Мова символів — це мова вічності

Олена Сикирич

І. Мало сказати, що ми живемо у світі символів,— світ символів живе в нас. Далеко не завжди існує можливість виразити словами все те, що ми відчуваємо та розуміємо. Є речі, стани, події, суть яких неможливо «розкласти по полицях», пояснити математичними формулами. В глибинах загадкової людської душі приховані перлини досвіду, які містять у собі тисячу і один зміст, тисячу й одне переживання, тисячу й одну таємницю. У скарбниці духовної культури людства зберігаються безцінні знання про людину, природу та Всесвіт, великі ідеї та творіння людського духу, за якими стоять довжелезні ланцюжки подій, причин та наслідків, долі багатьох поколінь. Для того, щоб їх осягнути, завжди був необхідним особливий підхід розуму та серця, тому що завжди існували речі, які виходять за рамки нашого звичайного раціонального пізнання. Споконвіків кожного разу, коли перед людиною ставала необхідність обійняти безмежне, з'єднати видиме та невидиме, зв'язати між собою минуле, сьогодення та майбуття, зовсім нове та дійсно прадавнє; кожного разу, коли душа її рвалася до нових далей, для досягнення яких потрібно було долати кордони життя та смерті, простору та часу і осягати вічні закони буття; кожного разу, коли для пояснення та вираження цього одних слів було недостатньо,— людина удавалась до дивовижної мови символів.

В передмові до чотиритомного «Словника символів», який було видано в Парижі, Жан Шевальє пише: «Вдень і вночі, коли ми розмовляємо, висловлюємось жестами, бачимо сновидіння, кожен із нас свідомо чи несвідомо користується символами. Вони надають форму нашим прагненням та бажанням, підштовхують нас до дій та нових починань, моделюють нашу поведінку, лежать в основі наших успіхів та невдач... Всі науки, природничі та гуманітарні, мистецтво з усіма його напрямами — все, що складає культуру людини, на своєму шляху зустрічається із символами. Всі вони повинні об'єднати свої зусилля, щоб розкрити таємницю символів та звільнити сконцентровану в них енергію. Мало сказати, що ми живемо у світі символів,— світ символів живе в нас «.

Наше життя дійсно наповнене символами. Вони супроводжують нас уві сні та наяву, в спілкуванні та взаєминах, в пізнанні та творчості. Насправді, іноді, самі того не усвідомлюючи, ми часто зустрічаємося з символами та використовуємо їх, прямуючи таким чином за багатьма поколіннями людей різних епох та культур, які мовою символів виражали свій стан душі, свої погляди, своє розуміння великих істин та таємниць буття. Адже ми постійно зіштовхуємось з явищами, ситуаціями, образами, предметами, істотами, які мають для нас не тільки явно виражені, загально признані характери та риси. Часто, свідомо чи несвідомо, ми наділяємо їх іншими значеннями, не завжди пов'язаними з їх конкретними властивостями чи функціями. Для нас вони часто стають нагадуванням, символом деяких відчуттів, переживань, станів та досвідів пізнання, які виходять за межі конкретної фізичної реальності.

Коли в нашому сновидінні з'являється тьотя Маша із сусіднього двору, з якою ми сваримося, проходимо разом крізь дивні, фантастичні ситуації і яка наприкінці сну перетворюється в чудовисько, котре переслідує та намагається вбити нас, цілком очевидно, що мова не йде про конкретну людину, знайому нам у повсякденному житті. Наша душа просто використовує образ тьоті Маші як символ своїх визначених внутрішніх станів та переживань або якоїсь зовнішньої, іще не вирішеної нами проблеми. Таким яскравим способом вона попереджає нас про присутність внутрішньої дисгармонії чи конфлікту, про те, з чого вони складаються та через що проявляються, а також про те, що цей конфлікт необхідно терміново вирішувати, якщо ми не хочемо, аби він скінчився для нас жалюгідно. Більше того, через один-єдиний образ тьоті Маші та всі ситуації, пов'язані з нею, наша душа також попереджає про те, які наслідки чекають нас в тому випадку, коли ми не зуміємо зробити правильних конкретних кроків. Все це показує нам сновидіння у формі символів, і найважча задача — розгадати їх значення.

Звертаючись до коханої людини із словами «сонечко моє» або «моє золото», ми не замислюємося над тим, що конкретне небесне тіло та конкретний метал символізують не лише безмежну гаму наших прекрасних почуттів, для яких не потрібно багато слів та пояснень. Скільки паралельних сенсів, значень, законів та істин ховається в одних лише символах Сонця та золота! У всі часи ці символи використовувались в алхімії, астрології, медицині, в міфах та легендах народів світу; їх можна побачити на портиках храмів, в лабіринтах гробниць та пірамід... Що робить ці на перший погляд прості, всіма улюблені поняття символами, котрі містять у собі цілі світогляди, глибокі пізнання про створення світу та великі закони Всесвіту, про процеси трансформації, які відбуваються у природі та житті людини? Скільки в них іще непізнаного? Враховуючи, що подібних символів існує безліч, ми можемо говорити про те, що символи — це не просто мова, якою користується душа людини, для того, аби зрозуміти та виразити свої багаті різнопланові стани. Це цілий дивовижний світ, загадкова скарбниця духовної культури людства, в якій міститься не лише вся мудрість поколінь, а й ще не розкриті таємниці існування людини, природи, Всесвіту.

Коли нам сниться, що ми горимо, що нас охоплює величезне полум'я, проходячи крізь біль, ми змінюємося та стаємо кимсь іншим, ми пробуджуємось в холодному поту і сподіваємося, що жахливе сновидіння більше не повториться. Подібні відчуття мали герої древніх міфів Греції, Єгипту, багатьох інших народів, з однією лише різницею: пізніше вони дізнавались, що проходження через вогонь означає процес випробувань та змін, який веде до усвідомлення безсмертя та вічних принципів буття. Символіка сновидіння, яке на перший погляд здалося жахливим, в міфах постає в зовсім іншому світлі, хоча в обох випадках за нею ховається один і той самий зміст: вона говорить про закони, етапи духовного розвитку як людини, так і людства загалом. Таких міфів, легенд, казок, в яких зосереджені цілі символічні комплекси, існує безліч. Вони дуже схожі за формою, змістом та прихованими в них значеннями; дивує той факт, що вони належать до зовсім різних епох, цивілізацій, культур, не пов'язаних між собою ні географічно, ні історично.

Як пояснити той факт, що практично ті ж самі міфологічні змісти з'являються у сновидіннях людей, які про них ніколи нічого не читали й не чули? Чи не означає це, що існує універсальне джерело усіх пізнань, яке лежить також в основі самої мови символів?

Щоб спробувати відповісти на це запитання, необхідно звернутися до властивостей символу.

ІІ. Що таке символ?

Сьогодні існує велика плутанина між символами і звичайними позначеннями. Тризуб Нептуна на банці оселедців, царівна Лебідь на коробці прального порошку, фігурка Геракла на кремі проти облисіння, Афродіти — на таблетках для схуднення, Гермеса — на дверях нотаріальної контори — ці зображення нічим не відрізняються від будь-яких інших позначень, хоча в міфах, сказаннях, легендах, в деяких ситуаціях ті ж самі образи мають глибокі й заповітні властивості символів. Виникає цілком справедливе питання: чому в якихось випадках деякі образи, ситуації, персонажі, предмети, відчуття та стани набувають властивостей символів, а в інших, маючи ту ж саму зовнішню форму, зводяться до простих позначень для нової зубної пасти, банку чи марки авто?

У своїй книзі «Проблеми душі нашого часу» К. Г. Юнг пише: «Я ні в якому разі не розумію під символом алегорію чи простий знак; скоріше я розумію під ним деякий образ, котрий повинен, наскільки це можливо, охарактеризувати всього лише невиразно передбачувану природу духу. Символ не містить у собі та не пояснює, а показує через самого себе іще й на лежачий осторонь, незрозумілий, лише невиразно передбачуваний сенс, який неможливо було б задовільно виразити ніякими словами нашої сучасної мови».

Багатогранність, багатозначність символу чудово визначає Р. Бекер: «Символ можна порівняти з кришталем, який пропускає світло найрізноманітнішими способами, в залежності від того, через яку грань це світло проходить. Можна іще сказати, що символ — жива істота, частина нашої власної суті, яка знаходиться в постійному русі та трансформації. Коли ми в нього проникаємо, в той момент, коли ми усвідомлюємо, що він є поштовхом для перегляду та роздумів, вивчаючи його, ми одночасно спостерігаємо та досліджуємо свою власну дорогу, перед нами відкривається той напрямок, рухаючись по якому наша душа полетить до нових далей».

Насправді між символом та простим позначенням існує така ж розбіжність, як між живою людиною та її зображенням на фотографії. Символом може стати буквально все: ситуація, образ, предмет, явище, істота, персонаж,— але для цього вони повинні набути визначених властивостей, характерних для будь-якої безсмертної сутності, котра живе вічно. Те друге, загадкове паралельне життя, яке вони містять в собі і відкривають перед людиною, повинно виходити за межі теперішньої миті, за межі даного фізичного існування. Властивості символу, про які ми будемо говорити, насправді характерні для всіх істин, які є частиною того, що прадавні філософи називали Софією,— універсальною духовною мудрістю, котра відображається у світогляді всіх культур, релігій та традицій.

ІІІ. Кожен символ містить у собі багатогранні, глибокі знання О. П. Блаватська в книзі «Таємна Доктрина» пише: «Нещодавні відкриття видатних математиків та каббалістів безсумнівно довели, що всі теології, від самої прадавньої до більш пізніх, виникли не лише із загального джерела абстрактних вірувань, а з єдиної, загальної езотеричної, або Заповітної Мови... Всі слова цієї заповітної мови відображали однакові поняття для кожної людини, до якої б національності вона не належала... Символіка повинна вивчатися у всіх її аспектах, тому що кожен народ мав свої способи вираження. Коротко кажучи, жоден єгипетський папірус, ніяка індуська олла, ніякі ассірійські плитки, ніякі єврейські сувої не повинні ні читатися, ні тлумачитися буквально...

Будь-який символ на папірусі чи на оллі є багатогранним діамантом, кожна з граней якого не лише містить в собі декілька тлумачень, а також має відношення до багатьох наук».

Всі сучасні дослідники, які всерйоз займаються мовою символів, констатують те, що з давніх часів знали філософи прадавнини. Символ не лише неможливо розуміти буквально; навіть знаючи, що в ньому містяться глибокі пізнання про людину, природу та Всесвіт, його недостатньо просто вивчати звичайним раціональним методом. Багатопланові значення символу не вивчаються, а проживаються, відкриваються перед нашим внутрішнім поглядом поступово, один за іншим, іноді зненацька та несподівано, іноді в результаті довгих безуспішних пошуків, коли ми вже починаємо думати, що всі намагання були марними. Так чи інакше, символ ніколи не відкриває перед людиною свого змісту, а лише ту частину, яка для неї стає актуальною, яку вона в змозі зрозуміти, оскільки та співзвучна зі змінами в її душі, її духовними пошуками та прагненнями. Прадавні філософи казали, що мова символів має як мінімум сім ключів розгадки та розуміння. Це означає, що існує як мінімум сім різних підходів до одного й того ж символічного матеріалу, і за кожним із них ховаються різні змісти та значення, кожного разу все більш і більш глибокі, які відносяться до різних аспектів існування та до різних наук, але завжди доповнюють один одного. Якщо нам відкривається одне значення символу, на цьому наша праця не закінчується — навпаки, вона тільки починається. Відгадуючи одну загадку, ми насправді піднімаємо лише найпершу вуаль, яка знаходиться на поверхні та приховує під собою інші вуалі та інші таємниці. Сім символічних ключів — це сім вуалей великої єгипетської богині Ісіди. Трохи відкривши одну з них, лишається тільки констатувати, що вона веде до іншої вуалі, іншої загадки, що ховається за нею. Мова символів сама по собі є великою загадкою. О. П. Блаватська справедливо помічає: «Велика архаїчна система, яка відома ще з доісторичних часів, як священне Знання-Мудрість, володіла та володіє іще своєю світовою мовою...— мовою Ієрофантів, яка має начебто сім «наріч», із яких кожне відноситься і особливо пристосоване до однієї із семи таємниць Природи. Кожна з цих таємниць має свій власний символізм. Таким чином, Природа могла б читатися у всій її цілісності або вивчатися в одному з її спеціальних аспектів».

Навіть в системі, згідно з якою багато які пізнання були закодовані на мові символів, є проста й красива логіка, хоча вона може здатися чужою для нашого раціонального сприйняття, котре звикло розглядати всі підходи подібного плану як оригінальний плід фантазії. У своїй лекції «Про поклоніння місяцю, прадавнє та сучасне» Джеральд Мессей розповідає: «...Коли єгиптяни уявляли місяць як кішку, вони не були настільки невігласами, щоб припускати, що місяць був кішкою, та й рухлива фантазія не бачила навіть найменшої схожості між місяцем та кішкою. Міф пор кішку не був простим розширенням словесної метафори, також не мали вони наміру створювати непорозуміння та загадки... Вони підмітили той простий факт, що кішка бачить у темряві та що її зіниці стають зовсім круглими і особливо світяться вночі. Місяць був споглядачем на нічному небосхилі, а кішка була його еквівалентом на землі; і, таким чином, звичайна кішка була прийнята як вираз, як природна емблема та живе відтворення місяця... кішка називалась на єгипетській мові мау, що означає зрячий, від дієслова мау — бачити... Місяць, наче кішка, був оком сонця, тому що він відображає сонячне світло і тому, що око відображає зображення в своєму дзеркалі. Під виглядом богині Пашт кішка охороняє сонце, топчучи лапою голову змія темряви, що іменується його вічним ворогом!» На прикладі символіки кішки ми можемо прослідкувати певну динаміку, за якою розкривається кожен символ: починаючи з найпершого, поверхневого змісту, одне символічне значення веде до іншого, більш глибокого. Адже «око сонця», «зрячий у темряві «, «дзеркало того, що відбувається», «боротьба зі змієм темряви» являють собою вже нові символічні образи, які також мають багатогранні та різноманітні значення, ведуть до нових далей та нових пізнань. Їх ми можемо зустріти не лише в рамках символіки кішки, а й у багатьох інших символічних матеріалах. В залежності від того, з якого боку їх розглядати, вони можуть привести нас як до пізнання законів видимої та невидимої природи, так і до внутрішнього світу людини та прихованих в ньому потенціалів, до етапів учнівського Шляху, до етапів створення світу та багато чого іще.

Динаміка розкриття заповітних значень символів, а також всі процеси трансформації та еволюції, які відбуваються в людині, природі та Всесвіті, дуже цікаво і красиво просліджуються в міфах, казках, легендах. О. П. Блаватська пише про це: «Жодна міфологічна розповідь, жодна традиційна подія в народних сказаннях ніколи, ні в одну епоху не були вигадкою, проте кожна з таких розповідей має дійсно історичне підґрунтя... Навіть притча є вираженим символом; видумка чи легенда, як вважає дехто; алегорична передача життєвої реалії, подій та фактів, кажемо ми. Так само, як мораль завжди виводилася з притчі, причому подібна мораль була діючою правдою і фактом в людському житті, так і історична, реальна подія вилучалася тими, хто розумівся на цих священних науках, із емблем та символів, закарбованих в прадавніх храмових архівах. Релігійна та езотерична історія кожного народу була вміщена в символах».

IV. Символ — хранитель таємниці

Прадавні мудреці навчали, що кожен символ стає хранителем не лише тієї актуальної для нас частини Істини, яку ми в змозі осягнути на тому чи іншому етапі свого життя в залежності від наших здібностей, прагнень та духовних пошуків. Він також оберігає ту таємничу, заповітну частину великої Мудрості, яка залишиться для нас загадкою назавжди, оскільки чим більше ми будемо намагатися її викрити, тим більше вона буде ховатися, даючи нам досить корисний урок: чим більше ми осягаємо, тим більше розширюється коло Непізнаного. Чим більше ми знаємо, тим сильніше усвідомлюємо, скільки лишилося ще невідомого, чого ми негідні й поки що не в змозі зрозуміти. Таким чином, кожен символ є хранителем Таємниці, за якою приховується ще одна таємниця... і так до нескінченності. Першим кроком до розуміння заповітного змісту символів стає пробудження в нас якогось передчуття, котре ще нічого не пояснює, нічого не стверджує та не заперечує, а лише усуває те, що трапляється навколо, поступово веде до формування в нашій душі більш конкретних образів, уявлень та припущень. За кожним передчуттям слідує нове передчуття, ще одне, і ще одне... Це ланцюжок, який не має кінця. Насправді робота із символами — це ціле мистецтво, в якому в однаковій мірі присутні інтуїція та розум.

Коли заповітне значення символу стає в один прекрасний день відомим та доступним всім, він частково вмирає. Про це пише К. Г. Юнг в книзі «Психологічні типи»: «Поки символ зберігає життєвість, він є виразом предмету, який інакше не може бути визначений. Символ зберігає життєвість лише до того часу, поки він має значення. Але як тільки його сенс народився з нього, тобто як тільки знайдено вираз, що формулює шуканий, очікуваний чи сподіваний предмет іще краще... символ мертвий, тобто він має ще тільки історичне значення... Символ втрачає свою, так би мовити, магічну чи, якщо завгодно, звільняючу силу, як тільки усвідомлюється можливість його розкласти. Тому діючий символ повинен мати властивість недоторканості. Він має бути найкращим із всіх можливих виразів для даного світогляду, безперечно не може бути перевершений за змістом; крім того, він має бути настільки далеким від розуміння, щоб критичний інтелект не мав ніяких шляхів до його дійсного розкладення; і, нарешті, його естетична форма повинна настільки переконливо діяти на органи чуття, щоб супроти нього не піднімались також аргументи почуттів».

V. Для розуміння символу необхідний резонанс

Якби багатозначність символу була його єдиною властивістю, його можна було б назвати лише змістовно багатим позначенням. Проте справа виглядає інакше: при кожній зустрічі хранителя Таємниці з тим, задля кого ця Таємниця зберігається, виникає сильна взаємна реакція.

Розуміє чи не розуміє людина заповітний зміст символу, чи здається їй його зовнішня форма дивною та далекою, символ завжди може вплинути на людину та зіграти в її житті роль Вчителя й наставника, але за тієї умови, що людина щиро потребує цього й не лишається до нього байдужою.

Для того, щоб побачити, як «оживає» символ, потрібно «ожити» самому. В момент справжньої зустрічі людини та символу в душі людини поряд із непевними передчуттями, які далекі від конкретного розуміння, відбувається глобальний переворот свідомості, справжнє потрясіння, яке не можна пояснити ніякими словами. Іще нічого не усвідомлюючи та не бажаючи, людина, більш несвідомо ніж свідомо, починає реагувати на символ. В її душі символ знаходить відгук, вступає з нею в резонанс. Ніколи не буває так, що спочатку ми розуміємо зміст символу, а потім трапляється все інше; зовсім навпаки. Спочатку в якомусь куточку своєї душі ми раптом знаходимо щось співзвучне з ним, відкриваємо, що він нам дуже цікавий та близький. Ми починаємо усвідомлювати, що символ став для нас викликом, який підштовхує до переосмислення багато чого з того, що ми до цього часу розуміли, відчували та знали, що багато чого всередині нас починає змінюватися і що завдяки цьому навіть саме наше життя стає іншим. Так розпочинається довгий шлях трансформації душі, яку викликає та до якої підштовхує символ. А сам він стає дзеркалом цього шляху, всіх його етапів, випробувань, сумнівів та прозрінь. Після справжньої зустрічі з символом ніщо не може залишатися таким, яким було раніше, та й сама людина вже не та.

В прадавніх традиціях на кожному етапі учнівського Шляху людину супроводжували особливі символи. Коли в Прадавньому Єгипті на різних етапах символами учня були анх — ключ життя та смерті, уджат — око внутрішнього зору та справедливості, джед — колона стабільності Осіріса, скарабей — символ нового народження та багато інших, задача була не в тому, аби просто вивчити їх прихований зміст. Мати своїм символом анх — означало знаходитись в пошуках ключів до таїнств життя та смерті, бути готовим до пов'язаних з цим випробувань та труднощів. Уджат не лише допомагав зрозуміти, що таке внутрішній зір, що таке справедливі погляди, думки та дії і як вони співвідносяться з поняттями віддачі та жертви, але й надавав можливість прожити це та відчути на власному досвіді. Завдяки джеду учень набував внутрішню стабільність, стержень, який дозволяє триматися на підставі здобутого сенсу життя. Скарабей показував, що синтезом всього, що пізнане повинно бути циклічне відновлення, «нове народження» всієї людської істоти.

Якщо казка про Попелюшку дуже зачепила мою душу, якщо мені сниться, що я повинна виконати щось зовсім неможливе, аби потрапити на бал, то роль символу в цьому випадку міститься не в тому, аби відчути співчуття до бідної дівчинки, яку ніхто не розуміє, і радіти, коли у неї все складається добре, проводячи якісь паралелі із своїм життям. Якщо згадати навіть лише один фрагмент казки — коли Попелюшка, отримавши завдання, чудово знаючи, що його зовсім неможливо виконати, все ж таки береться за справу, і тоді на допомогу приходять птахи небесні чи добра фея — зовсім несподівано для неї, але цілком заслужено. Якщо уявити, що, усвідомлюючи реальну неможливість виконання задачі, вона змирилася б, опустила руки, і вся її доля склалася б зовсім по-іншому,— урок символу тут цілком зрозумілий. Подібна ситуація може скластися і в нашому житті, коли на практиці ми повинні будемо показати, чи засвоїли викладений урок. Можна сказати іще простіше: якщо тобі близький символ Попелюшки, то будь готовий стати нею, проходячи через все те, через що проходила вона.

Насправді працювати з конкретним символом завжди означає викликати на себе відповідні випробування Долі, коли від нашої реакції та засвоєних нами уроків буде залежати, пройдемо ми їх чи ні. Це так просто.

VII. Символ — прояв священного

Споконвіків людина відчуває глибоку, одвічну, невгасиму тягу до священного, до того, що могло б стати для неї святинею. В роботі «Священне та мирське» Мірча Еліаде пише: «Сучасний представник західної цивілізації відчуває певне збентеження перед деякими формами прояву священного: йому важко припустити, що хтось виявляє прояв священного в камінні чи деревах. Однак... мова не йде про обожнювання камінця чи дерева самих по собі. Священному камінню чи священним деревам вклоняються саме тому, що вони являють собою ієрофанії, тобто «показують» вже дещо зовсім інше, ніж просто камінець чи дерево... Священний камінець лишається камінцем, зовні (а точніше, під мирським кутом зору) він нічим не відрізняється від інших камінців. Проте для тих, для кого в цьому камінцеві проявляється священне, навпаки, його безпосередня реальність, яка дана у відчуттях, перетворюється в реальність надприродну. Іншими словами, для людей, які мають релігійний досвід, вся Природа здатна проявлятися як космічний священний простір. Космос, у всій його повноті, являє собою ієрофанію... Якісь особливі місця, які якісно відрізняються від інших: рідний пейзаж, місце, де народилось перше кохання, вулиця чи квартал першого іноземного міста, яке побачили в юності, зберігають навіть для людини щиро нерелігійної особливу якість — бути «єдиними». Це — «святі місця «її власного всесвіту, так, якби ця нерелігійна істота відкрила для себе іншу реальність, відмінну від тієї, в якій проходить її повсякденне існування».

Можна сказати, що кожен символ є не тільки хранителем Таємниці, а також і хранителем святинь. Будь-яка подія, предмет, явище можуть стати символами саме тоді, коли вони стають для нас носіями священних, унікальних та неповторних станів, подій, моментів спілкування, взаємодії та пізнання. Виходить, що символ насправді живий — він стає формою, яка оживляється силою Священного. Завдяки постійній присутності символу, сила Священного, яка міститься в ньому, діє також і на нашу душу, відновлюючи все, що пов'язано із ним. Коли я ношу на шиї ланцюжок, подарований коханою людиною, я, завдяки посередництву прикраси, котра стала для мене символом, відчуваю її поряд, відчуваю частину її заряду, сили та натхнення. Символ, як посередник між мною та всім, що для мене є священним, завжди передасть мені частинку суті, сили, таємниці тієї істоти чи тієї мудрості, чиїм посередником він є. Як прикро, що людина нашого часу живе у світі без символів, у світі без святинь; вона багато втрачає.

VIII. Кожен символ — це знак, поділений на дві частини

У «Словнику символів» Жан Шевальє пише: «...Спрадавна символ завжди являв собою предмет, поділений на дві частини... Дві людини берегли одну з двох частин: господар та гість, той, хто позичив гроші та боржник, два паломники, двоє люблячих, котрі розлучалися на довгий час... При новій зустрічі вони з'єднували дві частини символу в одне ціле, знову підтверджуючи таким чином своє кохання, дружбу, зв'язки гостинності чи боргу честі. Для прадавніх греків символ завжди був знаком впізнавання, завдяки йому батьки могли впізнати своїх дітей, з якими були розлучені... Символ розлучає та знову поєднує. Він містить в собі одночасно дві ідеї: розлуки та нової зустрічі. Він нагадує про єдність, яку було втрачено і яка знову може бути відновлена».

Відповідно, берегти символ для філософів прадавнини означало усвідомлювати ще одну давно забуту істину, яка полягає в тому, що десь, далеко чи близько, в просторі та часі чи за їх межами, в житті чи за межею смерті існує таємнича друга частина нас самих, якихось ідей, пізнання чи мудрості, котра чекає нової зустрічі та нового об'єднання. Це означає, що при роботі з символом не лише ми робимо кроки, щоб наблизитись до цієї «іншої сторони» Священного, нескінченного та незбагненого, але й це цінне Дещо, котре нас доповнює, робить кроки, щоб наблизитись до нас. Таким чином, символ стає знаком узнавання між «двома сторонами», двома істотами, між усім тим, що «вібрує» на одній хвилі. Він стає знаком впізнавання між всім тим, що, будучи тимчасово розлученим, є настільки близьким одне одному, що в один прекрасний день повинно стати єдиним цілим. Символ — це знамення істинних зв'язків, які продовжуються вічно.

назад

goutsoullac@rambler.ru