езалежна Україна обрала демократичний тип політичної системи суспільства, що й визначено в Конституції (Основному законі) України. Складовими елементами цього процесу є:
- Утвердження принципів демократії та парламентаризму, політичного плюралізму,
- Забезпечення прав і свобод громадян,
- Поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову,
- Формування системи самоврядування.
В основі становлення та ефективного розвитку державотворчого процесу незалежної України має бути національна ідея, національна самосвідомість. Ця проблема є досить актуальною на сучасному етапі. Ми дійсно маємо Українську Соборну, Самостійну Державу, однак ця держава далека від ідеалу, на вівтар якого покладено мільйони життів українців та інших співвітчизників.
Нині вирішується основне питання- якою саме за своєю суттю і духом стане здобута дорогою ціною держава Україна і яка ідея освітлюватиме. Опорним, рушійним чинником державотворчого процесу має бути українська національна ідея, національна ідеологія затверджена на державному рівні: вона має дійти до кожного українця, кожного громадянина Української держави.
Українську національну ідею, при всьому розмаїтті її дефініцій, зазвичай трактують як суб'єктну творчість і дію, спрямовану на самозбереження і саморозвиток своєї національної ідентичності. Як би там не було, у визначенні національної ідеї спостерігається одностайність щодо складових її змісту, як: національна окремішність, національна самосвідомість, національна мова, національна культура, національна ментальність- воля до здійснення національної мети, національна держава.
Поліфонічність змісту української національної ідеї провокує різнобій у трактуванні питання її зародження. Одні автори шукають витоки цієї ідеї серед праслов'янських племен (Я. Калакура), а інші- в " Кирило-Мефодіївському товаристві" ( О. Забужко) [Див. 6;9].
Концептуальний характер національної ідеї, її конкретно-історичний, соціально-економічний, культурний і філософський зміст, а також вплив на масову свідомість промовляє за те, щоб пов'язувати появу її перших паростків з українською національно-визвольною революцією 1648-1654 рр. під проводом Б.Хмельницького. Адже тут вони вже чітко простежуються, насамперед усвідомлення українцями своєї національної ідентичності, своїх національних інтересів та прояв волі до боротьби за їх реалізацію.
"Виб'ю з лядської неволі руський нарід увесь!"- заявив Б.Хмельницький польським послам у Переяславі. Державу, яка занепала в князівських часах, Хмельницький спорудив на нових основах, хоча у відомих "Березневих статтях" ідея державної автономії не знайшла свого формального виразу, оскільки не називається будь-яка форма, нехай обмеженої державності України. В "Статтях" йшлося про те, що чужа державна структура забезпечуватиме звичаєве право українського народу. Але, як відомо, "не так сталось, як гадалось". Україна вбачала в договорі лише військовий союз, а Московська держава з перших днів намагалася змінити політику протекторату на підкорення української території.
Політика російського самодержавства щодо України привела до ліквідації Гетьманщини (1764 р.), знищення Запорізької Січі (1775 р.), скасування адміністративного поділу Лівобережної України на полки та сотні, запровадження губерній за аналогією з Росією; встановлення кріпосного права (1783 р.); урівняння української козацької старшини в правах з російським дворянством (1785 р.); посилюється наступ на культуру та ментальність українського народу. Російський уряд переслідував мету позбавити український народ його історичної пам'яті про своє походження, національну окремішність, славу предків, високу культуру і виховати почуття меншовартості порівнянно з російським народом. Внаслідок подібних дій від автономії України, від її самобутності не лишилося й сліду. Україна була інтегрована в імперську систему Росії, а її соціальний лад, структура і право були приведені у відповідність з російською імперською моделлю.
Така політика денаціоналізації неросійських народів вступила в суперечність із загально-слов'янським у Європі. Національний рух за визволення з-під іноземного гніту охопив Сербію, Словакію, Чехію та ін. народи. Під його впливом перебували і українці: вони чинили опір політиці русифікації. Одним з його проявів була кампанія по зрівнянні козацької старшини і шляхти у правах з російським дворянством.
1) Українська знать заявила (після того, як в 1785 р. Катерина ІІ видала Грамоту про "Вольність дворянства"), що і вона впродовж усієї історії була в такому ж привілейованому становищі як і російське дворянство, і тому претендує на такі ж права. При цьому на всі лади демонструвалася повага до своїх предків і бажання зайняти таке ж привілейоване місце в суспільстві як і вони. Але незважаючи на це створена Сенатом геральдична комісія відмовила у дворянстві вихідцям з полкової й сотенної старшини.
2) Така політика російського царизму викликала обурення української громадськості. По всій Україні прокотилася хвиля масового протесту проти невизнання соціальної рівності між українською та російською знаттю. У середовищі козацької старшини з'являються ідеологи дворянських прав- нащадків давньої української знаті. Вони підкреслювали, що відстоюють її дворянські інтереси задля любові до земляків, нації, а також в ім'я "слави і добра Батьківщини".
Найактивніші з них- Калинський, Маркович, Милорадович, В.Полетика, Чарниш і Чепа роболи відчайдушну спробу консолідувати націю навколо ідеї патріотизму і національної гідності. Згодом формується ідея відродження національної держави. Одним з поборників такої ідеї став предводитель київського дворянства, автор знаменитої "Оди на рабство" Василь Капніст. Він, виражаючи авномістичні настрої козацької старшини, подав у 1788 р. Катерині ІІ "Проект відновлення Лівобережних козацьких полків", де йшлося, певною мірою, про необхідність повернення Україні автономії. Незважаючи на невдачу, В Капніст продовжував обстоювати ідею української державної самостійності. З цих позицій він виступив від імені державницько налаштованої козацької старшини на таємних переговорах у Берліні з представниками німецького уряду (1791 р.), від якого українські автономісти розраховували отримати запевнення про воєнну підтримку з боку Прусії у разі спалаху визвольного повстання в Україні проти Росії. Однак переговори не дали ніяких результатів.
Ідея автономії та повної державної незалежності України, що наприкінці XVIII- поч. XIX ст. набула значного поширення серед нащадків давніх старшинських родів незгасала, а продовжувала існувати і в наступний період, поступово охоплюючи не лише вищу соціальну еліту, а і представників інтелігенції, прогресивного чиновництва та офіцерства.
Найбільш спричинилася до проникнення національної ідеї в масову свідомість інтелігенція. Її представниками було написано чимало творів, в яких робилася спроба наукового осмислення суті тих чи інших складників національної ідеї. Серед цих творів помітне місце займає праця доктора права, філософії та медицини Опанаса Шафонського "Черниговского наместничества топографическое описание..."(1786 р.). автор намагався, насамперед, з'ясувати походження малоросійського народу. Хоча він ще не виділяв українців з маси слов'янства, проте вважав, що вони походили від скіфських племен. Припущення О. Шафонського перегукуються з поглядами деяких сучасних вчених на етногенез українського нарорду саме в твердженні появи серед окремих праслов'янських племен елементів проукраїнства. Важливо й те, що автор залишив нам цілісну картину відмінностей українців від інших народів у мовних, фізичних особливостях, побуті, звичаях, обрядах, віруваннях і знаннях. Цікавими є і описи матеріальної культури українців. Зрештою, слід підкреслити, що О. Шафонський вперше через культурні ознаки комплексно виділив українців серед інших народів і тим самим започаткував наукове осмислення історичного буття українського народу як окремішної спільноти. Принагідно зауважимо, що О.Шафонський у своїх прагненнях створити цілісну картину українства не був одиноким. Він мав багатьох однодумців і послідовників, що свідчить про популярність української національної ідеї. Серед них назвемо Якова Марковича- нащадка давнього старшинського роду. У своїй праці "Записки о Малороссии, её жителях и произведениях" (1798 р.) він вважав східних слов'ян автонтонами і розглядав Київську Русь як спільний період в історії України і Росії. Маркович водночас твердив про особливе географічне положення України, що наштовхувало читачів на думку про істотні відмінності українців від сусідніх країн. Автор показував ці відмінності не лише у веденні господарства, але також у антропології та характері, зрештою в окремішності культури українського народу.
Велике значення у пробудженні національної самосвідомості народу мала праця В.Рубана "Краткие географические, политические и исторические известия о Малой России..." (1783). Книга давала читачеві достовірний геограчічно-статистичний матеріал про Україну, відкривала багатство духовного життя і героїку українського народу.
Не можна не згадати і пісенної збірки Михайла Максимовича "Малоросійські пісні" (1827): українська народність постає в ній як реальна історична спільнота людей, сукупність якої найповніше відображалось в думах, піснях, казках. Ця збірка відіграла значну роль у формуванні національного світогляду цілих поколінь галицьких українців, серед них і І.Франка, О.Маковея та ін.
На межі XIII і XIX ст. помітне небувале зростання інтересу до української мови. Робилася спроба відкинути нав'язані суспільству казенні стереотипи щодо української мови, в яких вона розглядалась як діалект російської, доводилось її право на самостійне існування, ставилось завдання перетворити народну розмовну мову в основний засіб спілкуванні всіх верств українського суспільства. З'являється ідея перетворення народного говору в літературну мову; були окремі вдалі спроби, але тільки І.Котляревському вдалося це зробити. "Енеїдою" захоплювались українці по різних українських землях. Вона стала одним з головних чинників етногенетичного творення української нації.
Ідею самобутності української мови обстоював професор Харківського університету Ізмаїл Срезневський "Взгляд на памятники украинской народной словесности" (1834). В цій статті Срезневський доводив, що українська мова не є ні діалектом, ні говіркою, а є справжньою мовою, яка не уступає чеській в багатстві висловів, польській в живописності, сербській в милозвучності.
Великий внесок в розвиток української мови, національної самосвідомості, почуття любові до рідного народу зробили українські романтики до-Шевченкової доби, особливо Григорій Квітка-Основ'яненко, Євген Гребінка, Амврозій Метлинський та Михайло Макаровський.
Важко переоцінити вплив на формування національно-політичної свідомості українців анонімної "Історії Русів". Нею зачитувались Д.Бантиш-Каменський, М.Гоголь, П.Куліш, М.Маркевич, О.Пушкін, Т.Шевченко та багато інших письменників, поетів та вчених. Вона є апофеозом української національної ідеї кін. XIII- поч. XIX ст. в усіх її проявах і особливостях. Початок етногенезу українського народу анонімний автор виводив від сарматських племен, а під русинами розумілись лише українці. (Жителів Росії він називав московитими). В праці доводиться, що тільки Україна була прямою спадкоємницею Київської Русі. Визвольна війна українського народу під проводом Б.Хмельницького- це справедлива боротьба прегніченого народу за своє "буття, свободу, власність".
В "Історії Русів" прагнення народу до незалежності зображено як одну з його національних рис. Автор скрізь підчеркує в історії України ідею боротьби українців за свої права і свободу.
Можна було б назвати ще багато авторів, праці яких тією чи іншою мірою пронизані національною ідеєю, хоча сам термін "національна ідея" ними не вживався. Але вони створили ідейно-теоретичні передумови для політико-філософського осмислення життєвих потреб української нації, що згодом знайшло свій сконденсований теоретичний вираз у концепції національної ідеї. Основи цієї концепції судилось закласти велетням українського національного духу- М.Костомарову, П.Кулішу, Т.Шевченку.
будучність нашого краю, і в неможливість стерти самосвідомість, що родиться у свіжих українських умах, що дає нам великоруське життя і великоруське письменство, того для нас замало [13,91-92]. Письменник засуджував зневіру інтелігенції в можливості свого народу, поборював в українців комплекс меншовартості, сліпу віру "науці людей, що в нас не жили і нас не знали" і заспокоювався душею тільки в майбутніх поколіннях, покликаних до самопізнання і до самодіяльності на своїй рідній землі..."[13, 91-92].
Не всі прошарки українського суспільства однаково розуміли сутність та значення української національної ідеї. Чимало українських різночинців, опинившись в умовах безпрецедентного тиску російської імперії в ІІ пол XIX ст. на політичне, духовне життя укр. народу (Валуєвський циркуляр 1863 р., Ємський указ 1876 р.), скотились до рівня українофільства- м'якого лояльного до влади руху в чисто культурницьких формах. Сам термін "українофільство" показує щось трагічне в становищі та психології українського суспільства, приневоленого постійно оправдуватись перед російським урядом за любов до свого українського. Ідейні хитання, непослідовність в політичній поведінці, помилки в політичних орієнтаціях не можуть бути підставою для їх відлучення від національної ідеї. В тогочасному офіційному політичному лексиконі синонімом терміну "українофіл" часто виступав "націоналіст" та "сепаратист".
Національна ідея ще не стала визначальним фактором національного руху в ІІ пол XIX ст. про що свідчить такі його характерні ознаки:
- відсутність чіткої власної політичної орієнтації, копіювання чужих зразків;
- домінування ідеї федералізма та автономізму; концепції самостійної України перебували в зародковому стані.
Тільки в 90-х рр. XIX ст. український національний рух, керуючись національною ідеєю, виходить на якісно новий рівень, характерною ознакою якого була політизація та творення українських національних партій. На політичну арену виходить нове покоління діячів, яке не хотіло задовольнятись лише дозволеною урядом культурницькою діяльністю.
Вона організується в українські політичні партії. Перші з них виникли в Галичині. Це були: Русько-українська радикальна партія, Українська національно-демократична партія, Русько-український християнський союз. Особливістю політичного руху в Галичині було те, що тут на відміну від Наддніпрянської України ідея політичної самостійності була домінуюча, вона стала гаслом українських змагань.
Щодо українського національного руху в Російській імперії, то тут в 90-х рр. XIX ст. лише закладалась база, фундамент тих процесів, які принесли свої плоди десятиліттям пізніше.
У 1891 р. виникло таємне товариство "Братство Тарасівців" (І.Липа, М.Байдзеренко, В.Боровик, М.Базькевич), яке вперше після Шевченка заявило, що його мета- "дати Україні національну волю". В 1898- 1899 рр. Відбуваються два з'їзди студентських громад. І нарешті в Харкові 1900 р. була утворена перша політична українська партія в Російській імперії- Революційна Українська партія (РУП) (Лідери: Д,Антонович, М.Русов, Л.Мацієвич, Б.Камінський). на прохання Д.Антоновича програму партії (РУП) підготував Микола Міхновський. Вона вийшла окремою брошурою під назвою "Самостійна Україна" і якраз в цій брошурі вперше на українських землях у складі Російської імперії була поставлена ідея незалежності України як програмова мета. На жаль ця ідея до 1917 р. не була пануючою в українському політичному русі в російській імперії, оскільки більшість українських політичних партій стояли на засадах федералізму та автономізму.
В "Самостійній Україні" на перше місце висувається державницька грань національної ідеї. "Одна, єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі"- основне політичне гасло, яке проходить через всю її програму. Адже право на повернення статусу самостійної держави вимагає сама історія. М.Міхновський здійснює екскурс в історію України, зокрема він аналізує відносини України і Росії, передбачені Переяславською радою як рівноправні, але протягом 250-ти років Москва систематично порушувала цей договір, даючи йому свою інтерпретацію. "З того часу українська нація політично і культурно помало завмирає, старі форми життя зникають, республіканська свобода нівечиться, нація знесилюється, гине" [12, 5].
В другій частині М.Міхновський детально характеризує становище українських земель в складі російської імперії. "Над нами висить чорний стяг, смерть національна, смерть культурна для української нації! В Української держави відібрано право бути державою, поодинокі члени республіки позбулись усіх елементарних політичних прав людини... Колишній протектор української республіки перетворився на правного тирана, якому належить необмежене право над життям і смертю кожного з українців... Росіяни досить жорстоко відносяться до української нації, вважаючи її безсильною та некультурною. Навіть коли б було доведено, що ми тільки різноманітність російської нації, то й тоді нелюдські відносини росіян до нас освячують нашу до їх ненависть і наше моральне право убити насильника, обороняючись від насилля... Звільнитись від московської тиранії і повернути собі свою втрачену державність можливо "лише шляхом боротьби з російським царатом" [12,11]. Звідси увага Міхновського до обсаджування засобів і способів боротьби.
Визвольну боротьбу поневоленого народу повинна очолювати саме національно і політично свідома інтелігенція, і коли сучасна інтелігенція до того великого не доросла, то мусить вирости нова українська інтелігенція. Вона повинна мати відповідні дані, щоб гідно очолити визвольну боротьбу українського народу за національне визволення. "Нею буде оця "Молода Україна", що мужньо підносить прапор боротьби з чітким кличем "За Самостійну Україну". Вона,- "сучасна молода Україна", вважає себе безпосереднім спадкоємцем Шевченка, Хмельницького та Данила, минаючи українофілів" [12, 12].
"Самостійна Україна" була першою спробою оформити скривджені національні почуття українців у рамки політичної програми; хоча питання тактики окреслені в брошурі досить побіжно. Але це не підстава для політичної нігеляції значення "Самостійної України" для розвитку українського політичного менталітету. До речі програмам сучасних українських партій теж притаманна відсутність стратегії і тактики боротьби за українську Україну.
М.Міхновський зробив величезний внесок у справу розбудови української державності вже тим, що порушив ці питання, публічно заявив про законне право українського народу самостійно вирішувати свої проблеми.
На завершення зробимо такі висновки:
1. Українська національна ідея зароджувалась як політико-культурна вартість. Вона продукт природно-історичного формування і розвитку української нації, її менталітету та теоретичного самоусвідомлення народом свого буття, своїх інтересів, потреб, бажань. Це ідея була і залишається орієнтиром і стимулятором українського визвольного руху.
2. Складовою української ідеї була також боротьба в різних її формах, не виключаючи і національної революції, за вільну українську державу без експлуатації та гноблення. Така державність мислилась як засіб виживання і розвитку української нації; як історичне право українського народу на самовизначення.
Література:
1. Вільчинський Ю.М., Вільчинська С.В. Національна ідея в українській політичній думці (кін. XIX- поч. XIX ст.) // Політичний вісник: Матеріали всеукраїнської науково-методичної конференції "Політична думка в Україні: минуле і сучасність".- Київ, 1-4 лютого 1993 р. ч.І.К.:НМК ВО, 1993.- с. 96-103.
2. Вартовий (Б.Грінченко). Листи з України Наддніпрянської.- К. 1918.- 275 с.
3. Вартовий (Б.Грінченко). Листи з України Наддніпрянської //Буковина.- 1893.-23 липня (4 серпня). Вільхівський Б. (Б.Грінченко). Перед столітньою річницею "Енеїди" Котляревського// Буковина.- 1892.- 5(17) червня
4. Вільхівський Б. (Б.Грінченко). Іван Левіцький (з поводу 25 років його діяльності письменницької) //Буковина.- 1894.-1(13), 8(20), 15(27) квітня.
5. Донцов Д. Історія розвитку української державної ідеї.- К., 1991.
6. Забутко О. Філософія української ідеї та європейський контекст.- К.: Основи, 1993.- 126 с.
7. Зінківський Т. Молода Україна, її становище й шлях. Писання. У 2-х кн. Кн. 2.- Львів: 3 друк. НТМ, 1896.- с. 83-119.
8. Костомаров М. Закон Божий (Книга буття українського народу).- К.: Либідь, 1991.- 40с.
9. Киричук О. Національна ідея: витоки і шляхи об'єктивації //Куди йдеш? Матеріали науково-практичної конференції "Ідеологія та ідейно- політичні засади державного будівництва в україні") за ред. М.І.Михальченко, Б.І.Корольова.- К. 1993.- с.33-38.
10. Калакула Я.С. Історизм української ідеї //Політологічний вісник: Науково-аналітичний збірник. Вип.3 (Відп. Ред. Ф.М.Кирилюк.-К.- 1994.- с. 36-43.
11. Кулиш П.А. Майор // Повести. В 4-х т.- т. 4. Санкт-Петербург, 1860.- с. 1-250.
12. Міхновський М. Самостійна Україна.- Львів, 2000.- 14 с.
13. Маковей О. Панько Олелькович Куліш. Огляд його діяльності. Львів, з друк. Наук. Т-ва ім. Шевченка, 1900.- 169 с.
14. Шевченко Т.Твори. В 5-ти т.- К.: Дніпро, 1978.
назад
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
езалежна Україна обрала демократичний тип політичної системи суспільства, що й визначено в Конституції (Основному законі) України. Складовими елементами цього процесу є: