ожен, хто так чи інакше торкається проблем українського світовідчуття чи світорозуміння, обов"зково відзначає таку рису українства як індивідуалізм. На "стремління до свободи" та " індивідуалізм, що не хоче мати ніяких сталих, міцних основ поза межами індивідуума" вказують в тій чи іншій формі Д.Чижевський, І.Мірчук, Ю.Бойко, О.Кульчицький, Є.Маланюк, В.Гельнер.
Індивідуалізм як суспільний фактор має загалом дві базові інтерпретації. По-перше - це прагнення особистості бути окремим суб"єктом, витворення нею характерних особливостей, своєрідних психічних рис, які виділяють її з маси, роблять неповторною, самостійною сутністю. По-друге - це риса світогляду, яка характеризується самопротиставленням особи колективові і суспільству. Тобто відбувається перетворення індивідуалізму в егоцентризм, а тенденція розвитку неповторності і самостійності набуває рис анархічності, неконтрольованості, руйнування будь-яких основ, що перебувають "поза межами індивідума". Ці інтерпретації , як не дивно, можуть трактуватися як взаємопротилежні.
Індивідуалізм - самостійна сутність - це реалізоване внутрішнє "Я" особи, налаштоване на творчу взаємодію із світом через зв"язок "Я" - "не-Я" і подолання цієї антитезовості через "Ми".
Індивідуалізм - самопротиставлення - загалом не здатне або не зорієнтоване на зв'язок . Для нього характерним є намагання заперечити чи з"ігнорувати "не-Я"(руйнування), перетрансформувати "не-Я" в "Я" (асиміляція) або перетікання "Я" в "не-Я"(самознищення). Проблема синтезу "Ми" навіть не виникає, оскільки первинні структури так і не набули сутнісного становлення.
Тепер залишається вияснити проблеми саме українського індивідуалізму та їх зв"язок із процесом державотворення. Розмірковуючи над цим, не можна оминути роботу М.Костомарова "Дві руські народності", яка стала хрестоматійною і вбільшості самовдоволено трактується як свідчення "вільнолюбного демократичного духу українського народу" і його переваги перед "общинністю" Москви. Якщо перевести проблему в телеологічну площину, стає не зрозумілим,чому такий, наскрізь позитивний українець, толерантний, не мстивий,охоплюючий "більш духа...,ніж форму", поважаючий особистість і її індивідуальну волю і т.ін., віками терпів рабство і спромігся на власну державність лише в кінці ХХ століття, а водночас народність, яка не мала таких високих чеснот, успішно панувала над шостою частиною земної кулі.
Головною причиною української бездержавності дуже часто вважають складне географічне положення, фатальну приреченість між сторонами російсько-польсько-турецького трикутника. Не відкидаючи негативного впливу зовнішніх факторів, агресивної "мінусової селекції", що старанно протягом століть винищувала все, бодай трохи здатне до творення власного українського простору, хочеться звернути увагу на проблему з іншого боку. Адже, чи з точки зору релігійного трактування "Божої волі", чи з суб"єктивно-ідеалістичних позицій, чи навіть з оптимістично-позитивістського: "ми-ковалі своєї долі", негатив зовнішнього фактору не є достатнім поясненням фатального повтору державотворчих поразок. І закономірно, що доповнення до "об"єктивно-несприятливих" умов слід шукати у "суб"єктивно-світоглядній сутності українця і українства.
Насамперед, варто звернути увагу на те, що, як діагностує В.Липинський, називається "психологічною недержавністю" : "ми є нація не поневолена, ми є нація недержавна." Йому вторить із сучасних російсько-імперсько-євразійських просторів В.Махнич: "Украина - не страна". Хоч підгрунтя і стратегічна мета цих тверджень взаємопротилежні - пошук шляхів становлення України і ліквідація "України-страны"(задля зайняття її території "справжньою" страною), не варто легковажити останнім, адже саме на твердженнях супротивника найлегше побачити власні слабкі місця і похибки.
"Недержавність", "не страна" - це фіксація слабості України як структури, як монолітно-єднісного феномену, і тут знову виринає проблема українського індивідуалізму - нездатність чи внутрішня відсутність потреби творити зв"язки. Якщо етнос - це "колектив осіб, що має неповторну внутрішню структуру і оригінальний стереотип поведінки"(Л.Гумільов), то український індивідуалізм як феномен безструктурності - це показник слабості українського етносу, його внутрішня, неподолана ще проблема, безпосередньо пов"язана із становленням державності.
Подолання "психологічної недержавності" мусить відбуватися через її усвідомлення і катарсисне очищення, адже "люди звільняються рівно настільки, наскільки вони самі здійснили свій шлях до звільнення ізсередини себе, бо будь-яке рабство - самопригноблення". (М.Мамардашвілі). Інакше кажучи, "психологічна недержавність", індивідуалізм-самопротиставлення та "самопригноблення" - явища одного порядку.
Українське "самопригноблення" викликає доволі однозначні асоціації із комплексом української меншовартості. На сьогоднішній день ми найбільше приділяємо уваги комплексу молоросійства[2;с.82-87]. політично найбільш виявленого, але не варто забувати, що в різні історичні періоди українська меншовартісність набувала форми не лише малоросійства, але й малопольськості, малоавстрійськості і навіть малорумунськості (!), наша діаспора активно підупадала під комплекс малогерманськості і малоанглійськості. А зараз формується такий собі новий феномен "малоамериканськості" та "малоєвропейськості".
Отже, суть проблеми загалом полягає не в "російськості" чи "польськості", а власне в тому комічно-трагічному "мало", що окреслює все українське як щось апріорно другорядне , неповноцінне, нездатне до самостійного повновартісного функціонування. Екзистенційно українське "мало" означає "таку внутрішню ціннісно-нормативну налаштованість людини, такі її соціально-культурні настанови, які пов"язані з постійною готовністю до втечі від власного Я" [2; с.84].
Прийнявши за істину світоглядну налаштованість українства на індивідуалізм, інакше кажучи, саме на ствердження (часом навіть гіпертрофоване) власного "Я", приходимо до самозаперечення, до двох не просто взаємопротилежних, а начебто і взаємовиключаючих тенденцій: з одного боку - категоричне самоствердження у формі "прагнення до свободи" (Д.Чижевський), відкиданні "волі вищого", "інтересів загалу" (І.Мірчук), розвитку " особистої самоволі" (М.Костомаров), а з другого - втеча від власного "Я", від самості, від своєї внутрішньої духовної суті , втеча від ствердження себе власне як неповторної індивідуальності .
Можливо, лише дотикаючи до суті архискладної проблематики, спробуємо розібратися у видимому протиріччі українського індивідуалізму. Специфіка цієї риси української самосвідомості полягає в надмірній глорифікації особистості, в нарцисичній самозалюбленості, яка ігнорує будь-які над-особистісні зв"язки. "У вдачі українського народу переважає особиста воля, прямування до виробу чогось нового й якесь руйнування недоробленого ще, все, що неминуче випливало з переваги особистості над громадськістю", українці створюють товариства " міцні настільки, наскільки існування їх не шкодило незмінному праву особистої волі" (М.Костомаров), український індивідуалізм "не хоче мати ніяких сталих, міцних основ поза межами індивідуума" (Д.Чижевський), це "непогамований індивідуалізм, що відкидає всякий авторитет, заперечує значення традиції, а власні інтереси ставить вище від добра спільноти" (І.Мірчук), "індивідуалістичний характер українця ... відкидає спільне життя, яке вимагає суворої дисципліни та беззастережного послуху" (В.Гельнер). /Всі підкр.мої, Д.Г./.
Характер висловлювань про суть українського індивідуалізму підводить до думки про те, що основна внутрішня суть цього явища полягає саме у протиставленні "Я" - "Ми", в намаганні ствердити особистість понад усе, за будь-яку ціну, в небаженні створювати і навіть більше, - в категоричному відкиданні будь-яких НАД-особистісних структур. М.Костомаров вживає слово "руйнування",- саме воно вказує на апогей зазначеної якості, на діяльнісно-функціональну похідну українського індивідуалізму. Тобто такий тип індивідуалізму тотожний не "самостійній сутності", а "самопротиставленню".
Індивід не визнає нічого понад себе, хоче ствердитись сам, він є центром Всесвіту і хоче досягти найвищих вершин особисто, не терплячи нічого і нікого поруч себе. Таким чином український індивідуалізм перетворюється у висої напруги егоцентризм.
В Є.Маланюка є цікаве визначення "історичної хвороби української психіки", - це "анархічність і моральний атеїзм". Якщо анархічність черговий раз підкреслює українське "сам собі пан", який не визнає над собою жодної сили, насамперед владно-політичної, то "моральний атеїзм" в модних тепер термінах психоаналізу - це доволі категоричне таврування українського підвідомого як такого, що попри всю зовнішню "релігійність" та "ідеалістичність", насправді Бога не визнає, не визнає в будь-якій іпостасі: "власне Бога", "України", "Ідеї" тощо.
Якщо прийняти, що "Бог" - це певна НАД-особистісна сутність або архетипічне переживання Єдності і любові до всього сущого, то причини "морального атеїзму" стають самозрозумілі. Егоїстично-індивідуалістичний всесвіт українця замкнутий на о-Собу: на себе. Місце найвищої цінності (в даному випадку тотожній Богу) займає індивід, особисте "Я". І стратегічна мета такої форми існування буде спрямована на Само-ствердження, на максимальне зростання власного "Его", на його самодостатність і повну особисту незалежність. Такий тип світоглядної орієнтації засадничо не налаштований на співпрацю з іншими особистостями, на органічну взаємодію з будь-ким. Саме він диктує "руйнування над-особистісних структур", що в практичній площині веде до анархічності, "хаотичності" та браку "внутрішньої суцільно-структуральної цупкості" [6; с.37],тобто до отаманщини і відсутності єдності в політичному житті.
Закономірно, що філософічно така настанова буде зорієнтована насамперед на ідею свободи особистості і глорифікацію індивідуальності. Обидві ідеї яскраво виявлені на нашому горизонті. Апологетом першої послідовно виступав М.Драгоманов, а після нього М.Грушевський, на сучасний день вона яскраво прослідковується майже у всіх засобах масової інформації у вигляді гіпертрофованої ідеї демократії, де свобода і право особистості однозначно "важливіші" стосовно обов"язку до свого ближнього, нації і Природи.
"Обожнення" індивідуальності виявляється і мало не в тотальній переорієнтації сучасної української філософської думки на екзистенціалізм. Часом складається враження, що крім екзистенційної проблематики в нас не існує жодних тем для обговорення, більше того , стає "добрим тоном" при нагоді продемонструвати "історичну тяглість" екзистенційно-інтровертної української думки аж до княжих часів включно.
Не беручись до аналізу екзистенційних настроїв української філософії, в даному випадку хочеться лише підкреслити, що очевидно невипадково пострадянський ідеологічний вакуум заповнюється насамперед проблематикою особистості, її самоцінності, неповторності і т.ін., ще раз підкреслюючи філософську зорієнтованість нашої думки на ствердження власної особистої самості.
Передбачаючи критику за "недооцінку" чи "ігнорування" особистості, доведеться зайвий раз ствердити, що мова не йде про приниження чи нівеляцію особистості, а про необхідність і навіть есхатологічну обумовленість УСВІДОМЛЕННЯ ВАЖЛИВОСТІ НАДОСОБИСТІСНИХ СТРУКТУР. Адже вирішення даної проблеми фактично тотожне становленню "самості", бо лише в такому випадку індивід здатен вибудовувати тривкі міжособистісні зв"язки.
З іншого боку, існує величезний страх, а також і цілком реальна загроза, що при перенесенні "центризму" за межі індивідуума, останній підлягає нівеляції, корисливому використанню, ігноруванню його прав та інтересів аж до знецінення людського життя включно.
Функцію надособистісного центру в тій чи іншій формі відіграє, як правило, кілька домінантних ідей. Серед них найбільш вживаними та впливовими є: ідея Бога, ідея справедливості чи істини, ідея нації. Складність проблеми полягає в тому, що всі зазначені феномени поряд із величезною здатністю до очищення "его" і підпорядкування його надособистісним структурам, мають властивість перетворитись на гіперфункцію того ж таки "его". Хоч правильніше,мабуть, буде сказати, що "его"здатне будь-яку ідею перетворити на підпорядковану йому субстанцію.
Так, наприклад, ідея Бога із спільної в тій чи іншій формі всім релігіям формули: "Люби ближнього свого як себе самого", перетворюється в лжемесіанізм, змістом якого є "Я несу вам істину про Бога (про любов, про життя тощо)", де "істина-Бог" є нічим іншим як лише прикриттям експансивності "его"(Я несу). Причому "несення істини" (світового порядку, соціальної справедливості, комунізму, християнської, мусульманської чи якої іншої релігії) передбачає "справедливість" походу власного "Я" і "несправедливість" тих, що протистоять поширенню "місійної експансії". Заперечення завжди розглядається як неприйняття "найвищої істини", а не як протиставлення лжемісійному "его".
В контексті сказаного можна розглянути також ідею нації. Якщо, з одного боку, нація, як надособистісна структура, вимагає відречення від свого его і підпорядкування себе нації-організму, то, з другого боку, національна самоідентифікація ототожнює "Я" і "націю", збільшуючи потенціал "его" в кільканадцять разів.
Індивідуальне "Я", в силу своєї фізичної обмеженості, може поширювати свою експансію лише на відносно невелику територію і кілька десятків осіб, а "Я", ідентифіковане з нацією, перетворюється на "володаря євразійського простору", на "представника найдемократичнішої і найсильнішої країни світу", на "визволителя світу від рабства, соціальної несправедливості, жорстокості, більшовизму, націоналізму і т.ін."
Всі ці явища в тій чи іншій формі утверджують прагнення першості серед світового співтовариства, а самоідентифікація із великим , сильним і пануючим етносом дає "его" відчуття величі і морального самовдоволення.
Під таким кутом зору стала тенденція українства до відмови від власної індивідуальності через втечу від українства і перехід на російські, польські чи які інші позиції, виглядає не як зменшення свого егоїстичного "я", а навпаки, як його утвердження через самоіндетифікацію не з власним, а з пануючим етносом. Відмова від власної індивідуальності (меншовартість) відбувається на догоду збільшення "его", адже самоідентифікація із "битою нацією" не вигідна не лише з меркантильно - матеріалістичних позицій, але насамперед психологічно, з точки зору усвідомлення своєї малості, неважливості.
Таким чином суперечність "індивідуалізм - відмова від індивідуальності" логічно розв"язується. Індивідуалізм - протиставлення, із стратегічною настроєністю на божественність власного "Я-его" цілком закономірно відмовляється від власної духовної суті ( від справжньої своєї індивідуальності, від духовного "Я", від свої національно-духовної ідентичності) задля самовтіхи від переходу в більш "сильні", "культурні", "цивілізовані" структури.
Наш егоцентризм настільки універсальний і всепроникний, що достатньо інтенсивно проявляє себе навіть на українських патріотичних позиціях. Якщо відкинути свідомо-кар"єристичний елемент, для якого будь-яка ідея, в тому числі українського патріотизму є лише "паровозом" власної меркантильності, то все ж виявимо, що і в середовищі людей, які чесно сповідують ідею української державності і здатні задля неї навіть на великі жертви, немає достатньо сильної "внутрішньої структуральної цупкості".
Характеристика цього "морального атеїзму" В.Липинським шокуюче-безжалісна: "державна імпотенція та якась патологічна зненависть до самих себе і до власної держави". [ 5;с.100]. Закономірно, що ця "зненависть до самих себе" викликає тенденцію до поділу на "взаємно себе пожираючї політичні, конфесійні, філологічні і т. п. Групи, та ще кожну з цих груп" диференціює "до мінімальних сполучень по кілька одиниць". [5; с.449].
Можна було б скептично зігнорувати ці нищівні висловлювання, якби сучасна ситуація не була так разюче схожа до тої, що віддалена в часі на 80 років. "Взаємне пожирання" у вигляді "параду розколів" достатньо красномовно свідчить про світоглядну тотожність чи, принаймі, велику схожість головних українських проблем бездержавності.
Стала тенденція до хронічного розколу тим більше дивна і навіть нелогічна, що більшість сучасних державницьки настроєних політичних партій в сфері ідеології доволі однорідні і базуються на трьох основних парадигмах : демократія, антикомунізм, українська державність (нажаль, всі поняття значною мірою розмиті і є змога поліваріантного їх тлумачення). Однак, таке суттєве аксілогічне співпадання, здавалося б, повинно бути міцним фундаментом для плідної співпраці. В реальності ж домінує взаємне поборювання і безконечна диференціація.
Український громадянин ніяк не може втямити: яка різниця між республіканцями, консервативними республіканцями, християнськими республіканцями, християнськими демократами, народними демократами ..., чим між собою відрізняються численні ОУН, ОУН в Україні, КУН тощо. Коли ж про суть відмінності запитати будь-якого політично-партійного діяча, він зразу ж свою аргументацію зведе до ... персоналій. Про вагомість вказаної тенденції свідчить той факт, що в нас цілком нормальним, мало не типовим явищем вважається формування партій не для впровадження певної ідеології, не для здійснення конкретної роботи, а створення партій "під Лідера".
Не відкидаючи жодним чином важливості самого феномену видатної особистості - лідера, харизматичного героя, доводиться констатувати, що політична боротьба між лідерами в основі своїй творчо безплідна, це боротьба між різними "его" за панування одного з них. Причому в цій боротьбі виграє найбільш жорстоке, безпринципне і безжалісне "Его", яке свідомо прямує до своєї основної мети - завоювання власної влади.
Якщо політичний старт більшості націонал-демократичних політиків відбувався через ототожнення себе із ідеєю національного відродження, свободи і справедливості, то диференціація відбувається на основі боротьби за "право репрезентації" вказаних цінностей. Інакше кажучи, боротьба між різними політичними партіями, партійками, відламами і т.ін. ведеться не за утвердження протилежних ідеологічних цінностей, а за одноосібне володіння "правом репрезентації" національної ідеї.
Декларована цінність - "національна ідея", не стає об"єднавчою силою не в силу своєї внутрішньої слабості, як це часто намагаються подати, а в силу декларативності, бо істинною цінністю є бажання ствердити себе. Саме тому діалоги між партіями часто ведуться не в сфері конструктивної співпраці в галузі державотворення, а в сфері вияснення особистісних пріоритетів. Таким чином український індивідуалізм як домінанта психо-філософічної настроєності українця руйнує над-особистісну ідею національного відродження, ідею нації, а значить і державності. Всім відомий анекдот про те, що українці об"єднуються за 5 хвилин до розстрілу. Він має символічний зміст: крім критики нашої нездатності до об"єднання, підсилює дуже важливий елемент - розстріл або, іншими словами, смерть, небуття як примусовий катарсис і каталізатор об"єднання.
Величезний потенціал утвердження надособистісних вартостей в ідеологічно-філософській площині містить в собі ідея органічної нації. Не механічна чи сумативна цілісність, а органічна духовна структура. З цієї концепції випливає кілька суттєвих висновків:
1. Органічна структура складається із внутрішніх кількапорядкових органічних підрівнів.
2. Підрівні будь-якого порядку також є цілісними структурами.
3. Функціонування як основної структури, так і її складових, взаємопов"язане і залежить від якості і кількості внутрішніх зв"язків.
І основне:
Складові органічної структури так само не можуть повноцінно функціонувати без неї, як і вона - без них.
У національному контексті вказаний висновок звучатиме так: нація настільки залежить від функціонування особи, наскільки остання залежить від повноцінного функціонування нації.
Чомусь так склалось в нашій традиції, що самозрозумілою вважається лише перша частина, а друга зазвичай ігнорується. Особа начеб-то не залежить від нації і існує сама по собі, в індивідуалістичній інтровертності, а нація набуває елементу "зайвості" або навіть негативу як фактору тиску чи обмеження особи.
Ця "зайвість" надособистісної структури в практично-політичному виявленні набуває форми відкидання чи неприйняття владних функцій держави. Немає чи бракує культури функціонування влади як уособлення цілісної нації. Причому це виявляється в двох аспектах - і з боку несприйняття влади "підвладними", і здійснення її "власне владою".
Саме слово влада в українському його звучанні містить корінь ЛАД, тобто аналог філософічного Космосу, який протистоїть Хаосу. Його функцією є гармонізація і структуризація розрізнених, а часом взаємопротилежних частин суспільства.
Здатність "давати Лад" можлива лише при глибокому баченні і усвідомленні цілісності національного організму. Функціональна непридатність до владарювання ховається за взаємозвинуваченнями або починає підміняти його на безумовне підпорядкування власній персоні. В такому випадку "владар" перетворюється на "володаря" - того,що володіє, має, а підвладні - на маєток, на живу "річ".1
По суті, описана ситуація підкреслює протистояння "влада - народ". Слід тільки акцентувати, що відповідальність за неї однаково несе як "влада", так і "підвладний". В контексті українського індивідуалізму необхідно підкреслити - підвладний, що перебуває в стані "втечі від свого Я", не здатен вибудовувати повноцінні зв"язки для функціонування цілісного соціуму. Саме він по-своєму "провокує" прихід "володаря", який дає йому суррогатні зв"язки і цілісність, пов"язану із фіктивними або зміщеними орієнтирами (чужа імперія, особа володаря).
Феномен української влади (а, можливо, одна з причин такого довгого та болісного її становлення) полягає в тому, що позитивна, зорієнтована на "становлення самостійної сутності" іпостась українського індивідуалізму однозначно не сприймає насильницького володаря. Тобто, відома формула - "за царя" непридатна або малопридатна для державотворення. Що таке відкидання часто є причиною встановлення чужоземного володарювання, - лише одна сторона справи. Інша, не менш важлива, - в тому, що становлення справжньої української влади можливе лише як влади Моральної, здобутої не силою(насильством), а авторитетом(власне силою) і здатної відновити, побудувати і генерувати внутрішньонаціональні зв"язки в часово-просторовій національній континуальності.
Підсумовуючи державотворчі проблеми українського індивідуалізму, можна сказати, що корінь їх знаходиться в свідомому чи несвідомому змішуванні і навіть заміщенні самості на самопротиставлення. Становлення власної суті (не-втеча від власного "Я") як індивіда, так і нації загалом, відбувається тотожно, а не взаємопротилежно. Нація не може постати як сума "втікачів", вона не нівелює, а , навпаки, "провокує" становлення особистості і її "самості", бо це є джерелом її власного функціонування.
Державотворчі концепції, які ігнорують самостійну сутність особистості (асиміляція в іншу державну структуру) опираються на ліквідацію української самості, на формування маси і спрямовані на знищення духовного єства індивіда, перетворення його з індивідуальності на біологічно-соціальну штучно-уніфіковану одиницю.
Державотворчі концепції, які відкидають ідею національноїх цілісності, приречені на поразку, бо, в суті своїй, замість декларованої глорифікації "самості", культивують самопротиставлення і необмежене зростання "Я-его", що не має нічого спільного із самостановленням і самореалізацією.
Незважаючи на деяку ідеальність, реальним орієнтиром українського державотворення може стати лише дихотомічна єдність "Я-самості" і "Ми-цілісності", що симфонічно поєднує особистісну і природно-духовну надособистісну структуру.
Література:
1. Бойко Ю. Шлях нації.- Париж, Київ, Львів: Укр.слово, 1992.- 126 с.
2. Грабовський С. Українська людина у вимірах ХХ століття : до постановки проблеми. К.: Київське братство, 1997.- 118 с.
3. Грушевський М. Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання. 1920р.// Хто такі українці та чого вони хочуть.- К.: т-во "Знання", 1991.- С.95-133.
4. Драгоманов М. Терроризмъ и свобода. Женева, 1880.
5. Липинський В. Листи до братів - хліборобів. Ппр ідею і організацію українського монархізму. - 1926.- ХLІІІ, 580 с.
6. Махнич В. Историко-культурное введение в политологию// http://www/russ.ru/ Русский Университет.
7. Маланюк Є. Книга спостережень, ч.2.- Торонто, 1963.
8. Мірчук І . Світогляд українського народу: спроба характеристики.- Прага, 1942.
9. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україна.- Прага: Український громадянський видавничий фонд. 1931. - 175 с.
10. Храмова В. До проблеми української ментальності// Українська душа.- К. 1992.- С.3 - 36.
11. Heike W-D. Sie wollten die Freiheit. Die Geschichte der Ukrainischen Division 1943-1945. Podzun - Verlag. 6364 Dorheim/ H. - S. 28.
Вперше опубліковано в журналі:
Філософська думка, 2003, №4, с.90 - 102.
назад
p:
Кожен, хто так чи інакше торкається проблем українського світовідчуття чи світорозуміння, обов"зково відзначає таку рису українства як індивідуалізм. На "стремління до свободи" та " індивідуалізм, що не хоче мати ніяких сталих, міцних основ поза межами індивідуума" вказують в тій чи іншій формі Д.Чижевський, І.Мірчук, Ю.Бойко, О.Кульчицький, Є.Маланюк, В.Гельнер.
