увають же такі люди, які з'являються завжди невчасно, недоречно та несподівано, наче бог з машини, і псують усі плани. Саме так і сталося. Богдан ледве дочекався опівночі, така його брала нетерплячка, вибіг з дому та швидким кроком попрямував до старого напівзруйнованого будинку, який бовванів у кінці вулиці. І ось, коли до кінцевої мети залишалося з десяток кроків, з найближчих кущів вивалилось це кучеряве та носате мурло. Обдавши міцно настояним перегаром, воно вчепилося за вилоги Богданового піджака й почало щось варнякати. Спочатку слова було й годі розібрати, але потім до Богдана дійшло, що цей алканавт просить його, аби він допоміг тому дійти додому.
- Та пішов ти! - Богдан спробував відчепити від свого піджака руки цього нахаби, але марно. Той тримався міцно й благав не полишати його на поталу мєнтам. Мабуть, саме тому вони й з'явилися, наче за викликом. Богдан аж здригнувся, коли у нього за спиною пролунав голос: "Ну шо, аліки? Мабуть, ви наші."
Полишивши борюкатись з алкашом, Богдан озирнувся й побачив міліцейський уазик. З вікна уазика визирав міліціонер і задоволено посміхався.
- Та ні, що ви, - почав виправдовуватись Богдан, - я оце йду з другої зміни та зустрів приятеля. Ну випив він трішки, а я оце збираюся його додому відпровадити. Він упирається, але я відведу.
Що втримало Богдана від того, щоб сказати правду, він так і не зрозумів. Найпростіше було б сплавити алкаша мєнтам і мав би чистий спокій.
- Відведеш кажеш? Ану підійди сюди, - Мєнт висунувся з вікна. - Дихни.
Богдан підійшов і дихнув, подумки вихваляючи себе за те, що відмовився сьогодні від пива. Алкаш залишився похитуватись на місці. Міліціонер подивився уважно на Богдана, потім наказав дихнути ще раз. Богдан виконав наказ. Страж порядку скривився, мов середа на п'ятницю та вичавив з себе:
- Ну що ж. Бери й веди додому, - і коли Богдан, підхопивши алкаша під руку, поволік того у напрямку свого будинку, крикнув навздогін. - А як звати твого приятеля?
- Льончик! - замість Богдана відповів сам "приятель".
Сподівання на те, що мєнти полишать їх у спокої й тоді можна буде кинути цього Льончика десь у кущах, а самому попрямувати своєю дорогою, не справдились одразу. Міліцейський уазик розвернувся та повільно рушив їм услід. Богдан змушений був дотарабанити алкаша до свого будинку й завести до під'їзду. Всю дорогу Льончик ліз до нього з поцілунками, розпустив шмарки, дякуючи йому за неоціненну допомогу. Завівши цього придурка до під'їзду, Богдан трохи перечекав, перевів подих і визирнув на вулицю. Уазик стояв коло будинку й здавалося не збирався нікуди рушати. Богдан шарпнувся назад до під'їзду, підхопив Льончика та потягнув його на третій поверх, до своєї квартири.
Надворі вже починало сіріти. Алканавт Льончик дрихнув на канапі, посапуючи своїм довгим гачкуватим носом. Богдан нервово тинявся кімнатою, раз по раз підходячи до вікна та визираючи на вулицю. Міліцейський уазик незворушно стояв попід вікнами. Час спливав, а отже спливав і той єдиний день, який випадає кожній людині лише раз у житті. Єдиний день, коли збуваються всі найзаповітніші та найпотаємніші мрії. Й усе це в обмін на ефемерну річ...
Півроку назад, до нього навідалась ця божевільна ідея. Навідалась і назавжди засіла в його стомленій всілякими негараздами голові.
Це сталося після чергової пиятики з сумнівними типами на кшталт ось цього Льончика-капіздончика. Голова боліла несамовито. Серце гупало так, що аж ходором ходили груди. Організм прямо давав зрозуміти, що без необхідної дози алкоголю, він відмовиться виконувати свої безпосередні функції. Що може призвести до небажаного кінця. З жахом усвідомлювалась думка, що кишені порожні, як пляшки, котрі валяються під столом. Ось саме в цю мить, його й підловила ця божевільна ідея. Саме в цей момент. Вона наче спеціально вичікувала. Він заплющив очі та віддався цій приголомшливій ідеї майже з пристрастю.
Ідея була проста, як двері та стара, як світ, з допотопним періодом включно. Вона закрадалася не в одну довбешку. Й не лише з перепою. Це була була ідея миттєвої реалізації будь-яких бажань. Захотів пляшечку пива й ось вона вже в твоїй тремтячій руці, така холодна і жадана. Або захотів кальвадосу. Та не просто кальвадосу, а щоб випити його саме там, де це робив Равік, і прошу дуже - кельнер вже несе тобі на таці одну єдину чарочку, а ти собі покурюєш "Голуаз" та в цей не дуєш. Мрії, мрії. Але за все треба платити свою ціну. Й ти вже готовий заплатити, лишень би знати чим і кому. А це вже другий крок вглиб ідеї. Отже, слід зробити й третій. І ти усвідомлюєш (чи здогадуєшся) кому й чим можна заплатити. Лише так. Ось тільки сумніваєшся ти в існуванні й того й іншого. Але ти вже на гачку. Волосінь обмоталася довкола твого мозку...
Всі ці кроки не робляться вмить чи за один день. Цей похід може тривати й тиждень, а може й місяць. А може ще довше. Все залежить уже не від тебе.
...Тобі починає здаватися, що ти звичайнісінький божевільний, як ті жінки, що живуть в делятинській божевільні. На черговій пиятиці ти ділишся своїми думками та страхами з черговим льончиком. Той уважно тебе слухає, супить брови, аби надати своєму обличчю глибокодумності, від чого його пика стає подібною до бездарно виліпленого бюста Шевченка, який Богдан бачив у якомусь селі. Тоді підпис під пам'ятником розвіяв всі його сумніви, які було виникли при спробі ідентифікації бюсту.
Так ось. Той псевдошевченко вислухав Богдана й просто виніс вирок:
- Старий, це х-хтось теб-бе врі-ик. Сходи до ворожки-ик, най тобі віск злиє. Гик.
Сказавши це, він гепнувся під стіл, тим самим поставивши гучну крапку в розмові.
Ні перша, ні друга, ні третя ворожки не допомогли. Вони зливали віск, відганяли прокльони, давали поради, щось шепотіли, бубоніли, бурмотіли, варили якесь зілля, радили його пити по краплі, по ложці, по горнятку, по відру. Не допомагало. Богдан схуд, зблід, втратив сон і апетит. Сили його танули. Нарешті, остання з них порадила: "Йдіть, пане, до Осипа. Він страшний, чорний чоловік, але мо' якраз вам допоможе."
О, страшний. Не те слово. Богдан його лишень побачив, одразу похолов увесь. Ні, не зовнішність була страшною у того чоловіка, а чимось віяло від нього жахливим. Чи то вимученому важкими думками Богданові так лише здалося.
- Добрий день. Мені до вас пані Ганна порадила... - Богдан не закінчив фрази, бо відчув, що зараз голос його зірветься на фальцет.
– Ну, раз Ганна порадила, то проходь.
Осип відступив убік, жестом запрошуючи Богдана проходити. В голосі його не було нічого страшного, він навіть був м'яким та приємним. Це Богдана якось одразу заспокоїло. "
Дурна ворожка ляпнула, а я повівся," - подумав він.
- Проходьте до кімнати, сідайте ось на стілець, - перейшов на "ви" Осип. Богдан сів на краєчок стільця та оглядівся на всі боки. Кімната була звичайною кімнатою у звичайному міському помешканні. Ніяких тобі відьомських прибамбасів, ніяких пучків сушеноі трави попід стелею. Та й сам господар видавався звичайнісіньким міщуком. Вірніше - видавався б, якби не оте моторошне відчуття, що холодило Богданову душу, коли Осип зазирав йому в очі.
- Отже щось гризе та муляє душу? - запитав зненацька Осип.
- Ага. А звідки ви?.. Та взагалі то... - Богдан розгубився.
- Треба повідати, що муляє, може тоді й допомогти спроможуся.
- Та я й сам не знаю. Щось таке... - Богдан покрутив рукою довкола грудей.
- А ось це вже неправда. - Осип нахилився до гостя й зазирнув йому в очі. Знову стало страшно.
- Неправда це чоловіче. Як звати? - раптом різко запитав він.
Богдан здригнувся як від удару і випалив своє ім'я.
- З таким ім'ям і до мене, - Осип похитав головою.
- Ну розповідай,- майже наказав він.
І Богдан розповів. Розповів про все. І про пиво, і про кальвадос, і про Равіка. Словом - про все. Осип уважно його вислухав й сказав:
- Берусь допомогти, якщо ти готовий.
- Я готовий.
- Ну тоді давай всі дані про себе. Де народився, коли, рік, число, місяць, день, годину, хвилину.
- Хвилину?
- Приблизно хоча б. День тиждня я вирахую - це не складно. Осип приготувався записувати. Занотувавши всі дані, він встав з-за столу.
- Скажіть, будь-ласка, мене полишать ці нав'язливі ідеї? - зупинив його Богдан.
- Вони перейдуть у реальність, - посміхнувся Осип і, полишивши отетерілого Богдана, зник у сусідній кімнаті.
Що відбувалося в наступні пів години за зачиненими дверима Богдан знати не міг. Звідти линули якісь бурмотіння, потім наче хтось з кимось наче сперечався, кілька разів дзенькнуло розбите скло, один раз з-під дверей потягнуло димом, який мав різкий запах сірки. Нарешті хтось наче розсміявся, щось ще раз дзенькнуло й настала тиша. Протягом усього цього дійства Богдан все поривався піти, але не пішов і ось тепер сидів у цій моторошній тиші, проклинаючи себе за це. Він знову вирішив утекти й уже навіть встав зі стільця, коли раптом двері до сусіднього покою розчинилися й на порозі став блідий, але з сяючими очима Осип. Ще сильніше запахло сіркою. Банальною сіркою.
Льончик щось промугикав уві сні. Богдан подивився на нього. Той спав, звісивши голову з дивана. Богдан визирнув у вікно. Міліцейського уазика вже не було. Час було йти. Годинник уже показував шосту ранку. "А що робити з цим козлом?" Богдан подивився на Льончика. " А хрін з ним - най дрихне,"- вирішив він. Але не так сталося, як гадалося. Лише він зробив крок до дверей, як Льончик розплющив очі:
- Друже, ти мене порятував!
Він сів й одразу ж схопився за голову.
- Йой-йой-йой, - застогнав він. - Слухай, порятуй мене ще, бо голова тріщить. Ой!
- Ти мене заколєбав, - розізлився Богдан, - носися тут з тобою, давай притулок, а потім ще й випити дай. Нема в мене.
- Ой, не кричи, - Льончик скривився. - Не кричи, мужик. Ну дай випити. В тебе ж є.
- Ні хєра в мене немає. Ось двері й можеш пензлювати до дупи.
- Ну, мужик, ну не жмись, бач людина гине.
- Х.. тобі. - Богдан схопив непрошеного гостя за комір з наміром викинути нахабу за двері. Льончик трохи попручався, але побачивши, що програє, почав верещати не своїм голосом:
- Рятуйте! Вбивають!
-Ти що здурів?- Богдан здивовано подивився на Льончика й відпустив його комір.
- Мужик, дай випити. А ?, - одразу ж благально завив той.
- Ну, знаєш, ти просто мудак.
- Мудак, - погодився Льончик.
Богдан підійшов до бару, витягнув звідти пляшку горілки й склянку. Наливши горілки, він простягнув склянку Льончику.
- Ні, сам не буду. Що я - алік, чи шо? - заявив той.
- Слухай, ти опух. Що, у вухо хочеш? Пий раз дають. - Богдан почав закипати.
-
Нє. Випий зі мною.
- Та я... - Богдан зробив рішучій крок в бік цього знахабнілого придурка.
- Рятуйте!! - одразу зарепетував той.
Богдан зупинився.
- Ну добре. Хрін з тобою, козел. Але я тебе попереджаю... - він не закінчив, взяв іншу склянку й наповнив її. Льончик схопив свою й проголосив тост: За добрих самаритян!
Одним духом випивши горілку, він якусь хвилю кривився, стримував рвотні спазми та занюхував власним рукавом. Потім, коли все минуло, він запитав: "Ну що? Ще по одній?" Причому звучало це, як наказ. Богдан зітхнув, розлив залишки горілки по склянкам й вони випили.
- Слухай, Льончик, чи як тебе там насправді, мені дійсно дуже треба йти в одне місце. Так що, збирай свої манатки й пензлюй до курви мами. Я тебе дуже прошу. - Богдан виразно подивився на свого візаві.
- Пайняв, мужик. - Льончик розвів руками. - Нема праблєм. Дякую за приют.
Богдан змучено махнув рукою. Льончик підвівся з підлоги, на якій він до цього часу сидів, й тихенько пішов до дверей. Коли двері за ним зачинилися, Богдан сів у глибоке зручне крісло, втомлено потер обличчя долонею та подумав: "Пора йти."
Пора йти порайти ти ии... Незрозуміла фраза довбала мозок, а щось неймовірно біле й пекуче різало очі. Піт струменів по обличчю північними ріками, серце гупало й грудна клітка здригалася, мов площа, якою сунуть північні ж танки. Чи китайські? Богдан здригнувся та розплющив очі. Сонце світило просто в серединку лоба, знайшовши щілину в погано заштореному вікні. Лоб був гарячий. "Якого..?" лише й встиг подумки промовити Богдан, як усе стало на свої місця. "Курва мама!" Богдан злякано глянув на годинник. Полудень. Його занудило. Раптово, навально занудило. Він кинувся до туалету. Ледве встиг відкинути кришку унітазу та вклякнути коло нього на коліна, як з нутрощів рвонув нестримний гіркий струмінь жовчі. Вслід за струменем до унітазу мало не гепнулись очі. Це вже було занадто. Підтримуючи очі пальцями, Богдан іншою рукою втирав мокрі губи. "Що за фігня?" лише подумалося йому, як новий спазм скрутив тіло. Коли все знову минуло, до голови навідалась думка: "Час спливає." Він подивився на забльований годинник. Залишилося менше, ніж пів доби. Треба було йти. Та лише Богдан спробував звестися на ноги, як його знову вивернуло. Вклякнувши над унітазом в ганебній позі, він чекав. Все було тихо. Поволеньки підвівся. Вглибині щось заворушилося. Але назовні не попросилося. Сяк-так умившись, він поглянув на себе у дзеркало. Посиніла фізіономія підморгнула й промовила: "Без пива не обійтись." Довелося з нею погодитись.
На сходах його кілька разів хапали нудотні спазми, але, очевидно, запас блювотини вичерпався, хоча від цього й не стало легше. Слабість навалилась на його тіло з пристрастю гвалтівника, краплі поту злилися в один потужний водоспад. Здавалося, не залишилося ні одного шансу на те, щоб вижити. Далекий кухоль пива здавався нірваною, або, в гіршому випадку, ключем до країни вічного блаженства. Мета була поставлена, залишалося знайти в собі сили.
Пивнуха, під народною назвою "Дари-Бари", з'явилася на горизонті, як оаза в пустелі. Ніколи ще Богдан не думав, що до неї так далеко йти. Здавалося ця мить не настане ніколи. Мить, коли він прикладеться до кухлика. Але всьому приходить кінець. Скінчилась каторжна путь, почалися муки візуальні. Черга була чималенька, а довкола стояли мудаки, які спокійно попивали пивко, не відаючи про ті муки, котрі терпить Богдан. Було б несправедливо - подолати такий шлях і померти біля самої мети.
- На, пий! - почувся звідкілясь знайомий голос і перед очима у Богдана з'явився кухоль, наповнений янтарним пивом з білюсінькою шапкою піни. Звідкіля цей дар розбиратися не хотілося. Богдан схопив дарований кухоль і залпом осушив половину. Видихнувши повітря, він допив решту. Організм здивовано гикнув і в його надрах почалася боротьба. Певні сили організму (ліва опозиція та праві радикали) намагалися виштовхнути назовні раптового гостя. Натомість інші сили (центристи та праві помірковані) вступили з ним в співробітництво. Від цієї боротьби ноги перестали слухатися. Чиїсь дбайливі руки підтримали Богдана під лікоть. Нарешті наші перемогли, про що свідчив здоровий піт, переможним прапором викинутий на лобі.
- Ще один для закріплення, - промовив той самий голос. Богдан розплющив очі та подивився на благодійника. Перед ним, посміхаючись, стояв Льончик і простягав йому ще один кухоль пива. Богдан прийняв кухоль з рук в руки та жадібно припав до нього.
Світ став ближчим, яскравішим. До вух увірвалася ціла зграя звуків. Богдан озирнувся довкола. Льончик вже десь зник. Довга черга, звиваючись, добігала до виносного прилавку (влітку торгівля пивом велася надворі) та розбившись об нього перетворювалась у масу, котра нагадувала бджолиний рій. Вона (маса) так само гула й так само була агресивна, лише замість матки рій оточував Марійку, яка цідила пиво у кухлі, не доливаючи десь третину. Коли ж хтось намагався їй зауважити, вона обурено відказувала, що піна теж грошей варта. Правдоборця одразу починали штурхати в спину ті , котрі стояли позаду й він знічено ушивався.
Оцінивши ситуацію, Богдан зрозумів від яких мук звільнив його Льончик. Отже робити послуги іншим таки корисно - не порятую він Льончика від міліціянтів, вже б загнувся в цій бобаній черзі. Але стоп - з іншого боку, саме цей курвий син примусив його пити горілку, після якої йому й стало так кепсько.
Саме в цю мить "курвий син" випірнув з бджолоподібної маси з чотирма кухлями пива (по два в кожній руці).
- О ! Наші очі проясніли, руки й ніженьки ожили, - продекламував він, радісно, мов рідному, посміхаючись до Богдана. - Прошу ще трішечки пива.
- Та я вже якось. - Богдан поглянув на годинник. - Мені вже час іти.
- Та куди там іти. День великий, часу багато, - і, наче на підтвердження своїх слів, Льончик голосно гикнув.
- Та наче... - Богдан знову поглянув на годинник. Була вже майже перша година, чи лише майже перша година.
- А, ще кухлик і вйо. Час поки що є.
- Правильно - немає нічого важливішого за ще один кухлик пива, - підсумував Льончик.
Зсунувши з найближчого столика просто на землю залишки сушеної риби, він потіснив плечем якогось хронікала, поставив пиво на столик і жестом запросив Богдана приступати. Богдан приступив. Але, як то часто буває, за одним кухликом пішов ще один, потім ще та ще. Богдан періодично поглядав на годинник і весь постійно виявлялося, що часу ще достатньо. Льончик знову розчинився в юрбі, щоб за хвилю вигулькнути з черговою порцією пива. На цей раз він припер шість кухликів.
- Ну що, пивка для ривка ми накотили, тепер і прокладочку не гріх збацати, - мовив Льончик і невловимим жестом добув звідкілясь (чи то з повітря, чи то з-під поли) пляшку "Грона."
- Нє-нє-нє, - спробував відмазатись Богдан.
- Треба, треба, - не слухав заперечень Льончик. Взагалі, як виявилось, вмовляти, примовляти та взагалі балакати він був мастак. Він постійно щось розповідав, до когось зачіпався, когось посилав подалі, нагороджуючи міцними епітетами, проте все якимось дивним чином сходило йому з рук.
- Ну ти й мертвого вломаєш, - зітхнув Богдан.
Льончик добув (знову невідомо звідки) дві склянки та швиденько розлив вино. За якусь мить пляшка спорожніла. В голові у Богдана приємно погойдувались думки, велика стрілка годинника повільно проходила чергове коло, часу лишалося ще вагон і маленький візочок.
- А як на счьот біленької?, - запитав Льончик, попиваючи пиво.
- Наливай! - бадьоро відповів Богдан, посьорбуючи й собі.
Льончик тим самим невловимим жестом добув пляшечку "Київської Русі."
Човен гойдало несамовито. Богдан намагався вчепитися за будь що, аби не впасти, але руки наштовхувались на глуху стіну. Після чергової невдалої спроби, його хитнуло ще дужче й він прокинувся. Перед ним дійсно була глуха стіна фарбована олійною фарбою, а сам він лежав у ліжку. Богдан злякано глянув на годинник. Годинника на руці не було. "Невже все пропало?", майнула думка. Голова враз стала важкою та чужою. Раптом він відчув, що хтось дивиться на нього. Не зважаючи на біль у всьому тілі, вів рвучко повернувся. На сусідньому ліжку, лагідно посміхаючись, лежав Льончик. За ним було ще кілька ліжок, на яких астматично хропли різні неприємні (так здалося Богданові) типи.
- Ми...? - спромігся вичавити з себе Богдан.
- Ага. - кивнув у відповідь Льончик, продовжуючи посміхатися.
- Все пропало, - застогнав Богдан. - Це все ти, сука! - він спробував кинутись на Льончика, але шалений біль примусив його знову впасти на ліжко.
- Що зі мною? - прошепотів він.
- Кийки, - лаконічно відповів Льончик і додав. - Ну все, мені час рушати.
Він сів на ліжку, звісивши до підлоги худі рожеві ноги.
- Ги-ги... Куди? - не зважаючи на біль, Богдан загиготів.
- Туди. - Льончик махнув рукою кудись у простір за спиною. Потім він підвівся. Простирадло залишилось висіти на ньому, подібно вбранню римського патриція. В крайньому разі, так першої миті здалося Богдану. Першої, бо вже наступної простирадло знялося в повітря та затріпотіло за спиною у Льончика двома білосніжними крилами, освітивши все довкола яскравим світлом. Якусь хвилю постать останнього ще виднілася серед цього тріпотіння, а потім пропала. Приміщенням пробіг ласкавий вітерець і все зникло, наче й не було. Богдану так і здалося, що цього не було, що йому привиділось, та раптом він побачив, як на ліжку в протилежному кутку кімнати, спершись на лікті, лежить зарослий щетиною суб'єкт, весь перестрашений вигляд якого свідчить тільки про одне - він також усе бачив. Неголений тип ще деякий час зберігав на обличчі вираз повної безнадії, але потім лице його проясніло, він поглянув на Богдана, зобразив на фізіономії щось подібне до посмішки, махнув рукою, промовив "Знову білка" та завалився на ліжко, натягнувши на голову простирадло. Отоді Богдан все і зрозумів.
осінь 1994 - весна 1995
назад
увають же такі люди, які з'являються завжди невчасно, недоречно та несподівано, наче бог з машини, і псують усі плани. Саме так і сталося. Богдан ледве дочекався опівночі, така його брала нетерплячка, вибіг з дому та швидким кроком попрямував до старого напівзруйнованого будинку, який бовванів у кінці вулиці. І ось, коли до кінцевої мети залишалося з десяток кроків, з найближчих кущів вивалилось це кучеряве та носате мурло. Обдавши міцно настояним перегаром, воно вчепилося за вилоги Богданового піджака й почало щось варнякати. Спочатку слова було й годі розібрати, але потім до Богдана дійшло, що цей алканавт просить його, аби він допоміг тому дійти додому.
