казати відверто, спочатку я трохи здивувався - ну що може робити єврейська родина з Флориди в гуцульському Косові. Але надто довго над цим не розмірковував, бо для перекладача головне - наявність роботи, всі інші питання другорядні.
Місце зустрічі - готель "Україна", який вже кілька років марить словом "фешенебельний". Нікельовано-сяючий "мінівен" компанії Форда ще вчора привіз моїх клієнтів зі Львова. Через кілька хвилин очікування в фойє з'являється літня пара - містер і місіс Голідей з Флориди. Вони запитують в адміністратора, чи не прийшов ще їхній перекладач. Посміхаюсь, простягаю руку:
- Добрий день, сьогодні я ваш перекладач, мене звати Сергій.
- Сем, Сем Голідей, а це моя дружина Мері. Дуже приємно!
- Дуже приємно, Сергій, я Мері. Зараз підійдуть наші сини, Джон і Ендрю. З нами ще моя подруга, Джесіка, вона теж вирішила подивитись на Україну.
- Дуже приємно, Мері. Здається, я бачив вашого водія на вулиці.
- О так, він такий милий. Шкода, що не знає ані слова англійською. Проте ми непогано порозумілися з ним в дорозі, правда, Сем?
- О так, Пітер хороший хлопець.
Біля мінівену вже стоять Джон та Ендрю - обом за тридцять і обидва не схожі на батьків. Вони ходили купити води в дорогу. Знайомимось, чекаємо на Джесіку.
- Ти не знаєш, Сергій, навіщо я приїхав, правда? - старий Сем вирішив увести мене в курс справи.
- Ні, мені тільки сказали, що ви з родиною хочете відвідати Косів. - Я майже впевнений, що знаю, вірніше, здогадуюсь - напередодні в бібліотеці вичитав, що до війни євреїв у Косові було дуже багато і що жили вони там дуже довго. Швидше за все, Сем нащадок когось із них. Або ж приїхав за релігійними мотивами, бо засновник хасидизму - Бааль-Шем-Тов - почав проповідувати в Косові. Мої клієнти, втім, не були схожі на хасидів, ба навіть на євреїв не дуже.
- Справа в тому, що я в Косові народився. Хочу ще раз перед смертю подивитися, та й синам показати місця, де я виріс.
- А ви пам'ятаєте місто?
- Ні. Мені було одинадцять, коли я відти втік.
Розмову перебиває Джесіка, яка нарешті повертається з магазину. Ми всідаємося до комфортабельного салону з кондиціонером та пасками безпеки на всіх сидіннях. Я попереду біля Петра, за спиною у мене Сем, поруч з ним сидить його гордість Джон, професор медицини Гарвардського університету. Ендрю просто бізнесмен і схожий на індуса. Джесіка та Мері позаду.
Їдемо швидко, жваво розмовляємо. Сем розповідає, що така подорож стала можлива завдяки його синові Джону, який не пошкодував відпустки та немалих грошей для батька, щоб той відвідав місця, де провів дитинство. Джон каже, що для нього це дуже важливо і він дуже радий, що вдалося це зробити. Потім він запитує у батька:
- Тату, ти мені розповідав, але я так і не зрозумів - то як так сталося, що ти розлучився зі старшим братом і батьком? Чому ви не були разом?
Старий відповідає не відразу:
- Я залишився вдома з мамою та сестрами. Я був малий, то за мене не боялися, а братові було вже шістнадцять, коли прийшли німці. Батько з братом відразу вирішили сховатися. Спочатку пішли до мого дядька, потім приходили ще кілька разів вночі до нас додому, а потім зникли. Брат чомусь потрапив до Львова, я вже не пам'ятаю, як ми про це довідались. Чи може я вже згодом дізнався - не знаю. Потім він навіть воював за росіян - якось вдалося йому втекти.
Про себе дивуюсь, як це єврейський хлопчина з Західної України міг потрапити до Радянської Армії після німецького полону. Втім, якщо інший опинився у Флориді...
- І скільки ти переховувався?
- Якщо рахувати від того дня, коли забрали маму і сестер, то чотирнадцять місяців.
Далі Сем не розповідає, переводить розмову на інше. Ми говоримо про війну, жорстокість, людські долі, потім - про світ, в якому живемо, як він швидко змінюється та як багато речей в ньому залишаються незмінними.
Бесіда вкоротила подорож, незабаром роздивляємось гуцульські хатки, що високо видерлись схилами. Вересень у горах - це так затишно, особливо в сонячні дні.
Ось і Косів. Завдяки зв'язкам Джесіки з нашими можновладцями родину Голідей зустрічатиме мер власною персоною. Місце зустрічі - біля будинку податкової адміністрації. Втім, першим з нами привітався приємний старший чоловік, який виявився краєзнавцем-аматором, а за професією лікарем. Вони із Семом майже ровесники. Цікаво, зустрічались вони тоді, шістдесят років тому? Сем у двох словах розповідає хто він і навіщо приїхав. Василь Михайлович розповідає про себе довше, а ще більше про Косів. Весь цей час ми йдемо неквапно дорогою. Навколо будмайданчики, машинерії, фундаменти та котловани. Але все завмерло - неділя. Нарешті нас наздоганяє мер, значно молодший і енергійніший. Привітно вітається, ласкаво запрошує до Косова, з гордістю вказує на будівництво.
- Спочатку я хотів би знайти свій будинок. - каже Сем.
- Ви хоч приблизно пам'ятаєте, де він знаходився? - запитує краєзнавець.
Сем щось говорить про потічок та електростанцію.
- Так ось вона, електростанція! - вигукує Василь Михайлович. - Правда, тепер це житловий будинок, після війни перебудували. А потічок то не просто потічок, то річка - до неї цією вуличкою двадцять метрів!
І справді, чути гомін гірської річки. Проте Сем не пізнає електростанції. Напевно, це не тут, каже він.
Тоді мер пропонує піти на міст і подивитися звідти. Ні, потічок був менше, Сем точно пам'ятає. Його будинок був дуже близько до води, а тут он які схили. Певний час ми стоїмо на місці, не знаючи, що робити. Старий стоїть розгублений, він зовсім не пам'ятає того міста, з якого тікав. Будинки, де були дерева, дерева, де були будинки. Вода в річці - теж не та. І люди, люди зовсім чужі. Скориставшись паузою, мер біжить до свого Мерседесу і повертається із різьбленим тарелем.
- Я прошу вас прийняти цей тарель на згадку про наше місто!
Сем звично-приязно посміхається, приймає тарель, дякує. Ну і звичайно писанки, це вже паннам. Церемонія вручення нагород завершена, знову не знаємо, куди йти і що робити. Ситуацію рятує Джон:
- Цікаво, тату, а той шпиталь, в якому ти лікувався, як прийшли росіяни, ще тут?
Запитую про шпиталь. Василь Михайлович, лікар із сорокарічним стажем, радісно киває головою:
- Звісно тут, навіть старий корпус зберігся. Він недалеко, але краще, напевно, поїхати машинами, правда, Іван Миколайович?
Мер пристає на пропозицію, і ми разом сідаємо до мінівену. Вже в машині Сем запитує Василя Михайловича:
- Скажіть, а ви не пам'ятаєте, де тут за війни було гестапо?
- Як не пам'ятаю - звичайно пам'ятаю! Я ж попри той будинок щодня сорок років ходив, це по дорозі до шпиталю. Іван Миколайович, це ж там тепер райвідділ!
Краєзнавець пояснює Петру, як виїхати на потрібну нам вулицю. Швидко знаходимо триповерховий сірий будинок, проте мер пропонує спочатку поїхати до лікарні, а потім вже повернутися знову до центру. Сем не заперечує.
Ліворуч - пам'ятник Шевченку, праворуч - нова бензоколонка. Між ними блискуче-чорний свіжий асфальт. Це вже межі міста. Через кількасот метрів - шпиталь. Зупиняємось біля брами. Невеликий будинок в стилі рецесії - тепер там тільки кардіологічний корпус, як пояснює Василь Михайлович.
- Ну що, тату, пізнаєш?
- Пізнаєш, Сем? - запитує дружина.
- Ну як, пізнав? - запитує вже мене пан Василь.
- Так, це тут. Тут я пролежав десь три тижні.
Заходимо всередину. Василю Михайловичу трохи ніяково. Він ще раз нагадує, що працює офтальмологом.
-Так, я пам'ятаю, це тут, - каже Сем. Спочатку я зовсім не міг ходити, то мене відвезли сюди. Тільки палата була на другому поверсі.
На другий поверх Сем іти не хоче. Лікар-краєзнавець заводить його до однієї з палат на першому. Зі стелі в ній звисає величезна лампа - це колишня операційна.
- Операційна в нас тепер на другому поверсі. Може, хочете подивитись?
Ні, Сем хотів би повернутись до будинку гестапо.
У садку біля лікарні ми трохи забарились - всередині знаходиться одна з принад цивілізації з проточною водою. Скориставшись моментом, мер запрошує Сема та його синів подивитись на нові корпуси. Нові корпуси - це дві сумні довгі споруди, розділені садком із новозбудованою капличкою, предметом гордості мера та Василя Михайловича. Сем не зовсім розуміє, навіщо йому показують ці будинки. Джон, освічена людина, все зрозумів і ввічливо запитує, коли їх збудували і які там відділення.
Нарешті ми повертаємося до центру. Сонце вже видовжує тіні, проте біля будинку гестапо сховатись від спеки нема де. Сем наче прокидається:
- Тут десь недалеко і будинок поліції був, правда?
- Так-так, зовсім поряд - он той, жовтий.
Краєзнавець на висоті. Сем якийсь час стоїть біля гестапо, роздивляється.
- Я пам'ятаю, що ховався напроти гестапо. На тій стороні вулиці ще мали бути будинки, але їх вже тепер нема.
Справді, тепер там будується торговий центр. Всі чекають, коли Сем щось згадає.
- Я пам'ятаю, що вечорами було чути річку. Вулиця йшла до річки. Де тут річка?
- Річка тамкаво, тільки до неї треба йти іншою вулицею. Он, бачите той провулочок?
Попри будову видно шмат неасфальтованої дороги, яка непомітно перетинається з головною вулицею. Йдемо тією дорогою. Навколо садки, заховані живоплотом.
- Здається, я пізнаю цю вулицю. Там далі річка, правда?
Василь Михайлович ствердно киває головою. Сем продовжує, звертаючись ні до кого:
- Так, там повинна бути річка, бо ввечері я чув, як вона шумить. А вдень завжди було шумно - біля поліції, чи біля гестапо весь час зупинялись машини, були люди, крики, постріли. А я був тут. Мене заховав один українець, вже як маму з сестрами забрали. Треба шукати сарайчик, там було горище, невисоке, десь до метра. Я там просидів чотирнадцять місяців, не розгинався. Тому не міг ходити, як прийшли росіяни. Тому вони взяли мене до шпиталю. А вночі було чути шум річки. Іноді чув голоси. Їжу той чоловік мені приносив теж вночі. І пити теж.
- Але ми тепер тут не знайдемо той сарайчик, він, напевно, не зберігся, - каже мер.
Цього я не перекладаю.
-- Сарайчик, стодола, стайня, хлів. Приблизно так можна перекласти.
"Господи, я ж не знаю між ними різниці. Як ще це довбане barn перекладається?"
-- Ні, далі вже не йдемо. Це задалеко від дороги, - зупиняє нас Сем.
- Може, запитаємо в людей, в сусідів? - пропонує Василь Михайлович.
Заходимо до охайного подвір'я. Назустріч меру виходить господиня.
- Йой!
- Слава Ісусу Христу!
- Слава навіки богу! Заходіть, заходіть! Іване! Ходи сюди! До нас люди прийшли!
Мер розповідає, хто ми і навіщо приїхали. Потім Сем говорить приблизно те саме від свого імені. Про всяк випадок я ще раз коротко підсумовую своїми словами. На обличчі в жінки відвертий розпач.
- Та ми ж не знаємо, ми ж ту вже по войні сі побудували. Самі своїми руками ту хату ліпили, он, най Іван скаже. А хто ту жив до нас, то де то нам знати. Може, зайдете до нас, я нині сі ніц не рехтувала, але ми таке файне вино з цього винограду робимо. Зайдіт!
Сем дякує, але відмовляється. Тоді ґазда зриває нам стиглі грона винограду, пригощає. Від цього відмовитись неможливо. Потім жінка пригадує:
-- Люди говорили, що як була война, тут на городі в одного ґазди хлопець ховався. Всі про це знали, але мовчали, бо він був жид і його би зразу би німці забрали. Таке люди говорили.
Тепер ми намагаємося вияснити, де ж був город того ґазди. Виявляється - ось він, за парканом. Тільки будь-яких споруд на ньому не видно.
- Була тут така стайня маленька, але її вже давно завалили, - відповідає на моє питання господар дому. - А будинок його і далі стоїть - он той, біленький.
- Тільки там теперка зовсім інші люди жиють, - додає ґаздиня. - В того чоловіка було двоє синів, і вони обидва не прийшли з войни. Він троха пожив сам, а потім сі застрелив. Прямо в хаті. Так шо тепер там вже не ті люди.
Нарешті здогадуюсь перекласти це все Сему та його родині. Він підходить до паркану, дивиться на сусідній город, на біленьку невеличку хатку.
- А далі там вниз по дорозі не могло то бути? - запитує мер.
- Ми коли сюди прийшли, далі до річки ніц крім кущів не було. Ось ця хата - вказує на біленьку - була остання. Свою ми вже самі побудували.
Через кілька хвилин та запитань повертаємось до машини. Старий перед тим ще раз подивився на город.
- Що ж, - каже Джон, - принаймні, ти побачив місце, де так довго переховувався.
- Так, напевно, це було тут.
Невже Сем сподівався побачити ту маленьку стайню через стільки років? Або зустріти когось із тих людей, які його рятували?
Тепер ми шукаємо будинок. Василь Михайлович пропонує повернутись до колишньої електростанції і почати пошуки звідти. Кілька разів ми кружляємо довкола одного кварталу, понівеченого розритими фундаментами та активним будівництвом. Старі будинки, кволі та наче виїдені віспою, доживають свої останні роки. Кілька разів ми ненадовго зупиняємося біля котрогось із них, Сем вдивляється у вікна. Ні, це не тут, каже він, і ми йдемо далі.
Ось ми біля гарної господи з фонтаном та зграйкою дітлахів у подвір'ї. Господар дивиться на нас крізь чорні окуляри та відповідає на моє питання:
- Та єврейських хатів тут багато було. І в нашій до війни євреї жили. Але ми звідки знаємо, як їх звали. Спитайте там вище може знають.
Там вище цегляний мур, вузенька стежка та занедбаний садок. Василь Михайлович на ходу пояснює, що після винищення євреїв чимало гуцулів з навколишніх сіл зайняли порожні хати.
- Ви самі розумієте, як воно в селі жити. А будинки порожні стояли, то люди собі й переїхали.
Нагорі Сем пізнає один будинок. Вірніше, пригадує, що точно бачив його в дитинстві. Джон дістає фотоапарат, ціла процесія шикується під забитими дошками вікнами.
- Ось на цю кнопку натиснути.
- А нічого, що проти сонця?
Нічого. Сем пригадує, що його будинок стояв поруч з цим, напроти церкви. Поруч новобудова, а церква, як твердить Василь Михайлович, була метрів за тридцять від цього місця. Метрів за тридцять ті самі паркани, пил, стоси цегли. Ще одна будова щось пригадала Семові. Джон фотографує і її.
Далі та сама площа, яку ми бачили ще зранку, за нею шукати щось немає сенсу. Тепер настав час їхати на Міську гору, де поховані матір та сестри Сема. Для них він був Шльомо.
Міська гора, як і шпиталь, досить далеко від центру міста. У мінівені Сем розповідає:
- Батько не думав, що мамі з сестрами щось загрожує. Я теж спочатку залишився з ними, але потім мене забрали. Як все сталося, я не знав, розповіли потім. Всіх зібрали в центрі, речей сказали не брати. Всі думали, їх забирають десь, а німці повели їх за місто і розстріляли.
Далі Сем говорити не може.
Їдемо досить довго. Люди пройшли цей шлях пішки, хтось, напевно, навіть ніс маленьких дітей на руках. На горі вони вже були, мабуть, дуже стомленими.
Ось ми й на місці. Ендрю допомагає батькові та жінкам вийти з машини. Навколо - високі сосни, Косів як на долоні, гори з усіх боків. Сонце лагідне, осіннє, усміхається. Василь Михайлович розповідає:
- Ось тут колись стояв Косівський замок. Але як прийшли німці, його вже не було, тільки руїни. І сосен цих тут теж не було, люди їх вже потім посадили, після війни. Бачите, навіть є пам'ятний знак.
"На цьому місці в 1942 році
німецько-фашистськими загарбниками
було розстріляно 10 000 євреїв
з міста Косова та навколишніх сіл".
Саме цифрами, 10 000.
- Але могили трохи вище, на самій горі. Замок був зруйнований, а підвали залишилися. В них німці поскидали трупи та засипали землею. Ну ви розумієте, щоб ями не рити.
Розуміємо. Раціональна пропозиція. До могил ведуть сходи з бетонних плит, вже наполовину присипані землею. Обабіч Сема - його сини. Мері та Джесіка йдуть трохи позаду. Братська могила в тіні великих сосен за чавунною огорожею. Посередині - майже ідентичний з попереднім напис на гранітній плиті. Те саме (з цифрами) - на івриті. Я перекладаю Семові, що там написано.
Тут ми зупиняємося надовго. Сем повернувся до мами та сестер через п'ятдесят років. Немає будинку, вулиці, синагоги. Немає в місті євреїв. Залишилась ось ця чорна плита. Сем, Мері та їхні хлопці плачуть. Потім Джон бере відеокамеру, знімає плиту, огорожу, сосни та батька, який навіть не витирає сльози.
Через деякий час Василь Михайлович нагадує, що ця могила - не єдина. Метрів за п'ятдесят ми бачимо ще одну огорожу, дуже повільно йдемо до неї. На горі ми не одні - біля другої могили стоїть намет, в ньому відпочиває місцева молодь. Пікнік на свіжому повітрі з приємним краєвидом.
Василь Михайлович та мер йдуть попереду. Раптом вони зупиняються та пропускають нас, махаючи руками, як автоінспектори - щось ховають за спинами. Що саме, видають шматки туалетного паперу, які застрягли серед прутів огорожі. Обличчя в обох червоні.
Біля другої могили ми майже не стоїмо й обходимо верхівку гори по периметру. Василь Михайлович розповідає про фортечні мури, показує їх залишки, називає якісь дати, імена, події. Мер, в свою чергу, говорить про старовинне єврейське кладовище, яке відвідує дуже багато туристів. Перекладати доводиться дуже голосно - Сем з родиною за кілька метрів від нас.
Вже в машині Джон каже батькові:
- Що ж, хоч ми й не знайшли твого будинку, але принаймні ти побачив, де поховані твої мама і сестри. Я думаю, це дуже важливо. Правда, батьку?
- Так, сину, так. Я дуже задоволений. Я все побачив, що хотів. Так, Джонні, так.
Що відбувається потім, Сема вже не дуже хвилює. Мер пригощає нас обідом в невеличкому ресторані, частує вином . Навіть салат з помідорів та огірків, на його прохання, не викладали візерунками в тарілці, а по-домашньому перемішали зі сметаною.
- Правда, мама вам так салат готувала? Тут у нас всі люди так готують.
Сем пригадує, що мама вміла готувати борщ, вареники, кашу з кукурудзянки.
- О, то називається банош, всі гуцули їдять банош!
По обіді ми прощаємося з Косовом. Джон виглядає дуже задоволеним, ще раз повторює, як важливо, що його батько побачив могилу матері та сестер. Ми дякуємо мерові та Василю Михайловичу за гостинність, вони запрошують Сема з родиною відвідати Косів ще раз, але вже на кілька днів.
- Може, ми й знайдемо вашу хату, але то треба більше часу. Якби ми знали наперед, де шукати.
Знову дорога, кондиціонер, балакучий Петро. Сонце вже цілує смереки. Міська гора зникла за першим поворотом.
назад
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
казати відверто, спочатку я трохи здивувався - ну що може робити єврейська родина з Флориди в гуцульському Косові. Але надто довго над цим не розмірковував, бо для перекладача головне - наявність роботи, всі інші питання другорядні.
