рах іспанської колоніальної системи в Латинській Америці та виникнення етнократичних держав (переважно метисократичних та ладінократичних), часто названих "національними", а також "державами-націями", не змінили на ліпше ні етносоціальне становище індіан (зокрема, ставлення до них як до аморфної безетнонімної маси. не володіючої національно-етнічною культурою). ні рівня та форм їх участі у проблемах держави та суспільства вцілому.
Питання про національно-етнічну ідентифікацію автохтонного населення Америки набуло значну гостроту приблизно з середини ХХ ст., коли посилився процес становлення ІНДЕАНІЗМУ, а потім власне індіанських національних рухів.
А. Ернандес Крус, депутат мексиканського парламенту, представник індіан майя-тохолабаль, у серпні 1995 р. говорив на міжнародному семінарі: "... Протягом багатьох років індіанцям було відмовлено у праві називатися народами. Нас називали по-різному: місцевими жителями (naturales), примітивними, дикими, общинами, культурами, етнічними групами, групами у процесі інтеграції, національними меншинами, наркосатаністами тощо. Всі ці назви по суті заперечували наші національні характеристики, а отже - здійснення права на вільне самовизначення, невід'ємне для кожного народу" (La autonomia de los pueblos indios. Mexico, 1996, p. 44).
Ту ж думку ми знаходимо і у лідера еквадорських шуарів Ампама Каракраса: "Нам, індіанським народам, давали різні назви. Одні називали нас аборигенами, інші - "примітивами", для третіх ми селяни. Але ми народи, національності, у нас власний національний досвід і процес" (Pueblo indio, Lima, 1985, N 6, p. 20).
Але як не парадоксально, одночасно із непризнанням факту існування індіанських народів та їх соціально-етнічних культур у Латинській Америці поширена концепція, за якою індіанська автономія існувала завжди, навіть у колоніальний період. Із середини XVI ст. іспанська корона видала десятки законодавчих актів, які закріпляли за індіанськими общинами певні земельні володіння, дозволялося мати общинні фінанси, самі індіанці назначали касиків, а місцевим колоніальним владам заборонялося знімати їх та конфісковувати володіння. У деяких випадках індіанці могли створювати муніципалітети - кабільдо.Іспанцям та метисам заборонялося проживання в індіанських землях. Перелік таких благодіянь Корони величезний .
Ситуація різко змінилася після набуття Латинською Америкою незалежності. Хоча законом С. Болівар всім індіанцям надав громадянські права, але ліквідовувалося общинне землеволодіння (ресгуардос) шляхом розділу землі на паї і роздача їх тим же індіанцям, але вже у приватну власність. І лише після тривалого протистояння з 80-х рр. ХІХ ст. починають прийматися закони, дозволяючі общинне землеволодіння та самоуправління.
Як зауважили Віктор Уго Карденас, аймара за національністю, колишній віце-президент Болівії, а тепер - президент Міжнародного фонду розвитку індіанських народів Латинської Америки та Карібського басейну, та Ернандес Крус, історично індіанські народи зберігали автономію, але фактична автономія тепер повинна перетворитися в юридичну (La autonomia de los pueblos indios, Mexico, 1996, p. 11). Саме таку мету ставлять собі потужні політичні сили - Індіанська партія Гватемали та Болівійська індіанська партія (Il Seminario de filosofia, ideologia y politica de la indianidad. Conquin, 1986, p. 67).
Також цей рух підтримала Католицька Церква. Папа Іван Павло ІІ у заяві 1980 р. в Бразилії проголосив: "Повне визнання статусу націй за індіанськими народами американського континенту повинне скрізь утверджуватися римською католицькою церквою" (Pueblo indio, 1981, N 1, p. 3).
На кінець ХХ ст. сформувалися могутні індіанські організації: Карі кай ("Сутність людини", кечуа), і Центр мокові Іалек Лава в Аргентині; Індіанський амаутичний фронт Тауантінсуйю і Кечуаймара в Болівії; Індіанський консиліум території Рораїми в Бразилії; Автономний фонд індіан Камеца та Організація індіан уітото Інтендансій Какета, Амасонас і Путумайо в Колумбії; Конфедерація індіанських народів Мексики; Міжнаціональний Інкський Союз в Перу; Центр культури Мапуче і Партія землі та ідентичності в Чілі тощо.
Переважно діяльність цих організацій була мирною (наприклад, індіанці півдня Колумбії в 1992 р. об'єднали свої общини і створили спільний орган - Вищий кабільдо народу якона), але в 1994 р. у Мексиці спалахнуло повстання, рухомою силою котрих стали індіанці трьох могутніх об'єднань (целтал, цоціл і тохолабаль), які утворили Сапатиську армію національного визволення. Хоча парламент і прийняв закон про права індіан та їх культуру, але вніс у нього такі поправки, що повтанці відмовилися визнати його сапатисти настоюють на створенні автономних плюріетнічних районів без виокремлення титульної національності) і формального примирення не відбулося.
Також з 90-х рр. ХХ ст. в Еквадорі закріпилася практика національних повстань, коли індіанці влаштовують марші протесту, захоплюють дороги, адміністративні будівлі, що призводило до відставок президентів та переворотів. В 2000 році лідери індіан утворили Народний парламент і проголосили про скинення всіх гілок влади та відсторонення президента. До влади прийшла хунта з Руху Пачакутік, політичного крила Конфедерації індіанських народів Еквадору (CONAIE). На наступних виборах у 2002 р. була створена політична організація - Патріотична спільність на чолі з Л. Гутьєрресом, яка в коаліції з CONAIE отримала переконливу перемогу.
В Перу в 1996-2000 р. в період президентства А. Фухіморі здійснювався тотальний геноцид індіанців, коли під лозунгом "програми планування сім'ї" були стерилізовані сотні тисяч жінок. Все закінчилося "невинним" вибаченням міністерства охорони здоров'я після того, як диктатор втік у Японію.
Щиро вітаємо відомого латиноамериканіста, кечуаніста. есеїста та поета Юрія Олександровича Зубрицького з 80-літтям!
