Товстий тлумачний словник - ніби гербарій. У ньому тепле довірливе слово відривають від мовної тканини, від матричних підвалин життя, зневоджують до кількох твердих сенсів. Що, наприклад, залишає словник від усіх лабіринтів кохання? "Кохання - специфічний стан межової небайдужости" (дві літери "ж" у сусідніх словах стиснені голосними й жумкотять: набридливі фонетичні комахи). Що знаходимо замість означення смерти? Лише "феномен природньої та незворотньої перервности людського існування". Від свободи залишається либонь понятійне зніяковіння: "Універсалія культури, котра фіксує можливість дії та поведінки в умовах відсутности зовнішнього цілепокладання".
Дзиготлива цвинтарність мови.
Мови як тюрми (покійний Фуко підморгує з потойбіччя).
...Тікати, тікати, тікати, виламуючи гасла словників, перегризаючи дроти універсалій. Заскочити в особисте словотворення. Туди, де всі означення проростають з абеткового коріння. Де свобода вибудовується переліком найближчих асоціацій: сніжно-білий птах над морськими хвилями, розламана ортопедія малого Фореста Гампа, натовпи "оксамитових революцій", All the things she said, відкушене Тайсоном закривавлене вухо Голіфілда, півторагодинний дорожній корк і попереду набридлий "форд" з київським номером (нарешті ти рушив, немитий секонд ґенд, нарешті!). Але від усього цього тхне стандартом, скоромовкою ефемкового діджея, обкладинкою телетижневика. Пошлість супроводжує Свободу зліва. З правого боку - оголеність, барикадні стегна богині Делакруа.
...Пам'ять і Уява - двійко неповоротких виконавців - починають кабінетну археологію Свободи. Реставруються звуки, образи, уламки книжної та дитячої аварійности. Чи не серед них заховані цибулини перших вражень вольности? Гортаються підшивки старих журналів, відшукуються ключі від старих шаф. З антресолів на голову сипляться порохи, трупики молі, вицвіле начиння сімейних альбомів, томи і сторінки Брокґауза, кулінарні рецепти і порожні банячки з саморобними написами: "Мазь Вишневского", "Синтемицин", "марг-цовка" (відсутність називної літери і безглузде скорочення найсовковішого з антисептиків).
Нарешті, перші знахідки: фотографії цеппелінів, "Соляріс" Лема, уривок карти з островами Полінезії повздовж розриву, кольорові схеми шпіонської зброї. Пам'ять відновлює дитячий захват від дирижабів, теплих островів та маленьких пристроїв для вбивства: вони чомусь (чому? -- питаю я себе вкотре, -- чому?) були Свободою. Уява намагається компенсувати втрачене. Образами, цитатами - інструментарієм дорослого мислення.
Надто дорослого мислення.
Безнадійно дорослого мислення...
Дирижаблі
Перша світлина. Виготовлена Норманом Хеллартом і підписана "Повітряний корабель "Граф Цеппелін" в небі Ню-Йорка". Сепієва, припорошена часом, фотографія 1928 року, зроблена з літака (4 тисячи футів над Лонґ Айлендом).
Цей знаменитий дирижабль з порядковим номером LZ-127 був, певно, найдосконалішим із ста сімнадцяти повітряних кораблів, побудованих на Боденському озері, де з початку ХХ століття розташовувалися верфі Фердинанда фон Цеппеліна. При довжині 237 метрів і тридцятиметровому диаметрі, газові двигуни забезпечували LZ-127-ому швидкість 120 км на годину. У 1929 році цей сріблястий монстр за 20 діб облетів земну кулю (35 000 км).
Друга світлина з першої сторінки "New York american" за 7 травня 1937 року. Біла хмара з роздертого вибухом черева LZ-129 "Гінденбурґа", найбільшого в історії повітроплавання дирижабля (256 метрів завдовжки, діаметр - 41,5 м., 88 тонн вантажу, каюти "люкс" і "суперлюкс", обшиті мореним дубом, ампірні серванти, шість гарненьких поступливих покоївок, половина з котрих -- збіднілі російські аристократки, два кухарі з паризьким досвідом, два мурини-офіціанти, срібний посуд, прикрашений перлинами і портретами Фельдмаршала, кімната для курців з колекцією гаванських сигар й панорамним ілюмінатором, кінозал на сорок персон). Над фотографією - десятисантиметрові літери сенсаційного заголовку: "Hindenburg explodes at Lakehurst; 35dead". Такі ж літери-переростки були використані за чверть століття до того для повідомлення: "Загинув найбільший у світі лайнер "Титанік"!!!".
На першій світлині я, попри всі реставраційні зусилля, тепер знаходжу лише один вимір свободи. Особливу свободу слонів, китів і гігантських динозаврів, королівську незалежність великого серед дрібного. Відсутність конкурентів і впевнену повільність пересування - лише як наслідок небуденних розмірів.
Але ж таки Наслідок, погодьмося.
Переконливий як слон.
Свобода - батьківщина слонів.
Жоден сімсот сімдесят сьомий Боїнг не перекреслить монаршої величі "Графа Цеппеліна". Зі швидкістю 900 кілометрів на годину можна, безперечно, долати повітряний океан, різати і рвати турбінами його прозору плоть, але володарювати над ним так, як володарювали велетні 30-их - неможливо. Наповнені газом, вони самі були вітровою плоттю, заледве прикритою тканиною оболонки; блау-газ живив їхні двигуни. Керманичі цеппелінів були не пілотами, а таки капітанами повітряних кораблів. ("Звідки усі ці асоціації?" -- зупиняється археолог вражень. Можлива така послідовність: рок-група Led Zeppelin - її композиція "Мобі Дік" - Білий Кит Свободи -- капітан Ахав).
Друга світлина. Вибухаючий LZ-129 -- один з хрестоматійних образів великої катастрофи (прообразів Останньої Катастрофи?). Щось на штиб апокаліптичного просвітництва: "А тепер, шановне панство, подивіться на руйнування чергової техногенної Вавилонської вежі!".
Руйнування висвобіджує. Цей парадокс пов'язаний із родовим змістом поняття "свобода", зумисно забутим укладачами словників та енциклопедій. Адже, саме Царственний Хаос - колиска вольности, її незнищенний ресурс, батько кожного протистояння Законові. Можливо, Свобода і є лише безугавною аварійністю усього визначеного та заспокоєного?
Румовища тоталітарних згромаджень матерії, праці, духу притягують до себе естетику вольности. Катастрофи титанів, титаніків, гінденбурґів, імперій на мить розквітають дикою, фонтануючою красою. Потім ряска несвободи затягне розкатастрофлений простір, але щасливі(?) сучасники вибухових вивільнень встигають побачити - ніби розрив у дощових хмарах -- ту жорстоку, беззаконну, необгороджену й вітряну сторону буття, яку носії всіх рівнів влади ховають від посполитих...
А ще чомусь згадується Набоков. Чи випадково, що саме катастрофа цеппеліна звільняє героїв "Ади" від Демона Віна? Принаймні, вона здається літературнішою за попереднє звільнення Гумберта і Лоліти тим непереконливим авто, що переїхав матусю Шарлотту...
А ще на тій другій світлині можна побачити причальну вежу містечка Лейкхьорст і згадати, що, на відміну від аеропланів, велетні "LZ" ніколи не швартувалися до грунту, не торкалися землі, а лише стикувалися з особливими щоглами, шляхетно зберігаючи вірність середовищу свого панування. Свобода чомусь полюбляє цілісности й відбігає від зрад. Вона несповна логіки. Адже у тілі кожної з революцій ховається неминучо-вільне зернятко зради.
Острови
Кубинські революціонери випередили усіх. Один з найсимпатичніших слоганів ХХ століття надовго залишиться за ними. Дотепер навіть найнахабніші з піарників не наважувалися "по дорослому" експлуатувати словосполучення "острів свободи" і навряд чи ми скоро почуємо: "Bounty -- острів Свободи!", чи "Gillette series - свобода, оточена морем!"
Шкода.
Адже атрибути свободи так органічно накладаються на волохаті пальми, білий пісок й неозору морську рівнину довкола. Натомість на образ "материка" кочова ефемеріда вольности ніяк не проектується. Тектонічні платформи і зашкарубле коріння минулих епох не підтримують плато свободи.
Не дивно.
Кореневий світ був байдужим до лібертинізму. Предків турбували здебільшого системні поняття, твердо вмонтовані у буденщину рільницьких громад. Відповідно, праслов'янське "свобода" веде родовід від давньоарійського svabhada (буття своїх), яке стосувалося скорше родинного прихиляння особи, аніж вітрової вольности вічних втікачів від влади. Материки ж порджували страх просторової безмежности, очікування орд та навал зі Сходу. Страх пригортав до сильної влади. Сильна влада, почухавши кирпатого носа, казала: "Або Свобода, або безпека - вибирайте!" Мешканці материків завжди обирали svabhada. Коло замикалося, раби піднімали повстання, програвали помпеям і ковбасилися на палях...
З огляду на це, треба бути комуністом, щоби назвати футбольну команду "Спартаком". Приклад геніальної номінологічної інтуїції недалеких (у сенсі часової відстані, зрозуміло) предків. Чому немає спортивних клубів "Евн" чи "Іпатій"? Non plus ultra. Здається, таке писали на іспанських солідах часів Енріке Четвертого під зображенням Геркулесових Стовпів. Але ж брехали. За Стовпами щось було.
Щасливі Острови. Канари. Азори. Зелений Тенериф, 320 сонячних й напівсонячних днів у році.
Далі - хвилі над затонулою Атлантидою.
А ще далі - Багами, Куба.
Але про існування Куби тоді ще не здогадувалися. Знали тільки, що щастя - за стовпами (теперішнім посполитим це також відомо, але вони вчили у школах неправильну географію; азимуту їм не знайти). Освічені верстви темних століть асоціювали ці стовпи з двома мідними колонами Соломонового Храму, що й донині символічно присутні в ритуалах вільних робітників Square Masonry, з Турами таємничих єгипетських шахів, котрими богиня Ізіда щорічно відігрує в Гора загибель світу, з Королівською Аркою таємних містерій Пікколоміні, Руґіса і Парацельса.
Впродовж тисячоліть Свобода залишалася "свабхадою" порохнявих пустель Євразії і ще трошки непевними видіннями Щасливих Островів за Стовпами, де благословенні племена невідомо за що обраних Богом двоногих не знали жодного примусу і гралися прозорими мушлями біля хвиль вічно теплого океану.
Ці сонячно-літні видіння відвідували простуджених бородатих алхіміків у холодних підвалах засніженої Німеччини, гнаних розенкрейцерів під вологим склепінням шотландських замків, ув'язнених ересіархів в цитаделі Святого Янгола, вчених монахів в скрипторіях бенедиктинських монастирів, паломників на руїнах Єрусалиму. Вони бентежили венеційських капітанів, захоплених Гібралтарською течією, збіднілих арагонських королів, чорношкірих піратів з Мальорки та Ієроніма Босха перед вівтарними дверима з медальонами Paradisus. Вони виникали серед гамору й хмільного повітря портових таверн і райдужні папуги вітали їхнє прибуття іспанськими матюками. Вони були лише видіннями, а поруч, на смердючих вулицях середньовіччя, мешкала тисячолітня приреченість на вибір поміж небезпечною волею і підвладною безпекою.
Але у тих видіннях стверджувалась неконтинентальна Свобода.
Лише авторитети Цибатого Відродження - Марсіліо Фічіно, Бенвенуто Челіні, Аньоло Фіренцуоло - вивільнили Свободу з монументальних обіймів оборонної необхідности, зробили її синонімом італійського "вар'єта". Карнавал гуманізму підхопив трофей, повернув материковим націям і визолотив правозахисною фарбою. Але це вже була свобода-без-островів, воля з чорнильним присмаком юридичних трактатів. Себто, не моя Свобода.
Соляріс
Створений Станіславом Лемом образ Тіла Без Органів - всепланетного мислячого Океану -- нервував не найгірших інтелектуалів. Тарковський, Мамардашвілі, Микушевич... Останній домислився до страхітливого афоризму: "Бог поза Трійцею був подібним до безформного мислячого Океану Соляріса". Тут ми відмовляємося солідаризуватися із Володимиром Борисовичем. Інакше доведеться визнати, що моністичний Бог мусульман та іудеїв живе на планеті з тою ж назвою, що й популярний тираспольський коньяк.
Іноді мені здається, що Тіло Без Органів - останній і межовий з образів Свободи. Океан-без-можливости-Островів - квінтільони тон драглів, спроможних приймати будь-яку форму, продукувати будь-які сенси, рішення і події, змінювати орбіту планети і відповідати мовчанням на всі загравання чужинців. А також гратися у "мімоїди" та "симетріади":
"...Одного чудового дня під поверхнею Океана виникає темне широке пласке коло з нерівними краями, наче залите смолою. За кілька годин воно починає ділитися на частини, сегментується й досягає поверхні. Спостерігач міг би заприсягтися, що під нею відбувається страхітлива боротьба. Сюди звідусіль мчать подібні до викривлених ротових отворів, забганковані кратери, нескінчені вервиці кільцевих хвиль громадяться над розлитим углибленим смоляним привидом і, здиблюючись, падають униз. Кожний такий стрибок сотень тисяч тон плазми супроводжує розтягнутий на секунди, липучий й чвакаючий грім".
Він грається, тому що вільний.
Він вільний, тому що один.
Він - щасливе заперечення діалектики.
Бо, якби на Солярісі було два океани, виникли би відразу усі ці гегельянсько-марксистські прибамбаси: "стрибки з кількости у якість" і "заперечення заперечень". Пристойна планета перетворилася б на ілюстрацію лаовайського "ян-інь" та ріпснімадівського "інь-ян". На тлі "боротьби протилежностей" з мічурінською швидкістю розплодилася б усяка морська сволота і Гамлїтові ніколи би не випало купатися у жодному з цих океанів, уражених діалектичною гангреною. Нехай вже краще чвакає грім.
Шпіонська зброя
Таємні війни завжди супроводжували боротьбу за волю. Сили несвободи перемагали у відкритих протистояннях злютованістю народних мас, великими арміями і важкою технікою. Свободі залишалися шифровані трактати філософів-лібертинів, загони недобитих партизанів і мрійників, конспірація таємних товариств, ліжкові інтриги завзятих красунь, кораблі корсарів і шпіонська зброя.
"Закон - справа публічна, свобода - справа таємна", -- казав у ХVIII столітті Мауріціо Вентура, вчитель мессіра Каліостро. Переконуючи віденських відступників-феброніанців у вищості загальноцерковної ієрархії над орденською, він першим застосував безгучний пістолет з отруйними кулями. Не виключено, що саме безгучна діяльність Вентури підготувала грунт для гучної булли Папи Климента XIV "Dominus ac Redemptor", що нею у 1773 році Європу було звільнено від єзуїтської опіки. Можна лише пошкодувати, що Фанні Каплан не мала такого вчителя. Принаймні, він пояснив би тій дівчині, що паста кураре, якою змащують пропили в кулях, втрачає отруйність через одинадцять діб після виготовлення.
Таємна зброя завдала імперіям немалих втрат. Посвячені у таємниці спецоперацій стверджують, що лише застосування англійським агентом на псевдо "Трікстер" електромагнітного імпульсатора врятувало Єльцина від арешту 19 серпня 1991 року. Коли група офіцерів КДБ, виконуючи наказ Крючкова, виїхала на дачу першого російського президента, "Трікстер" прилаштувався до їхньої кавалькади і двома трисекундними включеннями імпульсатора спровокував серцеві напади у шоферів. Одна з машин перекинулася, екіпаж іншої вирішив перечекати. Поки відбувалися ці шляхові пригоди, Єльцин дістався до Білого Дому, підбився на танк і розвалив СРСР.
Сусідство Свободи і шпіонської зброї завжди відчували митці. В алхімії вивільнення остання грає ту ж роль, що "червона субстанція" в трактатах Папи Сільвестра Другого. Постріл з пістолету-авторучки звільняє героя пелевінського "Чапаєва і Пустоти" від збоченої реальности; подібна ж стріляюча авторучка "Стінґер" (була на озброєнні агентів Мі-6 у 40-і роки) стала моделлю для скульптури Дейва Рассела "Актуальна відкритість". Містерію висвобідження з технікою бійців невидимого фронту пов'язує саме невидимість...
Кінематограф відчув цей зв'язок, довів його до карикатури і власного заперечення у сиквелах "Рембо": нормальних людей регулярно нудить від знаменитої сцени, де оператор таємної зброї нищить танки імперії зла на чолі басмацької кінноти.
Для приховування шпіонського начиння його вмонтовують у побутові пристрої. Пистолет Wable@Sckott калібру 6,35 мм американські кулібіни 50-60-их вмонтовували у люльки, в пряжки брючного ременя, у підбори та чернецькі посохи. При цьому всі названі речі не втрачали своїх первинних функцій. Але наскільки ж висвобіджувалося їхнє буття, як вільно ускладнювалася, завдяки новому призначенню, їхня доля! Деякі з цих предметів доживають вік по музеях.
Не виключено, що відпочинок всього сущого, брутально використаного Свободою для самоствердження, обов'язково набуває експонатної форми. Приклад: 356 пам'ятників Симонові Болівару на площах латиноамериканських міст.
Але це вже не моя історія Свободи. Їй не влізти до найменшої з моїх антологій.
Гасло
