11
...Чим далі вони заглиблювалися у місто, тим химерніші архітектурні фантазії підносилися обабіч їхнього шляху. Опадлійське бароко здавалося невичерпним щодо оздоблення фронтонів, фризів, ніш, медальонів та архітаврів. Кумедні малахітові мавпочки з рубіновими очима гасали між вікнами і підтримували карнизи, діабазові чаплі танцювали навколо гранітних рюмерів, алебастрові гобліни визирали з бірюзових, опалових та оніксових глибин ліґурійських, мавританських, турецьких лоджій, бронзові мартихори відкривали шаблезубі пащі на раменах рустованих контрфорсів, чавунні гемони звивалися в судомах і показували небу викладені бурштином язики, жадаїтові хвости і нефритові геніталії, ховалися від небесного гніву під барабанами куполів, шпилів та флюґерних кампанелл; порцелянові галери плили мідними дахами, здіймаючи латунними веслами скляну піну, носи й вітрила бронзових галеонів вистромлювались з ростальних апсид й розсували колони, за якими чаїлися яшмові левіафани, мельхіорові коропи, обсидіанові кракени, ортоклазові восьминоги, теракотові горгули та залізні скорпіони. Вирізблені з суворого сірого каменю лицарі вклякали перед мармуровими красунями і велеможні базальтові посадовці грізно і зичливо підносили золоті скипетри, держави, пергаменти і посохи над свинцевими і чавунними решітками, незчисленними, як піддані світових імперій. Анемподест заледве встигав здивуватись вибагливості чергової споруди, як наступний будинок перевершував її строкатістю фактур і кількістю витребеньок. Один з палаців прикрашали сороміцькі горельєфи, вирізьблені з рожевого каменю. Величезні мавпи (чи, може, волохаті клишоногі гостровухі дикуни) вигадливо дефлорували поставлених у різноманітні пози дбайливо зачесаних дівчат та хлопців. Задивившись на горельєфи, прочанин не зауважив чергового уламку під ногами і боляче вдарився. Він спрйняв біль як заслужену кару за неприпустиму цікавість і постановив собі не дивитись на оголені статуї.
Перед фасадами палаців були насаджені ялинки і невідомі йому пірамідальні дерева з густим сіро-блакитним листям. Сріблясті стовбури найбільших рослин овивали бронзові ланцюги з гербами та прапорцями. Мармурові та гранітні сотворіння з хижими ликами, припнуті цими ланцями, сурмили в прозорі мушлі, охороняли широкі сходи палаців, балюстради і ковані брами.
Більшість споруд була занедбана, шиби розбиті, або запилюжені, клумби позаростали бадиллям, але у двориках де-не-де чулися голоси і на вулицях почали зустрічатися зграйки строкато вдягнених тубільців у незмінних напівмасках.
"Добридень, Маско! Добридень, Маско! Добридень, Маско!.." - повторювалося і множилося вулицями Картагени. Марципанова Акробатка чемно й моторно розкланювалася із зустрічними фіґурантами, а прочанин з кожним кроком все вдаліше копіював її привітальні вправи.
Вулиця, затиснута триповерховими палацами, несподівано улилася до круглої площі, прикрашеної бовванами невизначеної - а, скорше, подвійної - статі, а також статуями страхітливо мускулястих чоловіків з настовбученими у бік гермафродитів прутнями. Холодний гірський вітерець напинав червоно-сині веларіуми, натягнуті між портиками, що оточували забрукований простір. Велика будівля, притулена до схилу кораблевидної скелі, вгадувалась за їхніми колонами. Її видовжені куполи підносилися над Картагеною, немов срібні шоломи велетенських охоронців.
"Славетний Катарактний Театр, -- показала на куполясту споруду Сапфіра. - Увечері ми підемо туди по Німу Розвідницю".
"А що вона там робить?"
"Вона теж грає у "Мнемозаврі"".
"Кого?"
"Танцюристку Таїс, бактрійку Айшу, Жанну Гентську, Матаатарі, Лукрецію Невес, Цюй Лі, Вальмару де Совінар, Маґалу Фрай... Кожну жінку, котра танцює в обложеному ворогами Місті. Ми беремо сюжети для "Мнемозавра" з репертуару чотирьох світів".
Сапфіра завернула до бічного портика. Анемподест зауважив, що у центрі площі стоять мажи і вози з відпочиваючими опадлійцями. Їх було не більш як півсотні. Деякі спали під веларіумами, на бруківці.
"Що це за табір?"
"Це - Карнавал".
Прочанина пересмикнуло від образи. Не для того він тут, щоби вислуховувати невдалі жарти. Помітивши його гримасу, Марципанова Акробатка підтвердила:
"Так. Ті, що на возах і під тентами - офіційна частина Карнавалу. Як і встановлено від початку Сущого - на Ринковій Площі, у центрі міста".
"Але ж вони сплять".
"Карнавал триває вже триста років. Не можна ж безугавно веселитися три століття. Люди все ж таки".
"Карнавал триває задля Карнавалу?"
"Не зовсім".
"А нащо?"
"Для витиснення Абсолютного Зла злом звичайним. Адже Абсолютне Зло - це те, що після Карнавалу".
"?"
"Зараз побачиш Музейну Колекцію і тоді вже все зрозумієш".
"Сподіваюсь", -- промимрив Анемподест і ще раз озирнувся на сплячих карнавальників. Тепер він зауважив, що вози дуже старі, розсохлі, майже розвалені, а бруківку Ринкової Площі у кілька шарів вкривають ковдри, подушки і ліжники з козячої повсті. Великі смугасті коти вешталися тим ганчір'ям і хтиво нявкали.
Він задивився на котів і ледве не загубив поводиря. Сапфіра швидким кроком пройшла крізь портик і вже завертала у бічний провулок. Прочанин чимдуж побіг за нею. Обличчя під маскою одразу вкрилося потом. Він наздогнав дівчину перед чорним фасадом споруди, яка нагадувала костьол єзуїтів у Львові, але перевищувала його розмірами принаймні втричі. Над арочним входом вигинався щербатий напис:
Pantodape historia1
Напис дублювався ще кількома абетками, літери яких Анемподест вже бачив на монолиті у Райдужній Горі. Сапфіра потягнула за кільце масивні двері і увійшла до Музею. Прочанин рушив слідом, попередньо перехрестившись і поклавши руку на держално кинджала.
Він очікував побачити величну залу, а опинився у маленькій, захаращеній шафами і комодами кімнатці. За масивним столом, що займав третину музейного передпокою, сидів добродій у довгому повстяному жупані і без машкари. Його невиразне, євнухоїдне обличчя було крейдяно-білим, круглі очі поглипували. У піднесених бровах і густих зморшках лоба застиг задавнений переляк. Тільки ніс добродія був видатним: хрящатим, з нервовими крильцями, які безперервно ворушилися, немов напнуті появою прибульців.
"Познайомся, Витискуваче, це - Пйотр Шун'ята, широко знана серед тутешніх племен і народів особа -- відрекомендувала добродія Марципанова Акробатка. -- Ми ще називаємо його Гімнософістом2 за його незбагнену любов до іноземної мудрості. У Східному Квадранті, уяви собі, деякі мудреці вважають, що праматірною субстанцією всіх світів була найзвичайнісінька Порожнеча... Так от, три тисячі триста актів тому цей непереможний зух грав у "Мнемозаврі" Орфея, а дочка останнього Великого Стратега була тоді нашою Евридікою. У нього, зрозуміло, нічого не вийшло з урятуванням коханої і Евридіку просто на сцені Театру зжер приблудний гоблін, що грав Владику Гадеса. Завдяки цьому от героєві припинилася остання правляча династія Опадло".
"Як я вас всіх ненавиджу..." - зітхнув Пйотр.
"Переселяйся".
"Куди? Ви ж, волоцюги, усюди живете..."
"У Гадохху, наприклад. Там вже точно нікого з нас не зустрінеш".
Шун'яту пересмикнуло. Він підвівся, забрязкали ключі.
"Чекай, -- зупинила його Сапфіра, -- я ж тебе ще не познайомила з новим Витискувачем".
"А що, я його не бачу? -- огризнувся невдаха. - Такий самий, як і всі попередні. Нічого не тямить в Особливій Обороні, маску носити не вміє, сопить як простуджений кобольд, а ще хоче попити водички з Потоку Хореф і після всіх пригод переселитись у Вічну Візантію".
"Послухай но, чоловіче, -- втрутився до розмови Анемподест, якого за живе зачепило порівняння з якоюсь недужою істотою. - Я може й не тямлю нічого у вашій обложній стратегії, але ні потоків ні візантій не виборюю. Я лише йду молитися про спасіння своєї грішної душі до Святого Божого граду Єрусалиму".
Пйотр уважно подивився на Анемподеста непорушними глипалами, промурмотів щось невиразне, і, як здалося прочанинові, примирливе. Потому він заходився відчиняти замки на залізних дверях. Робив він це майже з насолодою, ретельно відраховуючи ключі фунтової зв'язки, прислуховуючись до різноманітного клацання замикаючої механіки. Після всіх потрібних обертів та натискань двері безгучно втопилися у стіні і з жовтуватого простору за ними на прочанина дихнуло теплим сухим повітрям. Це повітря пахло терниною, корицею, перетертою м'ятою і послідом ящірок. Анемподестові пригадалися серпневі ночі у Михайлівському монастирі, щовечірній подих степового вітру, котрий навіював гріховні думки, заважав спати і молитися.
"Де ти сховав Глобусового заповіта?" - спитала ключаря Сапфіра.
"Я не ховав, -- заперечив Гімнософіст. -- Він там, де зберігаються всі заповіти Обраних Хорефа. У сап'яновій теці Semata Lygra3, у четвертому кабінеті архівного відділку Destinata4. Ти можеш хоч тепер пройти туди і зняти для себе копію у встановленому порядку. Там є папір і чорнила".
"Добре, -- одразу погодилась дівчина. - Тоді я лишаю Витискувача на тебе. Маєш ознайомити його з історією Особливої Оборони. Зустрінемося за годину біля опудала василіска".
Вона щезла за дверима. Луна від швидких кроків Марципанової Акробатки прокотилася через передпокій і згасла.
"Легковажна панянка!.. -- розтягнувся у відразливій посмішці ключар. - Невже вона справді думає, що триста років такої історії можна розповісти за якусь там годину?.. Тут цілого тижня не стане..." -- впевнив прочанина ключар.
Пройшовши крізь двері, Анемподест потрапив на гвинтові сходи. Він двічі вдарився потилицею, поки не призвичаївся до економного маршу чавунної спіралі. Пйотр тупотів попереду, бурмочучи, наче молитву:
"... Ми всі тут чужі. Нащо ми сюди прийшли, хто нас кликав? Звідки йдемо ми? Куди? Чому кожне з місць визначено як "не наше"? Нас ніхто не чекає, ми всім остогидли, всі хочуть бачити замість нас щось інше. Невідомо що, лише б тільки інше... Ми небажані гості, через нашу небажаність ми стаємо лише собою, порожнечею, місцем від'ємності, але вперто ображаємось на безпритульність... Чужинці... Сліпі кошенята... Гадохха? Ви лякаєте мене Гадоххою? Ха! Чим ваша Опадло краща за Гадохху? Чим одна назва порожнечі краща за іншу? Що ви витискуєте? Порожнечу... Що приходить замість неї? Порожнеча в іншій масці, в іншій назві та іншій мові, і ми знову непрохані гості, чужинці, зайди. Витискувачі нічого в нікуди..."
Балакучий ключар вивів Анемподеста у темний прохід і раптом зупинився, витяг з кишені і запалив від кресала свічку. Її світло виокремило з мороку мармурову плиту, пригвинчену до стіни коридору. Гімнософіст обмахнув з пам'ятки павутиння.
"Подивися, чужинче, на цей скалок бундючних часів, на цей витвір батьків-засновників безглуздого Карнавалу... Тобі добре видно? Ти можеш прочитати цей напис? Ні? Я тобі перекладу... Послухай, що тут було вирізьблено, на цій стеллі, триста двадцять п'ять років тому священою мовою Вічної Візантії:
Карнавал - перевернений світ
Карнавал не знає розбіжностей між акторами
і глядачами. В Карнавалі всі учасники активні.
Закони, заборони, обмеження, ієрархії і пов'язані з
ними страх, пієтет, етикет на час Карнавалу
втрачають своє значення.
Карнавал єднає, примножує, лучить священне
з буденним, високе з низьким, велике
з малим, добро із звичайним злом...
І таке інше...Ти розумієш чужинче, що тут написано? Тобі не смішно? Якби хтось тепер, через триста років безперервного Карнавалу, вийшов до тих машкарадних сплюхів на Ринковій Площі і проказав би їм усю оцю велемовну теорію, то щоб вони зробили з ним? Побили б камінням! Розірвали б на дрібнесенькі клапті і нагодували б ними котів!"
"Що ж правило за первісну мету Карнавалу?"
"З якої ти явності, чужинче?"
"З тої, яку ви називаєте Опорною і де півтори тисячи років тому жив славетний Аполлоній з Тіани..."
Шун'ята підніс свічку до обличчя прочанина, наче шукаючи на ньому невидимі письмена.
"Так ти з Матні, чоловіче... - проговорив він протягло, а потім зайшовся тихим сміхом, подібним на пирхання. - Я мав відразу це зрозуміти, адже згадуваний тобою Єрусалим стоїть тільки у двох реальностях".
"Яка ж друга?"
"Вічна Візантія".
Темний коридор хитнувся перед очима Анемподеста.
13
"...Чуєш мене, чужинче?" - спитав Гімнософіст, повертаючи свічку перед Анемподестовим обличчям.
"Вже чую", -- відізвався прочанин, озираючись. Тепер вони знаходились у залі, освітленій вітражними вікнами. Вона була збудована на кшталт церковного нефу і здавалась більшою за головний корабель Успенського собору. Склепіння губилося у напівмороці. Вітражне скло пропускало сонячне проміння, але не в змозі було зафарбувати його своїми скельцями: світло залишалося зелено-жовтим. Призматичні ефекти стискували проміння у вперті смуги, а хмари блискучого пилу робили їх хрусткими. Шафранові виблиски плили й вихоплювали з темряви написи на гранітних плитах, колони, високі двері і скляні саркофаги на мармурових підпорах. При озиранні плечі й шию Анемподеста защемлювало неприємним болем, немов крихітні облавники протягували крізь м'язи вузлуваті мисливські сітки.
"Ти хворий?" -- запитуючи, ключар короткозоро мружився і, мабуть від того, здавався співчуваючою істотою.
"Я недопереселений".
"Матня міцно тримає впійману рибу".
"А ти, бачу, зрозумів мене, музейний чоловіче".
Шун'ята перснем загасив свічку і підвів Анемподеста до найближчого саркофагу. Скриню вкривав шар жовтуватого пилу. На бічних поверхнях пил утворював спіральні візерунки, котрі ключар безжально знищив двома помахами ганчірки. За склом, усе в лопатях павутиння, стояло опудало волохатої почвари. З її пащі хижо виблискували конічні зуби, а скляні очі таксидерміст5 поробив зизими. Учень авви Макарія упізнав істоту, зображену на сороміцькому горельєфі і струсонув головою, аби волосся закрило почервонілі вуха. Але ключар не помітив його зніяковіння: він починав екскурсію, і очі його світилися прочиненим вчительством.
"Тут, чужинче, ти бачиш гобліна, точніше гобліна-антропокефала, себто "людиноголового". Колись ці істоти складали головну силу Ворога в Опадло, але тепер це вельми рідкісна форма Абсолютного Зла. Її винищили інші, собакоголові, гобліни. Мумію, так би мовити, непересічного представника собакоголової раси ти можеш побачити у наступній скрині".
Ключар підвів Анемподеста до високого саркофагу. Він виглядав доглянутішим за попередній. Почорніле тіло гобліна було химерно вигнутим, здавалось воно зберігає напруження його передсмертних судом. Було помітно, що на м'язах луснула шкіра. Крізь розриви антрацитово виблискувала закам'яніла плоть мумії.
"Цю тварюку забальзамували живцем", -- підтвердив Гімнософіст і швидко облизав губи.
Прочанин подивився на його бліде обличчя і згадав Білого Паяца, що в кожному балагані отримував запотиличники від першого-ліпшого Арлекіна. "Тутешні люди якісь бутафорні... Маріонетки, а не люди, -- зрозумів Анемподест і подумки зауважив: "Цей паяц говорить і пояснює точнісінько як Сапфіра... І взагалі, нащо вони так докладно розповідають мені про тутешні заплутані справи? Якийсь комедіантський лекторій, на штиб "Предивних подорожей Ватусти"6... І ті коти на площі! Такі величезні, смугасті..." Він ще раз подивився на мумію і зауважив, що підлога саркофага вкрита рудим гоблінським смухом. Несподівана здогадка вилізла йому на язик:
"Це що ж, той самий гоблін, котрий зжер твою Евридіку?"
Гімнософіст ствердно хитнув головою, знов примруживши очі. В уяві Анемподеста намалювалося криваве видіння. Щоб відігнати його, він спитав:
"Ненависть твоя не минула?"
Гімнософіст намалював пальцем на склі невидимий знак і сказав:
"Світ Опадло, матнійцю, так само, як і твоя Опорна Реальність, і всі інші явності Всесвіту, не є самоіснуючим сущим, а лише сукупністю певних умов. Кожен, хто у чомусь винний - частина мене самого, а я - частина кожного з них. Якщо шукаєш справжнього винного - знайдеш Напередвизначеність".
"То це не ти замордував ворожу потвору?"
"Ні".
Напевне, з метою уникнути подальших розпитувань, ключар підвів Анемподеста до наступного експонату. Химерна зубата ящірка задирала хвіст у третій скрині. Три величезні міхури напиналися лускатими кулями на голові рептилії. Між ними стовбичилися гострі гребні.
"Це - Gemono vulgaris, себто "гемон звичайний". Дуже вдала мумія. На початку Театральної ери в нашому місті жили неймовірно вправні муміфікатори та муляжисти, що потім переселилися у явність Ліотаро. Більшість експонатів Музею зроблено ними. Тепер таких майстрів немає, а рецепти мавзолейних бальзамів загублені... Роки три тому з'явився здібний хлопчина, переселенець з Моргани, спадковий некрофіл... Але стався нещасний випадок (певно не обійшлося без Зумовленості, котра завше жорстока до переселенців з темних світів): хлопець отруївся синильною кислотою, видублюючи шкіру рейзодонта... А ось там - німфейський гемон".
Потвора у четвертому саркофазі була така ж міхураста, але більших розмірів і з шістьма лапами.
"Німфейський гемон, -- продовжував ключар, -- може жити окремо від власної шкіри. Він вилазить з неї і відправляє шкіру на полювання. Шкіра дуже хижа і може безклопітно проковтнути козу, барана, або й дорослу людину. Коли їй вдається когось вполювати, вона на тиждень ховається у печері і перетравлює там здобич за допомогою особливого соку. Поживні речовини при цьому накопичуються у хвості. Потім шкіра вибльовує кістки та інший непотреб і повертається до свого власника. Гемон вітає повернення шкіри гучним верещанням, танцює від радощів навколо неї, облизує розбухлий ситий хвіст, а потім залазить у шкіру і мешкає в ній до вичерпання жирового запасу. Такі незвичайні потвори появилися зовсім недавно, п'ятдесять років тому, біля північної застави Німфей. Там також було впольовано двоголового мартихора, гребінчасту емпузивну блемію, вурдалачного рейзодонта і велетенську стригу з трьома шеренгами зубів. На жаль, мисливці не потурбувалися про збереження трупів цих дивовижних монстрів для музейної колекції. Але їхні кольорові літографічні зображення можна роздивитись у третій бічній залі нашого Музею, у розділі "Німфейський феномен". Одна з нині заборонених філософських шкіл, яку її послідовники називають "карнавалологією", а супротивники -- "фестематикою"7, стверджує, що Німфейський феномен виник як своєрідна відповідь Абсолютного Зла на Картагенський Карнавал і є, отже, нічим іншим, як насмішницьким Антикарнавалом..."
"А чи є у колекції мумія тої істоти, що зветься алярмічним порскачем?.." -- перервав пояснення Анемподест і раптом зашпортався, хитнувся, втрачаючи рівновагу, не встояв на ногах і боляче впав на смальтові візерунки, перечепившись з чорним мотуззям, протягнутим між саркофагами.
Ключар допоміг йому звестися і застеріг:
"Дивися під ноги, чужинче, адже Боягуз усюди порозвішував своє павутиння".
"Павутиння?"
Замість відповіді Гімнософіст звів палець догори і закотив очі.
Анемподест звернув погляд до стелі і вкрився крижаним потом. Під височезним куполом Музею на круглій павутині висів гігантський хрестовик. Вузлувате мереживо повністю затуляло фрески і мозаїки стелі, вервієм спадаючи на архітрави і капителі бічних колон, а волохатий тулуб, завбільшки з теля, набрякав велетенською восьминогою краплею, готовою будь-якої миті впасти на голови відвідувачів Музею.
"Він живий?" - пошепки запитав Анемподест, не в силах відірвати погляд від пекельного видіння.
"Звісно".
"А чому він нас досі не з'їв?"
"Він боїться людей і лев'ячих жуків, тому ми називаємо його Боягузом. А так він навіть корисний, бо виловлює пацюків. Капосні гризуни постійно псують експонати. Якби не Боягуз, вони б давно вже знищили опудало садхузаґа. А це ж направду унікальна річ. Подивитись на історичне страховисько приходять навіть з Вічної Візантії... А якщо наш Arachna giganteus8 дуже аж зголодніє, то вибігає вночі на Ринкову Площу і впольовує тамтешніх котів. Бачив би ти, матнійцю, як вони від нього тікають!.."
"А тобі не лячно, чоловіче, що такий гисполинський павук повсякчас висить над головою?"
"А я його не бачу. Адже з древніх написів нам відомо, що в людини завжди є вибір: бачити, чи не бачити. Це тільки витлумачення побаченого зумовлене наперед досвідом, освітою і не залежить від волі спостережника, але сам факт бачення - залежить".
"У нас все навпаки".
"І у вас так само, -- махнув рукою Гімнософіст. - Просто ви в Матні надто мало живете, щоб досягати ясности у мисленні. Ніщо так не потребує довгого шліфування та відточення, як позбавлені марноти мисленнєві форми. Пересічній людині треба щонайменше три століття, аби зняти всі завіси, котрими оточує себе Порожнеча, і ще два століття, аби одягнути її у власні слова... Але йдемо далі, чужинче, якщо ти справді хочеш побачити садхузаґа..."
Анемподест рушив за адептом Порожнечі, невідлучно відчуваючи над головою накривку з чорного павутиння. Шун'ята тим часом зупинився біля мармурового постаменту і сказав:
"Ось тут ще тридцять років тому стояло опудало мартихора, але міль його доконала. Зберігся лише хвіст, який я поклав у соляний розчин. Це було, зрозуміло, не найкраще з можливих рішень, але мене виправдовує відсутність спеціальної музейної освіти. Я ж був призначений на цю посаду тимчасово".
Вони проминули почорнілі різьблені двері і увійшли до меншої зали. Анемподест полегшенно зітхнув, не побачивши на плафоні павутиння. Скляні скрині стояли тут щільно і підсвічувалися блакитними світильниками. Їхнє замогильне палахкотіння вихоплювало з надр саркофагів шипасті хвости, роззявлені пащі, настовбучені штрикала та гребні різноманітних монстрів.
"Ти питав про алярмічного порскача? Ось він, -- ключар підвів прочанина до невеликої призми, зробленої з товстих скляних пластин. - На перший погляд --звичайнісінька мирна нутрія, Pile reburrus, але з прихованою бомбою у стравоході. Порскачів тепер надмірно розвелося у північних лісах... Кажуть, під час шлюбних ігрищ їх щоночі з півдесятка бабахкає... До речі, он там, -- Гімнософіст показав на сусідній саркофаг, - мумія василиска, біля якої нас повинна була чекати шановна панна Сапфіра".
"Може затрималась?" - припустив учень авви Макарія.
"Шляхи жінок захаращені хижистю й затримливі, як зимові примхи чресел підстаркуватого содоміта!" -- виголосив адепт Порожнечі.
Аби утриматися від сміху (ге-ге, "зимові примхи чресел"!), прочанин примусив себе згадати про Боягуза у сусідній залі. Тепер він остаточно переконався, що тутешній Деміург нафаршував пам'ять мешканців Опадло принагідними висловами з репертуару мандрівних комедіантів. Йому навіть здалося, що він впізнає важкуватий стиль і велемовність Яна Цапрака, автора безсоромних міньонів "Розбещення Фріни" і "Порнай"9, які показував львівському людові вертеп черевомовця Джованні Пукко. Тепер Деміург Опадло уявився Анемподестові старим злодійкуватим блазнем, на штиб Кінського Каштана. "Не дивно, -- подумав прочанин, -- що Передвічний Ворог знущається над цим недолугим творителем, посилаючи у його зелений світ полчища чорних потвор!"
Подумки повторюючи Ісусову молитву, Анемподест продовжив вивчення колекції.
Василиск виявився достеменно таким, як описував його "Бестіарій" Себастіана Пфульція, читаний Анемподестом у Львівському скрипторії отців-бернардинів. Блискучий зміїний хвіст зберігся набагато краще за вкрите пір'ячком тільце. Зубатий дзьоб викришився. Одна з лапок була замінена патичком.
"Цій мумії вже півтисячі років, -- прокоментував ключар. - Я замовляв у мисливців нового василиска, але степи тепер недоступні навіть для небуденних Розвідників, а у передгір'ях ці тваринки не живуть. Років шістьдесят тому біля річки Днакріса бачили зграю дрібних василисків, але вполювати не змогли жодного. Що вже казати про драконів!.. Це ж сором: у Музеї немає жодного опудала дракона, жодної драконячої мумії. І вже, певно, ніколи не буде..."
"А це хто?" - перервав Шун'яту Анемподест, зупиняючись біля скрині з потворою, що нагадувала хвостату черепаху.
"Скутулія, себто, за визначенням отців-класифікаторів, Torpedo scutulatus, -- неохоче повернувся до екскурсивної конкретики Гімнософіст. - Так було названо болотяного монстра з електричним штрикалом, найближчого родича страховиська, яке стало причиною загибелі Стратега Півдня Сілістера Хороброго у вісімдесят шостому році від падіння Древньої Імперії. У тризновій баладі ще й нині оспівують бій Сілістера з велетенською скутулією:
...Хвіст смертоносний та спритний здійнявся,
як вервиця чорних кристалів,
що ображають пекельністю навіть істоту
створену Шоґом для мешкання серед міазмів..."
"...А що у тій скрині?" -- учень авви Макарія не дав ключареві повправлятися у старовинному піснярстві, і попрямував до скляної сфери з черговою химерою усередині. Істота розміром і будовою тіла нагадувала кота, але мала гак на пласкому хвості і кажанячі крила.
"Карликова мантикора, або ж Panterodonto minimus", -- буркнув Шун'ята. Від роздратування він ще більше уподібнився Білому Паяцеві: бліді плями вкрили чоло і щоки, а брови задерлись "дашком", вінчуючи страдницьку гримасу.
"Не ображайтеся, друже Петре", -- Анемподест сотворив примирливий школярський жест, котрим київські братчики мавпували благословення отця-ректора. Він хотів покласти руку на плече Гімнософіста, але стримався. Йому на мить здалося, що від доторку ключар розсядеться на труху, наче спорохнявіла кукла. Прочанина пересмикнуло і він сказав:
"Я б з великою радістю і шанобливою увагою вислухав усі пісні, балади та думи про відвагу тутешніх вождів, але маю переважаюче бажання: до появи панни Сапфіри оглянути якнайбільше експонатів і, особливо ретельно, славетне опудало садхузаґа... До речі, у "Бестіарії" нашого неперевершеного тератолога10 доктора Пфульція мантикора зображена істотою, більшою за дорослу людину..."
"Я ж кажу: це карликова мантикора. Одна з, так би мовити, модифікованих потвор, котрих породжено в останні часи малодослідженим Німфейським феноменом, -- все ще невдоволено мружачись, розтлумачив Гімнософіст. - Але від того вона не менш небезпечна, аніж відома матнійським тератологам Manticora vulgaris11, позаяк також спроможна літати і плювати смертельною отрутою..."
Нарешті, прочанин і його проводирь досягли останнього саркофага. Він був порожнім.
"А тут, матнійцю, знаходиться мумія шипохвостої варґи", -- повідомив Шун'ята і застиг у позі тріумфатора, очікуючи запитань.
Натомість Анемподест подякував гідові за повчальні і змістовні оповідки.
"І тебе не цікавить, матнійцю, чому ти не бачиш присутньої тут мумії?"
Прочанин заперечно похитав головою:
"Несуттєво".
Шун'ята уважно подивився на нього і спитав:
"У вас в Матні мудреці та обрані теж вважають, що Всевишній відрікся від влади над Всесвітом?"
Анемподест сотворив хресне знамення і відповів:
"Якщо навіть це і є правдою, музейний чоловіче, то від любові до свого Творіння Всевишній ніколи не відрікався і ніколи не відрічеться".
"Любов без влади безсила".
"Лжа єси".
Гімнософіст знизав плечима і прочинив чергові двері.
"
Ти хотів бачити Закреслюючу Істоту Опадло? -- недобро посміхнувся він. -- Дивися, Витискуваче!"
Двері вивели Анемподеста на балкон, що кільцем охоплював ротонду12 з діаметром, щонайменше, у тридцять кроків. Скляний плафон, котрим було накрите це величезне приміщення, пропускав усередину блідо-зелене світло, від якого тесане каміння арок і фризів здавалося чорним, масним і зловісним.
Лише один експонат займав простір цієї зали. Створіння, опудало якого таксидермісти для економії місця поставили дибки, перевищувало розмірами усяку земну тварину, і найбільший слон здався б непереконливим поряд з гребінчастим велетнем. Кожен з його вісімнадцяти бивнів був довшим за чотири людські зрости. Шию монстра захищало панцирне жабо висотою з невелику церкву. Кістяні пластини вкривали тлустий тулуб, тупорилу морду і вісім тумбоподібних ніг.
"Ось він: садхузаґ, або ж Mumacrono gantis, або ж мегалодекацератопс, Закреслююча Істота нашого світу!" -- урочисто проголосив Гімнософіст, немов герольд, що викрикує перед натовпом титули свого короля.
Анемподест обійшов балконом опудало садхузаґа, дотягнувся до нього правицею, провів долонею по шерехатому панциру і спитав ключаря:
"Чому ти називаєш цю істоту "закреслюючою"?"
"Так визначили її отці-класифікатори. Садхузаґи з'являються рідко і кожного разу їхня поява завершує певну добу Особливої Оборони. Навіть наші літописи визначають епохи за нападами цих чудиськ. Так добу від загибелі Озії Першого до остаточної втрати фортець на березі Океану ми називаємо Епохою Смугастого Садхузаґа, тому що саме ця потвора розчавила Озію і майже досягла Картагени, руйнуючи все на своєму шляху. Тут був такий переляк, що навіть мене, сумирного та невойовничого, припнули до всезагального Рушення Мартоплясів... Наступна доба, третя з епох Театральної ери, дістала назву Доби Чорного Садхузаґа, найпотужнішого з трьох десятків відомих нам хижаків з родини мумакронів. Його гноми Райдужної Гори вбили ціною знищення майже усього племені Анаґи..."
"Отже тепер настає Епоха Двох Садхузаґів?"
"Повний гаплик настає, чужинче..." -- Білий Паяц засміявся уривчастим сміхом і повторив, карбуючи кожен склад: "ПОВ-НИЙ ГАП-ЛИК!"
назад
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
11
