еальна дійсність поступово розставляє крапки над „і" в різних галузях нашого національно-суспільного життя. Повертається до України і її справжня історія, яка всіляко фальсифікувалася й перекручувалася проросійською шовіністичною історіографією протягом століть, з'являються наукові публікації, які намагаються висвітлити об'єктивну історію виникнення й розвитку української мови. Питання ці викликають чим раз ширший інтерес серед громадськості, тому вони повинні правильно трактуватися у програмах гуманітарних спеціальностей (особливо філологічних) вищих навчальних закладів, у загальноосвітній школі тощо.
Намагаючись виправдати великодержавну політику національно-колоніального гноблення в Російській імперії, шовіністично налаштовані російські історики типу Михайла Погодіна твердили, наприклад, що Київська Русь є „колискою", тобто прабатьківщиною лише великоросів, а українці з'явилися на Центральній Україні аж після татарщини (!) із своїх первісних осель під Карпатами, витіснивши при цьому великоросів на схід (важко уявити, щоб їх так легко можна було потіснити). Щоб догодити цій шовіністичній теорії, яка стверджувала, що людність Наддніпрянщини не була українською, професор Харківського університету П.Лавровський, а за ним видатний російський мовознавець О.Соболевський (пізніше вони мали активного послідовника в особі Т.Флоринського) стверджували, що самостійною є лише російська мова, а українська утворилася значно пізніше десь на Прикарпатті і є лише діалектом російської. Так, згаданий Тимофій Флоринський у книзі „Малорусский язык і "українсько-руський" литературный сепаратизм", виданій у 1900 р. в Санкт-Петербурзі, яка викликала була бурю протестів українських учених, стверджував, що „Малорусский язык єсть не более как одно из наречий русского языка, или другими словами, он составляет одно целое с другими русскими наречиями", и „...выделение малорусского [языка] из русской диалектической группы в какую-либо особую группу в такой же степени немыслимо, в какой немыслимо и выделение, например, великопольского, силезского и мазурского наречий из польской диалектической группы, или моравского наречия - из чешской диалектической группы..."1 До речі, подібні думки виникли не на голому місці - вони грунтувалися на подібних висловлюваннях інших російських авторитетів ще набагато раніше. Так, діалектом російської називав українську мову ще М.Ломоносов, а Катерина ІІ, яка в російському слові з трьох букв робила чотири помилки, слідом за ним повторювала, що „малороссийское наречие" - це „российское, на польский лад примененное". Негативно ставився до української мови М.Карамзін, називаючи її „варварским языком", зверхньо до неї ставився і В.Бєлінський, який писав: „Мы, москали, немного горды, а еще более того ленивы, чтобы принуждать себя к пониманию красот малороссийского наречия"2.
Противником відродження української мови в 20-і роки ХХ ст. був „пролетарський" письменник Максим Горький, який теж називав українську мову „нарєчієм" і мріяв, що російська мова стане „всємірним язиком". На пропозицію українського письменника О.Слісаренка перекласти українською мовою його повість „Мать" і видати її в скороченому варіанті він відповів так: „...я категорически против сокращения повести „Мать". Мне кажется, что и перевод этой повести на украинское наречие тоже не нужен. Меня очень удивляет тот факт, что люди, ставя перед собой одну и ту же цель, не только утверждают различие наречий - стремятся сделать наречие „языком", но еще и угнетают тех великороссов, которые очутились меньшинством в области данного наречия... А то выходит курьезно: одни стремятся создать „всемирный язык", другие - действуют как раз наоборот. А.Пешков (M.Gorki, Sorrento, 7/V-26).
Як відзначає Микола Хвильовий, за яким наведена цитата, „Лист не потребує коментарів: він сам за себе говорить. Але він ще раз підтвердив наші припущення... Навіть в авторові „Буревестника", навіть в цій людині, що, очевидно, хоче грати роль „совести земли русской", навіть в ньому сидить великодержавник, проповідник російського месіанізму й „собиратель земли русской" для земли русской"3.
Подібні думки активно пропагуються і в наш час. Нещодавно апологети російського шовінізму видали в Москві книгу „Украинский сепаратизм в России", де зібрали найреакційніші антиукраїнські статті у т.ч. й названу працю Т.Флоринського. Укладач книги Михайло Смолін, якого ми вже згадували вище, у вступній статті до книги під заголовком „Украинский туман должен рассеяться, и русское солнце взойдет" (фраза запозичена від російського націоналіста, як зазначає сам Смолін, А.В.Стороженка), з великою ненавистю до України і сарказмом пише, інколи цитуючи інших російських реакціонерів-шовіністів, що „малорусская разновидность литературного языка Котляревского и Шевченко - это областной диалект, по аналогии похожий на нижесаксонский й швабский в Германии, венецианский и сицилийский в Италии, провансальский и гасконский во Франции", що „Украинский язык єсть исскуственно изобретенный жаргон, пропитанный польским языком... Он является сознательной попыткой увести малорусское население от общерусского языка и от церковнославянских языковых корней вообще"4, що „Национально мыслящие русские люди обязаны, ради будущего русского народа, ни под каким видом не признавать прав на существование за государством „Украина", „украинским народом" и „украинским языком". История не знает ни того, ни другого, ни третього - их нет. Зто фетиши. созданные идеологией наших врагов"5 [усюди підкреслення наші - М.Л.].
Коментарі до цих висловів зайві. Ідеологія російського шовінізму була панівною протягом усіх століть московського панування в Україні, вона, на жаль, як бачимо, і тепер активно нав'язується українцям. Однак тоді, у XIX та на початку XX століть, під тиском незаперечних фактів, висунутих українськими вченими М.Максимовичем, а пізніше П.Житецьким, А.Кримським, К.Михальчуком та іншими, ця лжетеорія спростовується. Правда, „завдяки" теоретичним працям пізніших російських істориків, працям мовознавців П.Фортунатова, Ф.Корша, О.Шахматова та цілого ряду „вітчизняних" учених уже радянської доби народжується нова теорія - теорія „спільної колиски трьох братніх народів" і їх спільної праруської мови. За цією теорією українській мові „дозволили" народитися аж у ХІV ст., саме тоді, коли нібито розпалася праруська чи давньоруська мовна єдність. Правда, акад.О.Шахматов, категорично відстоюючи праруську мову, з якої нібито витворилися російська, українська та білоруська мови, все-таки допускав можливість виводити історію української мови далеко за межі ХП століття вглиб6.
Отож офіційна методологія здавна уже „сповивала" український народ разом зі „старшим" російським братом (чомусь не молодшим чи хоча б близнюком) одними пелюшками в одній спільній колисці, одночасно заколисуючи та присипляючи національну свідомість українців. Кожному, хто не дотримувався цієї генеральної методологічної лінії - лінії „спільної колиски", - хто намагався визволити Україну з цих братніх пелюшок і братньої колиски, показати самобутність українського народу і його мови, назавжди чіплялося тавро „буржуазного націоналіста"; він відлучався від „справжньої" (офіційної) науки, піддавався анафемі, політичним гонінням і всілякому цькуванню.
Українських учених, які носили це тавро й на твори яких було накладено суворе табу тільки за те, що вони не погоджувалися з офіційною доктриною, тобто мали свою власну думку, було немало. Так, великого українського історика, першого Президента України Михайла Грушевського критикували за те, що Київську Русь він „посмів" трактувати як прабатьківщину лише українців і не сумнівався в тому, що мова Київської Руси - це українська (чи проукраїнська) мова. Ось, як він писав: „В найдавніших писаних книгах, які тільки маємо - з XI віку, тому 800 літ і більше... вже добре видно, що не однакова була мова на Україні і в великоруських північних сторонах. Писали тоді книжньою, словянською мовою, домішуючи і народнього говору, і видко, шо инший він був в українських сторонах, инакший у великоруських. З часом та народна мова все більше відміняла ся, кожда в свій бік, і все менше ставала схожа між собою, і так виробила ся теперішня українська мова і теперішня великоруська, що инакше звуть її руською, московською, або кацапською. Українська мова такаж стара, споконвічна, як і великоруська"7.
Шельмували М.Грушевського за те, що він дуже вболівав за українську мову, обурювався, що її всіляко обмежували в правах, не допускали на підмосковній Україні до офіційної сфери, особливо до школи, навіть після зняття з неї „емської" заборони, що висіла над нею понад 30 років. Ганьбили його за те, що він писав: „При теперішній науці, коли на Україні вчать по школах руською мовою, темнота розвелася по Україні страшенна... Так підупав український народ, такий здатний, спосібний з природи своєї, що колись далеко вище своєю освітою стояв від народу великоруського (московського) та дивував сторонніх людей своєю освітою..."8. М.Грушевського звинувачували в тому, що це нібито він („выписанный австрийским правительством по рекомендации В.Б.Антоновича из Києва") назвав малоросів українцями, а Малоросію Україною, що, мовляв, на його совісті лежить „большой вклад в изобретение особого „украинского" языка, що „на изобретение „своего", „украинского" языка самостийники положили сил не менее, чем на искажение русской истории"9.
Під суворою забороною в радянські часи були праці та й саме ім'я українського вченого, професора Чернівецького університету Степана Смаль-Стоцького, якого таврували як буржуазного націоналіста і фальсифікатора, звинувачували, що він нібито відривав українську мову від братніх східнослов'янських мов. С.Смаль-Стоцький першим серед українських мовознавців спростував теорію спільної „колиски" і спільної праруської мови для трьох східнослов'янських мов. Учений уважав, що теорія про праруську мову є штучною, що вона виникла з політичних міркувань, з метою підтримати ідею спільної держави трьох східнослов'янських народів, виправдати „історично" існування російської імперії. „З поглядом на нашу мову, писав С.Смаль-Стоцький, вийшло у нас таке, як з поглядами на Київську Русь, що все ще панує у нас непевність, що вона таки була, відки вона взялась, чия вона була, хто до неї має право. Ми попали в залежність від чужинецької наукової ідеольоґії та сліпо повторяли, що чужинці нас про те навчали. Як з Київської Руси зробили вони „общеруську" державу, так було їм ще потрібно і мову Київської Руси зробити „общеруською", з чого зродилася у них теорія „праруської" мови, "праруської" єдности, щоб виправдати „єдину неділімую" політичну єдність в найновіших часах, яку саме життя і чим раз глибше пізнання історичного розвитку українського народу заперечувало"10.
Питанням про східнослов'янську прамову проф.С.Смаль-Стоцький займався ціле своє життя. Ця „праруська мова, писав він, стала для мене тяжкою колодою, яку все наново треба мені було усувати з дороги, щоб досягнути наукової правди про становище української мови серед слов'янських мов"11. Учений відзначав, що „ми ще досі не знаємо правдивої ціни тому, що наші предки на ниві мовної культури створили, яких успіхів досягнули. А був у нас славний, розкішний розвиток нашої мови в старій добі, так розкішний, що та мова своєю високою культурою ще навіть і тоді, коли український народ стратив свою державність, свою політичну самостійність, здобула собі нові терени в Литві і Молдавії, зробила могутній посів культури в Московщині. Але... чужинецька наукова ідеольоґія уважала потрібним про це мовчати, аби представляти той розвиток і поступ як зіпсуття, як каліцтво. І ми повірили чужинцям на слово, ми повірили, що аж з Енеїдою Котляревського ми на світ народилися, та що все те, що перед тим у нас було, була мертвеччина, був страшний занепад... Ми все-таки ще й тепер якось не довіряємо тому, що у нас в XVI і XVII в. кипіло духове життя та так сильно бурхало, що воно знов таки і Московщину запліднило"12.
У своїй Граматиці руської мови, виданій разом з Т.Гартнером у Відні в 1913 року, та в пізніших працях С.Смаль-Стоцький на багатьох яскравих прикладах обґрунтовував оригінальність та самобутність української мови, доводив, що бере вона свій початок, як і інші слов'янські мови, безпосередньо з праслов'янської („так що всі слов'янські мови собі сестри"), тобто „прямо і безпосередньо з того праслов'янського діалекту, яким говорили праслов'янські роди і племена східнослов'янської области під конець праслов'янської доби"13.
Не визнавали теорії праруської єдності й інші українські мовознавці, зокрема, Є.Тимченко, В.Ганцов, О.Курило, І.Огієнко. Так, відомий український мовознавець Іван Огієнко у своїй „Історії української літературної мови" у розділі під красномовним заголовком „Спільної "руської" мови ніколи не було" писав: „Говорити про єдність східних племен... не маємо жодних підстав, - такої єдності ніколи не було, й ніколи не було якоїсь однієї спільної руської мови на сході слов'янства... спільність князівської династії (в дійсності варязької) [іде мова про династію Рюриковичів - М.Л.] аніяк не свідчить про спільність племінну чи мовну, - український народ і українська мова пов'язані з народом російським і його мовою так само, як і з іншими слов'янськими народами й мовами"14.
Інший відомий учений-мовознавець професор Євген Тимченко теж вважав, що українська мова бере свій початок безпосередньо в мові праслов'янській, але, на відміну від Смаль-Стоцького, не вбачав надто великої схожості її із сербською мовою. Він неодноразово схвально відгукувався про граматику і погляди С.Смаль-Стоцького, хвилювався за нього, коли появилася розгромна рецензія О.Шахматова на його книгу, і з надією очікував, що Смаль-Стоцький зуміє гідно відповісти на цю критику, зуміє захистити свою концепцію. Так, у листі до Володимира Гнатюка в лютому 1914 р. він писав: „Перший артикул в „Україні" буде Шахматова. Це повний розгром Смаль-Стоцького... цікаво, чи вратує свою позицію С.-Ст.- а це б дуже для нас важно"15. У листі від 12.03.1914 р. він знову пише: „...він [См.-Стоцький - М.Л.] не може залишити без відповіді критику такого наукового колосса, як Шахматов... А нам дуже треба одержати звитягу"16. У наступному листі він зазначає: „См.-Стоцький сподівається... добре відповісти. Дуже буду радий. Чи бачили „Україну" [часопис - М.Л.]? Як вона погано редагуєся, а московизмів сила; навіть у моєму перекладі арт. Шахматова насадили кацапізмів і усякого какословія [підкреслення наше - М.Л.]"17. Ще в одному листі він знову зазначав: „Смаль-Стоцький гадає, що подужає Шахматова. Дай Боже!"18
„Програмовою книжкою", „визвольною пробою в сфері нашого духового життя", „першою книжкою, що визволяє нашу мову з тих пут, що її наложила чужа державна наука" назвав книгу С.Смаль-Стоцького і Т.Гартнера відомий український літературознавець акад. Василь Щурат. У статті „Програмова книжка" він писав, що Росії „Не досить було подавлювання [української мови - М.Л.] брутальною силою закона. Придумано й спосіб обаламучування тих, котрі могли б реагувати. Псевдовчені теориї ріжних Соболевських мали підкріпити стремління державних обєдинителів; фільольогічні студиї добре оплачених університетських професорів і членів АН мали оправдати злочин убійства. І посипались вони, як з рукава, виказуючи єдність української мови з московською від найдавніших часів"19.
Треба відзначити, що відгуків і рецензій на книжку С.Смаль-Стоцького було багато. На нього „усі накинулись", за висловом Є.Тимченка, звідусіль, причому рецензії ці були переважно негативні. Як відзначав сучасний видатний український мовознавець і літературознавець Юрій Шевельов-Шерех (США), „Осуд книжки Смаль-Стоцького і його теорії був таким одностайним, що створювалося враження єдиної оркестри з єдиним невидимим диригентом"20. На думку Ю.Шевельова, Смаль-Стоцький не зробив перевороту в славістиці (україністиці), але зробив спробу такого перевороту. Якщо, можливо, він і не зумів переконливо довести, що давньоруська мова не існувала, то це не означає, як пише Ю.Шевельов, що доведено, що вона існувала21. До речі, Ю.Шевельов теж фактично погоджується зі Смаль-Стоцьким у питанні визначення початку і джерел виникнення української мови. Він тільки значно розтягує процес чи період її формування. У статті під дотепним заголовком „Чому общерусский язык, а не вібчоруська мова?" він пише: „Умовна дата постання давньоукраїнської літературної (церковної) мови - дата хрещення Руси - 988. Цю мову можна і слід назвати давньоруською. Але справжня, „жива" українська мова ніколи не була „давньоруська", ніколи не була „спільноруська", ніколи не була тотожна з російською, не була предком або нащадком, або відгалуженням російської мови. Вона поставала й постала з праслов'янської (підкреслення наше - М.Л.), формуючись від 6 до 16 ст."22.
Аналогічних поглядів у трактуванні давньоруської мови (тобто як мови писемної, літературної, а не живої, розмовної) дотримується сучасний український учений-мовознавець Григорій Півторак, який, однак, визнає слушним і справедливим „класичне" твердження про спільну колиску трьох братніх народів (правда, він зазначає, що жодне з цих „трьох немовлят" не качалося по всій колисці, а мало в ній чітко відведене місце)23.
Інший сучасний дослідник - О.Радченко - з приводу „спільної колиски" має протилежну думку: „...саме ми українці - прямі нащадки тих, хто тисячу років тому складав етнічне ядро у Київській Русі, фактично був панівним етносом у цій середньовічній імперії. Тож нічого ділити міфічну „колиску" з тими, хто в ній ніколи не лежав, а лише перебував поруч, натомість намагаючися сьогодні відлучити нас од неї. Саме наша ідейна податливість і готовність розділити таку колиску з росіянами на псевдонаукових засадах і посилює антиукраїнську культурологічну агресію, бо сприймається як ідеологічна і моральна слабкість сучасних українців"24.
Тут було б доречно навести думки з приводу походження української мови й іншого відомого українського вченого, що теж проживав за межами України (в Німеччині), - Олекси Горбача. Він розробив схему періодизації історії української мови, визначив основні етапи в її розвитку, виділивши в цій схемі протосхіднослов'янську (5/8 - 9/10 ст. після народження Христа), староукраїнську (до пол.14 ст.), середньоукраїнську та новоукраїнську добу (з визначенням періоду кожної), але якоїсь „общерусской" чи „праруської" мови він теж не передбачає25.
Дехто із сучасних дослідників при визначенні віку нашої мови посилається на російського та польського філолога Михайла Красуського, який вважав, що українська мова є найстаршою в Європі, що коріння її сягають у говірки племен, які кочували в південних степах у ІV-ІІІ ст. до народження Христа26, дехто наводить твердження з книги „Мага Віра" засновника РУНвіри Льва Силенка, який, дослідивши санскрит (давньоіндійську літературну мову), знайшов дуже багато спільних з українськими коренів у словах, тобто встановив велику подібність української мови і санскриту. Це дало йому можливість стверджувати, що саме на території України кілька тисячоліть тому проживали орії (арії) і саме звідси взяли свій початок інші індоєвропейські мови, і що саме українська мова була прамовою сучасних індоєвропейських мов. Звичайно, сприймати подібні твердження слід із певними застереженнями, бо тут скоріше видається бажане за дійсне, але те, що саме Україна і є прабатьківщиною індоєвропейської мови, підтверджують і інші вчені.
Як пише відомий російський (радянський) мовознавець Ф.Філін, „Різні міркування... дають змогу припускати, що найдавніша індоєвропейська мова формувалася у степових і лісостепових областях між Волгою й Дунаєм"27. Опираючись на сучасні методи досліджень, локалізують колиску індоєвропейців у Північному Причорномор'ї або - ширше - у Наддніпрянщині та Наддністрянщині й інші вчені, у тому числі й радянські, зокрема, В.І.Абаєв, О.Н.Трубачов, А.А.Залізняк, К.Ф.Смирнов, Є.Є.Кузьміна тощо. Підтверджує цю думку й таке солідне видання, як „Мифы народов мира", зазначаючи: „За археологічними й лінгвістичними джерелами, рання область існування носіїв стародавньої індоєвропейської культури в 4-3 тис. до н.е. локалізується в південноросійських степах, на південному сході Європи..."28. Аналогічна думка, що прабатьківщина індоєвропейців, у тому числі іранців, знаходилася не в Азії, а лише у Європі, на „Юге России", наводиться і в такому поважному джерелі, як „Древние цивилизации"29. Як бачимо, російські вчені всіляко оминають термін „Україна" (чи хоча б „Малоросія"), „український", натомість називаючи українську територію „південно-російськими степами", „Південною Росією". Як зазначає Леся Глібко, „Це абсурд. Росія, як вона є, сформувалася кілька століть тому, а не тисячоліть. Виходячи з історичної логіки, доречніше Росію називати Північно-Східною Україною, бо почала вона формуватись як провінція Київської Русі. Але не навпаки"30. З думкою, що Росія в культурному відношенні набагато відставала від України, Києва погоджуються навіть самі деякі російські вчені. Так, професор Казанського університету О.Архангельський, який досліджував давньоруські пам'ятки, у праці „Изъ лекцій по исторіи русской литературы (Казань, 1913) писав: „Собственные литературные силы Москвы на первыхъ порахъ крайне незначительны, - вhрнhе сказать, ихъ совсем нетъ: и въ области литературы до самого конца ХV века Москва живетъ чужимъ добромъ..." Він дійшов висновку, що київські письменники на кілька століть випереджали московських: „...не только въ ХІV, но и въ ХV вв. въ отношении литературномъ Москва несравненно ниже Киева ХІІ вhка"31.
Багато цікавих та оригінальних думок зацікавлений читач міг би знайти в статті Івана Ющука „Про походження української мови"32. Тут автор наводить чимало висловлювань учених різних епох і народів про Україну, про її мову і теж приходить до висновку, що епіцентром поширення слов'янських мов була Україна, що українська мова, як автохтонна, найбільшою мірою успадкувала ту мову, яка лягла в основу всіх слов'янських мов, бо саме звідси йшла слов'янська експансія, а отже, й поширювалася слов'янська мова, яка, стикаючись з мовами інших племен, набувала відмінних рис.
Про глибоку древність української мови може свідчити й порівняння її з давньою латинню. При цьому виявляється дуже багато спільних рис як у фонетиці, морфології, так і в лексичному складі цих двох мов. Особливо показовою є граматична подібність, бо, як відомо, граматичні форми, форми словозміни з мови у мову не запозичуються і тому можуть служити надійним критерієм для визначення спільності походження, тобто спорідненості мов.
Велику статтю, присвячену історії української мови, надрукував у часописі „Мовознавство" директор Інституту української мови НАН України професор Василь Німчук33, який на величезному фактичному матеріалі намагається дослідити виникнення та історію української мови. Учений виносить на суд читача дві версії: 1) Слов'янські діалекти Київської Русі були територіальними виявами однієї мови, яку традиційно називають давньоруською (тобто традиційно-офіційна версія про існування прарускої мови) і 2) У Східній Славії з давніх-давен функціонувало кілька окремих слов'янських мов. Як на користь першої, так і на користь другої теорії він наводить вагомі і численні аргументи, однак залишає питання відкритим для дискусії. І все ж можна зробити висновок, що він більше схиляється до другої версії, бо зазначає, що „Структурно одноманітної живої мови східних слов'ян у добу Київської Русі та поготів у наступну епоху окремих князівств не було [підкреслення автора], тому говорити про розвиток сучасних східнослов'янських мов з єдиної монолітної давньоруської (давньосхіднослов'янської) мови немає підстав. Давньоруська мова не розпалася, бо вона монолітною ніколи не була: розпалася, розсипалася велика держава"34. Однак, як далі зазначає автор, цю думку ще треба доводити і більш ґрунтовно аргументувати.
Отже, беручи до уваги сукупність різноманітних мовних фактів, які тут, зрозуміло, викласти неможливо, можна прийти до висновку, що українська мова в окремих своїх рисах, елементах почала формуватися ще в спільнослов'янський період. В усякому разі можна сміливо стверджувати, що, як і інші слов'янські мови, вона бере свій початок безпосередньо з праслов'янської мови, що підтверджують численні мовні факти. Постає закономірне питання: якщо інші слов'янські мови вийшли з надр праслов'янської, то чому з неї не могла вийти й українська? Друге питання: Чому зацікавлені вчені виділяють крім спільнослов'янського ще і якийсь спільносхіднослов'янський період української мови, але не виділяють, наприклад, спільнозахіднослов'янський чи спільнопівденнослов'янський? Відповідь напрошується така: власне, тому, що вони були зацікавлені в цьому. Щоб спадкоємницею могутньої культури і мови Київської Русі була не тільки Україна, але й „матушка Россія", не тільки український народ, але й так званий „старший брат". Отже, тут зіграв роль не науковий, а політичний фактор, що й відзначав Степан Смаль-Стоцький.
Зміна політичної ситуації в Україні, як було відзначено, викликала серію наукових публікацій, що намагаються висвітлити історію української мови. На жаль, не всі вони мають наукову достовірність, належним чином обгрунтовані й аргументовані. Так, Олександра Бандура у статті „З історії української мови" з припискою „Довідка для вчителів", опублікованій у часописі „Дивослово", пише: „Переважна більшість мовознавців світу, основуючись на свідченнях античних авторів... схиляються [підкреслення наше - М.Л.] до тієї думки, що українська мова, очевидно, виділилася із спільної для багатьох племен індоєвропейської прамови в IV-V ст. н.е. і пройшла довгий шлях безперервного розвитку, в процесі якого зазнала великих змін... На основі родоплемінних діалектів поступово склалася давньоруська літературна мова. У ІХ-Х ст. вона була вже досить багата лексично і досконала синтаксично. Нею писалися ділові папери... виголошувалися промови на народних вічах і князівських нарадах..."35. Усе тут змішано докупи, перекручено, видумано. Українська мова, як бачимо, виділилася безпосередньо з „індоєвропейської" мови, поминувши навіть спільнослов'янську, але ця „індоєвропейська" мова існувала в ІV-V ст. після народження Христа! Насправді ж у цей час уже починався розпад праслов'янської мовної єдності. Є в наведеному абзаці й багато інших недоречностей, у тому числі й граматичних недоглядів, які свідчать про дилетантський підхід до висвітлення історії української мови і до самої науки як такої.
Тут можна б наводити ще й інші імена та праці дослідників, багато різних думок і наукових версій щодо походження української мови, але зовсім не просто віддати котрійсь із них роль „останньої інстанції". Факти, якими аргументується та чи інша думка, інколи бувають непевні, хисткі, які можна підважити іншими контраргументами. Деякі припущення мають гіпотетичний характер. Багато стародруків, які могли б дати відповідь на важливі питання, були знищені як не водою, то вогнем (дивну властивість в імперсько-комуністичні часи мали українські бібліотеки з цінними раритетними виданнями час від часу спалахувати вогнем). Найдавніші ж українські пам'ятки написані були церковнослов'янською (старослов'янською) мовою, яка, власне, й була літературною мовою Київської Русі (чи під упливом якої ця літературна мова формувалася), і в них лише випадково і зрідка проникали народнорозмовні елементи. Але навіть ті поодинокі вкраплення народної мови дають упевненість, що писемна, літературна мова, хоч і була зрозумілою тоді для всіх, суттєво відрізнялася від простої народної мови. Є всі підстави вважати, що народна мова Х-ХІ ст. не набагато відрізнялася від мови українців ХV-ХVІ ст., оскільки мова дуже нелегко піддається змінам і зовнішнім упливам, а в пам'ятках цього періоду уже яскраво пробивається жива українська мовна стихія, близька до сучасної. Звідси висновок: якщо мова українців XV ст. в основних своїх рисах збережена до XX ст., то чому вона не могла бути такою 500 років назад, тобто в Х ст.? Без сумніву, вона була українською. Варто тільки уважно проаналізувати хоча б Збірники Святослава з XI ст. і це була б відповідь тим, хто ще й досі мусує питання, якою мовою розмовляли в Києві часів Київської Русi, намагається воскресити раз назавжди поховану псевдотеорію Лавровського-Соболевського-Флоринського та іже з ними, що українська мова прийшла до Києва з Карпат. Вона була і в Києві, і в Карпатах споконвіків.
Тут слід мати на увазі й таке. Україна понад 700 років була розчленована між різними державами. Після 1240 року, коли вона була захоплена татаро-монголами, аж до нашого часу не було держави, яка б утверджувала й відстоювала українську мову на всій території України. Тепер така держава є, але вона ще належним чином не дбає про мову своєї нації. І все ж усупереч усім ворогам, усім заборонам та ігноруванням мова вижила, витримала випробування часом; вона стала на рівень найрозвиненіших мов світу, має багатий і гнучкий лексичний склад, струнку й досконалу граматичну структуру, милозвучну й музикальну фонетичну будову, багатий і різноманітний фразеологічний арсенал, розвинуту систему художньо-поетичних засобів. Українською мовою написані літературні шедеври світової слави, її знають і шанують у багатьох країнах світу, українознавчі центри є навіть у Японії і Китаї. Треба тільки, шоб захищали й шанували її іще й там, де це найбільш необхідно, - в Україні...
назад
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
еальна дійсність поступово розставляє крапки над „і" в різних галузях нашого національно-суспільного життя. Повертається до України і її справжня історія, яка всіляко фальсифікувалася й перекручувалася проросійською шовіністичною історіографією протягом століть, з'являються наукові публікації, які намагаються висвітлити об'єктивну історію виникнення й розвитку української мови. Питання ці викликають чим раз ширший інтерес серед громадськості, тому вони повинні правильно трактуватися у програмах гуманітарних спеціальностей (особливо філологічних) вищих навчальних закладів, у загальноосвітній школі тощо.
