НАЦІОНАЛІСТИЧНА КОНЦЕПЦІЯ ДМИТРА ДОНЦОВА ТАРАС ЛУТЧИН

Вступ

Особливістю розвитку сучасного суспільства є бурхливий розвиток націоналізму в колишніх посттоталітарних країнах та країнах, що розвиваються. Чого не можна бачити в високорозвинених державах - в них ці процеси вже є історією. В Україні, колишній складовій Радянського Союзу, а теперішній країні з перехідною економікою, є властиві прояви націоналізму в досить широких масштабах. Стало звичним повернення до давніх українських традицій та звичаїв, символіки та культури, до відомих діячів та теоретиків минулого, активно відроджується втрачене і призабуте. Одним з таких і є Дмитро Донцов - ідеолог, публіцист та науковець. Беручи до рук будь-які наукові праці чи то звичайні публікації в періодиці про Дмитра Донцова, одразу наштовхуєшся на дві крайності: від повного заперечення - до беззастережного сприйняття. Одні його повністю відкидають через ідеологічні розходження, інші вважають його мало не українським Месією. Історія, точніше - навчання історії в українській школі, писав Грушевський, мусить вийти з вузьких рамок на широкий простір універсалізму. Однак і через вісімдесят років після сказаного ми з дивовижною затятістю знову заганяємо себе в ці рамки, замінюючи лише знак і колір догматів та орієнтирів. Обов’язкові колись оспівування соціалістичного будівництва - тепер це основна вада. Раніше по всій історії бігали банди петлюрівців та бандерівців, тепер - банди більшовиків. Парадоксально, але той же Грушевський, який сам чимало зазнав від муравйовського наступу на Київ, брутальної лайки - на відміну від деяких сучасних авторів - не вживає зовсім.

Доктрина Донцова є офіційною ідеологією ряду радикальних націоналістичних організацій та рухів. Якщо взяти той факт, що чисельність даних організацій є не доволі чисельною, і той резонанс, який вони викликали своєю діяльністю, то можна зробити висновок про потужність та впливовість ідей Донцова, надто на сучасному етапі розвитку, що так схожий про час, в якому творив Донцов. Ідеологія Донцова є актуальною хоча б тому, що вона повністю протиставляється способу мислення “радянської людини”, “мислити” якою суспільство вже давно не хоче. Ідеологія Донцова заперечує раціоналізм як форму мислення та індивідуалізм як форму людського існування. Життя окремої людини є ніщо в порівнянні з життям нації, даржави як колективної форми буття. Потреби та інтереси нації, держави ставляться вище особистих, якими треба нехтувати. На даний час Україна ще не є сформована ні як держава, ні як нація. Що й потребує відданості і жертовності індивідів на благо своєї спільності - держави і нації. Коли цього буде досягнуто спільними зусиллями, тоді вже можна буде говорити про індивідуалізм, свободу особистості, невтручання держави в життя особистості як форми існування. Донцовізм на даний час в Україні виступає як етап суспільного прогресу, історична закономірність, перескочити яку не можна. З часом, ідеологія Донцова переживе свій час і стане історією. Але це ще попереду.

Стан наукового дослідження. Відгуки на свою адресу ідеологія Донцова отримала одразу після виходу її на історичну арену. Це були або категоричні заперечення через ідеологічні розходження або повне схвалення і безкритичне оспівування Проте це була публіцистика. Наукові дослідження ідеології Донцова пов’язані з прізвищами М. Сосновського та Р. Єндика. Монографію Сосновського, філософа за професією, можна вважати чи не найгрунтовнішим аналізом праць Донцова. Варто зазначити, що Сосновський був знайомий особисто з Донцовим і його аналіз ідеології Донцова та самого Донцова як історичну персону мав бути подарунком до дня народження Донцова, проте він помер, так і не побачивши чи не найконструктивнішої критики на свою адресу.

За часів Радянського Союзу наукові пошуки в Україні в даній галузі не відбувались. Всі розробки в цей період пов’язані з діаспорою. Даною проблематикою займались: М. Прокоп, Г. Васькович, А. Бедрій, С. Гамалей, Р. Рахманний, В. Мартинець та ін.

З відновленням української незалежності в 1991 році ідеологія Донцова почалась активно досліджуватись. Слід звернути увагу на докторську дисертацію Сергія Квіта та інші його праці. Цікавою є праця Г. Дичковської та інших авторів по даній проблематиці: І. Шліхти, О. Климентової, С. Мошаровської, С. Кульчицького, Я. Дашкевича, Г. Касьянова та ін. Особливої уваги заслуговують праці іноземних дослідників в даній галузі: Ендрю Вільсона, Романа Шпорлюка, Степана Рудницького, Кеннета Фермера та Олександра Мотиля.

Об’єктом дослідження є Дмитро Донцов як теоретик українського націоналізму, його ідейно-філософські погляди.

Предметом дослідження є вплив ідеології Донцова на трансформацію свідомості та поглядів українців після визвольної боротьби українців в 1917-1921 рр., до і під час Другої світової війни.

Метою дослідження є тенденції розвитку українського суспільства в міжвоєнний період та вплив ідеології Дмитра Донцова на становлення суспільної думки. Виявлення закономірностей впливу ідеології Донцова на становлення свідомості українців та розкриття ідейно-філософського підґрунтя поглядів Донцова.

Завдання , пов’язані з метою, об’єктом і предметом дослідження є наступні:

показати закономірність та історичну виправданість ідеології Донцова;

показати вплив європейської та світової думки на Донцова;

визначити відмінні та спільні риси між ідеологією “чинного націоналізму” Донцова та фашиськими рухами в Європі;

виділити основні ідейні підстави “чинного націоналізму” Донцова, феномену “вольового чинника” як засадничої ідеї;

виокремити відмінності між поняттями “інтегральний націоналізм” та “чинний націоналізм” Донцова;

визначити актуальність ідеології Донцова на сучасному етапі формування української нації.

Структура курсової роботи включає перший розділ, в якому йдеться про етапи формування української нації та вплив Донцова на третій - останній етап. В другому розділі йдеться про передумови формування ідеології Донцова, впливи на неї тодішнього стану суспільства та загальноєвропейської політичної думки. Проведено аналогію ідеології Донцова з тодішніми європейськими політичними рухами. Визначено основні засади, ідеї, чинники, рушійні сили ідеології Донцова. Зроблено спробу аналізу ідентичності понять “чинний націоналізм” Донцова та “інтегральний націоналізм”. В третьому розділі розповідається про актуальність поглядів Донцова сьогодні, про основні недоліки державного будівництва в XX столітті та про історичну виправданість і необхідність появи Донцова на історичній арені. Завершують курсову роботу висновки та список використаних джерел та літератури.

Розділ 1 Історичні передумови творчості Д. Донцова

1.1.Теорія формування нації на етнічній основі М. Гроха. Основні періоди та специфіка формування української нації.

Кінець XX сторіччя ознаменувався розпадом соціалістичного табору. Світ перестав бути біполярним. Людство зрозуміло, що такі проблеми, як збереження миру, довкілля, самої людини як виду є куди важливішими проблемами, ніж сліпа “гонка озброєння” чи безглуздої суперечки на кшталт: чия ідеологія краща. Та, найважливіше те, що людство дійшло висновку, що таку форму буття людей, як етнос неможливо замінити жодними класовими, чи іншими теоріями, якими спокусливими вони б не виглядали. Найбільше ці зміни стосуються країн посттоталітарного світу.

Тому на початку 90-их років XX ст. в цих країнах починається процес національного відродження. Це усвідомлення себе, етносу як нації, як дійової особи сучасного світу. Проте в колишньому капіталістичному світі процеси національного відродження, формування націй та національних держав пройшли набагато швидше. Тепер там ці процеси не актуальні - ідея європейської інтеграції відкидає етнічності на задній план.

В Україні, колишній посттоталітарній країні, домінував догматичний підхід до розуміння етносів і націй: етноси і нації - вигадка буржуазного капіталізму, щоб дискредитувати “процвітаючий соціалізм”. Єдиноправильним вважався класовий підхід, що виключав існування етносів. Такі псевдонаукові реалії відкинули весь соціалістичний табір на декілька десятиліть назад в розвитку наук про етноси і нації. Тепер, здавалося, ми приречені наздоганяти західний світ, щоб надолужити згаяне…

Швидше всього, розвал такої імперії, як СРСР, породжений саме процесами етнічного ренесансу та процесом політизації етнічностей. Виникає закономірне запитання: чому в Україні та інших країнах “совка” згадані процеси мають місце тільки під кінець дев’яностих? Де так-званий закон “ланцюгової реакції”, за яким етноренесанс мав би розпочатися практично одночасно на заході та сході Європи? Мабуть те, що так ретельно приховували радянські історіографи і що так нещадно обпльовували та категорично заперечували, все ж таки мало сенс! І те таємниче слово “УБН”, що тлумачилось з таким негативізмом, що мільйонні жертви голодоморів і техногенних катастроф виглядали ну просто таки дріб’язковими, було не штучно-хворобливою фантазією мрійників, а історичною необхідністю.

Етноси існували завжди. Але тільки в кінці XVIII ст. їх почали називати основною ознакою нації, тобто такого суб’єкта історичного процесу, якому належить право творити самостійну державу. Навіть якщо мова даного етносу - народу - не вживається в “високій” культурі міста, королівського двору, церкви, школи. Навіть якщо її носіями є тільки прості селяни, народ має право перетворити своє “наріччя” у повноцінну, багатофункціональну мову, якою послуговуватимуться всі сфери життя суспільства і одиниці.

Процес формування нації як вищої форми буття етносу проходить кілька етапів. Професор Празького університету Мирослав Грох та інші провідні дослідники вважають, що процес формування націй на етнічній основі проходив у трьох фазах чи етапах: академічному, культурному і політичному.

На його погляд, у першому /академічному/ етапі відродження дана національна група стає предметом уваги дослідників, які збирають і публікують усну народну творчість, вивчають фольклор, складають словники, досліджують історію. Усе це робиться мовою іншого народу /в випадку українців - по-польськи, по-російськи, по-німецьки/.

Другий етап національного розвитку - культурна фаза - відзначається тим, що мова, яка у першій фазі є предметом вивчення, тепер стає мовою, якою творять літературу і на яку перекладають з інших мов. Народну мову вводять як викладову до шкіл, починаючи від народних, а з часом і до вищих, розвивається преса, в кінці мова вживається в науці, політиці, громадському житті.

На третьому, політичному етапі, нація, об’єднана спільною мовою, висуває вимоги до політичного самоврядування, автономії, а врешті й до самостійності. [ 14, C.15-20 ]

Проте, схема М. Гроха є тільки схемою і що в реальному житті етапи часто “перехрещуються”. Тут наголос робиться на внутрішній історії, внутрішньому розвиткові структури даної нації, втрачається транснаціональна перспектива, забувається, що кожна нація розвивалася у зв’язку з іншими.

Варто зазначити, що етноренесанс носить світовий і глобальний характер. Цей процес відбувається за своїми власними закономірностями і законами. Процес є суперечливий, бо з одного боку призводить до відродження етносу, а з другого сприяє розмежуванню та фрагментації людства. Етноренесанс характеризується “ланцюговою реакцією”.

Кінець XVIII ст. - це епоха Французької революції і початок епохи індустріальної революції. Ті дві революції, на думку багатьох вчених, створили світ, у якому довелося жити народам Європи протягом наступного XIX ст. - аж до Першої світової війни і революцій, що прийшли слідом за війною. Серед тих народів був і український народ. Названі революції та їхній далекосяжний і багатосторонній вплив творять власне контекст, в якому розвивалось історія України.

Повернемось до схеми М. Гроха. В випадку України перший етап почався якраз у той час, коли було скасовано автономію України /10 листопада 1764 року/, таким чином, близько хронологічно до такої ж фази в історії чеського та словацького національного пробудження. Це був час, коли багато освічених українців вважали, що окрема українська національність перестає існувати, а з нею й мова та народна культура України. Деякі з тих, що таке твердили, бажаючи зберегти для майбутності пам’ятки національності, що вмирає, почали збирати історичні документи, народні пісні, легенди всякого роду народні вироби. На базі тих матеріалів вони писали наукові студії з історії, мовознавства, літератури і етнографії. Їхня мета була не лише зберігати пам’ять, а закладати підвалини під кращу майбутність для свого народу. Їхні студії уможливили пізніше визнання України як нації в тому значенні, в якому розуміли націю в Центральнй та Східній Єропі в кінці XVIII - на початку XIX століть.

Друга фаза на українських землях почалася нерівномірно: на підросійській частині вона почалася, але їй не дозволили розвинутися, і український народ почав тільки у 1905 р. входити у другу фазу, так і не досягнувши її навіть у 1917-му. В Галичині друга фаза почалася в 1830- 40-х. рр., і дуже швидко, бо вже в 1848-49 р.р. на неї “наклалася” фаза політична. Ця політизація була значною мірою наслідком революції в Відні, за яку галицькі українці відповідальності не несли.

Період Української Революції 1917-21 рр. особливо позначився на становищі українців. Той величезний потенціал енергії, відданості, жертовності, який українці вкладали в боротьбі за власне самовизначення через невдале спрямування в потрібне русло призвів до гіркої поразки. Питання “якої України ми хочемо?” не було вирішене. Хитання між Москвою, Варшавою, Антантою, Німеччиною та ще з ким не завгодно - тільки не власними силами сіяло дух песимізму та зневіри. Політичні прорахунки Центральної Ради, Гетьманату та Директорії здавалося, прирекли українців гнути шию в чужому ярмі - чи то в московсько-більшовицькому чи то в варшавсько-буржуазному, викроєному в найкращих тодішніх європейських традиціях.

Проте в міжвоєнний період в Галичині знову почали говорити про самостійність. Почалась організовуватись підпільна збройна боротьба, вчинено атентати на найбільш українофобних діячів, організовано мережі просвітницьких закладів.

Український народ знову захотів бути самостійним! Що заставило трансформувати мас свої погляди після ще живих і незагоєних ран революції 1917-1921 рр.? Що заставило їх знову взяти в руки зброю і по-новому подивитись на визвольну боротьбу, що заставило їх віддавати свої життя за волю, яка багатьом здавалась маренням?

1.2.Творчість Д. Донцова як закономірне явище третього етапу формування української нації.

Незаперечним фактом є те, що була історична необхідність виникнення ідеології, що дала б нове бачення боротьби, переосмислення всіх дотеперішніх цінностей, віднайдення помилок і головних прорахунків минувшини та недопущення їх в майбутньому. Українська нація, здеморалізована політичними прорахунками свіжоспеченої влади, військовими поразками і в кінці-кінців пригнічена чужою владою, потребувала нового мислення. В такій ситуації заговорив Донцов. Використовуючи свій потенціал політичного мислителя й здібності блискучого публіциста, він зробив усе можливе, щоб не тільки припинити той регресивний процес, який набирав дедалі більшого розмаху, а й спрямувати все суспільство на шлях боротьби за політичну незалежність, його переродити.

М.Сосновський, сучасник Донцова, дав таку характеристику тодішній ситуації: В українськім житті тоді існувала ситуація, яка потребувала “лікаря” з психологією Донцова. Поява Донцова була історичною закономірністю. У той час треба було когось, хто би міг гостро й широко поставити питання українського національного характеру й духовного обличчя української нації, що претендувала на незалежність і суверенність. Ситуація на Україні в 20-х роках, що розвинулася після падіння української держави, могла мати справді трагічні наслідки для майбутнього українського народу. Великі національні катастрофи причиняються до великих і глибоких духовних криз, під тиском яких заломлюються навіть найвидатніші носії національних ідей. Цієї кризи не могло оминути українське суспільство; більше того, вона прийняла в нашому випадку набагато гостріший характер з уваги на ненормальний духовний розвиток української нації на переломі XIX i XX століть. [ 10, C.247-248 ]

Отож бачимо справді кризовий період. Принагідно нагадати, який світогляд панував тоді. Сам Донцов признавав, що тодішня українська людина, зокрема наша інтелігенція, була дитиною своєї доби /“Націоналізм”/. Їй характерною була перебільшена віра в силу розуму, в непорушність законів суспільного розвитку, захоплення “універсальними правдами вселюдського братання” і справедлвості. Українське суспільство і його провідна верства відзначалися малореалістичними поглядами на питання міжнародних взаємин, наївно надіючися, що з перемогою революційних сил ці взаємини автоматично будуть розвиватися по лінії взаємного довір’я між народами, що виелімінує міжнародні конфлікти. Позиції “демократичного націоналізму” переплітались з лібералізмом, соціалізмом, космополітизмом й навіть анархізмом. У взаєминах з Росією воно схилялося до думки “політичного симбіозу”, стоячи на позиціях “підрядності національного імпервтиву”, що пропагувалося в різних концепціях автономізму та федаралізму в межах Російської імперії. Політичні та громадські діячі того періоду, такі, як М. Драгоманов, М. Грушевський та інші в особі Д.Донцова знайшли свого найпослідовнішого критика. Для них всіх Донцов вибрав термін “провансальці”.

Провансальські неціоналісти черпали свої рішення не з себе самих, лиш е від різних оракулів /”людськість”, “добробут”/ або, як каже Драгоманов, вони проголошували війну всім релігійним, національ ним, політичним і соціальним ідеям, які не можна було погодити з всесвітнім суспільним і науковим поступом. Свою мораль нація черпала не з себе самої, лише від чогось стороннього. Мораль була не автономна, лише гетерономна. Нація має існувати не для того, що так каже моє національне почуття, лише для того, що мені довели розумність або оправданість цього існування, -- такий був хід думок “провансальців”. Їх національні заповіді не були диктовані почуттями, не об’явлені надприродною силю, лише - парадигмами розуму /коли це для всіх, коли це не суперечить інтересам людськости, законам еволюції і т.п./, вони мали виправдання не самі в собі, лиш в інших заповідях або в санкції розуму. Спонтанна воля до життя нації, безмотивна й безрозумова - була для наших “провансальців” чистою метафізикою.

За М. Грушевським, незалежність України в площині необхідності не лежала, забезпечення головної аксіологічної вартості - справедливості здійснювалось через звільнення особи від соціальної експлуатації шляхом знищення держави - “машини експлуатації”. Послідовна політика в цьому напрямку призвела до повного краху українського державотворення, що, в свою чергу, спричинило глибоку депресію серед українства.

Саме в цьому історичному контексті слід розглядати “історичну необхідність” появи Донцова. Внутрішня логіка Донцова, відділена від маси еклектичних нашарувань, розвивається таким чином: якщо справедливість не здатна забезпечити утвердження національної екзистенції, значить, вона безвартісна і навіть шкідлива. Єдине, що може порятувати націю, - це усвідомлення того, що світом править боротьба, а не справедливість. Звідси висновок: щоб вижити, слід бути сильним і здійснювати експанцію на слабких.

Донцов ставив собі за мету усвідомлення суспільно-політичною думкою реальності феномену боротьби на світовій арені, очищення свідомості від від бачення світу крізь призму соціальної справедливості й економічного оптимістичного фаталізму, від віри в те, що соціалізм обов’язково подарує всеосяжну справедливість.

Отож, коли українська нація пройшла два етапи свого розвитку, почала висувати претензії на самостійність, її спіткала невдача - претензії на самостійність не були реалізовані. Повертався вже звичний для української душі гніт чужої влади, моральна зневреність посилюавлась численними людськими жертвами, що на перших порах готові були до кінця захищати українську державність. Можна багато говорити про неготовність і самого суспільства і самої тодішньої влади самостійно творити життя, можна багато говорити про несприятливу геополітичну ситуацію і про брак державотворчої практики та інші перешкоди. Та можна сказати тільки одне: в таких ситуаціях нація, яка не здатна протиставитись розвитку подій, що розвиваються не на її користь, приречена блукати по задвірках історії. Нація, що прагне до незалежності, повинна бути готовою до самопожертви, до зміни свідомості, до заперечення прорахунків минувшини і недопущення їх в майбутньому. Така нація має право бути на одному рівні з найбільш знаними націями світу. Такою стала українська нація під впливом творчості Донцова.

Ось що пише з цього приводу Ростислав Єндик: …горе тій нації, якої національна воля як природний гін розгубиться або забуде своє природнє завдання, бо тоді вона без усвідомлення своїх цілей спадає до рівня племені, до провансальства. Цих конфліктів не можна ніяк усунути, ані оминути, вони є дані з природи, а тимто їх треба мужньо сприймати і мужньо серед них заховуватися - боротьбою іти по перемогу. Хто хоче жити на свій власний штиб, той мусить стояти в безустанній боротьбі, мусить викорінити в собі без решти лихі склонності до безчинності, до вигід, він мусить безугавно розбуджувати в собі політ угору, а це все в національних рамках, бо ж нація - це завдана в крові доля одиниці. [ 9, C.61 ]

Дмитро Донцов як мотто до свого навизначнішого твору “Націоналізм” взяв слова Фіхте: Тільки цілковите перетворення, тільки присвоєння собі зовсім нового духу може нас врятувати. Як бачимо, завдання, яке поставив перед собою Донцов - перетворення української духовності, - не тільки велике, а ще в більшій мірі відповідальне. Донцов був певний того, що це завдання він може виконати, і він вірив, що пропонована ним ідеологія “чинного націоналізму” - вийде переможно з умового розбрату наших днів та вирішально вплине на дальший розвиток подій.

Розділ 2 Дмитро Донцов як автор “нового мислення” в українському національному русі

2.1. Вплив загальноєвропейської політичної і філософської думки на творчість Д. Донцова.

Покоління Д.Донцова пережило чи не найбільшу в історії наругу над власною гідністю. Перша світова війна стала зламним етапом у свідомості всього людства. Повоєнна криза, особливо глибока в Німеччині - переможеній у війні, призвела до деморалізації всіх суспільних верств, вона породжувала і підтримувала такий спосіб мислення, який великою мірою влаштовував демагогів і політичних авантюристів; втративши сталі внутрішні переконання, люди ставали легкою здобиччю моди і пропаганди. Це був час кризи демократії і перемог тоталітаризму, час Муссоліні і Франко, Хорті і Пілсудського, Гітлера і Сталіна.

Криза в Європі охоплювала не тільки соціально-політичну сферу, але й культурну. Масове суспільство породжувало й масову культуру. Авангардизм, розвинувши декаданські, штучні тенденції в модернізмі, раптово вихлюпнув у поле людської свідомості та емоційності концептуальну деструкцію, антиестетику, вульгарність. Майстерність стилю, чуття краси, мистецька гармонія були з упертою агресивністю підмінені брутальним епатажем, навмисною дисгармонією. І головне - це було мистецтво плебсу за своїм духом: воно свідомо опускало людину до нижчих інстинктів, до дріб’язків життя, примітивних форм. Ритм його поширення дивовижно співпадав із занепадом моральності і духовності в соціумі. Філософська формула О. Шпенглера здійснювалася: Сутність кожної культури - релігія; відповідно, сутність кожної цивіліаці ї - іррелігійність. Як відомо, він культурою вважав доіндустріальний, докапіталістичний період розвитку суспільства, цивілізацією - індустріальний, отже, ліберально-соціалістичний, позначений загальним скептицизмом, релятивізмом вартостей, знеціненням людини як Особистості і поширенням тотального матеріалізму. [ 23, C. 40-41 ]

Після Першої світової війни європейське суспільство цілковито втратило відчуття своїх героїчних і аристократичних традицій. Наступила “епоха мас”, яку проникливо передбачив блискучий французький етнопсихолог Г. Ле Бон ще наприкінці XIX століття. Європа цілковито занурилась у світ міщанства, меркантилізму й гедонізму. Демократії вихлюпнули активність примітивних юрб і вже не могли контролювати їхніх нестримних і хаотичних бажань. Цю тенденцію невдовзі вичерпно оцінить Х. Ортега-і-Гассет, назвавши її Бунтом мас. Виховані впродовж XVIII-XIX ст. в дусі матеріалізму, з вірою в технічний прогрес, люди відкинули Бога, забули шляхетність, зім’ли красу.

Цю кризу європейської культури і духовності описав Й. Хейзінга у трактаті під символічною назвою Під тінню завтрішнього дня. Діагноз духовної недуги нашої епохи. Сумні висновки засвідчили, що рівень матеріально-технічного прогресу зосім не забезпечує відповідний рівень морально-культурний, що повсюдним стало загальне пониження мисленнєвих здібностей, наука в головних цілях спрофанована, мистецтво взагалі втратило стиль і перетворилося на безглузду забаву або примітивну балаканину, у якесь безнастанне придумування, позбавлене справжнього натхнення і великих драматичних переживань. Вік реклами, хаотичної і невибаглої інформації та настирливої моди цілком сплющив душу більшості.

На усіх ці глобальні проблеми і питання культури Дмитро Донцов відгукується по-своєму. Він усвідомлює важливість духовно-мистецького фактора в загальному гігантському процесі модифікації європейського суспільства і тому щораз більше уваги приділяє культурі. Його концепція неоромантизму в літературі і неогероїзму в культурі є гідними відповідями на виклики часу.

Звичайно, Донцов не творив в ідеологічному вакуумі - його погляди повністю співзвучні з ідеологічними доктринами того часу. Будучи високо ерудованим, Донцов послідовно відстоював погляди тих філософів, на яких спирається вся західна цивілізація - найчастіше посилався він на Гегеля. Донцов використав для своєї ідеології засади волюнтаристичного напрямку - тут він спирається на найвизначніших представників - Шопенгауера та Ніцше. Деякі критики Донцова, зокрема лівого напрямку, закидають, що мовляв його ідеологія є копією італійського фашизму, пересадженою на український грунт. На дальший розвиток ідеології Донцова мала також чималий вплив, як твердять ці критики, доктрина німецького нацизму.

Ідейна співзвучність між ідеологією “чинного націоналізму“, як назвав її Донцов і доктриною фашизму безспірна - обидві ідеології мають за свою основу філософію волюнтаризму, в організаційній площині вони стояли на принципі елітаризму, поставивши перед собою завдання домогтися в своїх країнах радикальних політичних і соціальних змін, які мали забезпечити “духовне переродження” даних суспільств. Але було б, однак, помилкою твердити, що Донцов сліпо наслідував фашиські чи якісь інші ідеї. Тут маємо справу, як правильно зауважив А. Княжинський, з аналогічним явищем, а не копією чужого. Той факт, що український націоналістичний рух спочатку орієнтувався на італійські чи німецькі фашистівські зразки, не може бути аргументом для звинувуачення його у нацизмі. Ще М. Хвильовий у 1931 році схвально відгукнувся про успіхи фашиського державобудівництва.

Іван Лисяк-Рудницький стверджує, що західний фашизм, що розвинувся у міському промисловому оточенні, не був найближчим родичем українського інтегрального націоналізму. [ 35 ] Останній куди ближче стояв до таких праворадикальних рухів східноєвропейських аграрних суспільств, як “Залізна гвардія” в Румунії, “Усташі” в Хорватії, “Стріла і хрест” в Угорщині та аналогічних рухів у Словаччині та Польщі. Врешті-решт український націоналізм мав незалежне походження і його коріння містилося у власному суспільстві. Спостерігаючи трагічну долю українців під польською та радянською владою, втративши віру в традиційні легальні методи, розчаровані західними демократіями, які ігнорували заклики українців про допомогу й самі загрузли в кризі, українські націоналісти вважали, що їм нічого чекати від існуючого стану речей, й тому необхідно вдатися до радикальних заходів, щоб щось змінити.

В брошурі “Де шукати наших історичних традицій” Донцов виразно вказує на прихильність до фашизму: …відповідаючи на погрози “Нью-Йорк Таймс” тоталітарним державам, проти яких з’єднаються “демократії обох півкуль землі”, Мусоліні писав в “Попольо д’Італія”, що: “американські часописи помиляються, бо вони не знають, мабуть, історії, що в боротьбі поміж золотом і залізом, все перемагає залізо. Навівши цю вістку, Донцов дав до неї такий коментар: Чи тепер не заясніє може в головах демагогів, чому я, поруч з тими традиціями нашої історії - традиціями Хмеля, Володимира, Святослава, що теж не прийняв від греків золота, але прийняв залізо, - чому поруч з ними я звертаю увагу на італійського, напр., диктатора і на йому подібних “чужих”? Тому, що це типи одного світогляду, одної психіки, яка в часи, коли ми ще не здегенерувалися, - була і наша психіка… І з тієї ж самої причини наші демокра- ти, що обурюються на нашу пропаганду чужих взірців, і собі з приємністю звертаються до чужих взірців, але до інших…” [ 10, C.296 ]

Ще в 1923 році Донцов написав, що існуюча криза в світі зумовлює політичний розвиток на двох паралелях: консервативної демократії та авторитарного руху. Другий напрямок, за Донцовим, має виразно антидемократичний характер, хоч і одночасно він є народним рухом. І большевизм і фашизм у своїх початках були хоч антидемократичні, проте народні рухи. Вони відрізнялися безкомпровісовістю, ідеологічною нетерпимістю, непримиренністю: …причиною успіхів обох рухів були: народність, уміння порушити найглибші інстинкти маси, їх непримиренність, бойовість. Що ж до протидемократичности їхньої програми і тактики, то вони сьому успіхові найменше зашкодили, а при ближчім розгяді, то може й помогли: адже їхні противники опинилися не на возі, а під возом, мимо демократичности їх програми…Сказаного вистане, щоб вказати на головні причини поразок нашого націоналізму, в обох його формах. Демократія наша скрахувала тому, що була…занадто демократична і замало…революційна. Наступне твердження Донцова у цій же статті дуже виразно висвітлює його ставлення до авторитарних рухів і розуміння їх: Не роблю тут реклями ні фашизму, ні большевизму: чим скінчиться один - не знаю, що другий скінчив повним банкрутством - очевидно. Але мені ходить не про їх внутрішню політику, лиш про методи захоплення державного апарату і його скріплення /се ж завдання стоїть перед нами! / а в сім відношенні і фашизм і большевизм і досі залишаються прикладами того, як се треба робити. [ 10, C.293-294 ]

На це питання цікаве світло кидає й передмова Донцова до брошури про Мусоліні, що появилась у видавництві “Вістника”1. Він писав: В наші часи, пересякнуті отруйним запахом прогнилого соціялістично-ліберального світа, він /Мусоліні/ був перший, хто тому світові завдав рішаючий удар… Своїм чином очистив свій народ від розкладаючих сил інтернаціональної і рідної колтунерії. А Італію з країни-провінції зробив нацією, без якої не сміє нічого статися на нашім континенті, а подекуди і поза ним. Проти сил, з яким боровся фашизм, вів пропаганду “Вістник” і “Літ.-наук. Вістник” від 1922 року спочатку серед повного незрозуміння нових ідей нашою суспільністю. Тому якраз “Книгозбірня Вістника” вважає за свій обов’язок дати читачам сильветку людини, яка тріюмфом своїм і свого діла здвигнула нові дороговкази для збаламучених конаючим XIX віком народів. Таку ж саму оцінку давав Донцов у 30-х роках всім іншим лідерам фашистських рухів в Європі. У передмові до брошури про Л. Дегреля, лідера бельгійських фашистів, читаємо таке: Чи прийде до влади Мослі, чи ні, чи здобуде керму правління в Бельгії Дегрель чи інший, його заступник, - се справи не міняє: вони - як Мусоліні, як Гітлер, як Горті, як Салазяр, лишаються в історії постатями, які викорчовували бур’ян скрахованих доктрин, які торували шлях новій ідеї - ідеї націоналізму, (…). Ось у чому ці постаті такі цікаві для нас…” [10, C.294 ]

Аналізуючи сьогодні творчість 20-х і 30-х років та його засади “чинного націоналізму” під кутом схожості з тодішніми авторитарними рухами, можна розуміти й пояснити схожість, проте не можна зрозуміти й виправдати його надто довірливого, часто безкритичного ставлення до фашистських рухів, зокрема до гітлеризму. Донцову можна закинути те, що він не зайняв становища до політичних планів того ж Гітлера ще перед його приходом до влади в Німеччині. Свої плани щодо Східної Європи, в тому числі й України, Гітлер з’ясував ще в половині 20-х років. Не можна не критикувати Донцова за те, що він своєчасно не подав тривожного сигналу українському суспільству про ці плани, використовуючи для цього свій великий тоді авторитет і силу свого публіцистичного таланту.

Про конкретну реалізацію політики Гітлера Донцов заговорив аж перед самою війною, закрема після трагедії Карпатської України. На сторінках “Вістника” появились тоді статті Донцова та інших авторів, які критикували політику Гітлера. Тоді ж, аналізуючи політичну ситуацію в Європі, Донцов написав під адресою гітлерівської Німеччини, що сателітом ніякої імперії Наддніпрянщина не буде, ані геральдом чиєїсь надідеї. Вона має свою ідею і тільки її має виписану на своєму прапорі. Сили, які я згадав угорі /тобто, СРСР і гітлерівська Німеччина/ і яких зудар можливий в будуччині на Україні-повинні се собі усвідомити. [ 10, C. 295 ]

Ця спізнена критика гітлерівської політики, після того, як український народ ще до вибуху Другої світової війни мав можливість її на собі відчути, не міняє факту, що протягом 20-х і 30-х років, оцінюючи фашизм і гітлерівський нацизм та подібні рухи того періоду, Донцов виявив брак розуміння справжньої природи цих рухів, а зокрема примикав очі на їхні справжні цілі щодо інших народів, в тому числі й України. Захоплений їхньою зовнішньою силою, їхньою агресивністю, сповидною монолітністю та організаційною пружністю, він пропонував українському суспільству як зразок для наслідування.

Перевидаючи у 1967 році свою брошуру Об’єднання чи роз’єднання, Донцов усунув з неї дуже позитивну оцінку Гітлера та його політики, яку ще в 1938 році ставив як зразок для українського суспільства. Замість того, у перевиданій брошурі є такий додаток: І тим /А.Гітлер/ об’єднав довкола своєї партії націю. До того лиш часу, одначе, доки кликав її до великого ідеалу, від звільнення від ярма Версальського миру по Першій світовій війні і до боротьби з комунізмом. Кар’єра політичного вождя націонал-соціалістичної партії Німеччини скінчилася з тою хвилиною, коли він поставив собі ціллю уярмлення інших народів.

Отож Донцов захоплюється здатністю і наполегливістю фашись- ких та нациських ватажків саме об’єднати націю навколо певної ідеї. Йому досить сильно імпонує авторитарний стиль правління, який здатний мобілізувувати маси людей, вести їх до перемоги. Адже маса людей, яку надихає якась месіанська ідея, здатна здійснити будь-які дії. Це чудові засоби здійснювати кардинальні перетворення на перехідних етапах історії - тоді, коли нація перебуває в тяжкому стані і коли їй загрожує небезпека. Збройна боротьба вимагає ієрархічної /військової/ форми організації. Проте тоді, коли нація, згуртована таким способом, який пропонували Мусоліні, Гітлер та Донцов досягає поставленої мети, жорсткі методи та засоби потрібно скасовувати - вони відживають свою історичну необхідність та актуальність. В іншому разі, вчасно не зупинившись, нація, яку надихають міфи - такі, як Drang Nacht Ost, може спричинити багато лиха.

Всі нації мають схожі стереотипи поведінки. Донцов виправдовується своїм тяжінням до фашизму та нацизму тим, що звернений проти спільної небезпеки відрух здорових народів виказує спільні риси. Безсумнівно, проте Донцов, сильно ненавидячи більшовиків, поляризуючись зними, занадто близько підійшов до фашизму і нацизму, керуючись принципом: якщо нас об’єднує спільний ворог, то ми друзі. Не завжди так - Гітлер і гадки не мав, щоб Україна, якої прагнув Донцов, була сильною. Набравшись апетиту, Гітлер розглядав Україну, як звичайного раба, що не має права на життя, і тому має померти по закінченню своєї місії.

Схожості ідейних засад “чинного націоналізму” можна дошукатись однаково як у фашизмі, так і у “Французькій дії” /Action Francaisе/, у писаннях Шарля Морраса, автора концепції інтегрального націоналізму, а в першій мірі у творах Моріса Барреса.

Коли говорити про впливи на Донцова, не можна оминути і таких авторів-елітаристів, як Гаетано Моска, Вільфредо Паретто та Роберт Міхельс, чи автора вчення про важливість насильства - Жоржа Сореля.

Дослідник творчості Донцова М. Сосновський зазначив, що Донцов, шукаючи змісту для своєї ідеології, почав шукати його в зовнішньому світі, серед чужих ідеологій і концепцій. Це робив він навіть тоді, коли говорив про власні традиції і коли закликав вертатись до “духу прадідів великих”. Це, правдоподібно, дало привід Ю. Липі написати, що “чинний націоналізм” Донцова - це властиво інтегральний націоналізм, дуже подібний у своїй концепції до марксизму…Тепер, коли Москва почала будувати тип “совєтської людини”, Донцов не мав в собі нічого до протиставлення їй “української людини”: його роль не є роллю конструктора. [ 10. C.247 ]

М.Сосновський : “чинний націоналізм” - це зведення в одну цілість ряду елементів, в основному взятих з позаукраїнського світу, які, як такі, мали, звичайно, свою вартість і були навіть позитивними в процесі українського відродження, зокрема тоді, коли українська нація переборювала важкі наслідки воєнної катастрофи, психологічного зломлення й коли треба було справді якихось радикальних засобів і заходів, щоб не тільки зупинити дальший розклад, а спрямувати увагу й енергію суспільства на дальший шлях боротьби за політичну незалежність. [ 15, C.398 ]

Ідеологія Донцова вкотре свідчить про духовну, культурну спорідненість України з Європою і розвиток України в контексті європейського розвитку. Проте це не було “сліпе копіювання” європейських стилів життя - українство завжди мало свій власний стиль, який, проте, не мав різкого контрасту з європейським. Всі цінності й зразки, про які пише Донцов і які ми мали б черпати із Заходу, - властиві українській національній культурі й психології. Українські поняття, наприклад, родини, громади, власності, особистої ініціативи, суспільної організації, самодіяльності тощо, - нічим, фактично, не відрізняються від західних. Те ж саме стосується українського розуміння їєрархії громадських вартостей, про що, зрештою говорив сам Донцов у “Підставах нашої політики”: культурно Україна все була і в значній мірі ще зістала Европа… Можливо, що через стале стикання зі Сходом, набралися ми від нього чимало такого, чим мусимо бридитися, але засадами своєї культури ми залишилися Заходом. [ 8. C.142 ]

Не можна категорично стверджувати, що Донцов відірвано, метафізично “насадив” чужі концепції європейських мислителів в українське суспільство. Донцов намагався взяти якнайкращі ідеї, найефективніші ліки, щоб полікувати хворе українське суспільство. Зважаючи на те, що європейські народи вже стикались з подібними проблемами, які були в Україні та велику базу теоретичного матеріалу, що пропонували мислителі для розв’язання проблем, то Донцов поступив правильно. Адже в Україні були тільки перші спроби об’єднати самим зусилля голосом волаючого в пустелі М.Міхновського, якого не дуже то хотіли слухати любезні землячки мої. І проблема не набула широкого вивчення українськими науковцями.

Тут варто згадати пламенні промови Йогана Фіхте до німецького народу, який сподівався підняти німців на боротьбу з Наполеоном після Ієнської битви. “Я” як метафізичне уявлення було німецьке, то випливало, що німці вищі від інших народів. За Фіхте, мати характер і бути німцем безперечно означає те саме. Саме його погляди використав Гітлер для своєї ідеології. В своїх творах Донцов величав постаті Жанни д’Арк, Гарібальді, Мацціні, бельгійського кардинала Мерсіє. Рівночасно з української історії Донцов забронзовував усе велике і геройське, він на службу своїй цілі ставив українську літературу, передусім постаті Тараса Шевченка і Лесі Українки. [ 24, C.72-73 ]

Ідеологічно-політичяна концепція Дмитра Донцова стала органічним продовженням доктрин його попередників, зокрема Юліана Бачинського та Миколи Міхновського. Його головними ознаками виступають ситуативна конкретика і практицизм, дух боріння, який ніколи не згасає, поки жива нація, і який завжди знаходить адекватні своєму часові форми вияву.

2.2. Ідеологія “чинного націоналізму” Д. Донцова. Критичний аналіз.

У 1926 році з’явився твір Дмитра Донцова “Націоналізм”, що вважається його основною ідеологічною працею, як теоретика українського націоналізму. В XX сторіччі мало було таких, на яких звалився б справжній шквал закидів, інсинуацій, видумок та творчість яких з великим завзяттям фальсифіковували б, неправильно інтерпретовували б, перекручували б, як це трапилось з Донцовим. Це відбувалось через справжні ідейні розходження - від російських комуністів /В. Ленін/, українських соціалістів та соціал-демократів /К. Коберський, М. Стахів/, українських комуністів /М. Олексюк, В. Євдокименко/ до націоналістів різних напрямків /В. Липинський, О. Назарук, С. Доленга/; через замовлення ззовні /СРСР і Польщі/ для того, щоб нейтралізувати та очорнити націоналістичний рух; через звичайну амбітну заздрість тих діячів, які не могли вибачити Донцову його популярності і того, що практичним політиком він не був, тому руки його залишились чистими. [ 8, C.7-8 ]

Поминаючи, однак, всі ці закиди та звинувачення, треба ствердити, що “Націоналізм” займає важливе місце в розвитку української політичної думки і не тільки: його політична філософія оформила ідейне спрямування українського націоналістичного руху як окремого політичного чинника в українськім житті.

В “Націоналізмі” Донцов не дав завершеної чи суцільної ідеології українського націоналізму, не дав чіткого розуміння української ідеї: …хочу усталити поняття українського націоналізму, як я його розумію. А розумію його не як ту чи іншу програму, не як відповідь на завдання нинішнього дня…, лише як світогляд. [ 8, C.250 ] Він не сформував флософської концепції, не створив політичну доктрину. Донцова перш за все цікавив практичний аспект української проблеми - він прагнув знайти та застосувати до вимог і потреб української дійсності такі принципи, які уможливили б українській нації утриматися на поверхні жорстокого життя та за допомогою якої можна було б ліквідувати ядро болячки, яка нищила націю.

Що, власне, розумів Донцов під поняттям “націоналізм”? Націоналізм, се бунт проти особистого і гурткового егоїзмів.(…) Се бунт проти ідеології затомізування; розпорошення суспільности; бунт в ім’я старих і вічних правд - праці, дисципліни, культу предків, власної крови і власної землі, церкви, бунт в ім'я організації проти засади дезорганізації. [ 15, C.420 ]

В “Націоналізмі” головною засадою є визнання нації як природньої субстанції. Нація, як зазначає Р. Єндик, - це група людей з окремими тілесними і духовними притаманностями, через яку кожний член, до неї приналежний, дістає одночасно разом із своїм народженням і свою долю. Ця доля не є самоволею, вона є безпосередньою силою природи, яка виломлюється з волі до життя і з найповнішого розросту серед інших, подібних до неї (…). Тимто вона має свої власні цілі, які здійснює безугавно і за всяку ціну (…). Але через те, що кожна нація зустрічає на своєму шляху подібні волі з такими ж самими і то егоїстичними цілями, то поміж ними мусить доходити до конфлікту, до зудару, який остаточно закінчується перемогою одної або другої волі, а разом із цим підпорядкуванням і підкоренням слабшої сильнішій. [ 9, C.17 ]

Вивчаючи українську дійсність і причини програних визвольних змагань зокрема, Донцов дійшов висновку, що, власне, ядром цієї болячки, яка нищила націю був перш за все занепад волі з усіма його негативними наслідками й надмірний в українців сентименталізм та провансальський світогляд. В’ячеслав Липинський звернув увагу на те, що браком волюнтаризму і поширенням соціального фаталізму в політичнім думанні української провідної верстви пояснюється у великій мірі її нездатність до самовиховання, до самовдосконалення, до свідомого вибору методів політичної творчості і в результаті її нездатність до проводу і організації своєї нації, а значить, і нездатність нації до окремого індивідуального життя... Не тільки сучасна демократична інтелігенція українська, але й всі інші… верстви українські хворі на брак волюнтаризму, заражені гангреною - ослаблюючого і так вже слабу від природи українську волю - соціального фаталізму. [ 1, C.114 ]

Під вольовим елементом Липинський розумів принцип раціонального вибору найкращих методів здійснення стихійних прагнень. У Донцова воля - ірраціональна стихійна сила, стихійне прагнення до експансії, до панування, до влади.

Донцов запропонував як відповідь на брак вольового імпульсу - прищеплення волі до життя і волі до влади. На перенаголошуванні значення й ваги інтелекту, знання і раціоналізму взагалі в житті людини - ірраціоналізм, романтизм, ілюзіонізм, як основні рушії. На пацифізм і небажання чужої гнути свободи - ідея боротьби, експансії, насильства. На скептицизм, брак віри, безхарактерність - фанатична віра у свою правду, догматизм, виключність, твердість. На партикуляризм, анархізм і демолібералізм - і нтерес нації понад усе, ієрархія цінностей у політичному, громадському і соціальному житті, підпорядкування особистого національному, колективному. На мораль міщанина-буржуа - аморальність людини чину, яка признає моральним і етичним тільки те, що скріплює силу нації і забезпечує її зростання. На потурання різним ідеологіям, що розкладають націю - деологічна нетерпимість. На місце провансальської концепції політичного симбіозу України та Росії - з суверенність і незалежність української нації. На місце хуторянського універсалізму - вмілий і розумний синтез універсалізму і націоналізму. На місце демократії - принцип ініціативної меншості і творчого насильства, як порядкуючих сил. [ 8, C.345-389 ]

Ось ті найвизначніші ідеї, що лягли в основу “чинного націоналізму” Донцова.

Основою розуміння ідеології “чинного націоналізму” є поняття волі та людської природи взагалі. Воля за Донцовим - це не є усвідомлене /раціональне/ прагнення людини та її цілеспрямована дія з метою досягнути інтелектуально пізнаний об’єкт. Воля в Донцова - це воля до життя, тотожна з волею до влади, стихійна, ірраціональна сила, безпричинна і безмотивна, ціль в собі, рух, що не залежить від об’єкта, але шукає його в собі. Воля - се вічне стремління, вічний невсипущий гін, що лише хвилево задовольняється, щоб знову стреміти наперед. Се стремління абстрактне, ірраціональне, щастя в собі. В нім людське щастя, і лише в нім, в сім переході від бажання до задоволення, а від нього до нового бажання… В сій жадобі жити, розростатися, змагатися й є суть життя, а не в її наслідках; в сліпім динамізмі, що не має ні ім’я, ні постаті, і який ми усвідомлюємо собі лише тоді, як він вибухає в нас…Головним мотором наших вчинків є власне бажання, афекти, пристрасті, за якими в хвості йдуть мотиви…Бо воля ділає навіть там, де її не провадить жодне пізнання… Однорічний птах не має жодного уявлення про яйця, для яких він будує своє кубло; молодий павук не знає нічого про грабунок, задля якого він плете свою сітку. Головним двигуном поступків є сліпа діяльність, яка в правді йде в парі з пізнанням, але ніколи не ведеться ним. [ 8, C.351-364 ]

Об’єктивізуючись в людині, в її емоціях, почуваннях, інстинктах, прагненнях, воля до життя стає величезною соціальною силою, динамічним двигуном у суспільстві, що втримує її при житті, спричиняє її розвій. Що поривало римлян будувати величну імперію закону? Що веліло французьким рицарям-хрестоносцям століттями протистояти у сотні разів чисельнішому ворогові? Що надихало англійських моряків і піратів у стремлінні заволодіти світовим океаном? Що сьогодні каже Америці тримати світ під своїм контролем? Невже тільки примітивне прагнення матеріально збагатитися ?

Щоб перемогти в історії, не досить жити реальним життям не досить вірити, що демократія, ліберальні ідеї, наука, світовий поступ забезпечать автоматично справжню національну свободу і суверенність. Політичні програми і теорії - це лише верхній пласт того, що складає сутність руху рас і цивілізацій. В глибинах кожної нації, кожної великої культури буяє їх первинна сила-енергія, романтичне захоплення й ідеал, що називаються містикою, національною волею. Збагнути своє покликання, відчути національну згуртованість і пробудити в ній ритм переможного маршу, зглибити порухи власної землі і відкрити перед нею простір, надати динамічну форму національній культурі-душі - ось що означає опанувати містику національного життя.

В соціальному житті воля є афектна сила, джерело всякого чину й подій. Інтелект залишається направляючим чинником, силою ж, що діє в напрямку збереження роду, є воля, яка є синонімом бажання. Ці бажання -самолюбство, любов, ненависть, лють, порив, стремління до підбою - це засада, що підживлює світ. Для так зрозумілої волі не потрібна ніяка мотивація чи причина, бо вона діє з себе самої і в такому сенсі являється головною самостійною моторовою силою в історії.

Визначення волі як природної сили, яка діє поза ланцюгом причин, але яка каже причині ділати, тобто є своєрідною першопричиною, має засадниче значення для розуміння Донцовим волі до життя чи поняття волі взагалі. Тут добре видно зв’язок між поглядами Донцова і розуміння волі у Шопенгауера.

Шопенгауер інтерпретував волю як основу буття, річ саму в собі, одиноку реальність, яка об’єктивізується в органічному і неорганічному світі, вважаючи, що найдосконалішою ця об’єктивізація волі є в людині, у її прагненнях, емоціях, почуттях, інстинктах. Його воля до життя така ж сліпа, ірраціональна сила, яка діє безпричинно і без мотивно, сама з себе, як причина причин у світі.

Шопенгауер називав волею принцип природи, розуміючи під цим не раціональну волю Канта, а силу чи енергію, яка виявляється у природних силах та енергіях, у несвідомому інстинкті, в бажанні та почуванні. Воля ця є сліпою волею, безупинне стремління без раціональної мети, сліпий імпульс до самооб’єктивізації, до існування, ніколи не задоволений, ніколи в згоді з собою. Це не заспокоєне стремління виявляється найвиразніше в людському житті, у вічному прагненні людини до щастя. Воля, макрокосмос об’єктивізується в кожному індивіді, мікрокосмосі, а внутрішня природа індивіда виявляється в його фундаментальному егоїзмі: це тому, що він є об’єктивізацією волі, фактично є сам цією волею, і він діє так, начебто тільки він сам собою щось уявляв.

Донцов повторює за Шопенгауером, що те, що ми сприймаємо нашими змислами і нашим розумом - все це лиш різні форми з’явлення того, що ми називаємо волею. Донцов зараховує до поняття волі всі вияви психофізіологічного стану людини, всі психічні процеси, темперамент людини та її характер. Воля - це своєрідний життєвий елан, який приневолює рослину рости, а новонароджену дитину… кричати, це особлива сила, що притягає камінь до землі, а землю до сонця.

Воля Донцова - насолода риском, небезпекою, рухом, творчістю; стремління зміритися силою з ворожим об’єктивним світом і підчинити його своїй владі; в агресивності та в експансивності. Його воля - єдина незмінна реальність у світі вічно змінних явищ, що схоплюються змислами і розумом. Всі ті, хто відкидає творчий чинник ірраціональної волі, приймають ці змінні явища за реальність. Правильну відповідь на питання реальності і феномена дає волюнтаризм, який вчить, що тільки завдяки елементові волі до життя, у процесі її об’єктивізації, атоми безформної маси дістають відповідну форму, виявляються в дії, стають активними компонентами життя Такими безформними атомами, на думку Донцова, є також люди, доки воля до життя не переведе їх зі стану потенції у стан дії.

Воля - це щось самостійне, що стоїть понад явищами, є їхнім осередком і душею, що їх оживляє. Воля ділає навіть там, де її не провадить жодне пізнання. Однак Шопенгауер уточнює поняття волі: воля до життя не є наслідком пізнання життя, не conclusio ex praemissis2... і взагалі не щось вторинне: навпаки, - перше й безумовне; засновок всіх засновків і одночасно те, з чого повинна починати філософія; воля до життя не є похідною світу, а світ є похідним наслідком волі до життя.

Між таким визначенням шопенгауерівської волі і тим, як з’ясовує та інтерпретує волю до життя Донцов у своєму “Націоналізмі”, існує схожість не тільки у термінології, а й у самому розумінні феноме на волі, яка в обох випадках справді є qualitas occulta3, щось, що не вміщається в мову понять. [ 15, C.404-405 ]

Роман Лісовий зазначив, що волюнтаризм з одного боку найкраще відповідав наміченому завданню - критики “провансальства”, а з другого - духовній структурі самого Донцова, його динамізмові, активістичному світосприйманню та замилуванню у динамічно-барвистих моментах життя. [ 15, C.350-386 ]

Проте Г. Васькович зазначає, що ідеалістична основа ідеології Донцова не полягає у волюнтаризмі як філософському напрямку, бо Донцов… поняттям волі окреслює лише особливу суть самої душі, що виявляється під різнтми видами.. Донцов будує свою ідеологію не на волі як метафізичному принципі світу, а на душі як нематеріальній і складовій частині буття. Це стосується питання людської природи і психології людини. Воля є складником психічного життя, яке має три основні властивості: прямування, пізнання і почування. Кодна з цих властивостей виступає в двоякій формі - в прямуванні розрізняємо гонові намагання і свідомі хотіння або волю; в почуваннях розрізняємо змислові почуття і почуття духові, в пізнаванні розрізняємо пасивне сприймання і активне мислення. Властивість душі, яку Донцов назвав волею жити і панувати, є не чим іншим як природним гоновим намаганням. Донцов підкреслив важливість двох головних якостей гонових намагань - забезпечувати життя і ріст одиниці і народу. Гін збереження життя відповідає шопенгауерівській волі до життя, а стремління володіти відповідає ніцшеанській волі до алади. Гонові намагання є дійсно важливою властивістю психічного життя. Вони випливають з недослідженої метафізичної душевної сили до життя. Психологи називають ці гонові намагання “вітальними психічними силами, які штовхають нас елементарно міццю до окреслених поведінок” та “імпульсами телеологічної динаміки, які є вітальними спричинниками рухів”. [ 17 ]

Донцов вказав на суттєвий чинник природи, що існує в кожній людині та в кожному народі для збереження його існування. Він вказав на нову силу, що відіграє одну з найголовніших ролей в змаганні націй за незалежність і тим зробив перелом у психічній настанові українців.

На підставі першої засади про волю як закон життя, Донцов визначає й інші засади “чинного націоналізму” - романтизм, догматизм, ілюзіонізм, фанатизм, аморальність, творче насильство та ініціативну меншість.

Романтизм - це готовність одиниці піднчтися понад власне “я”, стати до змагань за власний світ, за власну правду, для якої треба пожертвувати всіма вигодами життя. Найважливішими цінностями є національна місія, міцність держави. Романтизм - це наявність міфів про месіанізм та винятковість нації, що спонукають одиницю діяти інтересами нації, примножувати її могутність. Це спонукає кожне наступне покоління людей творити все нові міфи для нащадків, тим самим примножуючи національний романтизм.

Догматизм - це сприйняття на віру доктрини “чинного націона- лізму”. Вона не може бути предметом дискусії, обговорення. Це вимагає розуміння світогляду як теорему, що не має доведення - аксіому.

Ілюзіонізм - передання ідей у формі легенд, міфів, переказів. Це синтез романтизму і догматизму, що породжує уявлення про те, що нація справді вибрана, неповторна, одиниця супроти нації - ніщо і повинна віддати своє життя на вівтар національної перемоги. Це зумовлює войовничість, антипацифістичність.

Фанатизм - це тоді, коли ідея як розумова абстракція захоплює народні маси, стає нетерпимою до інших ідей, приймає релігійний характер, перетворюється в предмет віри.

Аморальність - це тоді, коли добре є все те, що зміцнює силу нації, а зле, що таку силу підриває. Національна ідея мусить бути аморальна, вона не повинна керуватись мораллю, коли на першому місці є засада власного щастя і власного я.

Творче насильство та ініціативна меншість повинні бути в кожнім суспільстві. Перемога національної ідеї неможлива без поділу на тих, хто буде планувати і здійснювати національну політику і тих, хто буде виконувати накази. Перемога, прогрес, досягнення в будь-якій ділянці не приходять автоматично, до них треба прагнути в організованій формі і в ім’я яких треба і вміти застосувати творче насильство.

Іншим важливим елементом ідеології “чинного націоналізму” є ідеал сильної, вольової людини. Цей ідеал тяжіє до волюнтаризму Ніцше. Ніцшеанівська надлюдина найкраще мала б виявити волю до влади. Донцов, творячи ідеал сильної людини, поєднав волю до життя Шопенгауера та волю до влади Ніцше.

Проте образ сильної людини Донцова відрізняється від надлюдини Ніцше. Сильна людина - це справді велична білокура бестія, яка з жадобою шукає за наживою і перемогою, розкошує власною силою й відчуває найвище вдоволення, коли застосовує насильство над слабшими, над масами. Ця людина гордує інстинктами юрби, відкидає конформізм, всякі загальноприйняті моральні засади та релігію. Вона неспокійна і агесивна, готова завжди випхати нижчих у боротьбі за буття, визнає тільки право сили, вона завжди жадібна до влади, вона хоче панувати над оточенням, хоче за його рахунок збільшувати власну силу. Ідеал сильної людини тісно поєднується з апофеозом ірраціонального елементу, “сліпої діяльності”, нічим не контрольованих емоцій. Ця людина не потребує ніякої мотивації для своїх вчинків, бо в неї психологія спортсмена, що прагне боротьби для боротьби. [ 10, C.165-172 ]

Донцов зазначає, що “чинний націоналізм” не заперечує синтезу різних засад, він приходить до синтезу універсалізму і націоналізму, інстинкту і розуму, традиції і нового, реалізму та ідеалізму, народу і меншості, життя і волі. Проте його ідеологія відчуває нестачу правильного визначення мотивації діяльності людини, правильного визначення співвідношення в житті людини елементів раціонального та ірраціонального порядку. Характерна риса цієї ідеології - принижування значення інтелекту, свідомої й цілеспрямованої діяльності й одночасно перенаголошуванні важливості сліпої, безмотивної акції, чину для чину. Критикуючи цілком справедливо діячів XIX i XX століть за їхній надмірний раціоналізм та інтелектуалізм, за знецінювання вольового елементу, Донцов сам потрапив у другу крайність - ірраціоналізму, перебільшеного волюнтаризму та емоціоналізму з недооцінюванням значення і ролі інтелекту та раціонального елементу в індивідуальному та суспільному житті. Воля до життя - це своєрідна біологізація психічного життя, вольові акти людини є опосередковані її розумовими процесами.

Безперечно, поведнку людини на початковоку етапі її розвитку зумовлюють специфічні фізіологічні потреби й бажання, властиві кожному біологічному організмові. Вони не визначають характер людини, остаточно його не формують. В процесі життєдіяльності на людину впливають інші фактори, що стимулюють її духовний розвиток, людина постійно змінюється, вдосконалюється, формується особистсть, що не визначається тільки біо- і психогенічними моментами. У процесі формування світогляду людини беруть участь і мислення, і почуття, і воля. В Донцова вони випливали з його розуміння волі як якогось містерійного чинника, що не вміщається в мову понять. Донцов, безперечно, правильно оцінив значення й важливість емоційного елементу як основи людської динаміки, без якого немислиме формування переконань, вказуючи на те, що ідеї тоді стають реальністю, коли приймуть релігійний характер. Він все-таки не взяв до уваги того факту, що формування переконань і світогляду відбуваються не тільки у вияві її емоційного ставлення до тих чи інших об’єктів, але й у вияві знання про даний об’єкт, без чого людина не може усвідомити собі його важливості, а тим самим зробити вибір - у цьому процесі необхідною є активна взаємодія інтелекту - тобто такої передумови, яку Донцов взагалі відкидав, керуючись засадами волюнтаризму, який заперечує дану істину, що знання є необхідним фундаментом психологічного життя і що ні бажання, ні афекти неможливі без попереднього знання.

2.3. “Чинний націоналізм”: інтегральний чи не інтегральний.

В “Малій енциклопедії етнодержавознавства” - авторитетному виданні Національної Академії Наук України зазначено: …ідеологом інтегрального націоналізму в Україні був Д. Донцов. [ 14, C.739 ] Слово інтегральний не може не зацікавити. Що ж це за термін, що зустрічається чи не в кожному підручнику з Історії України чи інших виданнях, де бодай одним словом згадано про Донцова?

В тій же “Малій енциклопедії..” зазначається, що інтегральний націоналізм виступає проти іноземних впливів, ставить націю над людиною, пропагує завоювання національної незалежності мілітарними засобами. Даруйте, а який це націоналізм, що не виступає проти іноземних впливів чи не ставить націю над людиною? Націоналізм - це напрямок, що орієнтований насамперед на примат ідеї нації. Справедливий соціальний устрій вбачається не з точки зору особистої свободи /як у лібералізмі/, не як повна соціальна рівність /комунізм, соціалізм/, а лише у зв’яку з повним державним унезалежненням нації. Щось тут не те, зважаючи на те, що таке тлумачення Донцовського “чинного націоналізму” зустрічається здебільшого в виданнях “офіційної історії” - тут цей штамп став звичним явищем через чи то ідеологічні перепони чи через небажання зробити науковий аналіз явища.

Ярослав Дашкевич зазначає, що семантика даного прикметника не є ясною, адже можна знайти безліч трактувань терміну “інтегральний” від негативних до цілком позитивних. [ 8, C.9 ]

Георгій Касьянов зазначає, що даний термін (“інтегральний”) підібраний невдало. Отож до тлумачення даного терміну слід підходити максимально обережно. [ 20 ]

Одне трактування гласить, що інтегральний - це всюдипроника- ючий, всюдисущий, єдинодопустимий. Інше зазначає, що це - радикальний, екстреміський, войовничий, агресивно-експансіоністський, реакційний, правий націоналізм. [ 14, C.739 ] Якщо в першому трактуванні знайти аналогію чинного націоналізму Донцова та пропонованого інтегрального те це саме, що доказати, що наша планета плаває на трьох китах, то в другому тлумаченні вже можна вказати на близькість радикального і войовничого та чинного націоналізмів.

Поняття “інтегрального націоналізму” ввів в обіг на початку XX століття француз Шарль Моррас. Він вважає, що це виключний акцент на національну політику, абсолютна підтримка національної могутності… Він пропагував цей тип націоналізму як замінник, сурогат релігії, кульмінаційним виявом якого був містичний культ землі і померлих, що вимагав від особи абсолютної відданості і пожертви, включно із жертвою життя. На його думку, необхідно відкинути всі філософські засади, що лажать в основі республіки і французької революції і замінити їх монархічними принципами. Король, слуга нації уособлює її єдність, суверенність, непорушність. [ 14, C.252-253 ] Донцов і близько не бажав бачити Україну монархією, ще й ворогував з українським теоретиком монархізму В. Липинським, проте виступав за цілковите перетворення, присвоєння зовсім нового духу, що може нас врятувати. Тож з Моррасом Донцов сходиться в відкиненні старих засад, принципів, перетворення свідомості і побудові нового суспільства та в тому, що також вимагав абсолютної відданості і самопожертви.

Шарль де Голль, видатний французький президент, все життя залишався переконаним прихильником Ш. Морраса, вважаючи, що в суспільно-економічних процесах національний чинник має пріоритет, а нація є базовою і природною структуроутворюючою спільнотою, яка зберігається в світі. В зовнішній політиці завжди діє “залізний закон національних інтересів”: Держава, гідна величі Франції, не має друзів; союзники - це іноземці, завтра вони можуть стати ворогами. [ 33 ]

Ш. де Голль завжди уявляв собі Францію як жінку, мадонну, яку він має захищати від тяжких негод. Як тут не згадати нашу традицію ставлення до України як до матері, прекрасної жінки, “земної мадонни” - починаючи ще від Гоголя та Шевченка і закінчуючи Маланюком, Сосюрою і Симоненком.

Досить цікаве трактування терміну “інтегральний” робить Пауло Фрейре: це здатність пристосовувати себе до реальності плюс крити чна здатність робити вибір і трансформувати цю реальність. [ 11 ] Про що й власне говорив Донцов. Та й цілий ряд інших мислителів та визначних діячів на цьому наголошували. Бо якщо не буде здатності пристосування і найголовніше - критично мислити та робити вибір і трансформовувати реальність, то не буде руху вперед, не буде суспільного прогресу і розвитку суспільства. Адже історія не стоїть на місці, а історію творять особистості. Історична фатальність існує тільки для боягузів, історія у великі хвилини терпить біля керма влади ли- ше тих людей, котрі здатні спрямовувати хід подій, котрі здатні правильно мислити і діяти. П.Фрейре: наскільки людина втрачає свою здатність робити вибір і підпадає під вплив інших, настільки її рішення стають не її власними, настільки вона вже не є інтагрованою. Донцов нещадно критикував таких людей, назвавши їх провансальцями. Він пропагував культ “сильної людини”, бо тільки така людина здатна сама приймати рішення.

Отож “чинний націоналізм” Донцова є настільки інтегральним наскільки неінтегральним. Олександр Мотиль, який доводив наявність інтегрального націоналізму в Україні в особі Донцова, стверджував, що Український націоналізм був по суті спробою пояснити, чому втрачено українську державнісь і як належить відвоювати її. [ 35 ] Цілком зрозуміле намагання науковця зробити аналіз події, виявити причини і наслідки, дати об’єктивну оцінку того, що сталося, накреслити можливі шляхи розвитку. Тобто те, що робив Донцов у своїх творах, було закономірністю, необхідністю продовження існуван ня нації, як основного гравця на тодішній політичній арені.

Цікавий погляд на розуміння “чинного націоналізму дає Галина Дичковська, яка вважає, що інтегральний націоналізм Донцова, який доводять І. Лисяк Рудницький та С. Лінецький насправді є ультранаціоналізмом. Націоналізм, який був найбільш потужним та характерним політичним рухом 1920-50-х. Рр., не береться до уваги. Спостерігається тенденція ототожнення ідеології Донцова та ОУН, націоналізму та ультранаціоналізму. Хоча націоналізм та ультранаціоналізм є два абсолютно окремі напрямки, які відрізняються не лише ідеологічно, тобто сповідують різні ціннісні ідеї, але й методологічно - способом підходу до розв’язання проблем суспільного життя. [ 1 ]

Проте якщо зазирнути в історію взаємин Донцова та ОУН, то можна прослідкувати наступне. І.Шліхта зазначає, що: Донцов і ОУН вбачали різні цілі своєї діяльності: Донцов слугував виховній меті, а ОУН - ідеї практичного втілення концепції незалежності України. Донцов не займався розробкою програмно-устроєвих питань, на відміну від ОУН. Вплив Донцова на ОУН пройшов такі етапи: 1920 - час, коли Донцов остаточно формулює своє вчення і коли підготовлює грунт для повстання ОУН; 1929-1939 - час виникнення і найбільшого піднесення ОУН, вплив Донцова є визначальним; період Другої світової війни - апогей піднесення ідеалізму та волюнтаризму в рядах простих членів ОУН, початок ревізії ідеології. [ 32 ]

Отож в період свого становлення до початку Другої світової війни та в перші роки війни можна справді ототожнити ідеологю Донцова та ОУН, оскільки він одноосібно справляв визначальний вплив на ідеологію: існував план надання Донцову референтури ідеології та редакції оунівської преси за кордоном; ідеї Донцова були покладені в основу таких базових документів, як “Декалог українського націоналіста”, “Дванадцять прикмет характеру українського націоналіста”, ”Сорок чотири правила українського націоналіста”.

Під час Другої світової війни відбувся відхід ОУН від традиційної ідеології, від ідеології Донцова. В структурі ОУН відбуваються демократичні перетворення, вносяться ідеї плюралізму. Ревізія охопила найбільш інтелектуальні кола ОУН, що зрозуміли, що з плином часу треба змінювати свою ідеологічну доктрину відповідно до нових вимог. Ось з цього періоду і слід відмежовувати ідеологію Донцова та ОУН, поскільки Донцов негативно відгукнувся на запропоновану ревізію ідеології ОУН та дальше продовжував проповідувати традиціоналізм. Проте в часи становлення та з початком Другої світової війни ідеологія Донцова та ОУН були одним цілим, незважаючи на те, що Донцов навіть не був присутній ні на першій, ні на другій конференції ОУН, ні на установчім конгресі Організації. Так само як можна ототожнити ідеологію націоналізму та ультранаціоналізму, оскільки в той час, коли над Україною нависла небезпека, потрібно було вжити надзвичайних заходів, які запропонував Донцов. Інших заходів просто не могло бути, враховуючи тодішнй стан, в якому перебувала українська нація та стан, в якому перебували Європа та світ.

Ультранаціоналізм Донцова повинен був стати етапним явищем переходу до націоналізму, враховуючи об’єктивну реальність та діалектичну єдність повсякденного життя та ідеології. Цей перехід повинен був відбутись шляхом еволюції ідейних переконань, як зазначає С. Бандера, природного шляху, природної гармонії, що мимоволі нагадує Сковороду та його сродність по природі і перекноливо доводить, що така позиція є виявом органістичного мислення.

Отож, відповідаючи на запитання: чи є “чинний націоналізм” інтегральний, чи ні, потрібно зауважити, що відповідь буде залежати від самого трактування терміну “інтегральний”. Таких трактувань є безліч - від абсолютно негативних до цілклм позитивних. Проте краще звернутись до запропонованого терміну ультранаціоналізм, оскільки він більшою мірою відповідає класифікації методів здійснення політичної діяльності в боротьбі за владу як мілітариський спосіб боротьби. Що й виразно прослідковується в поглядах Донцова.

Розділ 3

Вплив Д. Донцова на українське відродження 1920-50-х. рр. як етап боротьби за незалежність

Як бачимо, вісімдесят років тому Донцов вказв на суттєвий чинник природи, що існує в кожній людині і в кожному народі для збереження його існування. Цим чинником є природне стремління всіх живих істот, зокрема людей. Воно науково досліджене та доведене. Кожний, хто прочитає твердження Донцова про вольові властивості людської душі й порівняє їх з найновішими науковими дослідами, побачить, що в твердженнях Донцова немає жодних суперечностей з дійсним станом речей, про які він говорить. На індивідуальну та національну волю звернули увагу давно. Донцов вказав на потребу зміцнення в нас волі до життя, влади і експанції - він усвідомив недостачу цієї природньої сили на українському грунті, вказав на новий момент і нову силу, що відігравала тоді головну роль в змаганнях за незалежність, і тим зробив перелом в психічній свідомості українців. Перед появою “Націоналіму” ця внутрішня природня вольова сила народу не була в нас усвідомлена. Це тим більше має значення, що в боротьбі за незалежність, яка по своїй суті є жорстока, кривава, затяжна і довготри вала, треба виявити максимум вольового елементу, що й було зроблено під час Другої світової війни.

Українськй народ не тільки не мав власної держави - до нього, роздертого між імперіями, був застосований майже тотальний геноцид. Донцов дав українцям спертися на те, чого не було, тобто чого не могли побачити в реальному житті й, отже, зрозуміти чужинці. Воля до життя, від’ємний момент, романтизм, догматизм, ілюзіонізм, фанатизм, “аморальність”, творче насильство, ініціативна меншість - ця яскрава алогічна термінологія, взята з назв глав “Націоналізму”, свідчить, що Донцов закликав відмовитись від розуму й звернутись до віри і почуттів. Як стверджує Є. Сверстюк, Донцов, вражений характерною для XX віку хворобою насильства, він не знехтував християнської традиції, а утверджував її і, попри крайні тенденції, не стояв над прірвами нігілізму, а плекав ясність духу.

Донцов був апологетом воюючої церкви. В скрутну хвилину українська Церква, окрім того, що була духовною інституцією, стала також прапором боротьби. Свідомість українського революціонера була патріотичною, а разом з тим і релегійною: нехай ворогів більше, нехай вони краще озброєні, але ми могутніші духом, з нами Бог. [ 34 ]

Особливістю донцовського стилю є протиріччя між екзистенціалізмом та тоталітаризмом. Проте в Донцова вони мирно співіснують, бо “Націоналізм” являє собою не науковий, логічний, а власне художній текст, написаний у стилі одкровення. Такак форма виявилась вдалою для тодішньої духовно-політичної атмосфери українського суспільства, де панували розпач та зневіра. За словами О.Ольжича, тодішнє покоління зростало з шукання і розпуки.

Екзистенціалізм завжди був притаманний українському національному мисленню - його нам підкидало саме життя. Протиставивши власне “я” навколишньому несприятливому середовищу, “заховавшись” від нього, українець вів боротьбу за свою національ ність, за свою гідність і безсмертну душу. Бо хто сказав, що можна зберегти душу, легко втративши мову і віру батьків?

Щодо тоталітаризму то в Донцова він не був самоцінною вартістю. Головним джерелом тих ідей, що їх пропагував Донцов виступає потреба відстоювання українських інтересів - цим пояснюється його зацікавлення тогочасними європейськими активістичними і елітариськими концепціями, які були не лише модними, але й сучасними, актуальними та адекватними тогочасній політихній діяльності. Його доктрину слід розглядати не як закінчене вчення, а як інтелектуальне шукання, своєрідне щеплення на українському грунті традиції неспокою і здобування.

Наскрізною ідеєю, що пронизує творчість Донцова, є тактична, стратегічна, історична, культурна та геополітична ворожість Росії до України. Донцов став найбільшим і найпослідовнішим ворогом Російської імперії, він глибоко розумів її духовне життя, психологію та пропагандивні нюанси. Ось за що радянська пропагандивна система зробила Донцова чи не найбільшим своїм “монстром”. Російська ментальність, сама скалічена імперською традицією, негативно впливає на українську, психологічно нівелює її до рівня малоросіянства, відводить українській культурі місце провінційної та непотрібної. Донцов відмежував український духовно інтелектуальний світ від російського, протиставивши їх. Німецьке - це не французьке і не англійське, бо воно німецьке. Так і українське - це щось самодостатнє й самовартісне, ніяк не залежне від російського чи польського. [ 24 ]

Заперечуючи демократичний спосіб національної дії між двома світовими війнами, Донцов розробляє орденську концепцію національного проводу, яка лягла в основу створення українського політичного ордену ОУН. Орденська концепція національного проводу була далекою від абстракції. Після початку Другої світової війни всі українські партії припинили своє існування разом з польською державою та її законами. Тільки ОУН відстоювала українські національні інтереси в боротьбі проти різних окупунтів. Без точок відліку, виставлених у XX столітті ОУН, українська державотворча традиція була б перерваною. А оскільки ОУН виникнула в більшій мірі як реакція на писання Донцова, то можна зробити висновок, що саме від нього, як ідейного натхненника, залежала і боротьба ОУН і українське національне відродження в цілому.

Але значення Донцова не тільки і навіть не стільки в усвідомлен- ні українською суспільно-політичною думкою реальності феномену боротьби на світовій політичній арені, скільки в катарсисному очищенні свідомості від бачення світу крізь призму соціальної справедливості й економічного оптимістичного фаталізму, від віри в те, що соціалізм обов’язково подарує всеосяжну справедливість.

Більш виважений В. Липинський неодноразово вказує на соціальний детермінізм як на вкрай деструктивну в процесі державотворення ідею. Однак стримані, майже науково витримані, висновки Липинського не мають такого впливу та успіху, як яскраві публіцистичні роботи Донцова. Липинський вважає, що саме соціальним фаталізмом пояснюється нездатність української провідної верстви до політичної творчості й організації своєї нації, що і зумовило неспроможність витворити державне окреме індивідуальне життя.

Суть протистояння соціал-лібералізму та ультранаціоналізму - знищення ціннісного орієнтиру соціальна справедливість, саме тому воно болісне і неприємне. Це є на сьогоднішній день основною причиною несприйняття концепції Донцова величезною кількістю людей, орієнтованих на соціал-демократичку спадщину. Адже ідеал дуже часто бачиться людьми як власне внутрішнє Я, і його руйнування психологічно тотожне руйнуванню особистості. Подолати цей стереотип сприйняття ультранаціоналізму як негативу і соіал-демократизму як позитиву можна лише піднявшись над ситуацією, побачивши її не фрагментарно, а комплексно. Адже гіпертрофія псевдоцінностей одних викликає гіпертрофію заперечення інших, певною мірою урівноважуючи ситуацію.

Можна заперечити, що соціальна справедливість ніколи не була псевдоцінністю, - без сумніву, так. Але псевдоцінністю є бездіяльна надія на те, що хтось чи щось подарує чи здійснитиь абсолютно духовний рай.

В тих соціально-історичних умовах завданням Донцова було знищити детермінантність поняття соціальна справедливість, він же, не побачивши цієї доволі тонкої філософсько-теоретичної різниці, починає знищувати саме поняття і цінність соціальної справедливості.

Це зовсім не означає, що функція Донцова виключно негативна. Як правило, осягнення суспільно-політичних чи будь-яких інших філософських істин здійснюється не однією особою, а проходить різноманітними шляхами у творчості величезної кількості мислителів. Лише небагатьом із них вдається одночасно оцінити часткові істини і поєднати їх в абсолютній правді. Більшість однобоко, часом аж до самозаперечення опрацьовує одну, в даний момент осягнену ними, ідею. Наприклад, щоб заперечити маніпулятивну функцію християнської церкви, Ніцше приходить до заперечення самого християнства; соціалізм, заперечуючи експлуатацію, викидає “за межу” і приватну власість; космополітизм, намагаючись побороти ксенофобію, приходить до заперечення національного суспільства загалом і т. ін.

В творчості Донцова недаремно так часто звучать шопенгауерівсько-ніцшеанські мотиви. Донцовське ніцшеанство відштовхує, проте, поміркувавши глибше, побачимо, що процес розвитку тогочасної української суспільно-політичної думки вимагав появи подібної постаті. [ 1, C.134-135] Ультранаціоналізм Донцова при всій його деструктивності і “боротьбізмі” не усвідомлював негативних аспектів своєї діяльності і був по-своєму чесним, а, крім того, - історично потрібним, а тому - виправданим. [ 1, C.97 ]

Дмитро Донцов був не лише активним учасником, а й творцем своєї буремної епохи. Спадщину Донцова можна назвати теорією визначеності. Він виходить з того, що людина робить певний вибір і таким чином проживає своє життя. Вона така, а не інакша. Її особистість є запорукою неповторної індивідуальності. Відбувається зіткнення різних точок зору з шаленими пристрастями довкола цього. Різні доктрини, різні погляди. Так було завжди і\, очевидно, ніколи не знайдеться однієї точки зору на всіх. Людина знаходить своє покликання і деколи - призначення, тоді вона стає символом.

Кажуть: Донцов суперечливий. Таким для багатьох був і Шевченко. Але суперечливі не Шевченко і Донцов: шукайте причину не в них, а в роздвоєності власної душі. [ 34, C.26 ]

Слова Донцова актуальні і для сьогоднішньої ситуації в Україні. Адже вже більше десятка років Україна ще не в змозі позбутись “посткомуністичного синдрому”: не сформована сильна національна держава з потужною економікою, не створено прозорого демократичного суспільства - передумови для цього є просто таки великі. Можливо, для здійснення цього нам бракує того, що в далекому 1926 році Донцов запропонував нам для виходу з кризи: …боротьба за існування є законом життя. Всесвітньої правди нема. Німецький барон, який в ім’я культури претендував недавно на панування в Балтиці; латиш, який в ім’я “більшости” створив там свою державу; і москаль, що мав і хоче знова її мати в ім’я потрібного доступу до моря, - всі вони для себе мають рацію. Життя ж признає її тому, хто виявиться більшою силою моральною й фізичною. Цю силу можемо ми здобути лиш тоді, коли переймемося новим духом, новою ідеологією. Перед кожною нацією є дилема: або перемогти, або загинути. Прекрасно співають англійці: “пануй, Британіє над морями, і ніколи, ніколи британці не будуть рабами…”. Або “панування”, або “рабство!” Ту ж думку висловлював і співець “Слова о полку”, коли казав, як “Ігор князь пересів з сідла золотого в сідло невільницьке”…

Цю мужню нашу ідеологію, ідеологію рас, що радо приймають боротьбу за буття й за щастя перемоги, повинні ми засвоїти наново. Але передумовою є повний розрив з наукою провансальства, що труїть національну душу… Лиш плекання нової волі врятує нас! [ 8, C.414-415 ]

Висновки

Дмитро Донцов займає особливе місце в історії української політичної думки XX століття. Думки і погляди Донцова мали велетенський вплив на сучасників, особливо на молодь, і відіграли велику роль в період підготовки і проведення національно-визвольної боротьби за створення незалежної української держави. Творчість Донцова не залишила байдужими тих, хто з нею познайомився чи знав про неї. Чіткий поділ на прихильників і ворогів мислителя зберігається досі, багато десятиріч після його смерті. А багато його думок, так чи інакше, залишаються актуальними і в наш час і будуть злободенними в майбутньому.

В курсовій роботі досліджено вплив Донцова на трансформацію свідомості українського суспільства до і під час Другої світової війни. Саме Донцов спричинився до трансформації поглядів українців, що заставило їх боротись за свою незалежність.

Ідеологія Донцова сформувалась як реакція на тодішній стан, в якому перебувала Україна. На становлення його поглядів вплинула великою мірою як тодішня європейська політична думка, так і українські діячі, зокрема Тарас Шевченко, Микола Міхновський, В’ячеслав Липинський та ін. Ідеологія Донцова мала багато спільного з тодішніми фашистськими рухами, проте її не можна ототожнювати з останніми, бо ідеологія Донцова була окремим явищем, яке тільки містило подібні елементи, але засадничо мало інші цінності, мету та характер.

Основними ідейними принципами, на яких побудована світоглядна основа Донцова, є:

· самобутність України як нації;

· її органічна єдність з західноєвропейським світом;

· вороже протиставлення України Росії;

· майже повне заперечення українських духовних течій XIX сторіччя і їх продовження в XX сторіччі;

· висунення постулату нового психологічного типу українця;

· настирливе домагання витворення серед українців нової провідної верстви.

Головною ідейною підставою ідеології Донцова є вольовий чинник - першооснова всього сущого, все те, що заставляє людину діяти та творити. В Донцова воля не може контролюватися ніким, навіть розумом. Така абсолютизація волюнтаризму пояснюється перебільшеним значенням розуму в період визвольної боротьби 1917-21 рр., коли українська державність зазнала краху і вкрай деморалізоване суспільство потрібно було терміново “пробуджувати”. З цим завданням Донців справився блискуче.

І Донцов, і його ідеї не залишали нікого спокійним і байдужим. Ними або захоплювалися, або намагалися їх знищити. Деколи більше ненавиділи самого Донцова, як його ідеї. Ті, що захоплювалися-творили національно-визвольний рух або приєднувалися до нього, очевидно, не лише через Донцова, але й через обставини, в яких опинилася Україна. А ті, що ненавиділи і ненавидять, ще досі воюють з його тінню.

Є чимало підстав вважати, що з посиленням національно-визвольних тенденцій в політичному житті України - а націоналізм у цілому починає свій черговий ренесанс хоча б у дусі боротьби з глобалізацією, європеїзацією та подібними “універсальними” ідеями такого ж типу громадянського суспільства - почнеться нова кампанія проти ідей Донцова. Так було в другій половині 40-50-х рр. минулого століття, коли треба було затомізувати, деморалізувати і звести нанівець націоналістичні течії.

Можна зрозуміти, чому Донцова і його твори ненавиділи і ненавидять чужі, загарбники українських земель, винищувачі української нації.

Можна зрозуміти, чому Донцова і його твори ненавиділи і ненавидять колаборанти, українці за походженням. Бо їм за цю ненависть платили і платять, їх мучить синдром власної національної зради.

Можна зрозуміти, чому Донцова і його твори ненавиділи і ненавидять ті українці, яким добре і вигідно жилося і живеться під чужим чоботом, пристосуванці й асимілятори.

Але ще краще можна зрозуміти, чому Донцова і його твори любили і люблять борці за волю України.

Використані джерела та література:

Монографії:

1. Дичковська Г. Філософсько-політичні основи національно-визвольного руху 20-50-х років XX століття-Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2003.-162с.
2. Донцов Д. Дві літератури нашої доби.-Торонто: Гомін України, 1958.-295с. 3. Донцов Д. Дух нашої давнини.-Дрогобич: Відродження, 1991.-339с.
4. Донцов Д. Єдине, що є на потребу.-К.: Діокор, 2002.-61с. 5. Донцов Д. Заповіт Шевченка.-Лондон: СУМ, 1951.-16с.
6. Донцов Д. Правда прадідів великих.-Філадельфія, 1952.-96с. 7. Донцов Д. Росія чи Европа?.-Лондон, 1955.-59с.
8. Донцов Д. Твори.том1.-Львів: Кальварія, 2001.-485с.
9. Єндик Р. Дмитро Донцов - ідеолог українського націоналізму.-Мюнхен: Українське видавництво, 1955.-176с.
10.Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет.-Нью-Йорк, Торонто, 1974.-419с.
11.Фрейре П. Формування критичної свідомості.-К.: Юніверс, 2003.-С.20
Загальнонаукова література:
12.Енциклопедія політичної думки.-К.: Дух і Літера, 2000.-С.27, 252-253, 257-258, 315-319
13.Класики політичної думки.-К.: Тандем, 2002.-С.421-437
14.Мала енциклопедія етнодержавознавства.-К.: Генеза, 1996.-С.15-20, 655-819
15.Націоналізм. Антологія.-К.: Смолоскип, 2000.-С.46-56, 121-133, 188-211, 593-629
Наукові статті:
16.Бедрій А. Україна 1990 років і Д. Донцов (до 110-ї річниці народження і 20-ї річниці смерти)//Визвольний шлях-кнІІ, 1994.-С.119
17.Васькович Г. Національна ідеологія Донцова//Визвольний шлях-кнII, 1956-С.164-172, кнIII-С.285-293.
18.Гамалей С. Актуальність писань Д. Донцова//Альманах ”Гомону України”-1983.-С.77-83
19.Донцов Д. Змова проти націоналізму//Альманах “Гомону України”- 1972.-С.35-44
20.Касьянов Г. Український націоналізм: проблема наукового переосмислення//Український історичний журнал, №2, 1998.-С.39-54
21.Квіт С. Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет//Визвольний шлях, кн.IV, 2003.-С.51-66
22.Квіт С. Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет//Визвольний шлях-кнV, 2003.-С.58-73
23.Квіт С. Трагічний оптимізм Дмитра Донцова//Слово і час, №3, 1993.- С.32-45
24.Квіт С.-Наєнко М. Дмитро Донцов: доктрина чи провокація//Слово і час, №1, 2000.-С.71-74
25.Климентова О. Ідея Д. Донцова і літературна творчість”пражан”: від наслідування до переосмислення//Слово і час, №8, 2000.-С.27-31
26.Кульчицький С. Борці за незалежність чи прислужники нацизму? З приводу полеміки щодо проблеми ОУН-УПА//Політика і час, №10, 2001.-С.72-83
27.Мошаровська С. Концепція національної еліти в інтерпретації Д. Донцо- ва//Вісник Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка. Філософія. Політологія. вип.56-57, 2003.-С.35-36
28.Прокоп М. Д. Донцов (1883-1973): український націоналістичний рух в 20-их-30-их рр.//Сучасність, №5, 1973.-С.51-63
29.Рахманний Р. Д. Донцов і М. Хвильовий (1923-1933)//Визвольний шлях, кн.VI, 1984.-С.656, кнVII.-С.805
30.Сварник Г. До ідейної біографії Д. Донцова//Українські проблеми, №1, 1997.-С.146
31.Сосновський М. З приводу статті про Д. Донцова//Сучасність, №7-8, 1973.-С.244
32.Шліхта І.Деякі аспекти взаємин Д. Донцова з Організацією українських націоналістів//Вісник Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка. Історія, вип.65, 2003-С.22-26
33.Шморгун О. Авторитарна модель: мистецтво неможливого//Перехід-IV, №2, 2001.-С.69-82
34.Квіт С. Д. Донцов і “Літературно-науковий вістник” (“Вістник”) на тлі розвитку української літератури і журналістики 20-их-30-их років Автореферат: Ідеологічні, естетичні та організаційні принципи. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук-Київ, 2000.- 36с.
Ресурси Інтернету:
35.www.ukrnationalism.org
36.www.uahistory.cjb.net
Пояснення до тексту:
1. “Вістник” - журнал, головним редактором якого був Д. Донцов.
2. Conclusio ex praemissis - (лат.) - кінцеві плоди.
3. Quallitas occulta - (лат.) - прихована якість.

назад

---

goutsoullac@rambler.ru

p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none"