дин з персонажів Гашека - полковник фон Цилергут - мав, як відомо вузькій освіченій верстві, прикру звичку. "Оповідаючи про найпростіші речі, він завжди питав, чи всі добре його зрозуміли, хоч би й велося про найпримітивніше, наприклад: "Ось, панове, вікно. Чи знаєте ви, що таке вікно?" В якійсь стонадцятий день своєї оглядацької діяльності я раптом відчув, що потрохи став перетворюватися на цилергута. Що, як і кожен мешканець журналістського терену, хворий на фаховий синдром syntexis cillergutis. Що безупинне коментування поточної простоти аж ніяк не сприяє збагаченню особистої метафізики, а зовсім навпаки. Що час від часу потрібно зупинятися якщо не на вічному-нєтлєнному, то вже обов'язково на монументальних проявах тої таки простоти.
Серед останніх визначне місце належить вітчизняній історіософії. Особливо тому її провінційному підвидові, котрий гостро пахне невипраними шкарпетками краєзнавців і намертво зрісся зі словосполученням "національна ідея". Жодна інтелектуальна хірурґія тут не допоможе. Але, як відомо фізіологам та повитухам, деяка сіморганіка швидко й безболісно розчеплюється від лоскотання.
Один із способів ніжно торкатися історії - цитувати предків. Достойні мужі минулого залишили нам безліч дороговказів, злочинно знехтуваних необачливими нащадками. Це біда української громадянської пам'яті, носіями котрої виявляються здебільшого селянські діти з їхнім переважно етогенним мисленням. Так за межами філософських узагальнень залишилися навіть стратеґічні тексти, такі як славетне послання запорізьких козаків Мехмедові Четвертому. А при уважній деконструкції саме там неважко знайти відповіді на пекучі питання сьогодення. Наприклад, щодо проблеми означення національної еліти, січові історіософи не розтіклися нацмислію по нацдрєву (як, скажімо, деякі дописувачі часопису "Перехід ІV"), а сіли і написали султанові конкретне-військове: "Який ти лицар, якщо не можеш голою сракою їжака вбити!" Чи не тут, панове, криється принципова згадка про ритуал ініціації степових героїв середньовіччя? Чи не тут ми натрапляємо на істинний шіболет, на прадавній знак розрізнення головного і другорядного.
Якби в часи новітнього націєтворення було відроджено цей чин посвячення у лицарі (народні провідники, офіцери, депутати, держслужбовці восьмого ранґу), наша історія могла б піти іншими шляхами. Національна верхівка не спізнала би письменницько-викладацького засилля, адже хто з тих гнилих інтелигентів, що вже тричі за століття з високих трибун забалакали українську самостійність, пройшов би випробування їжаком? Ні, вони б, безперечно, спробували задавити своїми геморойними задками і целюлітними задищами те звірятко, але відразу би відчули різницю між його дикими штрикалами і підлабузницьким покриттям владних кріслел, заплакали би, заголосили і відповзли у історичне забуття. І не лякали би молодь третього тисячоліття, банькувато дивлячись з портретів і стендів у шкільних кабінетах історії.
Відповідно, такий ініціаційний ритуал додав би нам поваги за кордоном. Іноземці дивувалися б таким суровим традиціям і складали би свої деконструкції цим практикам, оповідаючі іншим про дивний нарід, провідна політична верхівка якого визначена веселим мазохізмом специфічного їжаконищення. Тут би ми нарешті склали конкуренцію "загадковій російській душі" і міфи про загадкові рутенські дупи захвилювали би найкрутіших мислителів Європи. Нас би визнали навіть гордовиті французькі інтелектуали. Леві-Строс їздив би українським степом, Дерріда написав би есей "Herrisson et derriere", а Тесман'є прочитав би в Еколь де Франс цикл лекцій, присвячених тим анальним надмірностям тавроскіфів, які щасливо пережили тисячоліття в пустелях між Черкасами і Танаїсом.
Безперечно, жодний ритуал не убезпечений тут від корупції. Наше чиновництво навчилось би виводити особливі породи їжачків-задохликів з м'якими і ламкими голками для кар'єрного посвячення своїх однопартійців і дикобразних невразливих монстрів для політичних супротивників. Демократи б вимагали законодавчого визначення розміру та головних біологічних параметрів ініціаційних їжаків і трансляції церемонії по національному телебаченню. Зелені виступали би на захист звірят, а народні цілительки пропонували би амулети, спроможні викликати в їжака інфаркт на відстані трьох з половиною метрів. Окрім президентського уповноваженого з прав людини призначався би уповноважений з питань їжаків і збиралася б Національна рада їжакознавців, голова якої звітувався б на пленарних засіданнях Верховної Ради. Їжак попав би на герб і був би там доречним. Адже двох його мозкових звивин стало б, щоби керувати такою щасливою країною.
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
Один з персонажів Гашека - полковник фон Цилергут - мав, як відомо вузькій освіченій верстві, прикру звичку. "Оповідаючи про найпростіші речі, він завжди питав, чи всі добре його зрозуміли, хоч би й велося про найпримітивніше, наприклад: "Ось, панове, вікно. Чи знаєте ви, що таке вікно?" В якійсь стонадцятий день своєї оглядацької діяльності я раптом відчув, що потрохи став перетворюватися на цилергута. Що, як і кожен мешканець журналістського терену, хворий на фаховий синдром syntexis cillergutis. Що безупинне коментування поточної простоти аж ніяк не сприяє збагаченню особистої метафізики, а зовсім навпаки. Що час від часу потрібно зупинятися якщо не на вічному-нєтлєнному, то вже обов'язково на монументальних проявах тої таки простоти.
