оган Густав Дройзен зауважував: "Кажуть, що історія справедлива; вона справедлива стосовно принципів, боротьба між котрими складає її зміст, але не стосовно персон, що є носіями цих принципів". Кожна епоха і кожна країна докинули прикладів, які ілюструють цю сентенцію. Голова теперішнього украйнського уряду ризикує стати черговою ілюстрацією.
Як носій принципу консолідації національного промислового капіталу, Віктор Янукович може стати жертвою чергової історичної несправедливості. За твердженнями таблоїдів та аналітиків, в Україні накреслилася свіжа стратеґічна інтриґа: торгово-транзитний капітал (Медведчук-Суркіс) і панчери бюрократичної верхівки нібито вже готові поставити на транзитного міністра, як "темну конячку" президентських перегонів-2004, і віддати йому -- в якості стартового плацдарму -- прем'єрство. Дехто з політпровидців навіть стверджує, що для форс-мажорної розкрутки нового спадкоємця Кучми на червень наступного року планується небачена піар-акція: підвищення удвічі зарплат бюджетникам і зростання пенсій аж на п'ятдесят відсотків (десять знаків оклику). Зрозуміло, всі ці тлусті бонуси від імені Георгія в.о.Пабєданосца і з приводу гіперуспішного перенаповнення державної скарбниці. Якщо всі ці чутки небезпідставні (а у політиці, як всім відомо, нічого безпідставного не виникає), то маємо за можливе передбачити черговий тріумф Принципу Транзитності в Україні. Час вже, час, панове, уводити до навчальних програм нові предмети: "загальну транзитологію" (для 10--11 класів та вузів) і "народне транзитознавство" (для 5-6 класів та шкіл санаторного типу). Протяги, потяги, колії, труби, коридори, двері, копняки-у-собі і просто копняки - ось символи нашого перетікання з топосу поразки у простір перемоги плацкарти над безбілетним злом.
Альтернативний інвестиційний капітал, титульний політичний бренд якого продовжує зависати на лого "не словом, аааааL", ніяких притомних альтернатив не пропонує, але вперто продовжує воювати з Донецьком, себто з капіталом національним. Певно, "оранжеві" стратеги все ще вважають головною ознакою національного бізнесу не вектор інвестиційних інтересів, а мовну приналежність директорату. Та чого, зрештою, від тих селюків хтіти... Боже, вбереги їх від податкової!
Натомість, цікавіше спостерігати за тим, як згаданий національний капітал долає шлях від "панятій" до дефініцій, шукаючи своєї власної семантики, свого власного культурно-знакового поля. Той загальновизнаний факт, що для цих хлопців "національна ідея нє праканала", свідчить лише за якість й термін вживання ідеологічних консервів, котрі вже п'ятнадцять років вперто і наполегливо пропонуються під гасло національної ідеї. Відмова українського Сходу від дубоголового етнонаціоналізму, до речі, ще не означає його відмови від націоналізму політичного. Правду кажучи, в адептів української правої ідеї завжди були проблеми з дизайном та пакуванням. Навіть дуже і дуже приємний галицький консерватизм втрачає свою привабливість, якщо його загортають у гебельсівську аґітку "Рус партизанен сдавайс!".
Національна самовизначеність Сходу буде, скорше за все, виникати й зростати з самовизначеності територіально-економічної, а вже потім обрамлятися принагідними культурними символами. Останні, до речі, не обов'язково мають співпадати з галицькими чи київськими фреймами нацтотожності. Не є ані відкриттям, ані новиною, що легенди про Нестора Махна і Марусю так само можуть о-значити самостійницькі претензії Таврії і Слобожанщини, як упівська легенда о-значує світобачення мешканців Прикарпаття, Львівщини і Покуття. Міфи вимагають свого буття. Сліди присутності прагнуть суті. І тут розвинутий і ситий бізнес, що прагне топосної самототожності, виявляється напрочуд доречним "буттєвим згущенням сенсів". Адже міфороблення залежне, не в останню чергу, від фінансування.
Грошовий потік, як відомо, швидко зволожує інтелектуальні ґрунти і там, де тепер самотньо маються україномовні часописи на штиб "Кур'єра Кривбасу" та "Кальміюса", за кілька років може постати ціла реґіональна субкультура з ориґінальним незалежницьким меседжем. Не треба тільки їм заважати псевдоєвропейською риторикою і "оранжевим" месіянством. Позаяк деякі вітчизняні "европеїзатори" у невипраних шкарпетках виглядають вельми підозріло. Навіть в очах незрящіх гречкосіїв. Навіть посеред культурницького затемнення.
Може, очікуваний перехід "донецьких" в опозицію (чи в репозицію?) і стане ситуативним каталізатором метасемантичного процесу виокремлення Лівобережжя? Чинником пошуків Шляхів і Мови самовизначення? І чи сподобається це Київу? І якого кольору буде його поразка?
Йоган Густав Дройзен зауважував: "Кажуть, що історія справедлива; вона справедлива стосовно принципів, боротьба між котрими складає її зміст, але не стосовно персон, що є носіями цих принципів". Кожна епоха і кожна країна докинули прикладів, які ілюструють цю сентенцію. Голова теперішнього украйнського уряду ризикує стати черговою ілюстрацією.
