються виправдати насрізне несприйняття наявності. Так, Ніла Зборовська пише про тексти О.Ульяненка: "У його творах не йдеться про чіткість вітального процесу, нам пропонуються темні закапелки людського буття, з його непросвітними нечистотами та розкладом, світ, від якого "несе помиями"... Складається враження, що самого автора текст несе нестримним потоком, керованим різними неґативними емоціями і станами: ненавистю, страхом, відчаєм, злобою, сексуальною невдоволеністю... Такі твори симптоматично з'являються на зламі епох, тисячоліть...". Криптонуменозність, базована на відчутті власної абсолютної обраності та правоти породжує певну тоталітарну тенденцію і прагне виділитись у суверенний дискурс, преферентивні списки авторитетів якого ворожі як неомодернізмові, так і ПМ-дискурсові. Наскрізна парадиґма "посланництва" і профетикована рефлекторність наближають криптонуменозну настанову до клінічних, шизопсичних практик текстотворення, що, безперечно відкриває певну перспективу для досліджень цього феномену у катеґоріях "машини прагнень" Ф.Ґваттарі.
ЗВИЧАЇ ЛІТЕРАТУРНИХ ТУСОВОК - первісні, найбільш прості і ситуативно повторювані типи реґуляції інтертекстуальності, що виникли на основі цілісних, звичних способів поведінки, здіснюваних у певний час з певного приводу та за певних підстав. З.Л.Т. мають соціальну природу. В умовах української інтертекстуальної домінанти (у 50-90 роках) селянських звичок та обрядності спілкування членів СПУ виникли тестаментарно-рустикальні тусовкові звичаї, які зберігають актуальність також у поточний період. Вони тісно пов'язані з ритуалами споживання великої кількості алкоґолю та неспинного невмотивованого взаємозахвалювання, що надає цій обрядності квазіклінічної та криптореліґійної функційності. Формалізована традиціями радянської епохи поведінка породила низку малодосліджених соціологами та психотерапевтами стійких стереотипів колективного існування письменницьких груп та спільнот. Найбільш упроявленими серед цих стереотипів є 1)підкреслювана етноцентричність, 2)тусовкове міфороблення, яке залишає за межами міфу інспіративно-естетичні моменти письменницького життя, але акцентує увагу на походженні об'єкта міфологізації, ірраціональних випадках його біографії, ґіпертрофованих "страдництві" та "збідованості", 3) некрогероїка. Згідно методології Ю.Лотмана, можемо також визначити ритуали, пов'язані із З.Л.Т. як певний "нормативний метатекст". Євген Пашковський в романі-есе "Щоденний жезл" так рефлексує на пріоритети цього метатексту: "... ти вирятовував генія за генієм, витріпував від сміття чергового співця помийниць, носив його позеленілі від цвілі і заздрості рукописи по редакціях, вбалакував інших, напіврозплющених з похмілля геніалят, вони обіцяли подумати, ти біг за пляшкою, другою, третьою... біг далі, на літературний вечір, бо пошепки переказали: там повинна така революційна заява прозвучати! там таке про владу!.. п'янюгам легше: всі бачили їхні страждання, їхні муки за народ; їм співчували і захоплювались ними, оспівували у легендах; їм дозволялось нікуди не ходити, - до них самих приходили..."
У 90-их роках З.Л.Т. урізноманітились за рахунок з'яви у літературному процесі письменників міського походження. Ритуальність нового взірця передбачає більшу куртуазність поведінки і підведення під звичаєві стереотипи та реґулярну обрядовість певних ідеологічних передумов. Так літугрупування "Нова література" (виникло у 1994 році) висунуло ідею створення "літературного ордену", що дало підставу критикесі Нілі Зборовській говорити про нарастаючі тенденції неототалітаризму у літугрупуваннях 90-их років в Україні. Натомість Станіславський феномен не виробив певних ритуалів для самоорґанізації, у чому, зокрема, його дослідники бачать ознаку постмодерного (ризомного) способу існування цього територіального альянсу. ХаДЛА демонструє ритуальність "реваншу", спільної боротьби за певний перелік цінностей без обов'язкового мавпування звичаїв рустикального дискурсу.
ХаДЛА - Харьківсько-Донецький літературний альянс. Виник у 1998-1999 роках завдяки консолідуючим тенденціям навколо роблення часопису "Кальміюс" та розширенням претензій літературного побутування донецького літзгромадження OST. Найбільш помітні постаті ХаДЛА: І.Бондар-Терещенко, С.Жадан, О.Соловей, А.Біла, О.Кажан. Остаточне виокремлення тусовково-концептуальних преференцій ХаДЛА, базованих на вичакловуванні специфічного (з присмаком германофілії) східноукраїнського неомодерну, відбулось під час скоординованої публіцистичної атаки на київського графомана та номенклатурника НСПУ О.Ярового, чия стаття "Крутіть хлопці назад..." ("Літературна Україна", жовтень 2000) була сприйнята членами ХаДЛА як невмотивований рептильний напад старосвітських рустикалів на художньо-естетичні принципи молодої генерації українських літераторів.
БІЛА Анна (нар. 1975 р.) - поет, критик, літературознавець. Живе і працює в м.Донецьку. Член АУП та літугрупування "OST". Автор поетичних збірок "Відбиток" (2000) і "Pas de chatte" (2001), низки критичних статтей і рефератів, присвячених сучасному літературному процесу в Україні. В Донецькій літературній тусовці Біла відіграє роль специфічного еротолатрійного центру притягання тамтешніх креативних сил, що знаходить певний відбиток у критичних статтях, присвячених її творчості. Поезія Білої тяжіє до неомодерних практик:
Флейта і вуж, молоко і земля -
все тут голосить повільне тривання.
У поролонову пастку встромляй
і розчиняй застриножені гальма
числа, об'єкти, рахунки, книги,
виламки, ґільзи, принишклість крику, --
все розмиває густе індиґо,
жовте очище стуляє віко.
ФІЛОСОФУВАННЯ УКРАЇНСЬКЕ ЛІТЕРАТУРНЕ (від грецьк. philosofia - любомудріє) - специфічний феномен (суб-дискурс) в операбельних практиках тестаментарно- рустикальної (див. статтю ТР-ДИСКУРС) та криптотелуричної конвенцій в українській літературі. Ігор Бондар-Терещенко, рефлексуючи на прозу В*ячеслава Медвідя, так означив витоки Ф.У.Л.: "В Україні не було власної філософської тенденції, не було і не могло бути публіцистики в європейському сенсі слова (обговорення політичного питання завжди заборонялось урядом). Навзамін того і другого виник специфічний дискурс - філософування, в основі якого - проблеми призначення України, майбутнє українського народу і т.ін. В суті речі, основна методологія малоросійського філософування - від Сковороди до Медведя - це самопізнання і самоаналіза, грунтовані на матеріалі всесвітньої історії. Саме ця методологія була виведена свого часу з філософії Шеллінга і запроваджена у нас в якості універсального засобу пізнавання світу". З*єднане з світоглядними інтенціями українських письменників селянського походження, Ф.У.Л. набуло певної дискурсивної самодостатності у творах Р.Федоріва, Р.Іваничука, Є.Гуцала, Ю.Мушкетика, Л.Костенко, хуторян (див. статтю ХУТОРЯНСТВО), криптотелуриків. Наскрізний історизм Ф.У.Л. та його специфічна (пов*язана з культивуванням етнонаціональних комплексів) антропологія, знаходять своє місце і у творах найновішої генерації українських літераторів (проза Д.Білого, Т.Прохаська, поезія І.Андрусяка, Т.Григорчука). Не виключено, що трансформації приутності Ф.У.Л. в українських літературних дискурсах, стануть одним з основних предметів дослідження вітчизняної літературної транзитології.
КОМАХОПОДІБНІСТЬ ПАРАСЕМАНТИЧНА НАЙНОВІШОЇ ГУЦУЛЬСЬКОЇ ПОЕЗІЇ -- структурний криптоконцепт парасемантичної подібності віршів поетів гуцульського походження Івана Андрусяка і Тараса Григорчука на морфологічну схему істоти классу Artropoda. В. Єшкілєв пише: "Так і вірші гуцульських поетів з генерацій дев'яностиків та молодшої-крайньої метамеричні та кутикульні. Не граматологічний хребет, захований у криївці семантичних м'язів, не жаска невма лексичної повені утримують такі ось рядки:
що назавтра погоничу маки в губатих петлицях
тятива голубів побіліла до горла і вглиб
кусень хліба у торбі чепелик чужа молодиця
бородатого джуру на світ запрягають воли.
Їх утримує зовнішня щільна і спроможна до безкінечного розтягування у наративну далечінь паратекстова кутикула, складена з відсутності великих літер і розділових знаків - від'ємна апофатична кутикула найновішої гуцульської поезії. Згадаємо "Муху" Девіда Кроненберґа (в кожній людині живе непроявлена Arthropoda)". Для позначення особливостей структурації віршів Андрусяка і Григорчука тут використовуються етимологічні терміни: метамерія (від грецьк. meta - між, після, через і meros - частина) -- розчленування тіла багатьох двобічно-симетричних тварин (переважно комах) на подібні частини і кутикула (від лат. cuticula - шкірка) - твердий, переважно хітиновий, панцир, що є несучим елементом будови комах. Не виключено, що й до інших поетичних напрямів і шкіл вільно застосувати подібний компаративний спосіб упроявлення парасемантичних і криптосемантичних конотацій.
