еред зарубіжних і вітчизняних мислителів XX століття, що найбільше займалися розробкою проблеми людини як реальної цілісності у співвідношенні із соціальною спільнотою, зокрема нацією, був Ю. Вассиян, постать якого довготривалий період замовчувалась.
Юліян Іванович Вассиян (І2 січня 1894 - 3 жовтня 1953 рр.) здобув філософську освіту в університетах Львова і Праги, захистив дисертацію "Поєднання розуміння філософії в її відношенні до наук про основи поетики і метафізики". Завдяки знанню багатьох іноземних мов добре орієнтувався в історії європейської філософії. Особливе зацікавлення виявляв до феноменології Е. Гусерля, написав ряд праць з філософських проблем історії, історії України, окремі з яких - німецькою мовою. Поряд з теоретичними дослідженнями в галузі антропології, націології, історіософії, релігієзнавства активно й плідно займався розробкою стратегічних, магістральних завдань та ідеологічних засад українського національно-визвольного руху, в організації та активізації якого брав безпосередню участь. На першому Конгресі українських націоналістів у Відні (січень-лютий 1929 р.), підготовкою якого займався Ю. Вассиян, виголосив доповідь "Ідеологічні основи українського націоналізму", головні положення якої увійшли у відповідний розділ ухвали конгресу. Однак роль Ю. Вассияна як ідеолога Організації Українських Націоналістів применшувалась як з кон'юнктурних політичних мотивів, так і амбітності фракціонерів у націоналістичному русі, Іван Лисяк-Рудницький назвав його лише впливовим публіцистом націоналізму, водночас перебільшуючи роль Д. Донцова, "що найбільше спричинився до кристалізації націоналістичної ідеології" [2, с. 248].
Протилежну оцінку їм було дано на ХП Великому Зборі Українських націоналістів (травень 1993 р.): "Шкідливість поглядів і писань Донцова виявилась в минулому, бо вони у великій мірі довели до розколу ОУН, що з історичної перспективи був великим ударом не лише по організації дії ОУН, але й самій ідеології українського націоналізму... Криницею нашої політичної мудрості таки були наші власні Микола Міхновський, Юліян Вассиян, чи виховані ними Олег Ольжич, чи Олена Теліга, щоб назвати хоч декого, а не чужі істини російського, італійського, німецького чи інших тоталітаризмів" [3, с. 207, 199].
Ю. Вассиян, пройшовши важкі випробування в польських та німецьких в'язницях, працюючи американським чорноробом у повоєнні роки, продовжував свої філософські пошуки, що частково виразив у численних публіцистичних статтях, але найбільше реалізував у рукописних працях, які не встиг і не мав змоги опублікувати. На думку дослідників творчої спадщини Ю. Вассияна, він написав до десяти томів своїх праць, якими "творив духовність українського націоналізму", в той час, коли інші лише писали на "ідеологічні теми", "прагнув до своєрідної самостійної української духовости, яка мала створити нового українця", "проектував у вічність нації, чітко визначаючи ролю одиниці..." [1, с. І7].
У творах Ю. Вассияна за складною філософською термінологією простежується цілеспрямованість творчої думки на осягнення глибинних основ розвитку людського суспільства. "буття нації та людини" засад української історії. Не за формою, не за кількісним слововживанням терміна "українська нація", а за сутністю обґрунтування української ідеї, українськістю свого духовного світу такий мислитель заслуговує не тільки на згадку в українських енциклопедіях, але й належну оцінку в історії філософської та суспільно-політичної думки України XX століття.
Особливої важливості набуває творчість Ю. Вассияна для розвитку сучасної історіософії, "яка на вітчизняному терені тільки-но знову, після кількох десятиліть недооцінки її, спинається на ноги" і в якій "слушно наголошується, що питання про сенс історії набуло свого особливого звучання..." [6, 560].
"Історіософія, як вважають дослідники, реалізується як цілокупне осягнення сутності історії з позицій метафізично покладених її основних моментів" [4, с. 240]. Погляди Ю. Вассияна на історію співзвучні із західноєвропейською історіософською традицією, яку започаткував ще в середні віки Августин, вважаючи історію світу процесом змагання "граду Божого і земного", а смислом історії - утвердження Божої справедливості. За цю тезу називають Августина першим історіософом [5, с. 246]. Поряд з релігійною парадигмою з її месіанізмом, боговибраністю християнських народів, найвищою досконалістю духовного спілкування християн в лоні Церкви у історіософії поширюються раціоналістичні підходи до осмислення історії з їх принципами універсальності, закономірності зміни історичних епох, спільної для всього людства дії науково обґрунтованих законів історичного процесу, його цілеспрямованістю, що найбільше виражена європейською цивілізацією,
У сучасній історіософії епіцентр питання про сенс історії перемістився з площини теологічної в антропологічну й соціологічну, і на перше місце висуваються проблеми наявності та прояву законів історичного розвитку, співвідношення рушійних сил історії, суспільних спільнот і людини, співвідношення загальних тенденцій з унікальністю історичного розвитку кожного народу, в якому переважають духовні фактори, особистісні якості учасників історичних подій, а також проблеми багатовекторності та "спонтанності" історії, а тому непізнаванності, неможливості осягнення її змісту, а отже, і сенсу.
Розуміючи історію як процес розгортання буття, виявлення власної волі суб'єкта історії в плині часу, Ю. Вассиян наголошував на неповторності історичних подій, трактував історичний процес як "продовжування життя", підкреслював неможливість повністю осягнути й розкрити об'єктивні, незмінні закони, "внутрішній план історії" тому, що "вона ще не скінчилася і все живе має в ній своє слово, в порядку найвищої рації. Життя не будують принципи пізнання, але емпірична воля думаючого, що усвідомлюється як творець..." [1, с. 35]. Такий підхід до історії український мислитель вважав запорукою звільнення від "невільницької моралі з її вірою в панування принципу космічної справедливості, у нахил природи до рівномірного розподілу енергії до біологічного і соціального урівнення..." [1, с. 35].
Розробку своєї історіософської концепції Ю. Вассиян спрямував на висвітлення основних проблем українства та його історії під кутом зору співвідношення людини і нації. В українській історії найважливішим історіософським питанням вважав вияснення причин того, чому така багата минувшиною українська земля, "але в ній мало історії української людини", яка не зуміла сама статися джерелом власного історичного розвитку і підтвердити "вічний закон панування духа на землі" [1, с. 50-5І].
Розв'язок історіософського питання вимагає розуміння духовної структури "власної землі" і пояснення головних засад української історії як виявлення своєї волі в побудові наступних ланок розвитку.
Вассиян передбачав, що потужні рухи приведуть до історичних змін світового виміру: "Можливо, що вже недалеке завтра буде видовищем найбільшого посилення суперечностей у сфері життя і духа, які вибухнуть активним змагом усіма засобами відомої зброї" [1, с. 44], При наближенні такого моменту були б оманливими сподівання на зовнішні сили, бо "проти осатанілих будівничих вавилонської вежі наш плач безсильний". Застерігав український мислитель й від того, щоб покладатися на чужий досвід чи старі доктрини, щоб тішитися надією, що "логічно побудована соціальна програма і співмірна їй тактика дії забезпечують уже успіх" [1, с. 42].
Головною умовою української перемоги мислитель вважав "віру у високе призначення життя", "спасенне світло своєї правди", яка фокусується в українській ідеї. "Свідомість українська вже на дорозі своєї історіософічної синтези про призначення України, однак до голосної заяви про велику свою правду бракує їй відваги і, може, почуття відповідальності, чи зможе вона подолати вимоги такого важливого і величного завдання", - зазначав Ю. Вассиян, критично оцінюючи прояви незрілості й слабкодухості українців й водночас вказуючи на приклади їх спротиву зовнішнім впливам, поступового подолання кризи духовності не в теоретичних дискусіях, а в життєвому середовищі [1, с. 43]. "Історія, як і природа, не терпить безладдя, порожнечі й кволості..., віддає вона володарський скиптр у руки найдужчих і найсміливіших", і тому нова доба для українства стає, на думку Вассияна, вирішальною, чи "ми станемо світово історичним народом чи як нарід - пропадемо. На іспиті під перехресним вогнем історії - наша ідея... Хто збагне, що чародійний ключ визволу - власний дух, зрозуміє все і вийде з полону історії творцем її завтрашнього дня" [1, с. 48, 49].
Вассиян висловлював впевненість, що з новими світовими зрушеннями відбудеться акт самооформлення української нації внутрішніми чинниками, її власними зусиллями у духовну спільноту. Тому й сенс історії вбачав в перемозі людського духа та врятуванні людства. Вирішальним фактором в цьому історичному процесі вважав людину як духовну індивідуальність, бо "доба розбитого атому сходиться з добою розбитої душі, й наближається зустріч "зневірених облич матерії і Духа", крізь яку проглядає "образ руїни", адже "трудність жити людиною в сучасному світі переросла нормальну міру небезпек та завдань стихійного життєвого змагу. Наочність похилої площі спаду людського рівня така загальна та у виявах яскрава, що з видовища цього зринає вбивчий сумнів, чи була коли-небудь людина тим, за кого себе вважала" [1, с. 190, 192].
Український мислитель, акцентуючи увагу на людині, висловив прогностичну ідею про зростання духовного потенціалу людства. У майбутньому на землі відбудуться найбільші змагання за вищі духовні цінності, не за багатства і владу, а за вільний світ, мірою якого стане людська духовна довершеність, історіотворча сутність людини. "Головна битва, - зауважив Ю. Вассиян, - ще не відбулася, ще не впало рішення, який нарід... залишить своє переможне ім'я творця нової історії і законодавця людського життєвого ладу" [1, с. І75].
Історія не повторюється, як вважав Вассиян, і не твориться за готовими зразками чи розробленими планами, тому безпідставним очікувати повернення щасливих обставин, що складалися в минулому і залишилися нереалізованими можливостями, а тому нові умови вимагатимуть підтвердження сили Духа.
Екстраполюючи ці перспективи історії на Україну, Вассиян закликав українців шукати вихід не в чужому зовнішньому світі, а подбати "про остаточне оформлення духа нації", "душею збагнути, чого жадає від нас історія..." й неодмінно "...перемогти на своєму внутрішньому фронті...", утверджуючи ідею державності, духовної соборності українства. Якщо об'єднання людей набуває ознак духовної спільноти, тоді "національна побудова стоятиме твердо і певно". Особливої важливості набуває духовна єдність українців в умовах протистояння ідей "національної якості", які "змагаються за першість в історіотворчому почині", адже характер найпотужніших життєвих форм історії за своєю природою національний, - підкреслював Вассиян [1, с. 46, 80, 168, І80].
Оскільки історія не завершується, а продовжується як процес "трагічної боротьби", в якій перемагають народи, що сформувалися в нації. Націю український філософ називав "величиною органічного стану", що є продовженням самого життя людини. "Нація, - наголосив Вассиян, - це людський твір природного розвитку, в якому найбільша різнорідність форм зв'язана в той спосіб, що суцільність частин цієї суцільної величини найбільше зближена до стану органічної взаємозалежності" [1, с. 118], Природне співжиття людей впродовж віків зекономлює витрати енергії і водночас формує спільний психічний, культурний, соціальний засновок національної єдності.
Із психічних чинників вирішальним Вассиян назвав національну совість та душу, найяскравішим вираженням якої є культура. Культура твориться в безперервному "прямуванні народу крізь простір і час" і служить критерієм самовизначення національної сутності та виховним стрижнем як людини, так і всієї спільноти. В рідній культурі містяться животворні джерела духовної єдності нації та самоусвідомлення людьми своєї національності.
Національність, в свою чергу, - "найглибша, найзагальніша й найтривкіша підстава людської соціальності", - вказував Вассиян. Розкриваючи їх взаємозв'язок, він відзначив: "Емпіричний зміст нації - це конкретні людські одиниці, що носять у власній духовій будові основну форму своєї соціальности, а тою формою є національність, як самозрозуміла, готова морфологічна властивість її внутрішнього "Я" [1, с.183].
Поставивши проблему співвідношення національного і соціального, дослідник намагався її розглянути через призму людини, Людський індивід відчуває національність суб'єктивно, безпосередньо в інтуїтивно-органічних, самодіяльних проявах і без особливого, на думку філософа, попереднього зусилля пов'язує себе з духовністю людської спільноти так, до водночас його "індивідуальне "я" живе відчуванні родової свідомости, поширеної не тільки на сучасність, але поглибленої в далеку минувшість ... унапрямленої в будучність" [1, с. І24].
Майбутнє і мета нації виявляються для самої людини спрямуванням її волі на чинність власного існування. "Для одиниці нація не є ідеалом, абсолютною вартістю, але ідеєю, формою творчого буття, що, не дивлячись на багату різнорідність своїх ідеалів, вдержує їх у відношенні певного споріднення, співналежності?" - стверджував Вассиян, вважаючи, що людина тільки з погляду часово обмеженої участі в ідеї нації виступав як засіб, бо ідея нації переходить межі індивідуального буття. Якщо ж врахувати обставину, що "актуальність самої ідеї зумовлена неперервною присутністю одиниць, які дають її зміст та вдосконалюють його", тоді людина є ціллю для нації [1, с. 118].
Водночас філософ зауважив, що людина стає "відірваним атомом", якщо нема національної основи як духовного кореня її індивідуального життя, і підкреслив, що національність як форма внутрішнього обличчя людини представляв, собою синтезований в родових рисах історичний досвід, наявність якого "в духовній індивідуальності одиниці угруповує ступінь соціяльности її життєвих довершень" [1, с. 124]. Соціальність існує реально як якість людської природи, сформованої процесом громадського співжиття людей, що поєднують свої зусилля для досягнення спільної мети, для створення певних вартостей. Тому "вартість, але не соціальність може бути предметом людських стремлінь і вона засадничо залежить від моральних якостей творчих суб'єтів", - писав Вассиян, заперечуючи марксистську тезу про перевагу соціального над національним. Він аргументував: "Поняття національности і соціальности не остають супроти себе ні у відношенні протилежности, ні рівнобіжности, але маються до себе немов підмет до свого твору як зовнішнього вже предмету. Вони власне нетожсамі подібно як нетотожсамим є творець зі своїм твором, хоча поміж першим і другим заходить відношення причинової залежности. Нема отже чистої соціяльности для себе, як нема чистого упредметнення творчого духу в твір..." [1, с. 124]. Вважаючи національність внутрішньою формою, а соціальність як момент "міжіндивідуальних назверхніх взаємин", Вассиян зазначав, що тривалість наслідків людської соціальності залежатиме від усієї внутрішньої форми: "чим вона активніша, тим твори історії монументальніші" [1, с. 129]. Люди як соціальні істоти, діючи, збагачують духовно-культурне та суспільно-політичне розмаїття внутрішнього життя нації, в якому, на думку українського філософа, діє закон "постійної індивідуації". "Найінтенсивнішу соціяльність виказує людина там, де її устроєвою і напрямною основою є єдність духової національної дійсности, що дає в наслідку найвищу соціальну натугу збірних досягнень" [1, с. І25], - зробив висновок Вассиян, зауважуючи при цьому, що національна сутність людських спільнот виявляється саме в моменти досягнення вищого ступеня соціальності при зустрічі з супротивними зовнішніми силами.
Навколишнє середовище - природне і людське - дає відчути кожній нації просторову обмеженість і постійно актуалізує завдання "самозбереження на зайнятім місці" і безупинного самотворення. Нація з погляду своєї внутрішньої сформованості, вираженням чого є національність, виступає завершеним соціальним утворенням, але в умовах довколишнього спротиву вона не є "в дійсности чимось остаточно в собі закінченим" і повинна виявляти найінтенсивніше свій духовно-культурний вплив в часі, творчу сутність в історичному процесі.
"Здоровий національний організм..., - як підкреслив Вассиян, - широко розвиває заложені в собі можливості, випрацювавши необхідні для цього органи діяльности. Ні один з них не е самоцільно для себе утворений, однак всі органи нації є рівно вартні і без огляду на якісні різниці поміж собою, тому власне, що всі вони призначені підтримувати існування цілости..." [1, с. І27]. Аналізуючи таким чином взаємозв'язок цілого й частин, український філософ зробив важливий висновок про те, що якоюсь окремою стороною, частковим складником, не можна виразити сутності нації як цілого. В межах національної "спільноти важливими є політична, матеріальна та культурна сторони, в тій мірі, в якій підтримують і виявляють мету нації". Але, на думку Вассияна, ні досконала державно-політична організація, ні матеріальний добробут, ні висока культура не набувають значення виключно найвищої мети, якою повинна бути ідея нації. Життя нації не вкладається в якусь одну форму, не зводиться до функціонування лише культурної, політичної чи матеріальної сфери, а, вилонюючи їх із себе як свої наслідки, самоздійснюється, щоб "творити все новий уклад власної різноманітности. Ця невпинна творчість життя виражав однакову актуальність національної ідеї, завдяки якій нація стає суб'єктом, "що сам для себе є програмою своєї будучности" [1, с. І28].
Реалізацію можливостей нації у всесвітньо-історичному процесі дослідник пов'язував із творчими якостями людини як соціальної істоти, бо найвища соціальність визначається не кількісно, а якісно. З цього погляду людину як творчого суб'єкта історії ставив за принципом цілісності на одному рівні із соціальною спільнотою. В умовах натуралізму, природного існування людина включена в систему причинних зв'язків як об'єкт діючих навколо сил, а в історичному процесі вона, як соціальна істота, набуває "автономного значення, стає сама джерелом чинности, є безпосередньою і творчою", "висловом вічної програми Духа", - підкреслив Вассиян, виокремлюючи з-поміж усіх якостей - духовну індивідуальність [1, с. І29, І30].
Назвавши людину одночасно основним фактом і головною проблемою історії, феноменом, що може направляти історичний процес у нове русло і надавати духовного спрямування, філософ поставив питання про історичну особистість та аргументував її творчу роль в суспільному розвитку. Передусім він відводив визначальну роль високим духовним якостям особистості, яка усвідомлює себе як суб'єкта дії і виступає як "самостійна сила", здатна "творчо діткнути середовище, порушити глибоко його духовні основи" [1, с. 131].
"Свідома себе одиниця, - писав Вассиян, - власне з рації своєї творчої ролі підноситься понад рівень суспільної пересічної психології, думання і, таким чином, змінює своє положення як складового члена, детермінованого волею й інтересами спільноти на положення почину, представництва, речника, її особистість починає ділати рішаюче й зобов'язуюче" [1, с. 1З1]. Людина в спільноті виступає рушійною силою, і процес її піднесення до ролі вирішального чинника й відбувається не в формі асоціації чи агрегації частин, але як поява нової синтези, що, будучи окремою якістю, є чимсь більше від суми зложених частин і тільки тому "може виявити дійсний вплив на оточення..." - висновував дослідник [1, с. 131]. При цьому він звернув увагу на те, що передумовою активного впливу людини на оточення, є її цілісність, внутрішня рівновага морального обов'язку і права бути провідником. Водночас гармонія прав і обов'язків в спільнотах можлива на основі духовного споріднення та внутрішньої солідарності, які найбільш характерні для нації. Проаналізувавши співвідношення людини і нації, Ю. Вассиян обґрунтував поєднання засад "суспільного інтегралізму" та "індивідуального макси-малізму", які означають, що людська одиниця в спільності безпосередньо діє як творчий суб'єкт і максимально найповніше виявляє "на ґрунті збірного життя" свою дійсно вищу духовну якість. Український філософ застерігав від ототожнення суспільного інтегралізму з колективізмом, що "признанням виключної рації ідеї колективного інтересу установлює абсолютною засадою цілість, якій вповні підпорядковує одиницю". Він розмежував також індивідуальний максималізм від індивідуалізму, "що освячує культ конкретної одиниці немов вже остаточно закінченої досконалости та вслід за цим дає санкцію її самоволі у всякому відношенні" [1, с. 137]. На основі розгляду цих понять дослідник зробив висновок, що людина насправді не є такою досконалою, щоб вважалася абсолютним зразком, що колективізм та індивідуалізм взаємовиключають один одного. Замість них він ввів поняття "індивідуальний універсалізм", сутність якого в самому творчому суб'єкті, бо "власним тільки зусиллям здійснює людина свій щораз вищий духовний ріст, який не може відбуватися без впливу на оточення", але таке відношення триває "тільки при умові духовно-морального зв'язку зі світом" [1, с. 134].
Отже, Ю. Вассиян одним із перших в українській філософській і суспільно-політичній думці XX століття розробляв проблему співвідношення людини і нації не з погляду категорій частини і цілого, а як рівноважливих цілісностей, оскільки нація без вільного вияву творчих зусиль людини не може повномірно реалізувати своє історичне призначення і в свою чергу людина тільки в умовах нації з її особливою внутрішньою духовною інтеграцією може проявити свої особистісні якості, свою суспільну духовну сутність як творця історії і суб'єкта розвитку.
1. Вассиян Ю. Твори. - Т. І. Степовий сфінкс: суспільно-філософічні нариси. Торонто, 1972. - 287 с.
2. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: В 2-х т. - Т. 2. - К., І994. - 573 с.
3. ОУН: минуле і майбуття. Збірник. - К., 1993.-303 с.
4. Современный философский словарь / Под ред. В. Кемерова. - М.: Бишкек, Екатеринбург. - І996. - 608 с.
5. Татаркевич В. Історія філософії: Антична і середньовічна філософія / Перекл. з пол. А. Шкраб'юка. - Т. І. - Львів, 1997. - 456 с.
6. Філософія. Курс лекцій / Бичко І., Табачковський В., Горак Г., ін. - К., 1993. - 576 с.
The article revals the main points of the historiosophic conception by the 20th-centyry Ukrainian philosophtr Yulian Vassyian about the correlatio betveen a human being and a nation, which are regarded as real enbities, as egually-valued subjects of the historikal process.
назад
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
еред зарубіжних і вітчизняних мислителів XX століття, що найбільше займалися розробкою проблеми людини як реальної цілісності у співвідношенні із соціальною спільнотою, зокрема нацією, був Ю. Вассиян, постать якого довготривалий період замовчувалась.
