дворі росло дерево - тополя. Гіллям вже сягало п'ятого поверху, але було нестаре - тополі ж бо швидко ростуть. Одного осіннього дня його зрубали під корінь "Дружбою", розпиляли на колоди та залишили у дворі зимувати. Це нікого не здивувало, бо тополя була приречена.
Почалося все у переддень позаторішнього Великодня, коли святково вибрані сусідки неквапно поверталися з церкви, блаженно посміхаючись та несучи пишні кошики. Погода була, як і годиться, пречудова, небо світило прозорою блакиттю, та приємно лоскотали обличчя перші теплі промені. Не подивитися вгору було просто неможливо. Першою з подруг це зробила пані Гандзюкова й ураз втратила святковий настрій. Тополя, що росла у дворі відколи заселили будинок, не витримала скажених зимових вітрюганів та трохи похилилася набік. Здавалося, що тепер її може повалити перший-ліпший буревій, який трапляється у нас раз на два-три роки. Втрату дерева пані можливо й пережила б, проте траекторія падіння тополі неминуче проходила крізь балкон Гандзюків, який так дбайливо був засклений та обшитий зовні деревом.
Своїм занепокоєнням пані Гандзюкова поділилася з сусідками. Мирося з п'ятого поверху пригадала, що кілька років тому старе дерево вбило людину на сусідній вулиці та зачепило "Жигуль" начальника райвідділу міліції. Тепер на тій вулиці дерев уже нема, тож і не вб'є нікого. А тут тепер все може трапитись. Пані Крива розповіла, як в її селі саме от на Великдень, ще коли вона була малою, блискавкою вбило людину, що заховалась під деревом. Від тих дерев одні нещастя. Стара Приймачиха сказала, що їй вже болить шия та продуло крижі, і що вона мусить вже певно йти додому, бо ноги не витримують. Мирося з Гандзюковою обмінялися поглядами - і чого то вона скаржиться, йти ж то їй найближче - на першому поверсі живе. Постояли ще з півгодини, пригадали багато інших дерев. Не спало їм на думку хіба що дерево добра й зла з райського саду. Втім, поганих прикладів вистачало.
Діяти пані Гандзюкова почала відразу після поливаного понеділка. Майстер з ЖЕКу, ще просякнутий духом свята, довго не міг второпати що від нього вимагають та яке він має відношення до дерев взагалі. У вас що, пані, вода тече? Чи може подвір'я не прибирають? Йдіть собі, пані, з Богом, не заважайте. І так день тяжкий.
Начальник ЖЕКу просто відмовився пані Гандзюкову приймати, тож розпочалося тривале бомбардування листами й заявами. Не допомагало. А тополя все так же загрозливо нависала над балконом бідної жінки. Зрозуміти її занепокоєння могли б хіба що мешканці Пізи, а в нашому місті, здавалося, нікому не було до того діла.
Так пройшов перший рік. На щастя, сильних вітрів не було, тож спокійний сон повернувся в оселю Гандзюків. Проте наступного літа спати не міг весь наш будинок. Величезний вівчур загнав на тополю сіреньке кошеня, яке видряпалося по стовбуру на рівень четвертого поверху та щоночі жалісно й голосно розповідало всім, яке воно голодне та як йому страшно. Серце краялося і у домогосподарок, і у колишніх військовослужбовців, а пані Гандзюкова вкотре доводила шкідливість існування тополі на нашому подвір'ї. На третій день сусіди зібралися під деревом та вирішили діяти. Радикали пропонували принести мисливську рушницю та раз і назавжди припинити страждання бідної тварини, помірковані згадали про пожежних. Молодь мислила ширше та розповіла присутнім про клуб альпіністів, що містився в будиночку через дорогу. Вирішили, що безплатно по голому стовбуру ніхто не полізе, тож найбільш сердобольні погодилися скинутись, хто чим може (на щастя, пенсію принесли напередодні). Пані Гандзюкова знизала плечима. Хлопці побігли через дорогу, а з сусіднього двору дядя Микола приніс дві довгі драбини та міцно зв'язав їх мотузками. Драма у подвір'ї майже досягла кульмінації. Нарешті з'явилися альпіністи, патлаті та з кульчиком у вусі. Пані Гандзюкова демонстративно пішла до під'їзду.
Драбини приставили до тополі, альпініст обв'язався мотузками і став схожий на парашутиста. У повітрі запахло валідолом. За серце хапалися двічі - коли ледь не зірвалася зі стовбуру драбина, та коли напівживе кошеня раптом втікло від альпініста на поверх вище. Втім, професіонала не злякало тоненьке гілля, і він сміливо подерся вгору за бідною тваринкою. За декілька хвилин і альпініст, і котик, тепер вже надійно закритий у спортивній сумці, стояли на землі. Торгуватися не стали, заплатили як і обіцяли. Альпіністи зібрали своє знаряддя та подалися на пиво, огорнуті грінпісівським ореолом.
Звичайно, ніхто не розходився. Побачене переказували декілька разів, згадували подробиці, ділилися особистими переживаннями. Хтось вголос пожалкував, що не викликали пожежних - у них така драбина є спеціальна, так цікаво розкладається. Хтось про себе подумав, що треба було таки дістати рушницю. Пані Гандзюкова приєдналася до невеличкого глядацького натовпу відразу по тому, як хлопці отримали свій неоподаткований мінімум, та продовжувала доводити шкідливість тополі для навколишнього середовища нашого двору. З нею поспішила погодитись господарка собаки, який загнав кошеня на дерево. Розмова плавно перейшла у площину благоустрою двора. Високі дерева не влаштовували більшість присутніх. Поодинокі романтичні натури скептично зауважили, що найзручніше буде взагалі зрубати все під корінь та залити асфальтом. Пані Гандзюкова закопилила нижню губу бо сприйняла це як особисту образу. Навіщо ж все рубати? Залишити треба верби, на них мотузки натягнуті, на яких білизна сушиться.
Ніхто чомусь не згадав, що двір був колись садком одного господаря, в якому росли яблуні та груші. Коли вони почали пропадати від старості, на їх місце фруктових дерев вже не садили. Аргумент був залізний - щоб діти не лазили! Проте діти і так лазили та щороку доламували рештки яблунь. А на верби й справді вилізти їм не вдавалося.
Після цього випадку залишилось тільки чекати слушної нагоди. Пані Гандзюкова в черговий раз написала до міськвиконкому, що в дворі такого-то будинку на такій-то вулиці стара гнила тополя може впасти щохвилі. Хтось про цього листа згадав, коли поруч з нашим будинком обрізали гілля з придорожних дерев. Чи може хтось заставив про цього листа згадати. Принаймні за декілька годин у подвір'ї запахло стружкою та свіжою деревиною, а незабаром і димом від багаття, на якому спалювали дрібніші гілки. Пані Гандзюкова діловито походжала навколо білосніжного пенька, який чомусь не виглядав гнилим чи хворим. Втім, її це вже не хвилювало. На фоні прозорого осіннього неба тепер ясно було видно, що не витримує вітрів і стара акація, яку ніхто не помічав до того у затінку тополі. "Ні, вона й року не простоїть - впаде", думалося пані Гандзюковій. Вона звикла добиватися свого, тому без сумніву так і станеться.
назад
дворі росло дерево - тополя. Гіллям вже сягало п'ятого поверху, але було нестаре - тополі ж бо швидко ростуть. Одного осіннього дня його зрубали під корінь "Дружбою", розпиляли на колоди та залишили у дворі зимувати. Це нікого не здивувало, бо тополя була приречена.
