Україна як АнтиЄвразія?:
Теоретичний спадок Юрія Липи в сучасній геополітичній думці

З кожним роком українська геополітика стає де-далі прагматичнішою і виваженішою, враховує набутий за часи незалежності цінний досвід. Ми все більше схиляємося до того, що наш європейський вибір не повинен заважати налагодженню політичних та економічних зв'язків з іншими розвинутими країнами світу. Прямуючи до Європи, ми не повинні повертатися спиною до наших інших сусідів. "Знаходячись на європейському перехресті, - наголошував Л. Кучма, - у складній системі міжнародних координат, будучи одночасно частиною Центральної, Східної та Південно-Східної Європи, наша держава не може не розвивати тісні відносини з усіма країнами цих регіонів [64;3]. Реальна геополітична практика нам зайвий раз переконливо доводить, що наша геостратегія має бути не прозахідною чи просхідною, а скоріше проукраїнською, спрямованою на забезпечення власних національних інтересів. Останнім часом це стає одним з найважливіших, справді стратегічних імперативів національної геостратегії нашої незалежної Української держави. 

Для сучасної епохи характерне тяжіння до національної суверенізації в органічній єдності із забезпеченням гармонізації етнічних інтересів і потреб на основі демократичних, гуманістичних принципів, загальнолюдських вартостей. І цілком очевидно, що від того, як розвиватимуться ці процеси, як етнополітика різних держав зможе забезпечувати прогнозування й регуляцію останніх, значною мірою залежатимуть майбутнє людства, його перспективи як неповторного феномен у Всесвіті. 

Після більш ніж 700-літньої іноземної експансії на українських землях наш народ таки спромігся вибороти незалежність. Проте, отримавши таку омріяну свободу, він опинився перед надзвичайно складним і водночас важливим вибором - вибором геополітичної стратегії розвитку. Причому проблема вибору виявилася настільки складною, що вже понад вісім років після проголошення незалежності Україна так і не змогла вибрати якийсь шлях. 1 це зрозуміло, адже обирати нам доводиться вже далеко не вперше, а варіанти вибору залишилися незмінними: спроба вирішувати свої проблеми самостійно, інтегруватися із Заходом чи Сходом. Спробуємо проаналізувати ці три можливі напрями та визначити, які кожен з них має переваги та недоліки і де співвідношення переваг і недоліків є найбільш оптимальним для нашої держави. 

Проголошення в 1991 році незалежності України, величезні зміни в геополітичному просторі всієї Східної Європи поставили перед українськими політиками та науковцями надзвичайно важливе завдання - необхідність розробки власної геополітичної стратегії. Саме від правильного розв'язання цієї проблеми залежали виживання і подальша успішна розбудова Української держави, збереження її незалежного статусу. 

З самого початку Верховною Радою були законодавче визначені принципові основи курсу на встановлення і розвиток рівноправних відносин України з усіма своїми сусідами, на розширення зв'язків з європейськими країнами і входження до складу міжнародних структур. Нашадержава була об'єктивно налаштована на те, щоб брати, активну участь в загальноєвропейському політичному процесі. 

На межі тисячоліть різко зростає актуальність геополітики, як науки та навчальної дисципліни. Це аксіоматичне твердження нині має безліч підтверджень. Та й, в решті-решт, все те, що в наш час відбувається в Україні і довкола неї, є чистої води геополітикою у класичному розумінні цієї науки.  

Очевидним є і те, що такого масштабу держава, якою є Україна, на рубіжній території з унікальним географічним положенням, просто не може не мати власних геополітичних доктрин, об'єднаних у струнку геостратегію. 

 Провідникам нації врешті-решт необхідно, якщо не зрозуміти, то хоча б відчути геополітичну тенденцію нашого часу. Але хто донесе її до розуму і свідомості еліти нації? Нині ми не маємо геополітиків такого масштабу, як Липа, Липинський, Міхновський, Рудницький, Кубійович, Донців. Серед сучасних українських політиків панують тактичні міркування.     Стратегія майже повністю ігнорується. Зовсім не відчувається здатність спрогнозувати розвиток подій на 5 - 10 - 20 років. 

 Місія України, української нації надзвичайно почесна й відповідальна. Знаходячись на стику різних цивілізацій і народів, відмінних культур і світоглядів, узгоджувати їх інтереси, пом'якшувати протиріччя. Нині ж виникає цілком реальна геополітична можливість стати на чолі регіону, повести за собою народи, створити альянс держав під егідою України. Не вогнем і мечем, “не карманом і обманом”, а інтелектом, високою духовністю і унікальним геополітичним положенням об'єднати народи. Хіба не це благородна місія раси? 

 Юрій Липа відкривав українську силу тоді, коли інші говорили про слабість. Що ж дало йому цю здатність: бачити, так би мовити, крізь поверхневу товщу підземні джерела сили? - Відповіддю є одне коротке слово: Раса! Один з творів Липи так і називається і "Українська раса". Але ця тема звучить у нього скрізь, постійно.  

 Так само Юрій Липа був першим кому вдалося побачити монументальні, циклопічні розміри України та її битви за самоствердження в європейській мозаїці. Політичну боротьбу з українством він бачить як битву раси і каже про неї так: "Та боротьба з великою українською расою не має собі рівних в Європі. Може, тільки кілька століть тому можна було б порівняти її з боротьбою релігійною". 

 Ця битва і в наші дні є запеклою. Може, саме тепер вона досягла апогею. І. можливо, це і є найбільшим заповітом Юрія Липи: наказ глянути на українські змагання як на битву титана. Чому це так важливо? - Бо лише таким чином наші сучасні лідери можуть вилізти з мишачої нори дріб'язковости  й перетворитись на правдиву еліту. 

 Звернення до витоків української державності, аналіз її розвитку в добу середньовіччя, нової і новітньої історії переконує, що вектори, орієнтири української геополітики мають природний, об'єктивний характер, пов'язаний з географічним положенням держави, іншими природними факторами, особливостями культури, історії, менталітету народу, його соціальних ідеалів і цивілізаційних прагнень  . 

 Проблеми геополітики як невід'ємні атрибути державності ми розглянемо через історичні періоди державного існування. Історія української держави налічує щонайменше чотири періоди державного існування: 1) стародавні держави династії Києвичів і Рюриковичів; 2) Козацько-гетьманська держава; 3) УНР та напівавтономні форми державності радянських часів; 4) незалежна Українська держава 90-х років. Така схема дає можливість розглянути геополітичні імперативи держави в умовах самостійності, коли формувалася власна  ,   національна геостратегія, визначалися основні вектори її здійснення. 

 На сучасному етапі розвитку Української держави важливою е проблема розробки української геополітики і формування основних В векторів. Сьогодні Україна як незалежна держава шукає своє місце у новому геополітичному просторі.  

 Тому, мета роботи дослідити геополітичні вектори України, витоки української геополітики і особливості формування її основних векторів у різні історичні періоди української державності, зробити певні висновки і врахувати набутий досвід геополітика Юрія Липи і його концепцій.  

 Об'єктом дослідження є -  Геополітика України. 

 Предметом дослідження є - геополітичні теорії Юрія Липи. 

 Розділ 1.   ОСНОВНІ ПАРАДИГМИ ГЕОПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ. 

 3 історико-філософського та методологічного поглядів геополітику належить розглядати як природній і закономірний наслідок розвитку органістичних теорій суспільства й концепцій географічного детермінізму, глибоко занурених у традиції європейського філософсько-політичного мислення. Вихідним пунктом геополітики є віталістичне розуміння нації як колективної істоти або організму (квазіорганізму) [6;65], який зазнає обумовлених його внутрішнім розвитком змін, що їх екстеріорізація у матеріальній сфері буття виявляється також у зміні - розширенні чи зменшенні - теренів посідання, конкурентній боротьбі з іншими націями за джерела обмежених     природних ресурсів тощо; геополітичний аналіз має своїм об'єктом вивчення спів дію п'яти наступних чинників: території, народу, господарства, суспільства, уряду. Як наука, геополітика складалася в умовах визрівання глобальних політичних перетворень, швидкої інтернаціоналізації економічних процесів й виходу на світову арену США. а також брутального "пробудження Азії" - обставин, за яких практика застосування традиційних внутрішньоєвропейських міжнародно-політичних моделей "концерту сил" та "балансу сил", а також концепцій   Macht   - та   Realpolitik   виявляла свою безпорадність. Геополітика намагається винайти формулу кореляції історичної події з географічним фактом - формулу, яка б не лише тлумачила минуле, але й працювала на сучасне та майбутнє. 

 Після першого наближення до системного розгляду геополітичних  проблем Фр.Ратцелем (1844 - 1902), а також започаткування самого терміну "геополітика" шведом Р. Челленом (1864 - 1922) найфундаментальніпгі та, як виявилося, найдраматичніші концепції та поняття геополітики були випродуковані англійським вченим та політиком сером Хальфордом Джоном Макіндером (1861-1947). Трагізм долі його доробку полягав у тому, що, створений з метою захисту західної демократії та здійснення заходів на запобігання злуки німецького мілітаризму з російськими сировинними та людськими ресурсами, він, зігнорований свого часу, згодом був використаний політиками Німеччини та Росії, що ініціювали Другу світову війну, з діаметрально протилежною метою [5;48]. 

 Спершу неприхильне зустрінута в Америці, геополітична наука знайшла з часом там свою другу батьківщину: створення блоків НАТО. СЄНТО та СЄАТО є закономірним вислідом розвитку геополітичної думки, центральною ідеєю якої є захист Західної півкулі й усього світу від євразійсько-російського гегемонізму. 

 Здобуття на початку 90-х років XX сторіччя Україною незалежності залишатиметься примарним без повернення до загальноєвропейської цивілізації. Хоч якими великими здавалися б набутки перших років самостійності (державна атрибутика, армія, дипломатичне визнання), без перевлаштування соціально-економічної й політичної систем та зміни геополітичної орієнтації неминучими будуть і втрата суверенітету, й, напевне, саме зникнення української нації. 

 Актуальність та нагальна потреба невідкладного геополітйчного дискурсу зумовлюється чинниками навіть не стільки довготривалого характеру, скільки обставинами дуже хиткого й нестабільног   modus vivendi   перехідного періоду, викликаного великомасштабними струсами та колізіями в господарчій системі й макроекономіці великої кількості країв та народів, що; заселяють простір від Одеру до Сахаліну, від Адріатичного та Чорного морів до Льодового океану. Все більш очевидним стає факт, що хоч якими яскравими були фейерверки незалежностей та солодким шампанське на поваленні берлінського     муру, цьому та іншим мурам стояти б віки, вдалася б Росія до свого єдиного переконливого аргументу - зухвалої мілітарної сили. 

 У Східній Європі загалом та на терені колишнього СРСР зокрема склалася цілковито унікальна й історично безпрецедентна ситуація, коли в економічній незалежності неросійських народів від Росії остання на часі зацікавлена більше, ніж вони самі. Здається, досі в Україні ні націоналісти, ні симпатики СРСР не усвідомили факту, що реставрація Союзу колишнього рівня економічного добробуту аж ніяк не можлива попри найпристрасніші евлогії одних та найгнівніїпі анатемй других - цьому Союзові елементарно бракує того палива, що ним живився цей земний рай протягом останніх двох десятиріч. 

 Проте можлива інша геополітична перспектива.   Видобуток нафти стрімко скорочується; невдовзі Росія опиниться перед необхідністю її імпортувати. Одиницею виміру тривалості російської "демократії" за цих обставин виступає не одиниця часу - місяць, рік, а ваги, об'єму - тонна, барель. Повернення Росії до комунізму детерміноване її попереднім історичним розвитком, нагромадженим досвідом соціальної самоорганізації. Вдаючись до генералізації, можна стверджувати, що за винятком доби розвинутого (нафтою) соціалізму, "нафтокомунізму" та декількох років на початку нинішнього сторіччя винятковим засобом виробництва матеріального продукту в Росії був і є позаекономічний. суто фізичний з боку держави примус, що його можна дефінувати через взаємозмінні терміни рабства, кріпацтва, общинно-колгосшюго ладу, іншими словами -державний комунізм. 

 Magna Charta   прийдешнього комунізму, проте, буде не Комуністичний маніфест, а Яса Чингіс-хана, з ХІП сторіччя успадкована і московськими керманичами від монгольських царів - достеменних будівничих російської держави, яка є водночас і непохитний фундамент російської державності, і матриця, що репродукує соціальні взаємини в Росії. Причиною досить індиферентного ставлення Росії до незалежності України й інших східноєвропейських країн є відсутність сировини, реалізація якої забезпечила б надходження продуктів харчування, та брак самого продовольства у цих країнах; їхнє підбиття тепер економічно неефективне й не виправдало б витрат. Втім, за умов різкого падіння валютних надходжень й значного погіршення внаслідок нього рівня життя в Росії її агресія     на східноєвропейські країни в пошуку засобів життєзабезпечення стає неуникненною (історична паралель - події 1918-1920 років). 

 Зрозуміло, найліпшим варіантом убезпечення України від загрози був би вступ до НАТО й користування усіма гарантіями колективної безпеки, що їй це членство надавало б. Проте, поки що такий варіант неможливий, його треба залишити як мету на майбутнє. За умови короткої й хиткої затактової рівноваги більш реальними здаються зусилля по створенню спільного оборонного союзу на терені Східної Європи. Створення Східноєвропейського союзу від Балтики до Чорного моря відповідало б не лише вимогам спільної оборони або наявним потребам структурної перебудови економіки як кроку до загальноєвропейської інтеграції, а й скасувало б небезпеку блокади Росією та Туреччиною чорноморських комунікацій України і (в головних рисах) відбивало б історією усталений східноєвропейський порядок, що існував до розбору польсько-литовсько-української держави як більш-менш гомогенного етнічного утворення, опертого на спільні або дуже близькі культурні, господарчі, правові, релігійні та мовні засади. 

 Ця пропозиція не може вважатися новою в річищі української суспільнополітичної традиції - саме, така візія східноєвропейської      спільності відрефлексована, зокрема, Драгомановим в "Історичній Польщі та великоросійській демократії". 

 Тенденції геополітичних орієнтацій, відбиті в державній діяльності ще київських та галицьких Рюриковичів, українських князів, бояр і шляхти, козацьких гетьманів, а також традиції геополітичної думки політичних діячів та інтелектуалів пізнішої доби - І.Мазепи, П.0рлика, І.Виговського, Ю.Немирича, Ф.Духіньського, М.Костомарова, М.Драгоманова, М.Міхновського, Ю.Липи, С.Петлюри, Дм.Донцова, В.Липинського та багатьох інших, включно з відомою пропозицією Руху про створеная Балто-Чорноморського союзу - чекають на невідкладний аналіз і засвоєння всього корисного. Запропонована розвідка ініціює, втім, інший аспект геопофтичних студій - вона ставить за мету простежити, як ідея незалежної України співвідноситься з традицією та теоріями західноєвропейської геополітичної думки й відповідає ідейнотеоретичним конструкціям, спільного європейського дому. Вирішення проблеми геополітичної переорієнтації потребує від наших інтелектуальної, політичної та наукової еліт подолання реліктів гетоментальності (1) й вироблення україноцентричної світоглядної .моделі, яка задаватиме систему координат проектові подальшого розвитку країни.; Беручи до уваги, що україиоцентрична візія світу не протистоїть європоцентричній ( в цілому     збігається з нею, створення її вимагає обізнаності з величезним масивом європейської геополітичної літератури, зокрема першої третини XX сторіччя - періоду, коли були закладені підвалини й відбувся розвиток базових понять, категорій та концепцій цієї галузі політико-філософської думки. 

 Як спадкоємці тривалої традиції, політики та вчені початку XX сторіччя висувають низку цікавих ідей та пропозицій. Без огляду на те, були вони зреалізовані чи ні, вони мали істотний вплив на стан міжнародних відносин, суспільну думку, внутрішньополітичну ситуацію в тій чи тій країні тощо.           

 В широкому смислі геополітика - це "дослідження просторової логіки міжнародних відносин та зовнішньої політики в контексті забезпечення національної безпеки". Таке визначення найбільш адекватно відтворює суть існуючих підходів до формування і сучасної геополітики. Тож вона повинна виступати і як логіка міжнародних відносин та зовнішньої політики, як її історія - лише при такому тлумаченні не залишиться поза увагою політологів механізм проекції теоретичних конструкцій на практичний грунт, по суті система "легалізації стратегічних інтересів держави в зовнішній політиці". В структурі категоріального апарату геополітичних доктрин ключове місце займає поняття геополітичного простору, що традиційно походить від класичної геополітики, котра зароджувалася під гаслом боротьби держав за життєвий простір". Завдання такої геополітики тоді розумілося як військова експансія на чужі території. 

 Поняття "життєвого простору" було замінене поняттям "національних інтересів", що по суті мале     чого змінювало в геополітиці. Нині цей термін розуміється як "простір поширення зовнішньо-політичних національних "інтересів держави [4;6]. За класичними геополітичними теоріями, в боротьбі за     право володіння певною територією або контролю над     нею виникають, регіональні або й глобальні геополітичні     конфлікти. Глобальні конфлікти спричиняються суперечностями соціально-економічного, військово-політичного     або культурного характеру - протистояння Півночі з Півднем, Сходу із Заходом, ліберально-демократичного устрою з Ісламським фундаменталізмом тощо. Зрозуміло, що суб'єкти такого конфлікту повинні відповідати умовам, які дають їм можливість претендувати на геополітичну доктрину глобального рівня. 

 Що це за умови? По-перше, це високий рівень розвитку економіки, економічна та територіальна самодостатність держави: стабільна валютно-фінансова система, незалежність від імпорту, особливо сировини та енергоносіїв, міцні позиції на ринках збуту, значний експортний патенціал, наявність високих технологій, вигідне географічне розташування, що дозволяє контролювати базові комунікації та транспортні інфраструктури тощо. 

 По-друге, це фактори гуманітарного порядку: сформовані культурні орієнтації суспільства, внутріполітична стабільність, наявність усталених демократичних традицій, виважена ідеологічна орієнтація еліт щодо усвідомлення відповідальності за долю світу. 

 Певний набір таких факторів визначає супердержаву, спроможну здійснювати самостійну глобальну політику та справляти планетарний ідеологічний вплив. Після розпаду СРСР такі функції, по суті, стали виконувати США та меншою мірою країни об'єднаної Європи, Росія, Китай і Японія   [3;37]. 

 Отже, саме регіональні конфлікти "низької інтенсивності" стають найактуальнішою проблемою сучасної геополітики. До речі, причини регіональних конфліктів майже не відрізняються від тих, що спричиняють глобальні зіткнення. Ті ж фактори, котрі деякі дослідники вважають причинами регіональних конфліктів, насправді є умовами. 

 Щодо геополітичної формули. Це ключовий аргумент або система аргументів, прийнятих суспільною думкою, що є квінтесенцією суті, головного напряму реалізації національних інтересів у зовнішньополітичній діяльності держави. Геополітична формула, як правило, позначається певними гаслами. Пригадаймо: "Боротьба за життєвий простір", "Дранг нах Остен" (Гітлер), "Імперія"зла" (Рейган), "Поза контролем" (3. Бжезинський), "Геть від Москви!" (М. Хвильовий), "Останній кидок на Південь" (В. Жириновський) та інші. 

 У цьому розумінні геополітичні формули становлять ядро будь-якої геополітичної доктрини. Будемо вважати, що головні поняття геополітичної теорії визначені, однак для того, щоб вони почали працювати на теорію, потрібно створити ще й чітку логічну композицію геополітичної доктрини. Поки що вона не досить чітка. Причина цього полягає в ігноруванні історичного підходу до розробки структури геополітичного знання. Одним з перших дослідників проблеми цивілізації був М.Я.Данилевський .який у відомій книзі "Росія та Європа" визначає це поняття як певний     культурно-історичний тип. 

 Геополітичне пізнання з цієї точки зору відтворює логічних формах реальний історичний процес зародження й розвитку цивілізацій, що став спеціальним предметом дослідження порівняно недавно. Зокрема, визначив термії "геополітика" шведський державознавець - пангерманіст Р. Челлен в роки першої світової війни. Під геополітикою він розумів вчення про державу як великий географічний та біологічний організм, що прагне до постійного розширення. Обстоювали цю позицію Ф.Ратцель та Х.Маккіндер американський адмірал А. Т. Мехен та інші. X. Маккіндер вказував на виняткову геополітичну значущість Східної вропи як ключа до панування у світі, досягти якого Німеччина може лише в союзі з Росією. 

 Підсумки.   ОТЖЕ, в класичних геополітичних доктринах першої половини  ХX ст. переважали суто просторові, географічні підходи. Вони базувалися на необхідності аналізу передусім географічних чинників зовнішньо; політики в контексті протистояння континентальних та морських держав, природних і політичних державних     кордонів. 

 Розділ 2.    ГЕОПОЛІТИЧНА ТЕОРІЯ ЮРІЯ ЛИПИ. 

 2.1. РАСОВИЙ ЧИННИК У ФОРМУВАННІ ГЕОПОЛІТИЧНИХ ІНТЕРЕСІВ. 

 Етнонаціональні процеси та рухи завжди виступали могутнім чинником розвитку цивілізації. На початку нового, третього тисячоліття вони не лише зумовили докорінні зміни як регіонального, так і глобального масштабу, а й призвели до величезних конфліктів і жертв. 

 Людство складається з багатьох різних етносів, тобто народів. Давньогрецький термін "етнос" етимологічне означає "народ", "плем'я", "зграя", "натовп", "група людей" тощо. Причому давні греки, відрізняючи себе від негреків, саме останніх називали етносами. У такому розумінні діставали відображення культурно-побутові відмінності негреків. Вітчизняним еквівалентом цього терміна стало слово "народ". Причому цим словом стали означувати "своїх", а терміном "етнос" - "чужих", інородців. Нині "етнос" вживається як науковий термін для визначення всіх типів етнічних спільнот, а "народ" набув соціально-політичного і геополітичного значення. 

 У сучасній науці склалося принаймні два трактування  етносу.   Представники етнографічної школи розглядають етнос як певну  соціально-історичну систему,   інші вчені - як форму існування Но  mo sapiens  , тобто як  природний феномен. 

 Визнання за етносом соціально-історичної сутності дає змогу розглядати і будувати перспективу його розвитку, визначати певні його етапи, ступені зрілості тощо. Природознавчий підхід потребує аналізу впливу географічного ландшафту на етнос, ролі етнічних контактів, на виявлення іманентних механізмів розвитку етносів. 

 Дивно було б і небезпечно трактувати призначення краю як витвір виключно землі й географічних умов. Багато може вплинути оточення на поводження якоїсь людської збірного, але все ж людина не рослина, що її формує земля й підсоння. Шляхи комунікаційні і торговельні шляхи багато значать для розвою народу чи раси, але це ще не все. Самою географічною конечністю не можна окреслити перспектив історії. Історичні напрямні не випливають безпосередньо з середовища. 

 Мало пізнати Україну як один з осередків світового обміну товарів. Для більшої докладності її історичних перспектив треба пізнати ще біологічний характер її населення, її раси. Культурна спадщина, збірна психологія, здатність до життя і взагалі експансії - це все те, що може дуже допомогти расі, власне, в опануванні і навіть переборенні злих умов середовища  [  36;99 ]  . 

 Прагнення до чогось вищого, кращого, сильнішого від окремої людини довіку буде жити в українцях. Знаряддя цього прагнення є раса - в тому ціла моральність її існування. В існуванні України висловлюється і буде висловлюватися найгарніше, що має людство, і в тому є моральність бути українцем. 

 Назву цю - "українець" - прийнято в ХУІІІ-ХІХ ст. як офіційну для раси, що, здавалось, упадала. Прийнято тоді, коли, здавалось, найбільше принижено дух раси, і, власне, від того часу, від століття, зростає моральне значення слів: українець і Україна. Померхли старі назви, нема гіпербореїв, нема русичів, нема козакорусів, минули їх слави і чести, зате росте честь, розгортається слава українців. З тим словом є зв'язані слова: справедливість і правда  [  36;246 ]  . 

 Служіння расі, як моральний обов'язок! Моральним обов'язком одиниці є визволити, згармонізувати свою душу і вільними устами хвалити Бога. Моральним обов'язком її є дбати про визволення і гармонію більшої від неї раси, бо таке визволення і гармонія зблизять її расу до Провидіння. Сила є аргументом, але змістом України є справедливість. 

 Відродження ХІХ-ХХ століть має багато різних прикмет, не одна з них іще зблідне, не одна вияскравиться, але найважливіше видно від самого початку й донині. Воно розпочато в кліматі великого морального напруження  [  36;247 ]  . 

"У нас нема зерна неправди із собою!" Люди, що починали із такими словами і в такім пересвідченні, добре почали. "До чистого діла треба чистих рук", - сказано добре, і добре це тепер повторити в час національних і міжнаціональних рухів. Сила моралі перших відродженців ХІХ-ХХ ст. була така велика, що недарма звала їх душа сучасника-поета першими християнами. 

 Українські моральні підстави важливі не тільки для українців, але й народів Европи; особливо східньої Европи. Між Уралом Балтією і Чорним морем діється неморальність: маскарада, какофонія, Вальпургієва ніч. Поняття не мають виразної назви, речі людські убрані не в свій убір, слова не називають нічого, збезчещено минуле, затуманено докладність подій. Сплощення всіх нерівностей, обезцінення всіх цінностей - це ж є удар по життю. Життя там не має змісту, бо ніколи не відомо, що в нім є справжнє. Балтійська і уральська легкодухість відібрали справжнім     людським речам вартість - все стає фантомом. Або відрухом - жадібністю, знищенням, страхом/Що на цьому може зрости велике, органічне і людське? Нічого, бо нема морального мірила, нема справжньої історії  [  36;247 ]  . 

 Ю. Липа, окрім релігії і моралі, висунув дві геополітичні підстави, що визначають місце і ролю України в сучасному світі. Перша - це новий підхід до визначення геополітичної осі України ("не Схід і не Захід є джерелом України [...] а Південь - Північ"). Друга - відмова України від посередництва між Заходом та Росією, бо воно "найбільш вороже для України [...] немає певнішого для знищення України". "Звідси, - писав Липа, - Чорне море здобуває надзвичайно важливе геополітичне значення [...] оборона своєї вісі Південь-Північ - це найважливіше завдання     України в історії"  [  66; 179 ]  . 

 Не менш важлива з цього погляду "державна спільність з Білорусю", що є питанням "життя для України"  [  66; 58 ]  . 

 Ю. Липа вважав, що Україна має сформувати й очолити "по світі англосаксонськім, римськім, германськім" "світ четвертої, великої раси в Европі, понтійської, української раси"  [  36; 218 ]  . 

 Ера її має розпочатись у міру виконання геополітичної місії, що полягає у високоморальному і гуманному ставленні до сусідів (зокрема, це відсутність імперіялістичних домагань до будь-кого з них). Українська раса мусить опанувати (насамперед духовно) простір між Балтикою, Уралом, Кавказом та Чорним морем. Створення такого простору уможливить вільний розвиток та поступ будь-якій, малій чи великій, расі. Стати запорукою такого розвитку і є Призначенням України. 

“Коли ж на цих землях утвердиться, як колись за апостольства Києва, індивідуальність скромної і великої раси, утвердиться моральна вісь? Дійсність народів нарешті буде дійсністю, бо матиме мірило в Україні. Не імперії з татарськими, грецькими чи балтійськими назвами мають бути між Уралом, Кавказом і Скандинавією, бо це ґляйхшальтунґ [уніфікація, нівелювання - авт.], це нищення, це ошукування, це поліція, бюрократія, а слідом за ними - вічні революції. Мають бути індивідуальність рас і народів, має бути розвій їх на хвалу людям і Провидінню. Але для цього потрібна моральна вісь народів між Балтією, Кавказом і Уралом - існування Української держави”  [  36; 248 ]  . 

 Юрій Липа відкривав українську силу тоді, коли інші говорили про слабість. Що ж дало йому цю здатність: бачити, так би мовити, крізь поверхневу товщу підземні джерела сили? - Відповіддю є одне коротке слово: Раса! Один з творів Липи так і називається "Українська раса". Але ця тема звучить у нього скрізь, постійно. Можливо навіть сказати, що тема ця є основним пульсом, основною пружиною творчого "Я" Юрія Липи. Для нього Україна - це перш за все Раса. Ми традиційно звикли до архаїчного розуміння цього слова. Але Юрій Липа енергійно перекреслює це поняття, наголошуючи, що концепція раси не має нічого спільного з вимірюванням черепів, носів та ширини обличчя. Раса в його розумінні - це психологія, етнопсихологія, психіка, дух. Раса - це генетика. Звичайно, архетипи, закодовані в генетиці, дають також певний антропологічний тип, виражений у зовнішньому вигляді. Але це вже - абсолютно вторинне. Аденауер мав типово монгольську форму очей; а проте він був, можливо, одним з найбільш "німецьких Німців" в історії. Пушкін /нащадок "арапа Ібрагіма"/ мав дуже виразні африканські риси обличчя, - а проте ніхто краще за нього не висловив Росію. Бо духовність цієї людини була чисто російською. "Перше, що звертає увагу в сучасних європейських расах, - каже Юрій Липа, - це не типи черепів, чи м'язів, лишень думання, психологія. Раса відрізняється одна від одної більше своєю психологією, своїми протореними дорогами в думанні й поведінці, навіть своїми духовними звичками більше, ніж будовою тіла. 

 Слово "раса", що вживалося досі тільки в антропології, тим часом набирає тепер іще й іншого значення. "Воно означає, - каже Марсель Ізрель, - також збірноту людей, що мали довге минуле із спільними традиціями, звичаями і спільними думками.     Отже, раса різниться одна від одної не так фізичною особистістю, лишень передусім духовою особистістю. Расі в значінні антропологічнім протиставляємо расу в - значінні. історичному" /"Призначення України," с. 124, Львів, 1938/.                

 І саме тут починається велика тема призначення, що переростає у Юрія Липи в мелодію, молитву, гимн... 

 Коли прийшла пора і ти дозрів 

 У муках днів, у боротьбі з собою 

 Як образ берегів в імлі, на морі, - 

 В одній хвилині з'явиться тобі 

 Твоє призначення і зміст. 

 То лиш приходить раз, але назавжди, 

 Не стерти образу цього тобі, 

 Ти не втечеш, дивись вперед - і знай 

 Одно тобі зосталось тільки: жити ним, 

 І сповнитися ним, воно - від Бога, 

 Якже ж не вчув призначення свого,- 

 Ти ще не жив, і ще не вартий вмерти. 

 Кожна нація - це неповторність, в розумінні конкретної духової інфраструктури. Що вона може дати і собі, і людству? Відповідь треба шукати в самопізнанні, у відкриванні власних ресурсів. Пізнай самого себе, шукай у власних глибинах - це сковородинівське одвічно українське кредо Юрій Липа зробив фундаментом власної творчости. "Призначення України є тільки в ній самій, її доля є в її людях та в її моральних     та матеріальних засобах,   - каже   Юрій Липа. - Нема ніяких т.зв. об'єктивних перепон до вивищення й утвердження наново великого народу, що мав поразку". 

 І пізнавання зовнішнього світу /як і ставлення до нього/ Юрій Липа також розуміє як погляд із середини власного "Я". Він каже: "Як можна інакше дивитися на світ, як не з нутра власної раси? Божеським законом є відчувати своє власне "Я", свою родину, цілий свій рід - найвищим!”. 

 2.2. РОЛЬ ТОРГІВЕЛЬНИХ ШЛЯХІВ В МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ. 

 Про вартість торговельних шляхів пише український геополітик: 

"Головним побудженням до заволодіння великими торговельними магістралями було те, що вони самі були великою цінністю. Старовинні караванні і торговельні шляхи були такою ж державною власністю , як тепер залізничні шляхи. Держави їх пильно експлуатували. Каравани й кораблі обкладувано прорізним подорожнім митом; вкінці, уже за три тисячі літ до Христа, установлено розроблені тарифи для всіх звожених і вивожених товарів. Не диво, що впродовж тисячоліть держави провадили таку ж жорстоку боротьбу за володіння великими торговельними шляхами, як вони провадять це нині за джерела нафти чи за залізні копальні" (Гурко-Кряжин)  [  36; 58 ]  . 

 Так, наприклад, змінюються від VII (до Христа) аж до XV ст. по Христу) імперії (перська, елліністична, римська, халіфат, київська), а їх ідея - це контроль над великими торговельними шляхами-магістралями. 

 Історія торговельних шляхів в дуже великій мірі пояснює політичну й культурну історію світу. Дуже часто зустрічаємо в закордонній політиці імперій на першому місці дбайливість за торговельні магістралі. І то не лишень у наших часах. "Єдиною вимогою вавилонян у зовнішній політиці, - каже Деляпт (  Delapte  ), досліджувач Вавилону, - була безпека торговельних шляхів"  [  36; 58 ]  . 

 У ІІІ-І ст. до н.е. мешканці Боспорського царства першими зрозуміли переваги контролю над Причорномор'ям і Кавказом. Династія, яка правила Понтійським і Боспорським царствами, була спорідненою із династіями Спартокідів і володарів тих держав, що постали внаслідок завоювань     Олександра Македонського. Її засновником був Митридат І Ктист (302-266 рр. до н. е.), котрий розпочинав свій родовід від перського царя Дарія. Для старої Боспорської держави зростання політичної і військової ваги республіканського Риму було підривом найдавніших традицій Понту і спадщини великого Олександра  [  73;30 ]  . 

 Небезпеку для Боспорського царства становило й зростання економічної могутности Риму, встановлення ним контролю над торговельними шляхами Малої Азії та Егейського моря, адже в Малій Азії під протекторатом Митридата І Ктиста були Кападокія і Галатія. 

 У той час володарі Чорного моря намагалися не виступати проти Риму Один із спадкоємців Митридата І Ктиста - Митридат V - навіть мав титул "союзника й приятеля римського народу", його фльота брала участь у третій Пунічній війні (149-146 рр. до н.е.) на боці римлян проти Карфагену Однак зростання величі Риму перешкоджало розвиткові Боспорського царства. 

 У 111 році до н.е., із приходом до влади Митридата VI Великого, провідна верства тогочасного українського суспільства спромоглася створити на противагу Римській державі - союз Крим-Україна-Кавказ, який забезпечував повноцінну участь України в східній торгівлі. Контроль над експортом до країн Середземномор'я стратегічних товарів того часу - шовку з Китаю, коштовностей, килимів та прянощів з Індії та Персії - давав можливість перетворити Україну на могутню Східну Імперію, здатну кинути виклик пануванню Риму в Південно-Східній Европі та Малій Азії. Митридат VI Великий не втратив свого шансу. 

 Коли закінчилася епоха античности, залишивши по собі три великі геополітйчні концепції - шлях Олександра Македонського до Індії та Індійського океану, ідея побудови Великої Східної Імперії Митридата VI Великого та наміри Нерона опанувати шляхи до Китаю і Тихого океану В кожній з цих концепцій Україні відводилась ключова роля  [  36;61 ]  . 

 У часи Київської Русі (ІХ-ХІП ст.) втретє було зроблено спробу утворення Великої Імперії з активною політикою на Сході і розвитком традицій минулих поколінь. Основним напрямком руської експансії стають Кавказ і Каспій. Панування в цьому регіоні давало можливість встановлення виключного контролю над одним з найважливіших торговельних шляхів світу - Великим Шовковим Шляхом. На заваді експансії Русі на Схід стали дві могутні держави того часу - Візантія та Хозарський каганат. При чому перша часто використовувала другу як інструмент тиску на політику Русі в регіоні  [  18;37 ]  . 

 Перші спроби колонізувати Кавказ та терени Каспію були здійснені в останній чверті IX століття. Історики та літописці Сходу свідчать, що за часів Хасана-абу-Зейда (володар Табаристану на південному березі Каспійського моря у 862-884 рр.) руські воїни здійснили похід на місто Абесгун (нині територія Ірану), але були знищені. Русь повторила похід на Абесгун у 909-910 роках, і на цей раз він виявився вдалим. У 912-913 роках відбувся новий похід, у якому українське військо дійшло до міста Гяджі (тепер тери-, тоспя Азербайджану), опанувавши південний берег Каспійського моря  [  31;115 ]  . 

 Подібна політика Київської Русі на Сході викликала велике невдоволення володарів Візантії та Хозарії, оскільки підривала їх авторитет у регіоні та змушувала поступатися у справі контролю торгових магістралей зі Сходу на користь зухвалого західного сусіда. Візантія підбурювала Хозарський каганат до активних дій     проти Русі, фінансуючи військові витрати союзника.  

 Святослав Ігоревич, посівши трон київського князя, продовжив східну політику, вдало закладену батьком. У 964-968 роках він здійснив низку походів на Волзьку Булгарію та Хозарський каганат, які скінчилися його блискучою перемогою. Це розширило контроль Київської Русі на землі Північного Каспію з частиною Волги, на Дон, Кубань та Кавказ. Уперше з часів Митридата VI Великого Україна контролювала стільки стратегічно важливих територій. Як зазначає М. Грушевський: "Знищення Хозарської держави відкривало вільний шлях на схід для руських походів. 

 Незважаючи на поразки, ідея українського варіянту "  Drang nach Osten  " залишалася дуже популярною серед українців і, навіть не маючи власної державності, вони змушували країни, до яких входили, воювати за потенційні українські інтереси на Сході. 

 Доба гетьмана Б. Хмельницького була яскравим проявом філігранної української дипломатії з її над зусиллями утвердити Україну в балто-чорноморському геополітичному просторі як супердержаву. 

 Конкуренція й великі суперечності між Москвою та Чигирином, що яскраво проявилися 1655 року під час кампанії проти Польщі, показали в повній мірі чималі розбіжності між союзниками, кожен з яких претендував не лише на самостійність зовнішньополітичних зносин, але й на домінування в регіоні. Згадану кампанію гетьман веде у тісному порозумінні зі Швецією, водночас усіляко паралізуючи ініціятиви Москви. За таких умов розрив із Москвою ставав неминучим. Останнім поштовхом до того був мирний договір, підписаний у вересні 1656 року за посередництвом Австрії між Москвою і Польщею без урахування інтересів України. 

 Московсько-польський мир порушував усі найважливіші інтереси України; він в один момент перекреслював великодержавні пляни гетьмана Б. Хмельницького. Москва ставала союзницею Польщі. Це означало, що для України військовий союз із Москвою, звернений проти Польщі, втрачав будь-яку вагу і значення. 

 Крім того, московсько-польський союз обертався проти нового союзника України - короля шведського Карла-Густава, що, підсилюючи Польщу, тим самим загрожував Україні та її політиці в регіоні, адже в такий спосіб остання могла б бути поділена між новими союзницями, як це сталося пізніше у   XX   столітті. 

 Угода Московщини з Польщею змусила Б. Хмельницького визначити нові пріоритетні напрямки української зовнішньої політики: унезалежнити Україну від агресивної політики Москви; відібрати в Речі Посполитої ті північно-західні українські землі, що до складу козацької держави ще не ввійшли; знешкодити татарський Крим і, врешті, здобути міжнародне визнання своїх династичних намірів, які полягали в тому, щоб скріпити військовий титул гетьмана суверенним титулом княжим і забезпечити спадковість верховної влади в Україні. 

 Новостворена тоді на Сході Європи коаліція держав, у якій по великих трудах гетьманській дипломатії поталанило забезпечити собі один з перших голосів, одразу вивела нову Українську Державу на позицію не лише суверенної країни, але й цілком самостійної у веденні власної міжнародної політики. Европа щоразу більше     переконувалась, що державний організм, який сформувався на окраїнах Польщі та Московщини, на Сході має не менше від Варшави і Москви значення, а також може відіграти важливу роль в питаннях політичної рівноваги, паралізуючи загарбницькі тенденції обох зазначених держав. 

 До цієї коаліції держав входили: Швеція, Прусія, Литва, Україна, Семигород, Молдавія та Волощина. Об'єднання було утворене на противагу Москві, з одного боку/та Польщі і Криму - з іншого. Опосередковано через Крим зачіпались також інтереси Османської імперії. Завданням української політики було відтягнути момент агресії бльоку проти Москви до часу завершення боротьби із Польщею, а також домогтись невтралітету Туреччини. Це дозволило б у майбутньому включитись у розподіл земель Московщини, тобто реалізувати давні традиції української експансії на Сході  [  38;34 ]  . 

 Разом з тим, у середовищі Османської імперії спостерігалося зростання пропольських антиукраїнських настроїв. Це змушувало Б. Хмельницького відтягувати розправу коаліції над Москвою, натомість зміщуючи акценти на протитурецький фронт. Через свого особистого посла отця Данила гетьман Б. Хмельницький пропонує королю шведському широкий військовий плян коаліції, що мала б на меті завоювання та ліквідацію Туреччини, а також звільнення від мусульманської неволі всіх християн, у першу чергу греків. До цієї коаліції, згідно задуму Б. Хмельницького, мали б увійти: Швеція, Україна, Москва, Англія, Венеція, Австрія і Персія. Певну ролю могли б у ній відіграти також Волощина, Молдавія, Семигород  [  38;56 ]  . 

 На превеликий жаль, смерть Великого гетьмана Б. Хмельницького поклала край цим грандіозним задумам. Недалекоглядні наступники, орієнтуючись на Москву та Варшаву, поховали на століття ідею Великої України - потужної імперії на Сході Европи... 

 Увійшовши до складу Московської держави, Україна змінила вісь експансії Російської імперії. Якщо до другої половини XVIII століття метою російської політики було опанування земель над Білим і Балтійським морями та Сибіру, то з приєднанням України віссю московської геополітики став південний і східний напрямок, намагання заволодіти Кавказом, закріпитись у Середній Азії та посісти північне узбережжя Чорного моря, протоки до Середземномор'я та південні торговельні шляхи.  

 На жаль, сьогодні Україна виступає передусім як пасивний об'єкт політики інших глобальних гравців, що пояснюється двома основними причинами. По-перше, це брак чітких глобальних пріоритетів економічного та політичного характеру, що безпосередньо випливає з невизначености стратегічних напрямів соціяльно-економічних перетворень на національному рівні. Тут доречно було б нагадати про "багатовекторність" (у буквальному розумінні, а не в контексті відносин Захід-Росія): в умовах, коли і для "внутрішнього споживання" у Києва не вистачає кваліфікованих кадрів, така амбіційна всеосяжність рано чи пізно повинна була привести до розвінчання. По-друге, Україна на сучасному етапі просто не має відповідної економічної бази та організаційної інфраструктури для реалізації своїх інтересів на міжнародній арені. Така ситуація невизначеності небезпечна, оскільки стихійна чи примусова інтеграція України в будь-які структури позбавить її можливості ефективно реалізовувати власні національні інтереси. Додатково ускладнює проблему самовизначення і глибока суперечливість посткомуністичної геополітичної ситуації. 

 Російська Федерація, з її маштабами, ресурсним та військовим потенціялами, плюс психологічна орієнтація на цілковите правонаступництво СССР, претендує на особливу ролю і особливі позиції в усій зоні на схід від Німеччини. Там занадто популярні різноманітні сценарії збирання навколо себе сателітів та їх стратегічного підпорядкування, зокрема ілюзія, що шляхом силових дій можна завжди повернути Україну у фарватер російських інтересів. 

 В Україні, навпаки, існує побоювання, що будь-які економічні стосунки з Росією загрожують втратою чи обмеженням незалежности. Принагідно треба зауважити, що обидва підходи шкідливі і вже призвели до економічних втрат. 

 Але при цьому і для Росії існує маштабний і болісний ефект новизни, непевність. Перед нею знов, як колись, постало питання культурно-історичного самоусвідомлення та геополітичного самовизначення. За санктпетербурзьких часів стрілка компасу стратегії постійно коливалася. Тягни-штовхай евразійства, безперервна суперечка слов'янофілів та     західників так чи так ілюструють, а зокрема, і визначають стан вибору, що не здійснився. Ще вчора ця проблема автоматично впливала на долі десятків народів. Тепер формально багато що змінилося: Україна намагається формувати україноцентричне середовище (при облаштуванні зовнішнього енергозабезпечення створюється неформальна організація ГУУАМ, яка має стати безпечним і ефективним транспортним коридором Європа-Кавказ-Азія), бере участь у регіональних і субреґіональних організаціях, має великі перспективи в миротворчих акціях. Але рано чи пізно питання щодо РФ постане з новою силою. Росії треба дати зрозуміти, де ми готові шукати компроміси, а де ні (незважаючи ні на що). Тарас Кузьо, молодий британець українського походження у своїй книзі "  Ukraine: Perestroika to Independence  " резюмує: ціла низка проблем, що призвели до "холодної війни" між Росією та Україною, не залишає надії на швидке поліпшення відносин. Росія ще довго, коли не завжди, залишатиметься такою, якою вона є - амбітно-аґресивною, непередбачуваною й імманентноукраїнофобською. Відповідно й концепція національної безпеки має ґрунтуватись на цій реальності, а не на утопічних загалом сподіваннях "поліпшити" те, чого змінити покищо неможливо через принципово різне розуміння тої "ліпшости"  [  65;153 ]  . Серед основних чинників, що істотно послаблюють Україну, збільшують її вразливість перед російською загрозою є: брак об'єднуючих імперативів - спільної релігії, націоналістичних почуттів, економічних успіхів та політичних перетворень. До останнього часу Росія     перебувала у стані зосереджености на внутрішніх проблемах, що нагадує     політику гесиеіііетепї ("зосереджености") міністра закордонних справ     Росії Олександра Горчакова після поразки у Кримській війні. Така потреба у перепочинку створює стимули для врівноважености та допомагає     Москві краще оцінити свої справжні можливості, які не завжди тотожні     змісту риторики. Зростання впливу Росії буде залежати від взаємодії з новими прикордонними державами навіть більшою мірою, ніж від відносин із Заходом. Саме тут, особливо в Україні, де стара спадщина надто сильна, а ставки - найвищі, виникає проблема створення імперії. Адже, як правило, в гру вступають чинники історичні й психологічні: на тлі розпізнавання національного обличчя Росії незалежність України для деяких російських політиків (і російського народу також) є шоком, а багатьма сприймається - як зрада  [  51;338 ]  . Політика Росії щодо України являє собою поєднання     примирення й тиску, з тим, щоб "утримати українську проблему у певних     рамках, не припускаючи виходу її з-під контролю"    [  21;2 ]  .   Довготривалі наміри     Росії прояснятимуться лише паралельно з її виходом із кризи й відновленням потенціялу. 

 Варто докладніше зупинитися на "південному векторі" української зовнішньої політики. Ідея зони чорноморського співробітництва, така приваблива для наших сучасних політиків, була досить популярною в українських інтелектуальних колах першої половини   XX   ст. Припускаючи, що в майбутньому незалежна Українська Держава буде найбільшою потугою в районі Чорного моря, такі діячі, як С. Рудницький, М. Грушевський, Ю. Липа та А. Синявський, створили досить сильні ідеологічні концепції для майбутніх поколінь українського політикуму. Зокрема, у своїх дослідженнях український економіст А. Синявський звертав особливуувагу на країни Причорномор'я та Східного Середземномор'я. За його словами, Україна є тою частиною людства і тою частиною земної кулі, що може створити певний економічний комплекс з країнами Близького Сходу на підставах найбільш економічно відповідного розподілу праці та обміну продукцією.     "Природно-географічні умови та різна ступінь економічного розвитку, певна економічна диференціяція держав Близького Сходу та України є сприятливою основою для розвитку торгових відносин. Так що їх вивчення, детальне багатогранне опрацювання повинні складати одну з найбільш актуальних проблем нашого післяреволюційного часу"  [  60;196 ]  . Однак, чорноморську орієнтацію України обумовлюють не тільки економічні фактори, а й географо-політичні: 

... Напрям рік [...] в цілісності з фактом, що Чорне море, цей єдиний природній кордон України, змушують з природною необхідністю нашу вітчизну шукати головну політико-географічну опору на чорноморському узбережжі: польська й московська політико-географічна безпека все більше буде вимагати від України, щоб вона свою політичну     точку ваги перенесла на Чорне море, оперлась постійно й сильно на його узбережжя та шукала зв'язку й союзи з могутніми державами, які панують і мають інтереси в Передній Азії, - писав С. Рудницький  [  56;138 ]  .  Дії України не повинні бути спрямовані проти     третіх країн за умов, що вони не загрожують нам. Однак, українська     ... держава, завдяки своєму положенню й основній ідеї, змушена ополчитися     фронтом проти Росії, прижатися як можна тісніше до свого єдиного доброго     кордону - до Чорного моря. Україні необхідно тільки боротися за свою самостійність проти Росії задля того, щоб одночасно успішно захищати Середземне море й Передню Азію від російських експансіоністських посягань  [  56;205 ]  . 

 Відповідь на запитання про роль України в сучасному та майбутньому народів світу була давно знайдена українськими геополітиками: "Світове політичне значення України полягає в тому, що вона своєю великою і широко розтягнутою територією зупиняла би експансію Росії до Адріятичного та Егейського морів, до Передньої Азії й Єгипту, зробила б неможливу експансію в Індію"  [  55;294 ]  .   "Українські землі є не якимось закутком. При огляді торговому й геополітичному - це одна з найбільш важливих країн світу Це значення України буде тільки збільшуватися на сучасному етапі"  [  36;118 ]  . 

 2.3.         ПОЛІТИКО-ЕКОНОМІЧНА РОЛЬ УКРАЇНИ В ЗАГАЛЬНОЄВРОПЕЙСЬКОМУ ПРОСТОРІ. 

 Основний зміст і особливості геостратегії України визначалися насамперед тим, що вона прагнула до політичної стабільності, зміцнення своєї безпеки, одержання необхідної допомоги в проведені політичних і соціально-економічних реформ. Водночас і європейські країни незабаром зрозуміли свою заінтересованість у залученні України до інтеграційних процесів. Про це переконливо писав 3. Бжезинський у книзі "Велика шахівниця": "Я не можу переоцінити важливість України як незалежної держави для безпеки і стабільності всієї Європи"  [  2;123 ]  . 

 Європейський вибір для України має справді доленосне значення ще й тому, що спирається на дуже глибокі корені і традиції в історії українського народу. Спорідненість з Європою повною мірою проявилася ще в добу Середньовіччя на прикладі тісних зв'язків і Київської Русі, і Галицько-Волинської держави із західноєвропейськими країнами. Не менш ^показовим щодо цього можна вважати і литовсько-польський період, коли українські землі, незважаючи на всі складності свого пригніченого становища, ще більше поглибили названу тенденцію. 

 Прагнення України рухатись до Європи бачимо і в добу революційних змагань 1917-1920 років. Але в ті часи європейська орієнтація більшою мірою мала воєнно-політичний характер. Прагнучи нейтралізувати домагання більшовицької Росії, українська політична еліта шукала допомогу серед своїх європейських сусідів - Німеччини, Австро-Угорщини, Франції, Великої Британії, Польщі. Але впливи східної цивілізації на українське суспільство на той час були значними, революційні гасла більшовиків занадто приваблювали не дуже свідомих громадян, що неодноразово підкріплювалося і прямим військовим утручанням. Унаслідок цього Україна втратила не тільки зв'язки з Заходом, але й позбулась своєї власної державності. 

 Науковому обгрунтуванню західної геополітичної орієнтації приділяли увагу українські вчені Ю. Липа, М. Драгоманов, М. Грушевський, В. Липинський та ін., наголошуючи на її важливості та природності для українського життя. Акцентуючи увагу на необхідності для України західноєвропейської орієнтації, вони водночас застерігали проти однобічної абсолютизації будь-якого вектора геополітики. В обмеженості природної і традиційної багатовекторності України вони вбачали одну з важливих причин утрати незалежності держави. 

 На формування нової геостратегії, яка спочатку дуже круто повернула на Захід, не могли не вплинути багатовікове пригнічене становище українського народу, переслідування українських патріотів. Це породжувало "ефект Хвильового" з широковідомим гаслом "Геть від Москви!". Спочатку існувало сподівання, що відсторонення від вчорашньої імперії водночас розв'яже всі проблеми новонародженої держави. Найважливішим засобом одержання і утримання свободи вважалась докорінна     зміна геополітичної орієнтації з примусової східної на демократичну західну. Були надії на те, що зближення з європейськими країнами, їх всебічна підтримка, співробітництво з НАТО та іншими європейськими структурами дуже швидко створять всі необхідні умови для утвердження незалежності України і проведення ринкових перетворень. Мабуть, тут ще "спрацювала" ідеологічна спадщина колишньої тоталітарної держави: відомий дихотомічний принцип "або-або" вважався цілком придатним для використання, і більшість української політичної еліти прагнула "розлучення" з Москвою скоріше замінити "шлюбом" із Заходом. Вони не враховували уроки власної історії, яка вимагала подолати це протистояння через "живу синтезу" двох різних начал  [  39;9 ]  . 

 Адже добре відомо, що Україна перебуває між двома різними цивілізаціями і природно належить до них обох. М. Грушевський писав, що український народ є передусім народом західної культури, але "одним з найбільш багатих східними, орієнтальними впливами"   [16;13]  . Тому цілком очевидно, що українські політики, розробляючи геостратегію, повинні враховувати соціально-політичну та культурну спрямованість суспільства, особливості складу населення, його менталітет і не обмежуватися альтернативою "Схід - Захід", а шукати свій власний шлях. "Ми не були, не є й напевно ніколи вже не будемо орієнтальним народом, - писав український геополітик С. Рудницький, - однак зачислювати себе без обиняков до західноєвропейських народів ніяк не можна. Для того готових схем, зосібна політичних і суспільних, взятих із Західної Європи, до українського народу прикладати ніяк не можна.. ."  [  57;319 ]  . 

 Відомий учений М. Попович слушно наголошував, що "інтеграція України в політичний і господарський європейський простір не може бути справою безпосереднього майбутнього, але вона відповідала б і українським, і європейським інтересам. Об'єднання в цілісність усієї Західної, Центральної і Східної Європи може дати колосальний поштовх європейській цивілізації, набагато потужніший, ніж західноєвропейська інтеграція" [52;96]. 

 На території України розташований географічний центр Європи. Площа нашої держави в її сучасних кордонах складає 603,7 тис. кв. км. За цим показником Україна посідає друге місце в Європі, поступаючись лише Росії. В Україні проживає понад 50 млн.чол., це - шосте місце в Європі (після Росії, Німеччини, Італії, Великобританії та Франції). 

 Сучасне геополітичне становище України характеризують різнопланові та суперечливі чинники [8;273]. 

 Наданому етапі Україна виступає в світі як середня за величиною і рівнем розвитку держава, якій однаково далеко як до найбагатших та найпотужніших країн, так і до тих, що є найбіднішими на планеті. 

 Україна має в своєму розпорядженні майже половину всіх світових ресурсів родючих чорноземних грунтів, могутній промисловий і науково-технічний потенціал, досить розвинену інфраструктуру і водночас відчуває гостру необхідність структурної перебудови економіки, слабкість експортних  можливостей,  втрату традиційних  ринків,  розрив зовнішньоекономічних зв'язків. 

 З одного боку Україна межує з Росією, з якою її об'єднує спільність долі, багато в чому загальні стратегічні інтереси, але насторожує непередбачуваність дій сучасних російських політиків, їх імперські амбіції. З іншого боку Україна упритул контактує з цивілізованою Європою з її традиціями парламентаризму, економічною стабільністю і традиційною байдужістю до стану нашої держави. 

 У новому статусі незалежної держави Україна має визначити стратегію свого політичного та економічного розвитку та пріоритети в світі, з'ясувати, в чому полягають її реальні національні інтереси та розробити стратегію і тактику реалізації останніх. У теоретичному плані це зумовлює необхідність наукових розробок у пошуку відповідного місця держави у світовій глобальній політичній і економічній  системах.  У практичному - створення    механізму реалізації  національних інтересів політичного і економічного характеру на регіональному і глобальному рівнях. 

 Визначаючи роль і місце України в новому геополітичному просторі, слід враховувати тяжіння України як до Росії - великої держави, стратегічного   партнера,   насамперед,   в   галузі економічних взаємовідносин, так і до західних країн, зокрема Німеччини - сучасного економічного гіганта. Північноатлантичного альянсу, а також до країн Центральної та Східної Європи. 

 Прогнозуючи розвиток взаємовідносин України і Роси, слід виходити із того, що за визначенням експертів "у найближчі роки українсько-російські відносини стануть найважливішими в Європі і набудуть геополітичного значення, оскільки на їх прикладі буде відпрацьовуватись нова модель взаємовідносин регіональних супердержав" [7;72.] На користь подібного висновку говорять такі фактори: 

По-перше, еиономічний.   Україна ще тривалий час буде відчувати гостру нестачу енергоресурсів. Україна отримує їх насамперед від Росії. Вихід з енергетичної і економічної кризи - це, по суті, вихід на альтернативні джерела енергоресурсів, реструктуризація боргу України, а також створення могутніх спільних з Росією фінансово-промислових корпорацій, насамперед у військово-промисловому комплексі, ракетобудуванні. До останнього часу Росія практично не вкладала кошти в українські науково-конструкторські розробки, а прагнула лише викачувати новітні технології і впроваджувати їх у власне виробництво - технології, значення яких, за визначенням фахівців, може шокувати декого за кордоном. 

По-друге, політичний.   На взаємовідносини України і Росії суттєвий вплив справлятиме встановлення дружніх, партнерських стосунків двох незалежних держав. У стратегічному плані важливо враховувати політичну та економічну нестабільність в Росії, і те, якою Росія може стати найближчим часом. Адже прихід до влади представників ультранаціоналістичного спрямування, чи події, пов'язані з прагненням до автономізації окремих районів (йдеться не тільки про Північний Кавказ), може негативно     вплинути на унраїнсько-російські відносини. Україна повинна бути готова до цього. 

По-третє, психологічний.   Більшість громадян України звикли відчувати всю територію колишнього Радянського Союзу "своєю країною". Більше половини населення України виступає за економічний і політичний союз двох суверенних держав. Мільйони мешканців України мають родичів у Російській Федерації. І навпаки. Слід враховувати також, що близько 70 відсотків громадян Роси розглядають Україну не як незалежну державу, а як тимчасове державне утворення, яке рано чи пізно опиниться в рамках Російської Федерації. 

 До цього слід додати, що в ряді праць, опублікованих останнім часом в Роси, зокрема в "Основах геополитики" Дугіна, проявляється імперське ставлення до України, не визнається її статус незалежної самостійної держави, навіть визначаються засоби розчинення її в євразійській імперії (центром якої є Росія). Ці сюжети піддано детальному критичному аналізу в українській пресі [72;2]. 

 І все ж, стратегічні інтереси України вимагають стабільних дружніх, рівноправних взаємовідносин з Росією. Значний прогрес в цих взаємовідносинах досягнуто в результаті підписання наприкінці травня 1997 року широкомасштабного (базового) Договору про дружбу, співробітництво і партнерство України і Роси. На найвищому рівні однозначно визнано незалежність, суверенність і територіальну цілісність України як реального партнера Росії. Покладено край, по суті, торговій війні, яка розпалювалась останнім часом. Тепер надзвичайно важливо створити механізм комплексної синхронізованої роботи над виконанням досягнутих домовленостей, без чого вони залишаться лише деклараціями. 

 Уже зараз розбіжності в ставленні країн до Договору очевидні. Верховна Рада України його ратифікувала, а Державна Дума Росії - ні, всупереч попередній домовленості зробити це одночасно. Якщо ситуація невизначеності у відносинах з Росією буде зберігатись, то перспективи надійного забезпечення безпеки України, а отже і її сусідів, невідворотно погіршуватимуться. 

 Росія є нашим великим сусідом. Україна має співробітничати з Росією. Але для України ця перспектива можлива тільки через європейський простір, тільки коли вона інтегрується у Європу, оволодіє новітніми технологіями європейського рівня і прийде з ними на російські ринки. При цьому слід усвідомлювати,     що Україна займає місце у геополітичному просторі разом з Росією, який тягнеться на Сході до Уралу. 

 На півночі поліські землі України межують з Республікою Білорусь. Це справді кордон дружби і добросусідства двох братерських народів. Характеризуючи українсько-білоруські відносини, слід виходити із того, що російський, український, білоруський народи є спорідненими, близькими в етнічному, культурному,  духовному  відношенні. Вони мають багатовікову спільну історію, міцні традиції спільної державності. Ось чому надбання незалежності Україною і Білоруссю та конструювання відносин Росії з цими державами є серйозним випробуваннням російського суспільства на демократизм і здатність органічно увійти в світове співтовариство на основі дотримання загальноприйнятих норм міжнародних відносин. 

 Як і Україна, Республіка Білорусь тепер, переборюючи економічні труднощі, поступово реформує свою економіку на шляхах ринкової трансформації. 

 Проте на відміну від України Білорусь не має застарілих галузей важкої індустрії: після війни тут динамічно розвивалась радіоелектроніка, транспортне машинобудування, хімічна промисловість, нафтопереробна тощо. Водночас, практично не маючи завершених виробництв, сусідня держава більше залежить від російського ринку, кооперативних зв'язків із Росією, що створює умови для інтеграційних процесів. 

 Як відомо, Білорусь і Росія найбільш тісно об'єднані одна з одною в рамках СНД. До такого об'єднання Росія спонукає і Україну. Україна ж виступає за рівноправні взаємовідносини, вважаючи пріоритетними економічні зв'язки. 

 Що стосується взаємовідносин України з Білоруссю, то співробітництво між нашими державами, враховуючи історичні зв'язки, близькість культур, мови і менталітету, розвивається без особливих проблем. В основному збігаються стратегічні   інтереси двох держав, що  підтвердив і широкомасштабний Договір про дружбу, добросусідство і співробітництво,  декілька десятків двосторонніх угод, зокрема угода про спільний державний кордон між обома країнами, які становлять нормативно-правову базу   багатосторонніх українсько-білоруських відносин. Україна прагне  виробити у відношенні Білорусі збалансовану стратегію, яка, з одного боку, буде відповідати геополітичним інтересам України, а з іншого, - сприятиме розвитку і поглибленню демократії в сусідній державі. 

 Україна і Молдова багато в чому мають і близькі геополітичні інтереси, і спільні проблеми: Україна в Криму, а Молдова в Придністров'ї. 

 Молдова досить успішно здійснює економічну реформу: приборкано інфляцію, проведено грошову реформу, молдавський лей - одна із найстабільніших валют на пострадянському просторі. Прийнята Конституція Молдови. Держава стала членом Ради Європи.  

 Успішно розвивається на взаємовигідних умовах співробітництво Молдови з Україною. Керівники Молдови неодноразово підкреслювали, що тісні партнерські зв'язки з Україною мають для них стратегічне значення. 

 Україна також зацікавлена в тому, щоб відносини із сусідньою державою   розвивались комплексно, динамічно.   Суто економічний   інтерес примножується геополітичним становищем Молдови, наявністю там відверто прорумунських настроїв, а також великою українською діаспорою (лише в Придністров'ї живе понад 200 тис. етнічних українців). 

 Для нормалізації обстановки в регіоні винятково важливе значення має Меморандум про врегулювання конфлікту в Придністров'ї, який підписано за активної участі України. 

 Стратегічною метою України є також інтеграція в європейські та євроатлантичні структури. 

 Природньо, що Україна зацікавлена в прихильності до неї США як могутньої наддержави, статус якої визначається її військовою міццю, рівнем економічного розвитку, незаперечним лідерством у розробці і впровадженні найсучасніших високих технологій в усіх секторах економіки, притягальною силою рівня життя. Як зазначає Збігнєв Бжезінський: "Комбінація з чотирьох чинників  (названих вище - Ф.Р.)   творить із Америки єдину у світі глобальну наддержаву в найширшому розумінні цього слова" [62;4]. 

 Об'єктивно Сполучені Штати Америки зацікавлені, і це відповідає їхнім стратегічним інтересам, в тому, щоб Україна розвивалась як демократична країна, увійшла до європейських структур як держава-партнер. Як позитивний фактор у США розцінюється набуття і збереження Україною незалежності, адже без України Росія втрачає статус імперії. Що стосується економічних взаємовідносин, то український ринок цікавить США настільки, наскільки американський капітал знаходить його привабливим. США займають перше місце за рівнем інвестицій в економіку України, хоча цей рівень є незначним порівняно з американськими капіталовкладеннями в Польщу і Угорщину. Причини - несприятливий інвестиційний клімат в Україні. Як відверто сказав один американський чиновник: "У нас від вас вже голова тріщить" [71;3]. У США палко схвалили вихід України з "ядерного клубу". Одним розчерком пера Україну, після деякого Ті опору, викреслили з числа ядерних держав світу, в якому, як свідчить досвід, сила є остаточним аргументом. 

 З самого початку незалежного існування Україна орієнтувалась на тісну співпрацю з західноєвропейськими країнами, насамперед в Німеччиною, яка після возз'єднання стала великою   європейською державою, економічним гігантом, який суттєво впливає на співвідношення сил в Європі і в світі. Німеччина в той час вирішувала     складне завдання - прагнула "прив'язати" до Європи Росію. І відносини з Україною розглядала черев  призму взаємовідносин з Росією. І лише з кінця 1992 року відносини з Україною починають розглядатися як окремий і самостійний напрям німецької   зовнішньої політики. Федеральний канцлер Німеччини Гельмут Коль заявляє, що Бонн збирається проводити     політику "збалансованих" відносин з Україною і Росією, не віддаючи переваги Росії [46;3]. Проте і від нашої держави в Німеччині "сподіваються, що Україна, не випускаючи з уваги співпрацю зі США в галузі безпеки, більше уваги приділить загальноєвропейській     спільноті" [53;4]. 

 На сучасному етапі відносини між Україною і НАТО визначені підписаною в червні 1997 року Хартією про особливе партнерство. Цим документом обумовлено консультації та співпрацю в попередженні конфліктів, управлінні кризами, експорті зброї та переданні супутніх технологій, в оборонній конверсії та озброєнні. Хартія передбачає також участь України в операціях об'єднаних загальновійськових тактичних сил, що дає змогу готувати не лише спеціальні миротворчі сили, а й спільні підрозділи, спроможні виконувати завдання національної оборони [13;1]. Минулого року в Києві відкрито Центр інформації та документації НАТО, який має сприяти співробітництву між Україною і Альянсом. 

 Якщо постає  питання про гіпотетичний вступ України до НАТО в майбутньому, то чи має Україна для цього відповідні збройні сили? Ні, військова організація України не відповідає натовським стандартам. Більше того, немає руху у напрямку до її створення. Хоча Збігнев Бжезінський заявив нещодавно у Києві, що Україна зможе вступити до НАТО у 2010 році [43;6]. 

 Останнім часом після періоду тривалої байдужості одне до одного, позитивні зрушення відбуваються у взаєминах України із державами Центральної і Східної Європи, зокрема з тими, з якими Україна має спільні кордони. 

 Динамізмом, інтенсивністю регулярних контактів позначені українсько-польські взаємовідносини, які за прогнозами стануть фундаментом стабільності у цьому регіоні. Наші народи вважають за краще вдивлятись не в минуле, в якому українсько-польські взаємовідносини характеризувались переважно ворожістю і взаємною недовірою, а в майбутнє, знаходячи саме там шлях для цивілізованого співробітництва. Саме на це спрямована Декларація про українсько-польське "примирення", підписана президентами двох країн. Александр Кваснєвський: "Глибоко людська формула "вибачаємо і просимо вибачити" має смисл навіть тоді, коли над будь-ким не тяжіє безпосередня відповідальність за те, що відбувалось в минулому" [70;5]. За великим рахунком стратегічні інтереси України і Польщі збігаються: обидві держави прагнуть інтегруватись у Європу і зберегти при цьому добросусідські взаємовідносини з Росією. Посилились військові зв'язки між двома країнами. Проте при цьому Варшава стурбована тим, щоб не завести свої двосторонні відносини з Україною занадто далеко, щоб не викликати підозру Москви в тому, що вона прагне "сколотити антиросійський альянс". 

 Чи не найскладнішими в цьому регіоні є українсько-румунські стосунки. Проте спільне бажання двох держав якомога швидше інтегруватись в європейські структури сприяло підписанню базового Договору про дружбу і співробітництво України і Румунії. У відповідності в Договором, Північна Буковина і острів Зміїний назавжди залишаються в складі України. Про розмежування чорноморського шельфу Київ і Бухарест передбачають домовитись на     протязі трьох років [27;3]. 

 Успішно розвиваються взаємовідносини України з Болгарією, Угорщиною, Словаччиною. Українсько-болгарські стосунки не затьмарюють ні територіальні претензії, ні історичні образи. Хоча політична криза, яка періодично виникає в Болгарії, та затяжний економічний спад, який ця країна не може подолати, нагадують реалії нашого повсякденного життя [30;4]. 

 Взаємини України з Угорщиною розвиваються стабільно по висхідній. Саме з Угорщиною (першою з усіх сусідніх держав) в травні 1993 року було підписано і ратифіковано Договір про основи добросусідства і співробітництва. Угорщина активно сприяла вступу України до Ради Європи. 

 Між Україною і Словаччиною склалося економічне і культурне співробітництво, яке має всі підстави  для  динамічного   розвитку.   Два народи близькі способом життя, менталітетом, фольклором, що створює надійні підвалини для обопільного партнерства і добросусідства. У 1993 році було підписано Договір про добросусідство, дружні  відносини і співробітництво між Словацькою Республікою та Україною [43;2]. 

 Україні відводиться важливе місце у зовнішній політиці Словаччини. Для неї Україна стала серйозним партнером у центральноєвропейському регіоні. їх політична взаємозацікавленість підкріплюється спільними економічними інтересами. 

 Як добросусідські і дружні можна оцінити відносини України із Чехією, хоча Україна і не межує з цією країною. В Україні уважно спостерігають за процесом політичних перетворень і визначенням стратегічного курсу цієї держави [22;3]., Україна підтримала прагнення Чехії увійти в НАТО (проте висловилась проти розміщення на території цієї та інших центральноєвропейських країн, яких приймають до НАТО, ядерної зброї), їй імпонує незалежна політика, яку Чехія прагне проводити у взаємовідносинах з Північноатлантичним альянсом. 

 В Україні з болем сприйняли драматичні і трагічні події, які призвели до розпаду Югославії і до громадянської війни в цій країні. Україна гостро засудила дії обох сторін у конфлікті, що у 1998 р. виник у югославській провінції Косово [49;3]. Україна прагне підтримувати дружні відносини з незалежними державами, які виникли на території колишньої Югославії, виходячи із визначених міжнародними угодами принципів. Тим більше, що вони збігаються з політичними цілями нашої держави. 

 ЗАГАЛОМ процес входження України до європейських структур з певних причин відбувається досить повільно, з чималими труднощами. Вступ до РЄ вимагав від нас значної законодавчої діяльності, приєднання до 150 різних міжнародних конвенцій з прав людини. Щодо цього в лютому 2000 року відбулася важлива подія: після відновлення рішення Конституційного Суду Верховна Рада України більшістю голосів скасувала положения про смертну кару, а також ратифікувала протокол № 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1983 року стосовно цього ж питання. 

 Останнім часом ставлення РЄ до України дещо поліпшилось не тільки через скасування смертної кари, а й через поглиблення і прискорення реформ та появу у Верховній Раді правоцентристської більшості, що було позитивно сприйнято в Європі. Воднораз не обійшлося і без прикрощів: багато українських політиків дуже критично сприйняли заполітизоване рішення РЄ щодо всеукраїнського референдуму. До честі України труднощі були подолані правовим шляхом і нормальні взаємини було відновлено. В аспекті європейської інтеграції Україна активно співпрацює з такою воєнно-політичною організацією, як Північно-Атлантична організація - НАТО.  

 Важливим аспектом геополітичного процесу інтеграції України до Європи є розширення їі співробітництва з європейським міждержавним утворенням - Європейським Союзом (ЄС), витоки якого сягають ще Паризької угоди 1951 року про створення Об'єднання вугілля та сталі. Сьогодні ЄС є політичним і валютно-фінансовим об'єднанням, яке прагне забезпечити економічне зростання і зайнятість населення, підтримує стабільність і мир, сприяє культурному розвиткові, вдосконалює структуру власної організації. І тому цілком природно, що Україна вважає вступ до цієї організації стратегічною метою, стрижнем європейського вектора своєї геополітики. 

 На закінчення короткі висновки.    

Перший.   Визначити роль і місце України в новому геополітичному просторі неможливо лише політико-дипломатичними методами [48;4]. Без успішного здійснення політичних реформ і помітних ознак економічного зростання і підвищення життєвого рівня населення не буде можливою ні повноцінна і довготривала нормалізація відносин України з Росією, ні інтеграція її в європейські та євроатлантичні структури, ні   регіональне самоутвердження нашої держави у Центральне Східній Європі. 

Другий.   Україна де-юре визнана європейською державою, проте ставлення Заходу до України залишається достатньо неоднозначним. У глибині душі багато хто з європейців до цього часу не переконаний, чи є Україна "справжньою державою" і не поспішають інвестувати її економіку. Інших турбує те, що надто відчутний інтерес Заходу до України може викликати протидію Росії і ускладнити із нею і так уже напружені стосунки в зв'язку з просуванням НАТО на Схід. У цьому контексті не слід нехтувати застереженням, що "Україна так і не здобула у західному стратегічному плануванні самостійної вартості. Вона як і раніше розглядається як буферна зона і відповідний козир у грі з Росією, що з часом може призвести до зневіри України в повноцінних результатах західної політики" [44;95]. 

 І, нарешті,    третій,   У складній геополітичний ситуації незалежна Україна, що знаходиться   на перехресті стратегічних інтересів великих держав, повинна дотримуватись концепції "динамічної рівноваги сил". Україна не може бути заручницею ні Сходу, ні Заходу, а тим більше, розмінною монетою в геополітичних ігрищах. Україна повинна послідовно дотримуватись стратегічного курсу - залишатись без'ядерною позаблоковою державою, своєрідним "інтегруючим містком між так би мовити європейською Європою і Європою євразійською"   [  40;17], а тим самим - вирішальним і впливовим фактором створення механізму колективної безпеки. "Потрібна нова загальноєвропейська система, оптимальна модель безпеки Європи XXI сторіччя. Гі елементами можуть стати розширена за своїм складом і своїми функціями Європейська Рада, деполітизований Північно-атлантичний альянс, нарешті нова Європейська Організація Об'єднаний Націй" [67;90]. 

 Розділ 3.    ГЕОПОЛІТИЧНИЙ ФАКТОР ФОРМУВАННЯ ЗОВНІШНЬОГО КУРСУ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ. 

 ЯКЩО подивитися на світову історію як на певну систему, можна помітити, що вона має і періоди відносної стабільності, і періоди вибуху, які або прискорюють або уповільнюють загальноісторичний рух. У періоди стабільності події більш детерміновані одна одною, уповільнений рух майже не залишає історикові поля для здогадок або припущень. Все більш-менш очевидно та обгрунтовано. Під час вибуху задіяними виявляються сили, які до того були на поверхні, тобто лише очікувалися. Від детермінізму не залишається й сліду, точніше, він набуває нової якості та змісту. Будь-яка подія здіймає величезну хвилю можливостей, кожна з яких має право та шанс на реалізацію. Проте далеко не кожна з них таки реалізується, а відтак зникає (причому, часто назавжди) для історика. Утворюються різноспрямовані вектори, рівнодіючу яких інколи просто неможливо вирахувати. 

 Усе це має неабиякий інтерес з огляду на світові процеси, а ще більший - коли йдеться про Україну. Бо ж вона розташована наче посеред перманентного вибуху, який відбувається або безпосередньо на її теренах, або десь поблизу (наші сусіди також не вирізняються сталістю). Принаймні, для України стан стабільності не характерний, він, радше, є підготовкою до чергового вибуху. І цьому є низка суб'єктивних та об'єктивних пояснень. 

 Україна перебуває у проміжному геополітичному та культурному становищі. Із заходу вона зазнає впливу європейської традиції (остання має тернарні витоки), зі сходу - російської, а з півдня - переднєазійської, побудованої на бінарних засадах. Перебуваючи постійно під дією викликів з їхнього боку, Україна вимушена маневрувати, кидаючись з однієї крайності до іншої. 

 Ситуація ускладнюється й тим, що так звані Захід, Схід та Південь представлені країнами, які самі є маргінальними утвореннями з досить невизначеними історичними реаліями. Скажімо, Росію не можна вважати класичним Сходом так само, як Туреччину - Півднем, а Польщу - Заходом. Може йтися лише про якісь загальні орієнтири та елементи структури. Але кожний з масивів має значний потенціал та великі амбіції щодо асиміляції (чи пак інтеграції)     України, або її частки у політичному, культурному, економічному вимірах. Тому можна сказати, що Україна приречена на постійний тиск з боку сусідів, перебування на перехресті шляхів подальшого розвитку, які репрезентовані сусідами. І головне, що за таких умов може стати у пригоді - це точний розрахунок чергового маневру, який має забезпечити ресурси на певний період розвитку, надати можливість прорахувати наступний крок, безболісно пережити певну скруту тощо. Можна стверджувати, що українець (як пересічний,     так і можновладець) має бути природним прагматиком. 

 Найчастіше відбувається вибір не між добрим чи поганим, а вибір з двох зол найменшого. Було б перебільшенням вважати все, що надходить ззовні, ворожим та непотрібним. Але й інша крайність небезпечна - сприймати зовнішні надходження без критичного розгляду. Вкорінені у своєму соціокультурному середовищі найкращі західні ідеї перетворюються на монстрів, вирваних зі свого контексту і некритично перенесених на вітчизняний грунт. Прикладів надто багато, аби цим нехтувати. 

 Протягом історії Україна пережила цілу низку ситуацій вибору, з яких далеко не завжди виходила з найменшими втратами. Вперше проблема вибору шляхів постала перед українцями за часів Галицько-волинського князівства. Саме політикою Данила Галицького було закладено підвалини специфічного українського самоусвідомлення власної ідентичності. Опинившись між католицьким Заходом та монголами, Данило намагався маневрувати між двома силами, аби забезпечити українцям можливість зберегти власну тотожність і     це йому певною мірою вдалося. Було започатковано модель співіснування з сусідами, наріжним каменем якої стала схильність до компромісів. Сама по собі вона ще не є вадою, але позаяк поле пропозицій-викликів щодалі зростало, призводячи до роздрібленості свідомості: горизонтальної, тобто утворення партій серед провідних верств із протилежними орієнтаціями, і вертикальної, коли аристократія, міщани та селяни прагнули настільки різного, що годі й казати про загальні національні інтереси. 

 Саме внутрішніми проблемами можна пояснювати труднощі усвідомлення тотожності. Соціальні негаразди, суперечність двовимірності порозуміння (вертикального та горизонтального) заважали не тільки усвідомленню національних інтересів, а й появі їх як таких. Кожна "партія" намагалася довести, що саме вона є виразником інтересів суспільства, на що кожна інша відповідала доведенням безпідставності цих зазіхань, які нерідко доводилися зброєю. Стан України ускладнювався тим, що всі заінтересовані в асиміляції українців сторони мали риси, які так або інакше привертали самих українців. Литва вабила своєю толерантністю. Тамтешні князі не соромилися багато чого запозичувати, до того ж, саме вони визволили значну частину земель від монголів. Польща окрім католицтва несла західну культуру та нові     технології у господарстві та освіті. Московське православ'я спонукало до наближення з одновірцями. Поле було радше компромісом, ніж війною не на життя, а на смерть з невірними. 

 Саме у цей період далася взнаки відсутність парадигми власного розвитку. Пропозиції вабили й викликали спротив одночасно. Кожний міг відшукати собі соціокультурну "поличку", але це перетворювало Україну на строкату мозаїку у релігійному, політичному, соціальному, побутовому сенсі. Відтак відсутність парадигми національної свідомості     стала її парадигмою: риси, що приваблювали, розпорошували сили, здатні виробити свідомість власної ідентичності, але вони ж заважали остаточно зупинитися на якійсь одній пропозиції. Тому згодом, коли коло сусідів звузилося до двох, українська свідомість так само продовжувала блукати поміж ними, довгий час навіть не намагаючись довести свою тотожність. Встановився певний баланс між конкуруючими силами за межами України, який, однак, мав трагічні наслідки для самої України. У політичному смислі Україна була поділена між Польщею та Московщиною, у культурному - на Західну та Східну. 

 Показовим у цьому сенсі є проміжок часу з середини XVII до перших десятиліть XVIII століття. Переслідувані "кошмаром коаліцій" Хмельницький, Виговський, згодом Мазепа були змушені шукати союзу з кимось із сусідів. Причому це диктувалося не тільки зовнішніми, а насамперед внутрішніми чинниками, які, в свою чергу, були зумовлені відсутністю єдності. Хмельницький вважав, що угоди з Москвою нададуть Україні певний час та простір для маневру у відносинах з Польщею. І помилився. Він недооцінив імперські прагнення царя і переоцінив волю українців до незалежності. "Гра" з власною ідентифікацією обернулася втратою навіть самої можливості її пошуків. Саме Переяслав підштовхнув до спрямування зусиль у протилежному напрямі - унії з Польщею. 

 Виговський також не міг ставити питання про повну незалежність, намагаючись лише досягти для України більш вагомого та почесного місця у складі Речі Посполитої. Тож країну ледь не гойднуло у цей бік. 

 Мазепа вдався до відвертої авантюри, "поставивши" на Карла XII, аби тільки позбутися спадщини у вигляді альтернативи "Польща - Московщина". Насправді ж він домігся протилежного, об'єктивно підігравши Петру. Саме тоді сформувалася ідея, що жива й досі: задля визволення України слід підтримати кого-завгодно, хто тільки виступить проти Москви. Хибність її доводить не лише приклад Мазепи, а й українських націоналістів, які попервах прагнули виграти від зіткнення Сталіна та Гітлера, сподіваючись на останнього, проте були змушені приречено воювати на два фронти. 

 Та легкість, з якою частина українців пішла на союз з Москвою у 1654 році, а частина - з Польщею у 1658 році, налаштовує на серйозні роздуми щодо волі українців до незалежності. 

 XIX століття у культурі Європи позначене передусім зростанням націоналістичних тенденцій. Почалося все після епохи Наполеона, коли замість об'єднаної його походами Європи виникли не просто національні, але модернові національні держави. 

 У Росії ця європейська тенденція вилилася у “декабристський" рух, головна мета якого полягала в усвідомленні історичного коріння російської нації та побудові національної держави на раціональних засадах. 

 Нація у західному розумінні є не етнографічним, а політичним та правовим поняттям. Зосередивши свою увагу на народництві, українці не могли поставити проблему власної політичної організації, яка набула б форми держави. Все XIX ст. в Україні пройшло під знаком федералістських, народницьких ідей. Так, вони були м'якшими та толерантнішими, ніж російські. Але вони залишали українську думку у сфері обертання російської, ставили її перпендикулярно до європейської на відміну від тієї ж польської. 

 Ціле століття було витрачене на те, аби довести свою відмінність від росіян (здебільшого на побутовому, етнографічному рівні), замість того, аби сконцентрувати увагу на новітніх політичних проблемах. Зауважать, що тиск був настільки великим, що про більше годі було й мріяти. Проте тиск на поляків був значно більшим, але вони спромоглися поставити себе таким чином, що російська влада їх щиро ненавиділа, але побоювалася і йшла на певні поступки. Полякам вдалося досягти консенсусу в суспільстві щодо загальнонаціональних прагнень. Тож за першої можливості вони спочатку побудували власну державу, а потім рішуче заявили про свою європейську належність. 

 Коли ж, нарешті, й в українців з'явилася можливість відродити державу, еліта не спромоглася нею скористатися. Певною мірою фатальну роль у долі Центральної Ради, Гетьманату та Директорії відіграла близькість Польщі та Росії, ті самі два полюси, між якими заблукала Україна. Але головні причини слід шукати все ж таки всередині нашого тодішнього суспільства. 

 Отже, опинившись волею долі незалежною, Україна змушена шукати шлях у XXI століття, не маючи змоги широко спиратися на історичну традицію. Краще сказати, спиратися можна, але чи слід? Наскільки можливо сьогодні "відфільтрувати" традицію, вирішити, що "святе, а що грішне" у власній історії та її "знакових" постатях?  

 Зараз, як і колись, Україна перебуває у силових полях трьох геополітичних гігантів: Заходу, Сходу та Півдня. Тільки зміст пропозицій-викликів з їхнього боку зазнав змін, які вимагають адекватної реакції Києва. 

 Захід.   Два останні століття рушійною силою європейської історії було протистояння двох європейських полюсів: Заходу та Сходу, їхня умовність передбачає існування між ними "прикордоння", на теренах якого, власне, і відбувається їхнє змагання. З розширенням НАТО Захід поширився на країни Центральної Європи, які безпосередньо наближені до нашої країни. 

 Тернарна структура суспільства, що знайшла відображення у розподілі влад, інтенсивна модель господарювання, першість індивідуального над колективним з наголосом на дотриманні прав людини - це складові західної моделі, які дозволили їй розширити власну географію, передусім шляхом заінтересованості всіх бажаючих її наслідувати. 

 Вступ до НАТО є для них поверненням до цінностей, які було втрачено внаслідок радянської експансії, є гарантією спокійного та результативного подальшого розвитку. Пам'ятаючи історію, Польща, Чехія, Угорщина, Румунія, країни Балтії хочуть не гарантій Заходу, а самі прагнуть бути Заходом, причому негайно. 

 Об'єктивно Україна поки що перебуває осторонь від цих процесів. Декларувавши свою європейську належність, наша країна нездатна сьогодні остаточно здійснити міграцію зі Сходу на Захід. І знову таки, через внутрішні причини. Активізувавши відносини з Європою, Київ може сьогодні лише сподіватися, що західні вітри розженуть хмари тоталітаризму на пострадянському просторі, що у політику та економіку прийдуть західні   "  віяння", які з часом допоможуть просуванню до Європи. 

 Схід (Росія).   Існує велика кількість міфів, які повинні обгрунтувати необхідність однобічної орієнтації на Росію. Противагою їм служить чи не більша кількість міфів, спрямованих на усвідомлення нашим суспільством необхідності мати мінімум стосунків з Москвою. Як часто буває, протилежні за змістом, вони побудовані за схожими психологічними та ідеологічними сценаріями. А саме. Русофіли та русофоби однаково вбачають в Росії та росіянах першопричини всього,     що відбувається в нашій країні, тим самим звужуючи проблему, навіть докорінно перекручуючи її зміст. 

 Інтелектуальна Росія протягом кількох століть живиться похідними з двох комплексів: меншовартості та зверхності по відношенню до Заходу. Чим більше ми віддаляємось від 1991 року, тим яскравіше проявляються такі самі комплекси у нашому суспільстві стосовно Росії. 

 Історія свідчить, що "російський шлях" має властивість заводити націю у глухий кут, вибратися з якого можна, лише даючи "задній хід". То ж виникає слушне запитання: "Навіщо пасти задніх  у тих, хто сам позаду?" Чи не розумніше вчитися на їхніх помилках? Головна помилка полягає у намаганні реалізувати два беззастережних бажання: з одного боку - все перекроїти за західним взірцем, з іншого - залишитися     на узбіччі цивілізації [45;43]. 

 Південь.   Тут йтиметься не про Туреччину (хоча й вона варта уваги) хоча б через те, що проблема кримських татар надто далека від справедливого розв'язання. А має бути зрозуміло, що Анкара не полишить її поза своєю увагою. Нас турбує перетворення України на цивілізаційний, технологічний "південь". Ворожість до "півночі", мілітаризація країни, надання баз для світового тероризму, злиденність населення та амбіційність влади - ось складові "південної моделі". Із жалем можна сказати, що є підстави для такого песимістичного погляду на долю України. Надзвичайна люмпенізація населення з необхідністю призводить до радикалізації суспільства, а відтак і влади. З'являється щиросерде народне бажання "сильної руки", яке використовується не такими щиросердними політиками на свою користь. 

 Існує думка, що Україна лише транзитна країна. Джерела такого погляду відомі: її геостратегічне положення та залежність від енергоносіїв. Звичайно, є країни, які саме у такий спосіб заробляють на життя своїх громадян, і треба сказати - на дуже непогане життя. Але хіба можна пригадати країну, яка б свідомо відмовилася від високих технологій на користь такого, своєрідного паразитування на транспортних шляхах?.. 

 ВИСНОВКИ 

 Так, Україна вкотре опинилася в епіцентрі вибуху. Але пил рано чи пізно вляжеться. Яка картина постане перед нашими очима? Мабуть, надто безрадісна, коли вже сьогодні не вжити заходів. Адже відомо, що високі технології можуть відіграти роль "волосся", за яке Мюнхгаузен витягнув себе з болота... На жаль, сучасне українське керівництво не має політичної волі, яка б дозволила ставити й вирішувати ці прагматичні завдання. А декларації майже нічого не варті.  

 Сказати, що Україна перебуває на роздоріжжі, - нічого не сказати. Це її природний, споконвічний стан. Наше керівництво має усвідомити цю істину і має навчитися її використовувати. "Прикордонність" України приховує як велику небезпеку, так і великі можливості, і треба скористатися цим станом. Для чого слід визначити генеральний вектор свого розвитку  ,   підкоривши просуванню у цьому напрямку всю діяльність на всіх інших векторах. Таким головним вектором сьогодні є напрямок, що веде до Європи: не тільки і не стільки тому, що з ним пов'язане наше минуле, а головним чином тому, що з ним пов'язане наше майбутнє. Звичайно, доведеться щось принести в жертву. Але свобода, яка не дається кров'ю (боронь Боже!) чи потом, нічого не варта. XXI століття принесе нові чималі випробування людству. Серед них будуть і такі, які ми навіть уявити собі не можемо. Безперечно тільки одне: чужим розумом живий не будеш. Так буде тому, що так є і так завжди було. 

 Зробимо деякі висновки з української геополітики від давніх часів України до сьогодення в контексті історико-політичного розгляду цієї проблеми. 

 По-перше,   починаючи від часів Київської Русі згідно з географічними особливостями її території, мережею річок і морських шляхів, формуються основні геополітичні напрямні, в тому числі "відвічна вісь" північ-південь. Цей процес був пов'язаний з колоніальним наступом українського етносу на південь, до теплого Чорного моря. Був сформований торговельний шлях "із варяг у греки", зміцнились зв'язки з Візантією. У подальшому розвитку українського суспільства істотну роль починає відігравати західна орієнтація, особливо це стосується литовсько-польського періоду української історії,  

 По-друге, і в умовах суверенної держави, і в княжу добу, і зараз, українська геополітика завжди була багатовекторною, що дозволяло утворювати і зберігати баланс геополітичних сил, забезпечувати державну незалежність. 

 По-третє, ніякий розподіл українських земель між Польщею і Росією, ніяка їх розірваність між багатьма європейськими державами не завадили українському народові знов забезпечити відродження своєї держави, зберегти свою етнічну ідентичність. 

 Україна належить до двох різних цивілізацій - західної і східної. І тут треба шукати причини її різних геополітичних орієнтацій, починаючи з часів козацько-гетьманської держави і закінчуючи сучасним політичним становищем, коли частина населення тягнеться до Європи,     а інша - у кращому випадку - до СНД. 

 Саме таке геополітичне становище України виявилося основною причиною відсутності соціально-політичної єдності українського народу, нашого внутрішнього протистояння, що заважає рухатися вперед. Сьогодні потрібно відкинути практику пошуків ворогів і самим будувати Українську державу, спираючись на свої сили, на свій народ заради досягнення значного прогресу і певних позитивних результатів. 

 Україна й досі не має надійних стратегічних партнерів серед країн світу. Їх пошук і визначення - це тривалий і складний процес, який залежить від багатьох чинників. Відносини стратегічного партнерства передбачають високий ступінь взаємозацікавленості у геоекономічному і геостратегічному ракурсах. У напрямку налагодження відносин такого типу Україна працює, виходячи з власних інтересів і спираючись на набутий досвід взаємодії з різними країнами світу. Сьогодні найбільшого успіху українська зовнішня політика досягла у відносинах з країнами євроатлантичного простору. Але усвідомлення кардинальних змін у всіх сферах життя на рубежі століть зумовлює багатовекторність геостратегії України у постбіполярному світі. 

 Пріоритетність відносин з європейським співтовариством визначається національними інтересами України, яка прагне інтегруватися в європейські структури з урахуванням усіх можливих наслідків для українського народу. 

 Вискочити з провінційності - один з  важливих заповітів Юрія Липи. Всією своєю творчістю він каже нам, що погляд зсередини свого національного (расового) "Я" - це єдиний шлях, яким можна вискочити- з провінційности. Оцінити все з огляду на ресурси своєї духовности; і будувати все згідно з ресурсами й можливостями своєї раси - тільки так можна дорости до великих і не відчувати себе меншим на зріст. Перегляньмо ще раз і ще раз написане Юрієм Липою, - там ніде, ані разу не стрінемо бодай одного факту полемічности, вистріленої в бік якоїсь української групи чи партії. Все це просто не згадується. Зате на сторінках творів Юрія Липи просто-таки рясніє зливою імен та концепцій на рівні світових авторитетів. Юрій Липа ніколи і ніде не прагне виглядати "європейцем", - то прийшло само собою, як тільки він глянув на світ зсередини власного, українського "Я". Він спокійно каже: "Европеїзм, західність як метода шукання свого "Я", але ставання собою - як мета". 

 Липа дивився на свою расу з гордістю". Саме такий погляд - з висоти орлиного польоту - дає можливість  глянути на власну націю ані без хворобливої манії самоприниження, ані без параної самозакоханості. Бачити свою націю у правдивих вимірах. Саме такий погляд привів Юрія Липу до відкриття про велич української раси. Так, саме відкриття, - бо в епоху, коли всі без кінця скиглили і слинили тезу про "невдалий" національний характер, - в таку епоху побачити велич України було рівнозначне з відкриттям.  

 Зрозуміло, що тенденції розвитку економічної та політичної площин сучасного геопростору спонукають Україну до більш однозначного вибору орієнтирів у розвитку зовнішньої політики. Проведений нами аналіз свідчить про те, що східний вектор геопростору найменш перспективний для нашої держави, містить виклики і осторогу щодо її національної безпеки. Водночас прозахідна спрямованість української зовнішньої політики зумовить якнайшвидшу появу ознак стабілізації, росту і життєстійкості національної економіки. Таким чином Україна може стати потужним бастіоном-форпостом західної цивілізації в центрі Європи, перетворившись на реальну європейську державу, а також бастіоном європейсько-атлантичної цивілізації, який протистоятиме процесам ентропії і хаосу, що загрожують їй зі сходу. Нарешті, буде розірвано ланцюг прірви і відторгнення між Україною і Європою, і наша держава стане повноцінною складовою європейської спільноти. 

 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 

1.  Аблицов Р. Стратегическая граница России должна находиться западнею, по крайній мере - по Атлантике // Голос України. - 1998. - 25 апреля. 
2.  Бжезінський З. Велика шахівниця // Всесвіт. - 1999. - № 3. - С. 123. 
3.  Бжезінський З. Геополітика і геостратегія // Бжезінський З. Велика шахівниця. - Львів. - Ів.-Франк.: Лілея - НВ. - 2000. - С. 37-40. 
4.  Василевський О., Гончар М. Структура геополітичних інтересів України. - 1995. - Вип.. 45. - С. 61. 
5.  Василенко С. Геополітичні вектори України, витоки й особливості їх формування // Нова політика. - 2000. - № 3. - С. 46-52. 
6.  Василенко С. Українська геополітика. Вектор визначено. // Віче. - 2000. - № 9. - С. 62-72. 
7.  Выдрин Д. Найдём ли общий язык? Обезьяны! // Віче. - 1994. № 8 - С. 72. 
8.  Врублевський В., Хорошковський В. Український шлях. Начерки: геополітичне становище України та її національні інтереси. - К., 1997. - С. 424 
9.  Гаджиев К.С. Геополітика. - М.: 1997. - С. 384. 
10.  Гаджиев К. От биополярной к новой конфигурации геополитических сил // Мир. Экон. Имеждунар. Отн. - 1993. - № 7, - С. 62-76. 
11.  Геокультура нації // Феномен нації: основи життєдіяльності. - К.: 1998. - С. 94-117. 
12.  Голос України. - 1999. - 26 березня. 
13.  Горбулін В. Національна безпека в трансформованому трикутнику // День. 1997. - 2 грудня. 
14.  Габор Н.Б. Україна в контексті нової геополітики Європи (за матеріалами світової преси) // Українська періодика: Історія і сучасність. - Львів. 1993. - С. 94-101. 
15.  Грабовський С. Чи існує Україна як суб'єкт геополітики? // Вісті з України. - 1994. - № 32. - С. 6. 
16.  Грушевський М. На порозі Нової України. - К.: 1991. - С. 13. 
17.  Геополітичні та геостратегічні пріоритети // Соціально-політ. Ситуац. В Укр.: поступ п'яти років / Кер. Авт. Кол. Кремень В.І. Мон. - К.: 1996. - С. 25-32. 
18.  Грушевський М. Історія України-Руси. - К.: 1992. - Т. 1-2. 
19.  Дергачёв А.  Украина в современных геополитических преображениях // Полис. - 1998. - № 3. - С. 124-132. 
20.  Дністрянський М. Кордони і геополітика // Дзвін. - 1994. - № 4. - С. 84-99. 
21.  Доповідь Сергія Караванова про російсько-українські відносини. “Вечірній Київ” 1992. - 18 червня. - С. 2. 
22.  Дорожовец О. В Чехии левые и правые разделили власть // День. - 1998. - 15 июля. 
23.  Дугин А. Основы геополитики. Геополитическое будущее России. - М.: 1997. - С. 606. 
24.  Дудников Т. Чечня, Розсип и Європа // Мировая экономика и международные отношения. - 1995. - № 8. - С. 113. 
25.  Ера сов Б.С. Социокультурные и геополитические принцыпы евразийства // Полис. - 2001. - № 5. - С. 65-74. 
26.  Ермолаев А., Лукацкий В., Ратувухери Г. ГУУАМ: есть ли свет в конце “коридора”? (для   Part. Org. ua.   26.10.2002. фрагменты работы - "Украина в фокусе евразийских стратегий (США, ЕС, Россия)", - которая готовится к публикации центром социальных исследований "София". // Визв. шлях № 2. - С. 41. 
27.  Заметин В. Украинцу с румыном делить нечего. // День. - 1997. - 3 июня. 
28.  Заставний Р.Д. Українські етнічні землі. - Львів. - 1993. - С. 10-27. 
29.  Камінський Є. Конфліктність у світі і проблеми стабілізації розвитку України. Геополітика // Розбудова держави. - 1998. - № 5-6. - С. 85-93. 
30.  Клименко І. Уроки болгарської кризи, або Україна готується до іспиту // День. - 1998. - 24 січня. 
31.  Корчинський Д. Авторитарна альтернатива. - Київ. - 1998. 
32.  Кудряченко А. України в сучасному геополітичному просторі. // Політологія. Бабкіна О., Горбаченко В. - К.: 1998. - С. 304-315. 
33.  Кремень В., Ткаченко В. Україна в контексті глобалізму - К.: 1998 - С. 62. 
34.  Кучма І. Кити післявересневого світу / Критика. - 2002. - № 1-2. - С. 10. 
35.  Левандовський В. Україна в геополітичних концепціях першої третини ХХ стол. // Політ. Думка. - 1994. - № 2. - С. 67-76. 
36.  Липа Ю.І. Призначення України. - Львів. 1992. - Р. 2.2. - С. 61. 
37.  Липа Ю. Чорноморська доктрина. - Одеса. - 1942. 
38.  Липинський В. Україна на переломі. - Відень. - 1920. 
39.  Лисек-Рудницький І. Історичне есе. - Т. 1. - К.: 1994. - С. 9. 
40.  Ляшенко А., Медзик А. Проблеми на переправі до Євросоюзу // Україна. Європа. Світ. - 1998. - 17-23 січня. 
41.  Масляк П. Актуальні проблеми геополітики та геомтратегії України. // Освіта. - 2001. - 10-17 січня. - С. 2. 
42.  Медвідь П. ХХІ століття: Оновлене НАТО крокує до нової Європи // Урядовий кур'єр. - 1998. - 13 червня. 
43.  Морган Ю. Наш сусід Словаччина: п'ять років незалежності // Україна. Європа. Світ. - 1997. - 27 грудня. 
44.  Мошес А. Политика Запада в отношении Украины // Мировая экономика и международные отношения.- 1996. - № 2. - С. 95. 
45.  Немчинов І. Спокуса “євразійством”: геополітика // Нова політ. - 1997. - № 4. - С. 41-47. 
46.  “Nicht nur fьr Moskau Interesse” // Frankfurter Allgemeine Zeitung. Я 1993. - 11 june. 
47.  Очирова Т. Геополитическая концепция евразийства / Общ. Науки и соврем. - 1994. - № 1. - С. 47-56. 
48.  Павлюк А. Внешняя политика Украины после виборов // День. - 1997. - 23января. 
49.  Пидлуцкий О. В Косово столкновения переросли в бои. Новая война в Европе крайне выгодна Украине // День. - 1998. - 21 июня. 
50.  Плешаков К. Геополітика в світле глобальных перемен // Междунар. Жизнь. - 1994. - № 10. - С. 30-40. 
51.  Політологія посткомунізму. - К.: “Політична думка”. - 1995. - С. 338. 
52.  Попович М. Європа - Україна: праві - ліві. - К.: 1997. - С. 96. 
53.  Рар А. Вид із Бонна на Київ. Німеччина сподівається, що Україна прагнутиме передусім до Європи, а не до Америки / Дань. 1997. - 18 жовтня. 
54.  Рудич Ф. Місце і роль України в новому геополітичному просторі // Нова політика. - 1998. - № 5. - С. 18-23. 
55.  Рудницький С. До основ українського націоналізму // Рудницький С. Чому ми хочемо самостійну Україну? - Львів. - 1994. - С. 294. 
56.  Рудницький С. Українська справа за точки зору політичної географії. - Берлін. - 1923. - С. 138. 
57.  Russian withdrawa risks wavfare in Abkhazia / Stratfor. Com. 28.10.2000. 0208 GMT 001031. 
58.  Синельникове Ф. Вибір геополітичної стратегії на сучасному етапі державотворчості в Україні // Нова політ. - 2000. - № 5. - С. 22-27. 
59.  Синявсткий А. УССР и Ближний Восток в свете геополитики // Синявский А. Избранные произведения. - К.: 1993. - С. 196. 
60.  Сікора І. Геополітична легітимація ролі України в “новому світовому порядку” // Політологічні читання. - 1994. - № 1. - С. 127-140. 
61.  Стеців Г. Велика шахівниця Збігнева Бжезінського // День. - 1997. - 13 листопада. 
62.  Тарасюк Б. Нова сесія Генеральної Асамблеї ООН: мета ї завдання української дипломатії // Урядовий кур'єр. - 1999. - 21 вересня. 
63.  Україна і світ сьогодні. - 1999. - 10 грудня. 
64.  Українська безпека з погляду британського політолога // Всесвіт. - 1996. - Ч. 4. - С. 153-160. 
65.  Українська політологія: витоки та еволюція / За ред. Кирилюка Ф. - К.: “Ватра”. - 1995. 
66.  Центрально-Восточная Европа и Россия: проблемы трансформации // Новая и новейшая история. - 1998. - № 3. - С. 90. 
67.  Чемерис В. Україна в геополітичному просторі Євразії // Укр.. слово. - 1994. - 14 липня. 
68.  Чмир В. Уроки геополітики і молода Українська держава // Розбуд. Держ. - 1993. - № 10. - С. 4-9. 
69.  Шкода І Україна і Польща: крок до злагоди та примирення // Україна. Європа. Світ. - 1997. - 24-30 травня. 
70.  Щербяк Ю. Україна - США: перший  рік стратегічного партнерства. Діалог через океан // Голос України. - 1998. - 5 лютого. 
71.  Шульман Л. Суверенитет Украины представляет собой негативное явление // Голос Украины. - 1998. - 13 мая. 
72.  Ярчук О. Україна в геополітиці минулого // Визвол. шлях. - 2001. - № 6. - С. 30-39. 

назад