оловним представником німецького вчення містиків Середньовіччя був Мейстер Екхарт. домініканець, спершу пріор монастиря святого ордена Домініканців у Ерфурті - місті, де вже в кінці ХІ ст. існувала латинська школа та певне коло освічених людей. В 1298 р. Екхарт стає вікарієм Тюрінгії, тобто одним із прелатів ордену домініканців, а потім "провінціалом" Саксонії. З 1301 по 1303 рр. він читав курси лекцій в якості магістра у Паризьому університеті.
Джерелом філософії Екхарта, більш значимим, ніж Арістотель, був Платон у тлумаченні Прокла та Августина. Екхарт був знайомий з працями Іоганна Скота Еріугени, сприймаючи від нього основи свого квазі-пантеїстичного (як це здається антикатоликам) розуміння незкінченості нествореного світу. Від еріугенізму йде метод парадоксів Екхарта, заснований на антитезах, та його онтологія, багато положень яких, у свою чергу, передували пантеїстичній діалектиці кардинала Миколи Кузанця. Ствердження Екхарта "Бог - вища простота, в ньому "так" є "ні" і навпаки" підводить вже до принципу "СПІВПАДІННЯ ПРОТИЛЕЖНОСТЕЙ" (COINCIDENTIA OPPOSITORUM) великого Кузанця. Акт творення Екхарт як витікаючу із сутності Бога, тобто вищого блага, потребу. Відповідно Бог не є сукупністю всіх речей, а їх джерелом. Природа не ідентична богові, бо Бог - це вища всезагальність, а природа, "тварне" - лише приватність.
Душа, за Екхартом, - форма тіла (в цьому він сходиться з Дунсом Скотом), в ній поєднуються "сили" (тобто тваринне одухотворення) та "розум" , mens (розумове одухотворення, інтелект). Саме друга частина душі настільки споріднена Богові, що не просто поєднана з ним, але складає одне ціле: "... тут божа основа - моя основа, а моя основа - божа основа" (Meister Eckhardt. Schriften und Predigten. Hrsg. von H. Buttenr. - Leipzig, 1903. - S. 37 - 38). Екхарт створює протилежну формалізмові Оккама теорію Божественна частина душі, вважає він, позбавлена форми, "вона вільна від всіх імен, позбавлена всіх форм і нічим не наповнена, як Бог нічим не наповнений і вільний у самому собі". Екхарт називає цю божествену частинку SCINTILLA ANIMAE - "іскра душі" (Там же. - S. 181). На цій основі і лежить вчення екхарта про аскезу. Але це не плотська аскеза - така вмертвлює тільки "сили", тобто тваринну частину душі. Духовна аскеза, що визначається поняттям ABGESCIEDEN (духовне усамітнення, віддалення від суєтних бажань) рівносильна облагородженню душі, що підчиняється волі людини. Саме тут особливо чітко проступає неоплатонічна основа вчення Екхарта.
Значення проповіді Екхарта виразилося перш за все у визнанні високої місії людини, в котрій (в людині) Бог має потребу і котрій слугує.
Послідовник Екхарта страсбуржець Іоганн Таулер (1300 - 1361), який теж був домініканцем, вважає, що містичне народження Христа у віруючому є не народження істинного Христа, а тільки акт наближення людини до Бога. Він вводить поняття "внутрішньої людини" - людини, яка спілкується з Богом шляхом самовдосконалення і самозанурення, "контемпляції". Він виділяє три рівні пізнання Бога, що одночасно є рівнями пізнання на шляху від "живої людини" до "внутрішньої, духовної людини". Цим, по суті, визначаються рівні пізнання істини. Таулер негативно відноситься до формальної обрядовості, до чернечих орденів та продажі індульгенцій. Заперечуючи поняття "сума благодаті", він висуває ідею "віддаленості" (Gelassenheit) та "бездіяльності" (Untatigkeit), тобто відмова від суєтності, як засобів "занурення в Бога", розвитку у собі "внутрішньої" людини.
Іншим послідовником Екхарта був домініканець Генріх Сузо (1295 - 1366), родом із рицарської родини Верхньої Швабії. Його головною працею була "Книга вічної мудрості" , містико-поетичний трактат в дусі міннезангу. Власне Сузо надав образові Богоматері значення об'єкта поклоніння аналогічно дамі в традиційному рицарському служінню.
У Нідерландах послідовником та сучасником Таулера і Сузо був Ян Рейсбрук ( 1293 - 1381), приходський священник, canonici saecularii. Лише у 60-ть років він вступив у августиніанський монастир Грунендаль біля Ватерлоо, де незабаром став настоятелем. Від послідовників він отримав титул Doctor exstatius. Саме Ян Рейсбрук розглядав екстаз як єдиний шлях прилучення віруючого до Бога. Бог - надсуща сутність всілякого буття, він - безкінечність, невизначена сила і ціль будь-якого існування і всього створеного. Душа - це не частина Бога, а його дзеркало, орган пізнання Бога. Ця функція душі виражається у духовному началі, котре і є породження Бога, не ідентичне йому, але абсолютно ідентичне Сину Божому. Христос присутній сам у кожній людині, тому в ньому поєднюються всі люди. Хоча саме з Екхартом Рейсбрук вів полеміку довкола вчення про відмову від "створнь", вважаючи abgeshieden помилкою, але визнавав вчення Екхарта про потрібність спонукання мирян до міркувань про Бога.
назад
оловним представником німецького вчення містиків Середньовіччя був Мейстер Екхарт. домініканець, спершу пріор монастиря святого ордена Домініканців у Ерфурті - місті, де вже в кінці ХІ ст. існувала латинська школа та певне коло освічених людей. В 1298 р. Екхарт стає вікарієм Тюрінгії, тобто одним із прелатів ордену домініканців, а потім "провінціалом" Саксонії. З 1301 по 1303 рр. він читав курси лекцій в якості магістра у Паризьому університеті.
