* * *
На тарелі. Несу, Себе.
Мало що не на вишитому рушнику.
А обсмокчуть, обгризуть, що краще та решту викинуть.
Збираю знову. По крихті. Себе.
Складаю, доробляю, доліплюю, домальовую.
I знову несу.
I так до безконечності.
А назустріч - фрази. Горді своєю дурістю.
А назустріч особи. Впевнені, що - Люди.
А назустріч - ти. Многоликий. З піною сарказму.
Так, я вже знаю, що виплюнуть твої милі уста -
Нині любов коштує 20 копійок. Ну що ж, ти правий
.
Візьми собі їх. I любися.
А я піду далі.
ЗАЗДРІСТЬ
Мої канікули скапують днями. Замацана канапа втомилася від моїх сідниць.
Стіна навпроти розмальована мріями.
Канапо, давай гайнем у мрію!
Я покажу тобі очі, вже чужі, я покажу тобі небо, вкрите цвіллю, я покажу тобі себе, розрізану й розвернуту, як теляча шкура на сонці.
I ти побачиш, наскільки викривлені мої думки, наскільки жалюгідна моя постать, наскільки смішний мій світ.
Ти дрова, канапо. I на відміну від мене, тобі однаково, хто на тобі. Ти можеш штрикнути чийсь зад зіржавілою пружиною і тобі нічого не буде. Ти не маєш думок, ти не маєш власного Я. I я тобі заздрю, канапо. Але тільки сьогодні.
* * *
Вибач мені, що я - божевільна.
Що вночі ходжу по кімнаті і - кричу.
Що роздряпую твоє біле тіло,
А потім причащаюся тим, що залишилося під нігтями.
Вибач.
Але ти сам доводиш мене до того.
Твоє розкрите тіло на брудній постелі,
Яка розкладається від мокроти сперми.
I ти сам вже - як трупний черв'як,
Як біла глиста, що повзає в мені,
З'їдає мої нутрощі і тим тільки й живе
.
Твоє біле тіло на брудній постелі
Знайшло собі притулок в моєму мозку
I як вірус, починає хворобу.
Яка доведе мене до чергового спокою спустошення.
А поки що я - божевільна.
I причащаюся твоїм тілом, ще залишеним під нігтями.
Хоча й воно - починає вже розкладатися.
* * *
Одні в калюжах бачать гниле дно, інші - зорі. Це ясно. А якщо ступити в ту калюжу? Мокро буде обидвом. То чи варті цього зорі?
* * *
Зв'язуюсь у ґудз.
На повні легені вдихаю вихлопні гази.
Чути пеське підвивання.
I ходять знакозапитальні люди.
По колу рухаються зіржавілі квіти.
I пахне трупом.
Весна.
Дурна
Я вимріяла собі світ з добрими людьми. З друзями і коханим. З розпатланим сонцем і усміхненим небом. Там було гарно. Там сміялись дерева, а квіти танцювали.
Але час украв мою фантазію. А залишив реальність. I я сміюся. До хрипоти. До болю в очах. До дірок в легенях. Я сміюся. Бо плакати не дозволено.
Дурна.
Живу
У вагоні мого життя - смердить. На очі, у вуха сипляться лушпиння матюків. Ось добігає засапана тітонька, обвішана торбами. Встигне - не встигне. То - моя Доля.
У її торбах - дні. Свята і будні. Десь там загубились пігулки щастя. Серед буднів чи свят?
А Доля біжить кудись далі. Дожену - не дожену.
- Тітонько, агов, я тут! - Не чує.
Іду. Колеса регочуть, ґвалтуючи шлях.
До вагону заходить Совість.
- Ваш квиток?
- Нема.
- Яке право маєте їхати? Яке право маєте жити? Вийдіть з вагона?
Виходжу. Стою у тамбурі. Через дірки, проверчені у залізних дверях, моргають кавалки неба. Протяг надуває в очі мрії. Вони скачуть по звивинах мозку і граються в безумність. А хтось шкребеться за дверима. Проситься зайти. То - Муза. Обвішана шкарпетками, дешевими цукерками, штучними квітками.
- Пані, купіть квітку!
- Ні, вона мертва.
- Але ж така гарна!
- Її краса - фальшива. А я не люблю фальші.
Образилась. Пішла, торгуючи собою.
ЇДУ.
Коса
Втікав від ночі день. Перечепився об хмару, упав і розквасив собі носа. Поцяпотіла кров і розвезлася по небі. А ніч сміялася над ним і гнала, і гнала...
Нарешті потемніле небо вицяткувалося в зірки і місто затихло. Поснули дерева і птахи, будинки і вулиці, поснули і манекени у вітринах. Лише закохані коти винявкували свою любов та триокі світлофори переморгувались із зорями. Не спав і старий годинник на ратуші, випльовуючи частки життя цього міста у безвість.
В одному вікні світилося. Над зошитом сиділа дівчина і напівзакритими очима видивляла із кліткастого паперу викладацькі премудрості. То мало вдавалося, тому, ще трохи понамагавшись, виключила світло та лягла.
Їй не спалося. Вже декілька місяців вона - не вдома. Там - залишились листкаті Карпати, а тут місто, велике й незрозуміле, ця тісна коробкаста кімната, якої лише третина належить їй, і насмішкуваті чужі очі, розбризкані навколо, наче рештки розчавленої мухи на стіні - дивачка.
Тому має тут не просто університети, а стрімку життєву скелю. Вилізе - не вилізе. Розіб'ється чи таки матиме ту вершину під своїми ногами. Це її хвилює.
Щоб заспокоїтись та заснути, витягує із полиці пам'яті найулюбленішу книжку - дитинячі спогади. Стиха гортає і, захоплена тягучими, як бджолиний мед, образками минулого, засинає.
Ще темнілося, як у шибку постукав ранок. Поцілував її і, залоскотаний кучериком, чхнув та зник.
Підійшла до дзеркала. Вичесала зі скуйовдженого волосся свої гіркі думи і заплела гладеньку косу, наче вкладаючи світ у гармонійну структуру: добро, зло, середина - невизначеність, ніщо...
I знову, і знову, і знов, до смерті...
Серпневий етюд
Ніч. Яблука кидають свою розбухлу плоть на покрівлю. Гуп! Уже восьме. А я не сплю! I рахую. Гуп! I аж до мозку, і тисне в скронях. Гуп! I не витримую.
I вию, як та вовчиця, що без причини не виє. I викликаю рвоту сліз.
I знову вию, і знову яблука, і знову...
Як колесо, що має два обличчя. Крутиться.
Ми так ніжно прощались ще недавно, і я, як під морфієм, ходила усі ці дні - Він.
Ти як частка мене, а я - тебе. Ми такі давно - Вона.
Ти так владно мене цілував. Ще і ще - Він.
Ти знала всі мої дитинячі секрети й переживання - Вона.
I...
Зрадили.
Ти - говорив мені неправду, ще недавно, а я вірила.
Він.
Ти - бачила його з іншою і прибігла сказати мені. Вона.
I знову колесо, і крутиться. I вже обличчя одне.
Ти. Ти зрадила мене більше. Ти тішилася. Ти.
Ніч. Тиха серпнева ніч. Падають яблука.
Я тобі прощаю.
Фатальна шкарпетка
З-під унітаза явилися світові козацькі вуса таргана. „Гм! Все геніальне мусить бути пошановане", - подумав він (звичайно, про себе). Як кожен пихатень, що вважає себе постаментовим Кимось, а є лише кавалком засохлої глини, яку відкинув пан Бог при ліпленні таки Когось, вирішив, хоч і по унітазові, та лізти вище. На сідалі зупинився. „Великому - велике! Біля моїх ніг вже моря й океани", - проказав, та, посковзнувшись на мокрому, мало не... (Ну, що ж. На „мало не" зважати не будемо). Перебравшись до кошика з пожмаканими клаптями рулонного паперу, що наш нарід до сих пір ще називає „туалетною бумагою" (то, певно, його (паперу) псевдо таке), поліз наш герой здобувати більші висоти. Вуса звисли, в лапи пекло (труби ж парового опалення гарячі), але тих волохатих лап у нього було аж шість, тому він зручно змінював їх через кожних два кроки. Весь у липкому поті доліз до білизняного шнура. О, файно! То вже висота. Але... Побачив ще щось трибунно вище, й із гаслом „Всі скоряться нам висоти" побалансував над прірвою ванни із замоченою білизною. На його біду, трибунна висота виявилась... брудною шкарпеткою. Яскраве слово „Я" застрягло у нього в горлянці, і тарган звалився із підстелля своєї величі до брудної води у ванні. Його засмоктало світовою каналізацією, і вже ніхто і ніколи не бачив і не чув про такого.
П'яна Лоліта
Маю квиток у куток
Мій, тільки мій і нічий більше.
Не-е дам тобі влізти у мій куток.
Тут в компанії ще маю павука
3 павутинкою-німбом. Моїм німбом.
Сірим німбом в гратку.
В павутинку втрапила муха.
Шкода, що так скоро здохла.
Ще б пожила. Потріпотіла так смішно.
В конвульсіях.
Смерте, чому ти така банальна?
Хочеш, буду твоїм режисером?
Та боюсь, займусь плагіатством.
Або збожеволію.
I буду сама-собою...
Кому ще квиток у куток?
Збрехали.
Купа чоловікопопускальних журналів вчили її любити себе на стільки, на скільки б вона хотіла відчути любов від інших.
Вона любила. Аж боліли руки.
Але бажаного результату не було.
* * *
Чи вартий примітивізм дотику до священного?
Від того він все-одно не втратить орієнтації.
* * *
Хаотичний рух молекул
Інколи перевершує всі сподівання,
Створюючи чудову мозаїку.
* * *
Я люблю бродити старим будинком.
Він зберігає подихи всіх його жителів
I утворює з них протяг,
Який видуває марнотні думки.
* * *
У ніч на Купала я освідчусь тобі у ненависті
I захочу зробити боляче: подарую квітку.
* * *
Ти хочеш бути моїм братом?
Будити вранці дотиком солодким стулених в пуп'янок уст до кутика ще заплющених моїх очей. Викликати тихий усміх і лагідний серпанок на весь день. I любити. Як брат.
Ти хочеш бути моїм коханцем?
Засинати під стукіт мого строяндненого серця
і купатись у ранкових росах.
Ти хочеш бути моїм святом?
Шепотіти віями молитву вічності і кінчиками
пальців оберігати трепетний вогник життя.
Ти хочеш?
Варто тільки повірити.
* * *
Жити в Україні - це вже патріотизм.
Бачити злиденність навколишності - у всьому: від каналізаційних стоків до чубку телевізійної вежі - і все це любити, то вже патріотизмом не назвеш. То хвороба, патологія, збочення, певний мазохізм, бо як можна любити те, що несе фізичну і психічну травму, дірку в череп.
назад
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
* * *