ідступне знищення Російським самодержавстом Української державностi в другій половині XVIII століття, спричинила до того, що українці стали частиною Російської держави. Таке їх нове становище сильно вiдбилося на цілісності українського народу, його духовному життi, оскiльки, державнiсть, яка виражала саму суть українських нацiональних cтремлiнь в тому числi мову, науку, культуру, забезпечувала українцям поступальний культурний розвиток , вирішувала питання церковного життя, книгодрукування, розвитку української мови, друкованого слова, війська - була жорстоко знищена.
Зразу ж з ліквідацією Гетьманщини розпочала заборона всього українського культурного і духовного життя, в тому числі і науково-освітнього. Така заборона фактично існувала до 1991 року, тобто до самого недавнього часу.Українське слово, українська культура, мова знаходилось пiд подавленням спецiального "цензурного" режиму в бiльшiй чи меншiй степенi обмежуючи реальний розвиток української лiтератури, української мови.
Виниклий в захист української держави у кiнцi ХVIII столiття на Українi мiжнародний український національний рух, за народну українську мову, спочатку iгнорувався урядом. Однак, скоро пiсля процесу над Кирило-Мефодiївцями києвському i харкiвському генерал-губернаторам: "было предписано наблюдать, не пытают ли украинцы мысли о прежних вольностях, о гетманщине, и о правах на отдельное существование. И обращать особое внимание, наголошувалось, в "предписании" на тех, кто занимается малороссийскими древностями, историей и литературой". Таким чином, не дивлячись на "надзори", заборони, особливо Валуєвський указ 1863 року, який "гласил": "Никакого особенного малороссийского языка не было и нет и быть не может и наречие их употребляемое простонародием есть тот же русский язык, только попорченный влиянием Польши". Так писав мiнiстр внутрiшнiх справ Валуєв до мiнiстра народної освiти Головлiна 18 липня 1863 року . У зв'язку з такими висновками росiйського уряду на українську мову, лiтературу, культуру почалось просто справжнє гонiння й в тому числі на українське народне життя. Розвитком цих гонiнь було доповнення до вищеприведеного нами указу циркуляром 1876 року, згiдно якого заборонялось розвивати українську лiтературу, народну українську мову, видання науково-популярних книг для просвiти українського народу.
Особливi гонiння зазнали українськi органiзацiї, якi виступали пiд суто нацiональним колоритом i носили небажанi з точки зору росiйського уряду, назви "Україна", "український". Таким органiзацiям влада забороняла i перешкоджувала видання свого друкованого органу, влаштовувала травлю у серединi самих українських органiзацiй, наповнювала їх деорганiзаторами, провокаторами, якi вимагали друкованого українського слова, журналiв, альманахiв, газет, провокуючи одночасно керiвництво українських органiзацiй й доносячи одночасно офiцiйнiй росiйськiй владi про небезпечнiсть i заборону самих, що не є безвинних українських видань, альманахiв, журналiв.
Аналiз безчислених фактiв дає нам право припускаючи склонятися до думки, що така практика, внаслiдок вiдновлення Української державностi iснує і в сьогоднішній Росiї, в якій терор проти українців функціонує до сьогоднішнього дня. Оскільки і сьогодні всі українські організації "напічкані провокаторами, дискридитарами українського культурного руху в Російській Федерації.
Це пояснюється фактичним розвалом ОУН-Руху, його неперереєстрацією, оскільки сьогоднішні керманичі, фактично, можливо не по своїй волі, загубили добру традицію цілого покоління українського національного руху в Російській Федерації, і не перереєструвавшись, загубили цю юридичну особу… уже в демократичний час, що є незрозумілим…
Така сама ситуація і біля "Об'єднання українців Москви", якого не має, як фактичної і юридичної особи, оскільки ця організація фактично загублена людьми, які не зуміли налагодити українську справу в Москві. У такому жалюгідному становищі Товариство "Славутич", яке із-за амбіцій московськиї влади та некомпентентних сьогоднішнього керівництвуа, фактично кануло в історію …
Не слід виключати, що розвал українських організацій в Москві це планомірна робота мера Ю.Лужкова. Українців в Москві не мають ні православної церкви, яку в Ногінську під Москвою з особливою жорстокістю було розгромлено, ні Української Греко-Католицької, яку загнали в Москві в підпілля, ні шкіл, ні театру, ні українських газет, ні радіо, ні бібліотеки ні приміщень для проведення засідань, зокрема Українського Історичного Клубу, проведення науково-освітньої та культорологічної роботи Українського Університету. Із вищесказаного можемо наголосити, що розвал українських організацій ведеться планомірно і ціленаправлено.
У цій складній агресії влади вдалось вижити Українському Історичному Клубу, який з 1995 по 2002 рік робив, по мірі можливості, конкретну роботу, без особливої реклами "газетного ажіотажу… без сотряхання повітря… голосіння в усіх радіостанцях, газетах". В час провокацій, дискридитацій українських організацій в Москві Українському Історичному Клубу ніхто не надав ніякої допомоги…все робилось самісвідлмістю його членів.
Жодна організація в Україні, окрім Науково-дослідного Інституту Українознавства не поцікавився, як там "живуть українські організації в Москві".
Після розпаду Радянського Союзу Український Історичний Клуб до червня 1997 року, тобто до часу офiцiйного пiдписання договору мiж Україною i Росiєю, постійно звертався до української та російської влади, щоб допомогти українцям в Москві та в Росії бодай хоча б добрим словом.
На жаль, ніхто не прореагував на "дикі випади московської влади", щодо терору над українцями Москви , як і на "Кримські претензії Ю.Лужкова", що сприяло роздмухуванню терору проти українців в Москві, наслідком якого була " тиха заборона українських організацій" у вигляді непереєстрації останніх, як юридичних осіб.
Дії московської влади в конституцiйному судi оскаржити й досьогоднiшнього дня залишається справою даремною. На сьогоднiшнiй день у Росiйськiй Федерацiї українцi не мають жодного фiнансованого державою українського слова, окрiм не регулярно виходячого на власнi кошти "Українського вибору", видаваємого Головою Об'єднання українцiв Росiї О.Руденко-Десняком, який, однак в 1999 році теж припинив всоє функціонування.
Щоправда з 1997 року по 20001 рік при підтримці ряду українських організацій в Москві виходить Науковий Вісник Українського Історичного Клубу. Звернення до влади Москви, мера Ю.Лужкова Українського Історичного Клубу, ось уже три роки залишається без відповіді.
В цей же час в тяжких умовах, Український Історичний Клуб фактично стоворив Український Інститут, привів його до українського національно-культурного та науково-дослідного життя, що спричинило до жорстокого розвалу російською владою Українського Інституту.
Опісля Український Історичний Клуб оживив діяльність Українського Університету м. Москви, що виражено виходом двох томів Наукового Вісника українського Університету, однак і зараз допомога України невідчутна…
Проаналізовані факти показують, як реально російська влада сьогодні клопочеться питанням не як задовільнити національні та культурні права українців, а як знищити, припинити громадське, науково-культурне життя українців, зокрема в Москві.. Факти показують, що російській владі не потрібне добре організоване навіть науково-культурне українське життя в Москві. Можна наголосити, що московська влада фактично розвалює українське національне та культурне життя. На нашу думку, за цією "українською проблемою в Москві" стоять спецслужби підчинені меру Юрію Лужкову.
При цьому мером наголошується, що у нас є "Український Університет", Український Історичний Клуб" на задоволення потреб яких мер не спішить виділяти примішення, технічне обладнання, фінансувати наукові вісники, як і сам науково-учбовий процес, фінансування якого він відмовив... При цьому демагогічно, росiйською владою повсякденно наголошується, що українцi братнiй народ, тільки що під цим мається на увазі, на жаль не пояснюється… За цією російською "демагогією посла Російської Федерації Чорномирдіна в Україні нічого конкретного не стоїть".
На нашу думку така "російська акція" повинна була б підкріпитися відміною "реєстрації для українців в Москві",що є незаконно згідно підписаногоДоговору між Україною і Росією від 1997 року, реальним фінансуванням українських організацій в Москві, Росії, українських друкованих органів, радіо, телебачення.
На нашу думку така "акція новітніх потьомкінських хаток" повинна була б закінчитись хоча б фінансуванням "Об'єднання українців в Росії", його друкованого органу "Україського огляду", науково-освітнього закладу "Український Університет", відновленням діяльності федерально "Українського Інституту"... , Українського Історичного Кулубу.
"Рік України в Російській Федерації" повинен би особливо допомогти українським організаціям науково-освітнього плану в Москві "Українському Історичному Клубу", "Українського Університету". Однак цього всього не сталося...
Для чого тоді "придумано Рік України в Російській Федерації"- очевидно, щоб розкрити активні українські сили і опісля ще з більшою силою громити українські організації в Москві, Росії.
Аналіз сучасного стану українських організацій в "Рік України в Російській Федерації" приводить українських науковців в Українському Університеті м. Москви до такого висновку. Нічого фактично, окім демагогічни заяв не зроблено " В рік України в Російській Федерації" на для українців в Москві ні для регіонів в яких на етнічних землях проживають українці.
Нічого не зроблено і в регіонах Російської Федерації, де згідно закону Російської Федерації "Про Національно-Культурну Автономію""- створені "Українські Національно-Культурні Автономії", які згідно російського закону повинні фінансуватися російським урядом…
Не виправлена ситуація, яка була скоєна більшовиками на етнічних землях України - Слобожанщині, Кубані та інших регіонах Росії, де компактно проживають українці.
Якщо взяти до уваги історію, то слід наголосити, що сьогодні на території сучасної Російської Федерації виділяють такі найбільш населені українцями регіони: Слобожанщина, Малиновий Клин (Кубань), Зелений Клин (Далекий Схід), Республвка Комі, Тюменська область, проглядається компактне проживання українців.
Перший і найголовніший район розселення українців, це етнічні землі, які відійшли в 20- роках ХХ ст. до Росії.
Історично споріднена з Україною Слобожанщина, включає в себе: Курську, Бєлгородську, Воронезьку області. Про оселення на цих українців джерела розповідають починаючи з XVI ст. Перепис 1897 року зафіксував, що українців в Харківській губернії було 2009411 із загальної чисельності -2492316. У Воронезькій губернії українці становили половину - з 1967054 - 9529993. У Курській від загальног населення 1604515 - 523277. Зокрема в Острозькому повіті українці становили 90% населення., у Богучарському -80, у Бірюченському -70, у Грайворонському - 80, у Бірюченському-70, у Грайворонському - 60. В 1917 проці, як засвідчують документу на Слобожанщині, яка була тісно зв'язана з Харківщиною почались широкі процеси українського державотворення, українського шкільництва. Однак в середині ХХ років українізацію на Слобожанщині було припинено терористичними методами. Офіційно це було прикрито "Постановою ЦК КПРС від 16 жовтня 1925 року про врегулювання кордонів Української РСР з Російською РФСР. Від України фактично грубими методами відірвали частину українського народу. Оскаржити цю постанову не наважився більшовицький уряд України. Характерно, були відірвані повіти в яких українці становили більшість від 55 відсотків до 90 від загальної кількості населення. Так від України до Росії відійшли велика територія з українським етнічним масивом, який проживав на цій території щонайменше чотири століття, а тобто з XV-XVI по ХХ століття. Тобто українські автохтони, які перетворили цей пустинний край в квітучий викорінювались насильно в чужу культуру, зовсім відмінний по своєму соціальному положенню, ментальності і веденню господарства народ.
Одже, як засвідчують джерела у склад Російської Федерації ввійшли Грайворонський, Путивльський, Новооскольський повіти, які приєднали до Курської області і де українське населення було домінуюче. До Воронезької області було приєднанно Острозький, Богучарський та Бірюченський повіти. Після "приєднання" ці райони автоматично перейшли на російську мову в усіх сферах культурного і духовного життя, були ліквідовані паростки українського шкільництва, газети, радіо. Така ситуація не змінилася навіть сьогодні, хоча в РФ є "Закон по національно-культуну автомію" і жевріють паростки українського громадського і культурного життя.
Приблизна така сама ситуація на другому українському регіоні, який складає етнічні землі України - Кубані. Імперська політика, а опісля радянське керівництво робило все для знищення української національності свідомості, культури на Кубані. Із усього населення, яке у 1925 році розмовляло українською мовою 1 млн. населення, сьогодні від сили в Краснодарі українською розмовляє від 50 до 100 чоловік, Новоросійську від 30-50, в Сочі 20-30 чоловік. Сьогодні фактично не дивлячись на наявність в Російській Федерації "Закону про національно-культуну автономію" підтримки розвитку української культури на Кубані не існує.
Фактичний матеріал зібраний на цих землях дає право наголошувати, що як і в Слобожанщині та і на Кубані масова українська національна культура відсутня, як і школи, преса, література, вищі учбові заклади. Невеликі центри культури, типу Лазарівського в Сочі, Краснодарі, Новоросійську, які обмежені в усьому і в першу чергу в фінансах, не можуть впливати на загальнонаціональну картину російськомовного суспільства.
Особливо цікавий інтерес складають українці, які проживають на Уралі віж Єкатеринбурга до Челябінська. Джерела засвідчують тут нам громадське українське життя здебільшого в великих містах, однак воно, як на нашу думку, не є надто потужно організоване, хоча до цього приколадаються великі зусилля чільних українських інтелектуалів регіону, які однак не враховують позицію "по українському питанню" регіональної російської влади. Питання сучасного стану та перспектив розвитку українців Уралу ще слабо вивчене і потребує окремого наукового дослідженння.
Окрім суто етнічних земель Російської Федерації, де українці розпорошені, українці компактно продивають у Зеленому Клині - це сьогодні Приморський і Хабаровський край, Сахалінська та Амурська області. Революційний поштовх у 1917 році підняв на вищий щабель і національну свідомість українців. Тут виходили 4 українські газети, функціонували українські місцеві органи влади. В 1922 році більшовики арештували українське керівництво краю. В 1924 році більшовики провели судовий процес над українцями, які нібито прагнули створити свою державність на Далекому Сході. За умов репресій мільонне українське населення, інтелегенція Далекого Сходу фактично щезла. Сьогодні українці на цих землях уже незначна меншина, всього 200 тисяч осіб.
Особлиівий регіон, де сьогодні компактно проживають українці, це Республіка Комі та Тюменська область куди українці особливо активно почали переселятися в пошуках заробітку в радянський час. Сьогодні, вони тут національно свідомі та активні, що може говорити про їх наукові та культурні організації.
Сьогодні українців за даними офіційного перепису населення на 1989 року в Російській Федкерації проживає - 4 млн. 362 тис. 872 українців та українок.