творчості Дмитра Донцова виразно читається вплив ідей Ф. Ніцше, О. Шпенглера, Х. Ортеги-і-Гассета. Їх філософію Дмитро Донцов використовує як методологічну основу, щоб знайти відповіді на конкретн та злободенні питання: "Із яких причин і через що спустошена земля наша? ", "Хто, куди і як має провадити українське суспільство?"
Основний принцип аналізу суспільного життя у творчості Дмитра Донцова - розгляд його як втілення волі до влади, "пасії володарства". На відміну від Ф. Ніцше, у понятті "жадоби панування" Дмитро Донцов акцентує не ті моменти, які ставлять особистість "по той бік людської спільноти", а "твердий постулят сильної всередині влади, яка б не давала розпастися збитий до купи національний організм" (Дм. Донцов, "Дух нашої давнини", Дрогобич, 1991, с. 284). Ця влада покликана "дбати про утримання насамперед спільноти". Дмитро Донцов підкреслює, що "першорядне значення моменту влади у суспільстві" э провідною ідеєю пам'яток української старовини - літописів Київської Русі, "Слова ..." митрополита Ілларіона, Козацьких хронік, гетьманських та полковницьких універсалів, церковної літератури князівської та козацької доби, "Історії русів". Донцов виділяє основні характеристики ідеї влади в українській ентальності від Київської Русі до початку ХІХ ст. Це має бути, по-перше, сильна влада, здатна "надати суспільному організмові якнайбільшеп сили", потяг до величі і слави народу. По-друге, вона має бути "сильна назовні" - тобто грізна для зовнішніх ворогів, а також "сильна всередині" - тобто стверджувати дисципліну й сувору караючу місію всередині спільноти. І, нарешті, вона має стверджувати "свою" владу, незалежність народу, щастя "окремої своєї вітчизни".
Другий фундаментальний принцип аналізу української історії в Дмитра Донцова - розгляд суспільства під кутом зору взаємин еліти та маси, "добірних людей" та "смердів".
Розглядаючи основні "складники" поняття держави, Дмитро Донцов стверджує: не в географічному положенні, не в народові, а в провідній верстві українського суспільства слід шукати причини занепаду Української держави. Цей занепад став наслідком дії не випадкових причин, а "вічних законів злету й упадку провідних каст".
Дмитро Донцов підкреслює, що в основі української культури, "ДУХУ НАШОЇ ДАВНИНИ" лежить творча енергія вищої касти, провідної верстви суспільства. Такою самою мірою суперечності та проблеми новітньої історії України породжені тим, що в ХІХ ст. українська інтелігенція зреклася духу історичних премордіальних традицій, зокрема княжого Києва та Козаччини, "старокиївських традицій нашої кастової гієрархічної культури". Донцов називає приччиною цього повороту "різницю ментальності ... двох рас, каст, внутрі одної і тої амої нації". Духовне обличчя народу, вважає він, залежить передусім від расової субстанції. Лише людина великої "біологічної потенції" може виконувати соціальну функцію провідної верстви. Серед різних расових типів населення України Донцов виділяє як "формотворчі", тобто здатні до духовного панування, типи "понтійця", "медитеранця", "нордійця". Покликаючись на Д. Щербаківського, він стверджує, що в третьому тисячолітті до н.е. на територію України прийшли люди "двох культурних кругів, хліборобського й номадського" (Дм. Донцов, "Дух нашої давнини", Дрогобич, 1991, с. 77). Під ім'ям "номадів", на думку Донцова, слід розуміти "великих формотворців, будівничих нації, організаторів суспільности" - саме з них виросла провідна верства княжого Києва. Детальному аналізові піддає Донцов другу расу - творця "культури хліборобського субстрату" - "остійця", або "провансальця". Ідеалом цих людей є vita minima : замість напружуватися, щоб жити, вони живуть, щоб не напружуватися. Для "остійця" характерна втеча від визначеної, чітко окресленої позиції, безтенденційність. Разом з тим, легко піддається стороннім впливам. Його інтереси - матеріальні та приземлені, він любить запевнений сталий заробіток, "жадний на гроші, працьовитий і діяльний, коли сподівається заробітку, інакше лінюх, для ідеї працювати не любить". Має обмежені власними інтересами цілі, любить затишність власного кута, легко замиловується дріб'язками. Коли він "народний діяч" - то організатор хорів і різних святочних імпрез. Коли сперечається - лається. У громадському житті єдина мрія "остійця" - державна допомога, звідки його любов до державних посад, пенсій, до соціалізму з бюрократією. Для ньоо характерна колективіська поведінка, бо він не впевнений у собі і на самоті почувається дискомфортно. "Він гешефтяр, аферист, спекулянт на вищих ідеалах. легко "переорієнтовується", готовий служити кожній силі". Найвища мета "остійця" - досягнення особистого й родинного добробуту (Дм. Донцов, "Дух нашої давнини", Дрогобич, 1991, с. 222 - 2227).
Культура, що витворена "остійською" верствою, може бути по-своєму багата і стародавня, але це культура селянська за своєю суттю, тобто культура нижчої верстви. Трагедія нашого часу, стверджує Дмитро Донцов, у тому, що "наша інтелігенція намагається з культури підрядної кляси, з принципів рідного провансальства зробити ... "гравітаційний осередок для національної культури взагалі" (Дм. Донцов, "Дух нашої давнини", Дрогобич, 1991, с. 89). Суспільне життя, засноване на такій культурі, втрачає всяку опору - це суспільство без провідної верстви. Нормальне здорове суспільство - це природна досконала цілісність, у якій кожна верства виконує свою функцію та займає своє місце, воно не може існувати без провідної "касти", бо за самою природою є аристократичне. Уся наша історія, підкреслює Дмитро Донцов, свідчить, що ідея ієрархічності, "кастового" взаємопідпорядкування була непорушним правилом національного життя України. Тому єдиним історично перспективним шляхом для України Дмитро Донцов вважає повернення "з народу дроворубів і водоносів" до організаційно, культурно і духовно сильної ієрархічної суспільності, на чолі якої стояла б провідна верства. Ця верства "людей особливого типу" - "фанатики, аскети, подвижники типу Мономаха ... Дмитра Вишневецького, Івана Богуна, Івана Вишенського, що є в вічній тривозі, в напруженні всіх сил духа і серця, байдужі на свої тілесні потреби" (Дм. Донцов, "Дух нашої давнини", Дрогобич, 1991, с. 143). Головні прикмети правлячої верстви - мудрість, мужність, шляхетність, тобто готовність жертовно служити вищим ідеалам.
"Між світом ідей і вірувань, якими жила й живе демократична Україна, і світом ідей нашої давнини лежить провалля" (Дм. Донцов, "Дух нашої давнини", Дрогобич, 1991, с. 295). Прихід до влади демократії став причиною "жахливої маскаради", яка замість провідної верстви створила верству "лицемірів, лжеців і хвастунів", - цитує Донцов Григорія Сковороду. Усе в суспільстві "зірвалося з місця", "командна верхівка суспільности була зайнята апостолами черні - наївними сентименталістами в ліпшому випадку, просто злодіями в гіршім" (Дм. Донцов, "Дух нашої давнини", Дрогобич, 1991, с. 307). Тому "УПОРЯДКУВАННЯ ХАОСУ МУСИТЬ ПОЧАТИСЯ НАНОВО" і привести українське суспільство до принципів "суворої ієрархії і кастовости", усі елементи суспільства мають знайти належне їм "місце і вигляд", свої "певні границі", відповідно до духу історичного традиціоналізму.
("Предмет і проблематика філософії", Львів, 2001, с. 454 - 456).
назад
творчості Дмитра Донцова виразно читається вплив ідей Ф. Ніцше, О. Шпенглера, Х. Ортеги-і-Гассета. Їх філософію Дмитро Донцов використовує як методологічну основу, щоб знайти відповіді на конкретн та злободенні питання: "Із яких причин і через що спустошена земля наша? ", "Хто, куди і як має провадити українське суспільство?"
