арешті ми дожили до тих часів, коли будь-яке пряме (безпосереднє) потрактування подій і фактів культурного поля сприймається як моветон. Тільки сковтнеш слину і приготуєшся виголосити: "Пан N.- рустикальний графоман", або написати: "Пані F. - креативна мудачка", як перед очима встають віртуальні шереги самозакоханих кретинів з тою ж самою претензією на знищення культурного ворога. Відповідно актуалізуються пошуки непрямої інтерпретації, спокуси можливих фільтрів та посередницьких (одночасно - деривативних і перверзійних) дискурсивних просторів, в межах яких виявилося би доречним ускладнення самих процесів розуміння й потрактування. Крізь такі фільтри запізнена плазма вітчизняної культури може відшукати собі структуру, глузд і, зрештою, актуальність.
Позаяк досі така "конструктивність" у нас є екзотикою та альтернативою, вартувало би визначити власне самі "станції деконструкції". Найголовніші ознаки цих топосів, як бачиться, наступні:
1) самодостатність власного мовно-символічного "конструкта", як підстава можливості створення нормативного ресурсу перекодування;
2) зорієнтованість на пануючі (можливо, на репресуючі) дискурсивні пріоритети; звідси - відносна універсальність текстового коду, застосованого при створенні "станції";
3) наявність у самому фільтрі певного "ретродискурсу", як структурної матриці, зорієнтованої на послідовно-хронологічну (історичну) розгорненість власне української культури;
4) відсутність критики як внутрішньодискурсивного протистояння сенсів.
Відповідно, у якості таких фільтрів неможливо використати ні, скажімо, тексти пісень М.Поплавського (відсутня перша ознака), ні прозові тексти Т.Прохаська (відсутня друга ознака), ні тетралогію про пригоди Гаррі Поттера (відсутня третя ознака), ні писемне виробництво І.Бондаря-Терещенка (відсутня четверта), ні живопис Іздрика (відсутні усі ознаки). Натомість існує письменник, творчість якого напочуд вдало лягає в "блакитну зону" усіх чотирьох координат запропонованого топосу.
Це - Лесь Подрев'янський.
Саме в текстах Подрев'янського ми знаходимо альтернативну символіку для перекодування (точніше: трансґресивного переозначення1) більшости складних апорій та зніяковінь української культурної плазми кінця ХХ - початку ХХІ століття. Так, до прикладу, сумнозвісну ідеологічну суперечку про "духовність" як наскрізний культурний імператив, що у ній українська критика безнадійно і кволо борсається вже років зо п'ятнадцять, автор "Гамлїта" перекодовує на оригінальний образно-символічний комплекс. Це відомий уривок з монологу персонажа п'єси "Павлік Морозов":
Кругом хуйня. Заябують мене питання сучі:
Шо лучше - бездуховність, розпатлана самиця злоїбуча,
Шо верхи на скаженім бугаї
Шаленим чвалом мчить в пампасах предранкових
У нікуда? Або духовність смирна, що перстами,
Покрученими від поліартріту,
Показує нам, де дорога к храму?
В храмі тім залізо ржаве лежить у різних позах
І гнила картопля...
О, блядський смисл життя, якщо ти єсть!..
Апелювання в останньому рядкові до "блядського смислу життя", себто до межового й непротиставленого сенсу усього традиційного існування українських митців (усіх цих Іванів Опанасовичів Харченків, Іванів Яковичів Вареників, Омелянів Косопиздів, Харитонів Уйобищенків та Шльом Гомельських), можна зрозуміти як плідний виcтриб з дискурсивної апорії шляхом трансґресивного (або квазітрансґресивного) переведення об'єкту до вищого рівня системного обумовлення.
Ненормативна лексика також (й першочергово) може розглядатися в якости порушення лінійного процесу писемности (ширше - метависловлювання). Себто, в якости підстави для трансґресивного переходу, відкриття особливого транзитного вікна, що його пророчили Бланшо і Фуко. Перший описував його як "акт, що відбувається радикально поза спрямованістю", а другий вбачав у ньому можливість "непозитивного твердження". Несучи -- як слова-у-собі -- потенціал культурного руйнування, усі ці "хуї" та "пиздоватизми" в лексиці Подерв'янського перетворюються (у форматі "слів-для-присутности") на ресурс свободи, на специфічне утвердження естетичного позитиву. Фуко передбачав щось подібне. У своїх працях він раз-у-раз звертався до можливостей, що їх надає інтерпретаторові некласична література на кшталт романів маркіза де Сада та Батая, де "мова відкриває своє буття у подоланні власне кордону мовности"2.
Автор цієї рефлексії переконаний, що міждискурсивне і парадоксальне поєднання академічної термінології з ненормативною лексикою може дати плідні і перспективні семантичні конструкти на кшталт "пиздомодерну", "єблоконцепту" чи "трансохуєнносного семантобляддя". І якщо зараз вони здаються лише стьобним виштуковуванням, то через десять-п'ятнадцять років ці терміни можуть увійти в нормативний інструментарій інтелектуальних практик. Такі конструкти дозволять майбутнім культурологам трансґресивно долати кордони мовности й наближатися до глибинних пластів шизопсичної семантики, передбачених Лаканом.
Як би там не було, але здається зрозумілим: якщо суб-дискурсивний топос п'єс Подрев'янського дає собі раду з перепризначенням широких смислових теренів, то тим легше й органічніше він зможе "відфільтрувати" актуальну складову конкретного згущення культурної плазми. Напрям потрактування підказав авторові цього тексту мистецтвознавець Віктор Мельник у статті "Обережно двері зачиняються... кінцева"3, де він піддав деконструкції проект івано-франківського художника-концептуаліста Ростислава Котерліна "Кінець кінцем". Відчуваючи симпатію і до Мельника і до Котерліна (культурних фігур дещо індоктринованих, але щиро ентузіастичних), автор вирішив провести корпус культурної плазми, ідеологічно споріднений з концепціями "родичів Станіславського феномену", крізь структурно-семантичний фільтр автора "Гамлїта".
П'єсоподібний текст, який утворився у підсумку такої вправи, концептуально не претендує ані на переконливість, ані на ідеологічну нормоцентричність. Його поява -- це, скорше, претензія на створення додаткового дискурсивного ресурсу, альтернативного академічним спробам української культурології (в більшості своїй базованим на безнадійно застарілій методології) зрозуміти перебіг сучасного мистецького процесу. Зайвим, думається, є також нагадування, що жодний з персонажів нижченаведеної деконструкції не має прототипу у станіславській мистецькій тусівці.
Пупець-залупець
присвячується редакторам мистецьких часописів
Халярвій Тхір - сучасний митець, достроково посивілий у боях за аванґардизм, постмодернізм, трансподорвізм та подібну до того всього й нецікаву українському народові хуйню. На вигляд - 50 років.
Анапастій Стінґер - нескорений і сильно п'ючий пиздобол.
Пуцькусай - бздилуватий кічушник і також пиздобол.
Бодхимудха - прибулець з планети Муму. Зелений, голомозий, ні во шо нє втикаєтся.
Опанавт Жиромирович Бердиклітер - муляр-антиглобаліст.
Дискета - сімнадцятирічна фуршетна подорва з нєрвним і многократно іспользованим ліцом.
Найк - ідейний натхненник рок-групи "Алупа Онская".
Тамачуча - даун.
Дія відбувається у виставковому залі місцевого Осередку пупєрного мистецтва ім. Брітні Гапусяк. Це замацане місце з багатьма наслідками мистецьких пиятик на підлозі, стінах і в повітрі. Під стелею напнуто баннера з написом: "Хуй вам всім в рєпу! Станіславського феномену не існує!" Під баннером п'є "Оболонь" і чухає брюхо Найк. Напроти нього сидить припездяний навколомистецьким життям Тамачуча з лопатою на брудних колінах і забальзамованим трипільським дракончиком у руках. Дракончика покладено в іграшкову труну з давньоарійською символікою. Даун схлипує (клінічно, але не затримливо). Під картиною Пуцькусая, розмальованої на штиб кацапського палісаднічка, сидить сам автор картини. Він нервово поглядає на канкрєтно поведеного і в дупу бухого Стінґера, який марно намагається витерти Дискеті забльованого писка.
З'ява перша.
Пуцькусай (Стінґерові): Обережно, пацана-сан, ти ж їй око вибереш...
Стінґер (Пуцькусаєві): Не пизди... Салдат рєбьонка нє забздіт.
Тамачуча: Тихше, товариство... (Схлипує) Старожитне звірятко спить...
Стінґер (Тамачучі): Га-а-а!.. Пиздець твоєму звіряткові... (Бридко регоче і попадає Дискеті пальцем у ніс) Опочки...
Дискета дико реве і блює.
Найк: Треба їхати у Делятин, бля буду...
Дискета продовжує дико ревіти і блювати.
Стінґер: Оце енерґія, оце драйв пре з пацанки, я їбу... Хвонтан на три метри!.. Саша Бренер відпочиває... (Міряє кроками забльовану підлогу) Чотири з ліхуєм метри! Хвеміністка якась, весь пиздець...
Найк (Стінґерові): Ти ще фонтанів не бачив, рагульониш. От ми лабали емпровз на пленері того року... Драйв котив нев'єбєнний. Такий драйв два рази в житті буває, а потім - тапки, ліміт ізчєрьопано... А тоді на пленері Суслік как блєваньот в публіку, бля буду... Дєвок заліл блєватою по какарди і вони також блювати почали. Ото були фонтани, на вісім метрів! (Дискеті) А ти, мала, не кремпуйся. Всьо нармальна, всьо хуєтєнь. Принцеса Ксена фємінізм разрєшіла...
Дискета припиняє блювати і з кволою вдячністю посміхається Найкові.
Стінґер: Але ж, пацани, який перформенс, яка енергія пре! Це ж можна робити про таке цілий часопис... (Захоплено) Ото була би тепер відеокамера!.. І фільм можна зняти нехуйовий.
Пуцькусай: Треба на грант розписати. На тридцять тисяч баксів.
Дискета (витирає писка): Я й за триста баксів на десять метрів блєвану. (Тупо регоче.) Ні, на одинадцять... Я ще пердіти можу.
Пуцькусай (повчально): За триста буде лише свинство. Мистецтва не буде. А за тридцять штук те ж саме - вже мистецтво.
Найк (схвально): Втикається пацан!
Пуцькусай: Треба буде депутатів запросити.
Найк: Нахуя?
Пуцькусай: Як то "нахуя"? Для понтів, для піару. І ще так... Вони ж у блюванні рубають, сам бачив.
Найк: А якщо комусь з них на піджак попаде?
Пуцькусай: Та вони звикли.
З'ява друга
До приміщення Осередку входять Тхір, Бодхимудха
і Бердиклітер. Тхір наступає черевиком на
блювотину і починає матюкатися.
Бодхимудха (продовжує якусь думку): Шлунок - це також маґічна машинка. Орґіастичні містерії на діонісійних святах...
Стінґер: На пиздосійних святах?
Бердиклітер (похитуючись й гидко відригуючи шлункове повітря, Стінґерові): Срака дошка... Космополіт... Ненавиджу...
Стінґер (плямкаючи в бік Бериклітера): У-сю-сю-сю...
Тхір: Хто ж так підлогу засвинячив?
Пуцькусай (запопадливо): То Дискета. Вона блює на чтири метри. Перформенс. Можна до Києва везти. Церату там розстелемо...
Тамачуча (Котові): Вони мені ледве не разбудили тотема. (Показує товариству труну з дракончиком.) А він би прокинувся і зжер вас усіх тута. Гам-гам... (посміхається даунською посмішкою) Тваринка бо ж правильна, старожитна.
Тхір і Бодхимудха сідають біля Найка. Тхір бере
пляшку з пивом і сьорбає з неї піну.
До них приєднюються Стінґер і Бердиклітер.
Стінґер (Найкові): Посунься, конь пєдальний, дай Жиромиричу сісти...
Тхір (викидає пляшку): А шо, справді було чтири метри?
Пуцькусай: Не до сумніву.
Найк: Стопудово.
Тхір (натхненно): Це ж, дійсно, може бути провокативний неономадійний метаавангард... Тіпа, ми всі блюємо, а в цей час відео показуює Бодхимудху. Він тіпа сидить, медитує, мантру читає про пріхуєлого їжачка... (З виразом самоповаги на обличчі.) Круто!
Бодхимудха: Але я у блювотинні не буду мантру читати.
Тхір: Ні, брате, ти нє врубався. Ми усі, крім тебе, будемо блювати у галереї, а тебе будуть показувати там по відео, шо ти в Карпатах сидиш у позі лотоса (Демонструє позу.) і нєв'єбєнно медитуєш. Весь такий просвітлений, у жовтому, з гірляндами квітів та іншої поїбєні, і біля тебе лежить гола Дискета, зв'язана ланцями, дротами, а даун її б'є нагаєм по сраці і либа в нього дев'ять на дванадцять, отака (Показує на бридкий вишкір забальзамованого драконячого писка). Мазохістський концепт такий теж...
Найк: Ну, бля, замутіл... Вєсь піздєц і цьоця Зося... (Шукає пляшку) Хто за пивом піде?
Стінґер: Мазохізм вже нецікавий. То вже робили хлопці... Нехай вона краще буде у чорній паранжі і кедах, як терористка...
Дискета (замислено): Але якщо я буду лежати гола чи то у кєдах, то в галереє вже тоді не буду блювати? Ви ж так не зможете, як я можу. Не подумали про це, отож бо...
Всі замислюються над її словами.
Тамачуча (показує компанії дракончика): А ось у нього пупець.
Стінґер: Залупець.
Тамачуча (тупо): Ні, то пупець.
Стінґер: Пішов нахуй!
Найк: Хто, бля, за пивом піде, питаю, йобані митці?
Тамачуча (плаче): Пупець!
Бердиклітер (раптово і голосно): Треба нам, козацтво, зібратися в мене і таку картину намалювати: стоїмо ми всі, і кенгуру стоїть, і коала стоїть, і Муму з Гєрасімом і Гітлер стоїть...
Пуцькусай: І депутати стоять.
Стінґер: І хуй стоїть.
Бердиклітер: І він теж. Усі стоять і блюють. І назвати ту картину "Ніщо".
Бодхимудха: "Ніщо" стояти та блювати не може. Це ж апофатичний...
Тамачуча (плаче і кричить): Пупець!
Всі замовкають в алкоголічному зацепенінні.
Пуцькусай (тихо-тихо): Всі люди як люди, а я суперстар.
Кінець.
назад
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
арешті ми дожили до тих часів, коли будь-яке пряме (безпосереднє) потрактування подій і фактів культурного поля сприймається як моветон. Тільки сковтнеш слину і приготуєшся виголосити: "Пан N.- рустикальний графоман", або написати: "Пані F. - креативна мудачка", як перед очима встають віртуальні шереги самозакоханих кретинів з тою ж самою претензією на знищення культурного ворога. Відповідно актуалізуються пошуки непрямої інтерпретації, спокуси можливих фільтрів та посередницьких (одночасно - деривативних і перверзійних) дискурсивних просторів, в межах яких виявилося би доречним ускладнення самих процесів розуміння й потрактування. Крізь такі фільтри запізнена плазма вітчизняної культури може відшукати собі структуру, глузд і, зрештою, актуальність.
