І
Біла сорочка, яскрава краватка, сірий костюм і довгий плащ. Здається це якнайкраще пасує до моєї гладенько виголеної голови. Це вчора, здуру, будучи під чаркою, я погодився щоб один вар'ят сотворив зі мною се глупство. Ніколи не думав, що у мене голова такої жахливої форми. Я уважно розглядаю себе у дзеркалі. Над вухами якісь дві, цілком недоречні гулі, між лобом та маківкою здоровенна яма. Така глибока, що якби у мене були воші, чи говорячм по-вченому - педикульоз (хоча це неможливо на абсолютно лисій голові), то вони б щодня (воші) ламали б у цій ямі ноги. Але досить про сумне.
Я вдягаю вузькі чорні окуляри І це якоюсь мірою компенсує недоліки рельєфу моєї голови, Та ще й наводить на думку про певний імідж. Словом, виглядаю я не так вже й погано. В крайньому разі мені хочеться в це вірити. І я вірю. А що мені залишається, маючи голову такої оригінальної (ось саме те слово, яке потрібне) форми. Я взуваюсь у мешти за які заплатив десять баксів і тепер я готовий до того, щоб вийти в люди. Зазвичай я вдягаюсь значно простіше, не так вишукано, але зараз голена голова зобов'язує. Отже я виходжу в місто. В моє рідне місто, перетворене невблаганним часом совітської доби у величезний смітник з обшарпаними старими (в сенсі - старовинними) будинками та безликими новобудовами. Місто, яке втратило своє обличчя, місто, яке злилося з загальним сірим фоном, місто, в якому все, що не сіре, приречене на вимирання, місто, яке я люблю і від якого мене постійно нудить. Отже я пірнаю у цю клоаку та, сподіваюсь, мені вистачить повітря, щоб виплисти на поверхню.
ІІ
Я йду вулицею. Осінь. Так - вже осінь. На язиці крутиться банальне - під ногами шарудить листя. Але це не так. Все таки вулиці іноді підмітають і листя зараз згребли у невеличкі купи. Ото вони й жовтіють через кожні кілька метрів. Я запалюю сигарету. Я люблю палити восени на прохолодному повітрі. В цьому є якийсь неповторний кайф. Я мабуть таки люблю осінь. Але саме таку, як сьогодні. Ледь прохолодну та суху. Коли ж заряджають дощі - тут все, гаплик. Шлюз, Параню, по коханню. Терпіти не можу наші галичанські срані дощі.
Отже, в першу чергу, треба пройти через центр і купити букет троянд. Для чого троянди? Хіба я не казав, що запрошений сьогодні на день народження? Ні? Ну то кажу. Я запрошений сьогодні на день народження до Отакої. Хто вона ця Отака? О - це кльова кобіта. В мене з нею колись був захоплюючий романчик. А тепер? А тепер ми просто друзі. Вона вчора зателефонувала та сказала: Ніяк (це мене так звати - Ніяк), запрошую тебе на день народження. Приходь, а то без тебе буде не так весело.
І вона права. Без мене дійсно буде не так весело. Бо хто інший знає таку масу анекдотів. З кого, після кількох чарок, вискакує стільки приколів, від яких всі пісяються та сповзають під стіл. Отак от. Я сказав, що обов'язково буду. Тому тепер мені потрібно купити троянди.
ІІІ
Дивна штука життя. Настільки дивна, що всі це помічають і кожен спішить донести цю думку до оточуючих. Я не складаю винятку. Я теж спішу сказати всім: Люди! А дивна все таки штука життя! Настільки дивна, що, задумавшись, починаєш підозрювати, що ніякого дива у проявах життя звичайно ж немає. Що це звичайнісінька закономірність. Звичайнісінька. В тому й трагедія, а може й комедія. Це все залежить від того, з якого боку дивитись. Наше життя позбавлене будь якого дива. Зі мною в житті не траплялось нічого незвичайного. Абсолютно нічого. Не можна ж вважати подією те, що в дитинстві я впав з третього поверху й залишився живий. Ось зараз когось там так і тягне ляпнути: Тому ти тепер і такий. Так - тому я тепер і такий. З поголеною головою, в чорних вузьких окулярах, йду купувати троянди, сунувши руки в кишені довгого плаща. Це я. Мене звуть Ніяк і я до ваших послуг, панове. Я готовий розповідати анекдоти, видавати мульки, словом бути блазнем на вашому карнавалі. І все задля того, щоб у моєму недивному житті трапилось диво.
IV
- Ніяк! Ніяк! Зачекай!
Я озираюсь і бачу його. Не скажу, що я радий його бачити. Але й особливої нехіті теж немає. Колись ми були друзями. Мабуть були. Тепер же ми продовжуємо робити вигляд, що ми друзі. З тих самих пір, як Нетакаяквсі стала його дружиною.
- А. Ніхто, привіт, - я роблю вигляд, що посміхаюся. Сподіваюся збоку це виглядає щиро.
- Привіт. - він також посміхається. - Ти куди?
- Та ось, йду купити квіти на день народження до Отакої.
- О, мене Нетакаяквсі також послала за квітами.
- То ви теж йдете на день народження?
- Ну.
- То я вельми втішений, - за такою вишуканою фразою я намагаюся приховати своє невдоволення. Мені навпаки хочеться сказати "якого хєра вам там робити". Натомість я кажу: Ну що ж, файно є. То пішли за квітами разом. Чи може спочатку пивка для ривка?
- О'кей, - погоджується він, і ми прямуємо в напрямку пивного бару.
Я вже з неприємністю відчуваю, що сьогодні може бути шкандаль. Коли я та Нетакаяквсі опиняємось в одній компанії, то я обов'язково напиваюсь і лізу до неї освідчуватись у коханні. Для чого мені це потрібно я не знаю. Я чудово усвідомлюю, що наступного дня мені буде соромно, але, як тільки п'яним бачу її все - мене клинить і я взагалі злітаю з нарізки.
V
Перший раз це трапилось ще в школі. Я тоді вчився в десятому класі. Випускний клас, круті хлопці. Вже майже дорослі. Хочеться "бальшой і свєтлай любві". Не в плані трах-трах і розбіглися. Ні. Хочеться мати поряд постійну girlfriend. Отоді я й примітив її. Вона вчилася на клас молодше, що значно збільшувало мої шанси. Я пас її здалеку, не наважуючись підійти. Кожного дня ввечері я клявся собі, що завтра непримінно поговорю з нею, розробляв дослівний сценарій завтрішньої розмови та наступного дня знову не наважувався підійти. І треба ж такому статися, що на зустрічі Нового року ми опинилися в одній компаніі. Причому це була цілком стороння для мене компанія, з іншої школи. З усіх хлопаків я знав лише одного. Він був моїм приятелем, то ж власне він і запросив мене в цей колектив, оскільки їм не ставало одного хлопа, щоб всім була пара. І це ж треба - вона й була якраз тією,якій не ставало пари. Здавалося, що це рука Божа звела нас.
Саме тоді я, напившись, і влаштував перший невеличкий скандальчик, освідчуючись їй у коханні. Не знаю, чого я хотів від неї, якої реакції, яких дій. Вона не мала ніц проти моїх поцілунків, вона готова була бути моєю. А мені, очевидно, хотілося від неї палких освідчень. Потім я блював з балкона, вигукуючи між приступами рвоти: "Скажіть їй, що я люблю її!.." Жах.
Мабуть моя ідіотська поведінка все і зіпсувала. У мене з нею нічогісінько не вийшло. І мабуть підсвідомо я завжди прагну виправити тодішню помилку, але чомусь намагаюсь це робити лише тоді, коли добряче прикладуся до чарки. І як завжди, все йде коту під хвіст. А задуматись - на фіг воно мені. П'яний маразм, він і є п'яний маразм. Шкода, що я забуваю про це, як тільки вип'ю зайвого та побачу Нетакуяквсі.
VI
Пиво було холодне і не можу сказати, що я пив його без задоволення. Врешті решт, що може бути приємніше, ніж отак у спокої посидіти та подудлити пиво. Кухлик за кухликом, кухлик за кухликом. Ніхто щось там собі базікає, але я пропускаю його базікання повз вуха й знову думаю про Нетакуяквсі. Після тієї дурної новорічної ночі ми стали ближчі одне одному, але не до такої степені, як того хотілося мені. Не знаю, що рухало нею, може жалість до мене, а може ще яка біда, але вона почала відноситись до мене дость таки по-дружньому. Можна навіть, з певною натяжкою, сказати по-сестринськи, та не більше. Це мене не влаштовувало аж ніяк. Але що я міг зробити. Лише, в черговий раз напившись, лізти до неї зі своїми сраними почуттями. А наступного дня просити у неї пробачення. Вона мене звичайно пробачала, хоча з часом їй остогидли мої вибрики й вона почала уникати компаній, у яких була можливість зіткнутися з моєю п'яною пикою.
Що мені дали роки хиткої дружби з нею? Не знаю. Хіба що - я відкрив для себе джаз. Ні, я не став таким фанатом джазу, як вона, але почав відчувати певний кайф, слухаючи цю магічну музику. Якось, у зв'язку з цим, мені в голову прийшла така вар'ятська думка - от якби я був кльовим джазовим музикантом, тоді б вона мене... А що вона мене?
VII
На день народження я приходжу рівно о шостій. Я не люблю запізнюватись до інших і ненавиджу, коли хтось запізнюється до мене. Ні, швидше навпаки - я ненавиджу, коли хтось запізнюється до мене й тому не люблю запізнюватись до інших. Людина приготувалася, накрила стіл, приодягнулася, зробила фрезуру, а мудаки гості не йдуть та не йдуть. Вона починає нервуватись, злоститись, перейматися - а раптом ніхто неприйде. Неприємні це відчуття. Тому я завжди приходжу вчасно та підтримую господара морально.
Отака була фист. Красива вона все таки кобіта. Фігура, бюст, обличчя, губки... Словом - сексу більше, ніж живої ваги. Я підношу їй квіти, пляшку горілки, флакон парфумів, свої вітання та поцілунок в губки (мням!). Інших запрошених звичайно ж ще нема.
VIII
І ось я сиджу за напіврозореним столом й відчуваю, що доходжу до критичної точки. Перед очима все пливе та втрачає чіткі обриси. Все, крім обличчя Нетакоїяквсі. Але поки що я ще на контролі. "Цить, дебіле, на фіг воно тобі здалося!" - подумки кричу я собі. Кричу й перехиляю келішок за келішком. Вибух стає неминучим. Але ніхто, крім мене, цього ще не відчуває. Вони веселяться, мізерні людці, які навіть не підозрюють, що за почуття можуть палати в людській душі. Почуття, які випалюють цю душу зсередини пекучим вогнем невгамовного бажання. О, людство, я йду до тебе, щоб навчити тебе кохати. Я покажу тобі, що таке пристрасть, яка ламає на своїм шляху будь-які перешкоди. Я. Так - це зроблю я. Нетакаяквсі певно щось зрозуміла, бо шепоче якісь нікчемні слова на вухо великій волохатій мавпі, що сидить поруч з нею. Я й вона, вочевидь, опинилися в пеклі за мої непрощені гріхи. Довкола нас за столом страхітливі монстри пожирають криваве сире м'ясо своїх жертв. Ми будемо наступними. Це вони так думають. Ха! Вони не врахували одного. Я тут, коло неї, і я не допущу, аби вона стала кривавою їжею на їхньому столі. Тримайтеся тварюки, Я йду!
ІX
- Ну все, допився Ніяк до білочки, - ці слова прорубують двері у моїй свідомості. Я розтуляю очі. Я обмацую себе. Обличчя та лисина в краплях води. Комірець сорочки, яскрава краватка та вилоги піджака в жалюгідному мокрому стані. Таке враження, що хтось вилив на мене відро води. Припускаю, що так воно й було.
- Все в порядку, я в нормі, - говорю я. Мої власні слова долітають звідкілясь здалеку та нагадують велетенські ватяні кулі, які вдаряючись об мій мозок, з веселим м'яким шурхотінням відлітають у синю далечінь.
- Ти впевнений, що все в нормі?, - чужі слова нагадують дерев'яні молотки обкручені ганчірками.
- Так, так - все о'кей, - я лізу до кишені за сигаретами і дістаю мокру розкислу пачку.
- Дайте хто-небудь закурити.
Мені простягають сигарету. Я шукаю по кишенях запальничку. Мені подають і її. Як не дивно, але це моя запальничка. Я здивовано підвожу очі.
- Ти хотів підпалити скатертину, довелося забрати, - наче вибачаючись, пояснюють мені.
- Ясно, - я затягуюсь димом. Перед очима знову з'являється туман, який я відганяю помахом голови. Крізь туман проступає Отака.
- Вибач, - кажу я їй, - я зіпсував тобі день народження.
- Нічого, бува, - відповідає вона і я не вірю їй.
- Я посиджу тут, на кухні, трішки, - прошу я. - Зробіть мені кави та й можете йти.
Мені пхають під ніс каву та залишають самого, кидаючи на мене недовірливі погляди. Кава не має смаку. Але я її вперто ковтаю. Мені необхідно осмислити останні події, але я нічого не пам'ятаю. Потрібно, аби хтось мені розповів. Але поряд нікого немає, а стіни хоча й мають вуха, проте не мають язика. Я запалюю ще одну сигарету (якась добра душа залишила мені пів пачки) та починаю розмірковувати, чого б це ще випити. На кухонному столі стоїть кілька пустих пляшок. Я беру пусту чашку та пробую зцідити в неї залишки благословенного алкоголю. Заповнюється лише денце чашки. Цього явно замало. Я нишпорю очима по кухні. Біля умивальника стоїть фужер, наполовину наповнений якоюсь світлою рідиною. Я беру його і куштую. Шампанське. Вже непогано. Я виливаю трофей у свою чашку. Але цього теж замало. Я заглядаю в холодильник. О, щастя! Там я знаходжу три пляшки пива. Яка розкіш. Я відкорковую пляшку зубами та одним махом випиваю її до дна. Який кайфусик! Але потрібно роздобути чогось міцнішого. Я орлиним зором оглядаю кухню. Ніде нічого. Але треба роздобути. Ці монстри напевно ще в кімнаті. Я не зумів визволити з їхніх лап Нетакуяквсі. Треба випити. Це допоможе мені тверезо оцінити обстановку. Каламбур. Я тихенько сміюся. Монстри мають чудовий слух. Я відчиняю кухонну шафу і бачу перед собою пляшку з якоюсь зеленувато-брунатною рідиною. Хоча пляшка - заголосно сказано. Це така собі аптечна пляшечка грам на двісті. Я розкорковую її та обережно нюхаю. Горіхова настоянка. На спирту! Ура! Я переміг. Тепер монстрам нізащо мене не взяти. Я виливаю настоянку в свою чашку. Трохи перелилось через край, але то не біда. Я залпом випиваю свій коктейль. Чудово. Ще пляшечку пива і монстри не проб'ють мій захист. Вони думали - напали на простака. Я відкорковую пиво і роблю кілька ковтків. Раптом позаду я чую чиїсь обережні кроки. Я рвучко повертаюсь. О, Боже! Це вона! Нетакаяквсі! Отже їй вдалося врятуватись. Але чому в такому вбранні? Біла сукня до п'ят, з глибоким декольте.
- Ти щось хотів мене спитати? - вона дивиться мені у вічі. - Ні, ти ніколи не вмів робити джаз.
Вона розвертається та йде до кімнати, де монстри продовжують свою криваву вакханалію. Я хочу кинутися за нею, аби втримати її та порятувати, аж раптом до мене доходить. Вона стала однією з них. Однією з цих жахливих тварюк. Тому на ній і біла сукня. Як я одразу не здогадався. Я допиваю пиво та беру наступну пляшку. Треба вийти на свіже повітря та все обдумати. Я відчиняю двері. Вітер обвіває моє розпечене чоло. Які високі сходи перед цими дверима. Я пригинаю голову, щоб не вдаритись об одвірок й роблю крок у синю ніч. Хто казав, що людина не може літати? Ось доказ протилежного. Я лечу. Я лечу й вітер вливається в мене, видуваючи з моїх легень чудові звуки. Я стаю саксофоном вітру і чудова мелодія лине над мертвим містом. А це все таки джаз, кохана. І це настільки ж вірно, як і те, що мене звуть Ніяк.
1993
назад
