се частіше від політологів-культурологів чути визначення та словосполучення з клінічними коренями: "терапевтична політика", "хірурґічне втручання" (це про Ірак), "гуманітарне донорство". Політологія потроху стає травматологією з тою лише різницею, що шини і скоби рекомендує накладати не на зламані кінцівки, а на культурно-економічні моделі народів, що перечепилися за власне минуле й тимчасово вибули з цивілізаційних перегонів.
Відповідно, глобальна політика потроху набуває лікарняної структурности (ми радіємо, бо ж надто довго чекали у карантинному бараці і виконували рекомендації принагідних ветеринарів). На чолі зклінізованого людства опиняється Рішучий Сем (зав. хірурґічним відділенням) з готовою на все-все-все лондонською медсестрою і самовідданими східноєвропейськими санітарами. ООНівські комісії, наче шлункові зонди, нишпорять по закапелкам країн-апендиксів, хоча й неспроможні захитати апріорних діаґнозів Рішучого Сема. Паризькі окулісти, берлінські фтізіатори та московські урологи складають терапевтичну опозицію, але не надто наполягають на безболісних методах лікування. У підсумку пухлини з екзотичними латинськими назвиськами saddamus i benladanus безжально вирізаються мотопіхотними скальпелями, а на уражені ними місця накладаються зелені тампончики. Слоїком для збереження вирізаної терористичної тканини стає база Ґуантанамо.
Особливо впертим пацієнтам рекомендується місцева блокадаз тотальним зондуванням підозрілих отворів, а розумово відсталим - солодкі таблетки, вироблені голівудськими фармацевтами. Проте сам зав. хірурґічним відділенням відвідує психоаналітика: вереснева травма ще нагадує про себе нападами патріотизму.
Місцевий політико-культурний ландшафт копіює глобальний і нагло травматизується. Опозиціонери скаржаться на згвалтування, з бюджетних ран сочиться компромат, парламентові погрожують конституційним абортом, політики відповідають судовими позовами за найдрібніші моральні ушкодження, а західні сусіди актуалізують історичні поранення шестидесятирічної давности, принагідно демонструючи, що кожна історія - це, у першу чергу, Історія Хвороб, вщерть наповнена травмами та ураженнями різного ступеня загоєности. Лікування постмодерним зашептуванням та трансаванґардними навіюваннями стає неабияким культурним бізнесом і, як наслідок цього, означуються замовники травматичної археології і шахтарі травматичних копалин. Вони актуалізують траґічні роковини і привчають нас жити уривками від 25 квітня, через 27 липня до 11 вересня. Траурні рамки навколо дат стають монументальними, як картуші круг титулів фараонів.
Не виключено, що так зтверджується не просто тенденція, але нова цивілізація ХХІ століття - цвинтарно-клінічне суспільство із специфічною посттравматичною культурою. Суспільство, яке все ще не може покласти в ґрунт мумію Леніна і завмирає в очікуванні смертельної епідемії, ядерного тероризму, приблудного астероїда, Чужого і Ґодзіли. Суспільство, яке нагадує мою давню знайому, що довги роки живе перезгадуваннями автомобільної аварії, до якої втрапила у часи Андропова і з котрої винесла більше переляку, аніж тілесних ушкоджень. Її дворове псевдо: "Цьоця Аварія". При кожній зустрічі цьоця демонструє викривлений палець і розповідає нові подробиці тої вікопомної пригоди. Подробиці невблаганно знищують контекст катастрофи, розмножуються автомобілі і жертви, дужчають зудари та вибухи. Я чемно вислуховую чергову версію і висловлюю чергове співчуття цій жіночці. Я підозрюю, що травма врятувала її від нудьги нестерпно здорового існування.
...Можливо, актуальність травм виникає в безподієві епохи, коли війни стають інформаційним додатком до футбольних чемпіонатів, коли політкоректність доводить до алкоголізму останніх лицарів, а харизматичні лідери боївок трансформуються у ведучих просвітницьких телепрограм. Можливо, ХХІ століття народить феномен суспільно-політичного мазохізму, коли дуже ситим (і нездатним, серед іншого, до тривіального дітонародження) націям знадобиться штучне травмування.
Тоді й здійметься на дискурсивне небо зоря неотравматизму.
Можемо уявити майбутні надсекретні відділи таємних служб, які розроблятимуть методики і плани неотравматичних спецоперацій, і суперечки їхніх керівників щодо доцільности й кількости жертв, що мають бути офіровані Великому Пробудженню Суспільних Інстинктів, і процедури затвердження цих "керованих травм" президентами, і, нарешті, заробітки біржевих маклерів, попереджених щодо планованих квазіекспльозій колежанками президентських коханок.
А на культурних теренах суспільний мазохізм отримає друге дихання і відкриє небачені обрії для мистецької справжности. Мені, до прикладу, уявляється рімейк пречудового українського фільму "Молитви за гетьмана Мазепу", якого буде обов'язково відзнято метамодерними постдовженківцями в неотравматичній Україні років так через п'ятдесять. Це буде видовищний фільм, призначений не для психічного травмування кількох інтелектуалів на кінофестивалях, але для спазматичної розради мільонів зажирілих й потоплих у розкошах українців середини ХХІ століття.
Творці того майбутнього фільму напружаться на створення величної панорами Полтавської битви (архитипової, до речі, травми нашої історії), де козацьки коні посіпак здурілого царя будуть гвалтувати немитим причандаллям солдат Карла Дванадцятого, а гармати вистрелюватимуть барочними ковбасами і рококошними гарбузами. І тільки Богдан Ступка вже не гратиме в тому фільмі головної ролі. Бо не доживе. Замість нього пройде кастінґ якась кінозірка єврокитайського походження, котра буде травмувати глядачів вузькоглазою пикою і порцеляновими зубами.
А глядачі... Вони будуть дивитися, верещати від жаху і відчувати адреналінові спалахи нижче пупця й ще нижче. А потім, неотравмовані, вони повернуться до своїх технізованих осель і зачнуть нову генерацію наших нащадків.
І вимагатимуть нових травм.
назад
се частіше від політологів-культурологів чути визначення та словосполучення з клінічними коренями: "терапевтична політика", "хірурґічне втручання" (це про Ірак), "гуманітарне донорство". Політологія потроху стає травматологією з тою лише різницею, що шини і скоби рекомендує накладати не на зламані кінцівки, а на культурно-економічні моделі народів, що перечепилися за власне минуле й тимчасово вибули з цивілізаційних перегонів.
