тарий потрісканий асфальт раптово скінчився, наче обрізаний кривим ножем. Далі простилалася жовта, курна, задушлива, тверда пустеля, яка тягнулася аж до самого Краю Землі. Відступати було нікуди. Десь позаду, далеко на шосе, залишився мій старий автомобіль, з якого я вичавив, витиснув, висмоктав все, що зміг. Тепер він палав мов смолоскип і стовп чорного диму було видко аж звідсіля.
А мало ж статися зовсім не так. Я ж, здавалося, продумав усе до дрібниць. Не повинно було зірватись. Але ж зірвалося. Зірвалося, курва мама! А почалося ж усе як слід, усе чікі-пікі. Я врахував все. Навіть, здавалося, температуру повітря та напрямок вітру.
Я стояв перед банком і курив. Сіра, присадкувата будівля банку була знайома мені до найменшої тріщинки на її обдертому фасаді. Я добре вивчив її за останній місяць. І не тільки зовні. Я заплющив очі та уявив просторий прохолодний хол банку, стойки касирів, сходи на горішній поверх, охоронця біля входу й охоронця на лаві під стіною, тріщину у верхньому правому кутку вікна зліва від центральних дверей, візерунок підлоги, вичовганий мільйонами ніг, за сотні років. Словом, я знав цей банк як свою долоню, як свою кишеню, як свої п'ять пальців, як свої два ока, як свій один ніс і навіть краще. Я знав,що через п'ять хвилин охоронець від дверей дійде до охоронця на лаві, щоби помінятися з ним місцями. Отоді й мені потрібно зайти, аби було зручно тримати їх обох на мушці. Все було продумано, проте я все ще вагався. Потім глянув на годинник, кинув сигарету на тротуар і повільно рушив у сторону банку. Коли недопалок торкнувся землі, в ту саму мить я торкнувся дверей. Справжніх дерев'яних, старих дверей.
Все пройшло, як я й задумував. Все, та з одним маленьким "але"... Я не зміг, як планував, відірватися від переслідування. Вони мчали за мною, включивши свої кляті мигавки та сирени.. Я звертав у бокову вулицю, мчав по ній, та всі повороти, за винятком одного, вже були блоковані їх автомобілями. Я звертав у цей єдиний, як мені здавалося, вихід і гнав доти, поки шлях мені не перетинала поліцейська машина. Одна, друга, третя і знову вільним залишався лише один поворот. Так повторювалось раз по раз. Та лише коли будинки стали нижчі, вулиці вужчі, а вгорі стало більше неба, я нарешті втямив, чого вони хочуть. Вони тіснили мене за межі Мегаполісу, на шосе, яке вело на Край Землі. Вони не залишали мені іншого виходу, а отже, у мене не було ніяких шансів. Але я продовжував грати за їхніми правилами, аж поки дійсно не опинився на цьому драному шосе. Позаду мене здіймався до небес Мегаполіс, попереду тягнулася нитка дороги. Вони продовжували переслідувати мене, мов хорти зайця, а я тиснув щосили на акселератор й побілілими пальцями стискував гаряче кермо. Так - попереду не було нічого, а позаду був Мегаполіс зі своєю тюрмою. Комфортною, слід зауважити, влада ж бо гуманна, проте вирок за будь-який злочин виносився один і той самий - довічне ув'язнення. А як на мене, то краще здохнути від спраги в розпеченій пустелі, ніж до скону скніти в чотирьох бетонних стінах.
Отож, я стрілою мчав по шосе, а вони переслідували мене. Хоча, переслідували це не те слово. Вони не наздоганяли, проте й не відставали. Вони просто вели мене туди, вперед. Почесний ескорт по дорозі до пекла.
Коли під капотом щось спочатку задиміло, а потім спалахнуло, я ледве встиг загальмувати та вискочити з машини, навіть не прихопивши сумку з грошима. Коли я це зауважив, то кинувся назад, але автомобіль раптом загорівся, мов коробка сірників і вибухнув. Вибухова хвиля повалила мене на асфальт. Переслідувачі зупинилися, не доїжджаючи метрів десять-п'ятнадцять. Вони повиходили з автомобілів і почали спостерігати за мною. Вони не поспішали. Вони пригощали один одного сигаретами, жуйками, анекдотами, презервативами. Вони реготали, вони перділи, вони відригували, але водночас не зводили з мене цупких, примружених очей. Їх пальці любовно, навіть з якоюсь пристрастю збоченців, пестили наручники на їхніх пасках. Вони давали мені можливість зробити вибір - повернутися до них і прожити довгі ситі роки в неволі, або вмерти за кілька днів від спраги та голоду, але вільним. Я вибрав останнє. Я був з тих, хто не розмножується за ґратами. Я був гордий птах, хоча, можливо, й дурний.
І ось тепер я стояв на краю шосе і дивився на чорний стовп диму. Потім розвернувся та поставив ногу на тверду мертву землю пустелі. В Мегаполісі залишилася сім'я, але навіть якби я захотів повернутися, то нікого з рідних уже б не зміг побачити. Для них я був уже все одно, що мертвий. То ж, яка різниця. Я зробив наступний крок і пішов, все далі й далі, залишаючи позаду життя на межі злиднів, страх, біль, сльози, прокльони, невезіння, хвороби, сварки, плач дітей, образи, п'яні балачки, гірке похмілля, дешеві радощі, сумнівні задоволення. Я обміняв усю цю купу мотлоху на дві речі - на Свободу та на Смерть. Назад дороги не було, але я і не хотів туди. Моя доля лежала переді мною розпеченою пательнею пустелі, готова прийняти мене в свої гарячі обійми та спопелити мене жаром своєї душі, розвіяти мій попіл по своїх грудях і не пролити наді мною сліз-дощу. Ані краплі. Їй не відомі такі поняття, як жаль і сум. Ця пустеля висушує тіла таких як я та висмоктує їх душі. В ній немає каяття. Вона була такою До, є такою Тепер і буде такою Після. Я лише піщинка на її долоні, але я обрав її сам, то ж гріх скаржитись на свій власний вибір. Переді мною лежав шлях, чи якщо вдатися до математики - відрізок від точки А до точки Б. А - Мегаполіс, тюрма. Б - Край Землі, невідомість. Між ними пряма - пустеля, смерть. Здійснення середнього виключає останнє. Хоча, що є це останнє? Можливо: невідомість = смерть. Може існує лише точка А та точка А1, де я зараз, а далі промінь. Чорний промінь смерті. Ноги несуть мене самі. Включився автопілот. Спрага, але втоми немає. Дивні відчуття. Зрештою, а для чого йти кудись, якщо в будь-якій точці променя все одно смерть? Лягти, розкинути руки та впустити її в свої очі. Вікна душі. А що тоді двері? Рот? А чорний хід?...
Що буде, якщо я, не зважаючи ні на що, все ж таки доберусь до Краю Землі? О, Край Землі. Скільки легенд, міфів, небилиць, історій, ба - навіть анекдотів, віршів, поем, романів, есеїв, дисертацій, статей, доповідей, теорій, аксіом, ідіом, ідіотичних припущень, балачок і таємниць навколо цього. А чи бував хтось там? Кажуть колись давно там побувала ціла експедиція. Повернулися не всі, а ті хто повернувся, не розповіли нічого сенсаційного. Хтось пустив чутку, що вони щось приховують і що там, на Краю Землі, збуваються всі мрії. Що там можна докорінно змінити своє життя. Інші говорили, що колись, тобто ще До, ніякого Краю Землі взагалі не існувало. Що (ви лише уявіть собі) Земля була кругла та оберталася навколо осі і на ній чергувалися темнота й світло. Ну це вже повна фігня. Адже всі знають, що Земля пласка, з одим внутрішнім морем, довкола якого і розташований Мегаполіс, бо тільки коло моря умови придатні до життя. Вся інша частина планети - це випалена пустеля. Ніщо не може встояти перед Сонцем, яке постійно висить у небі та посилає на Землю свої нещадні промені. Отже - Земля пласка, Край Землі реальність. Все інше вигадки. І про зміну долі на більш щасливу, і про круглу Землю. Що ще реально, так це те, що я навряд чи це перевірю, бо спрага бере своє і ноги підги... Бац, лобом об землю і темрява.
Я прийшов до тями від того, що хтось розтулив мені губи та почав поїти мене водою. Не розплющуючи очей, я став жадібно пити, відчуваючи, як вода тече по стравоходу, розтікається по всім нутрощам, проникає в усі клітини тіла. Я пив, пив, пив і, здавалося, ніколи не зможу напитися, та раптом хрипкий голос мовив: "Ну, досить вже", і хтось невідомий забрав цю життєдайну вологу від моїх спраглих уст. Я розплющив очі та побачив власника хрипкого голосу. Мій рятівник був сухорлявим чоловіком одягнутим в хламидоподібну сорочку з грубого брезенту і штани з того ж матеріалу. Його худе обличчя майже до очей заросло сивою бородою. Вільні від бороди вилиці та високий лоб були коричневі від засмаги і наче задубілі від постійного впливу гарячого вітру пустелі. Довге, також сиве, волосся було зібране на потилиці у хвіст, який сягав середини спини. З-під вицвілих брів на мене дивилися допитливі, але наче випалені сонцем, світлі очі. Навколо очей залягли глибокі зморшки.
- Досить, досить, - якось невпевнено вимовляючи слова, знову сказав цей дивний чоловік і, подумавши, додав. - Вип'єш увесь запас, а по воду йти далеко та й нема бажання. Тим більше незабаром час спати, а ще потрібно чогось з'їсти на сон...
Він раптом замовк на півслові, наче втомився. Було видно, як він порухав язиком у роті, потім зробив ковток води зі старої армійської фляги та спитав:
- Ти хто?
- Та...- я завагався, що ж сказати, а потім промовив, - Я - людина...
- Я бачу, що не... - і він знову замовк, розглядаючи мене, наче якогось чудернацького звіра.
- Я втікач, - зрештою, що втрачати, - мене переслідує поліція.
Він помовчав, знову порухав язиком у роті, наче куштуючи мої слова.
- Ні, не переслідує. Я гадаю вони свою справу вже скінчили, загнавши тебе в це пекло.
- Так. Мабуть ти правий, - я знітився і сів (на чому ж це я сів? ага!) на збитому з дощок лежаку, вкритому таким самим брезентом, з якого був пошитий одяг незнайомця. Він, тим часом, встав, підійшов до столу, що стояв серед хатини сконструйованої з різноманітних дощок, шматків бляхи та уламків пластику. Щоправда, у вікнах було справжнє скло. Сівши на грубо зроблений, проте міцний на вигляд, стілець, він дістав з кишені мішечок і люльку. Потім чимось, добутим з там того мішечка (навряд чи це був тютюн, бо звідкіля ж тютюн у пустелі) напакував ту люльку, з чогось, затиснутого у долонях, добув тоненький вогник і незабаром випустив у стелю струмінь диму. Зробивши наступну затяжку, він примружив одне око, подивився на мене та спитав:
- Гроші?
Я кивнув і розвів руками, показуючи, що грошей у мене вже нема.
- Не шкодуй, - він підвівся, пішов у куток, взяв там сумку, повернувся до столу та висипав на нього цілу гору асигнацій, - тут ці папірці ніц не вартують.
- Нащо їх тримаю? - випередив він моє запитання. - А біс його зна. Так, на згадку.
Він почав складати гроші назад до сумки.
- Якби якийсь легал завітав сюди, віддав би йому. Най хоч би він пожив з цього статку. Та хто сюди сунеться. Хіба, що такі самі баніти, як я, або як ти. Ті, кому нема шляху туди, - він махнув рукою кудись у тому напрямку, де мабуть, мав би бути Мегаполіс.
Я проковтнув слину та мовчки кивнув. Він глянув на мене і раптом спитав:
-Вип'єш чогось міцнішого від води?
- Та звідки ж тут?...
- Роки експериментів. Пустеля не мертва, як може здатися на перший і навіть на другий погляд. Тута багато рослин. Усіляких там кактусів, колючок, перекоти поле, карликових дерев, ящірок, тушканчиків, сусликів, жаб, гадів, пацюків, мишей. Вони пожирають одне друге, а людина, як вінець отого всього гівна, пожирає їх, перетворюючи в гівно істине. Хочеш вижити, умій з нічого робити котлетку. Ну, то як - хильнемо?
Я знову кивнув, наче маріонетка на шворці. Чим далі, тим мене сильніше вражав дух мого нового знайомого , мого несподіваного рятівника. Вижити в таких умовах! Й не просто вижити, а створити собі більш менш... Та що там більш чи менш. Головне, що в цих умовах він умудрився створити самогонку. Все таки геній людський - це колосальна річ. І оце моє кивання головою, можна було сміливо трактувати, як смиренне схиляння голови перед велетом людського духу.
Тим часом він поставив на стіл дві металеві чашки буро-зеленого кольору (мабуть, армійські) й таку ж буро-зелену флягу, десь так літра на півтора. Потім на алюмінієвих тарелях з'явилися шматки, чи правильніше буде - паси, сушеного м'яса. Пам'ятаючи згадуваних раніше тушканчиків, щурів та іншу потолоч, я не став уточнювати, чиє це м'ясо. Їжа є їжею, то ж нема чого перебирати харчами. Тим більше в моєму становищі.
Він наповнив чашки на диво прозорою рідиною та сказав:
- Ну, що ж - за знайомство! До речі, як тебе?...
- Ясон, - я підніс свою чашку назустріч його.
- Дедал, - він торкнувся моєї чашки і залпом випив.
Я зробив те саме. О-о-у ! Це було щось ! Це було полум'я, це було розплавлений метал, це було рідке олово й густе товчене скло, це був пекельний вогонь, це було сонце, небо, земля й вода, і це було щось. Дихання зникло, наче десь у грудях хтось перекрив кран. Язик став сухим і гофрованим, очі наповнились слізьми, а ніс шмарками. В животі вибухнув феєрверк. Сміючись, Дедал налив мені в чашку води й жестом показав - "пий". Я випив і аж тоді зміг дихнути. Я хапав ротом повітря й крутив головою, тим самим виказуючи свій захват. Дедал подав мені м'ясо. Я відкусив шматок і почав швидко жувати, аби загризти, закусити, закидати це велике полум'я, що палало у мене в животі. Запивши м'ясо ще кількома ковтками води, я нарешті спромігся:
- Це річ. Я такого в житті не пив.
- Хочеш ще ?- спитав Дедал, хитро дивлячись на мене.
- Трохи згодом...- і це було останнє, що я запам'ятав.
Вночі мені снилася вода. Я стояв у ній по коліна, набирав повні пригоршні та пив, пив, заплющивши від насолоди очі. Раптом чиїсь холодні долоні торкнулися мого чола. Я підвів голову й побачив дівчину. Неймовірно красиву та цілком голу. Вона посміхалася до мене так щиро й приязно, що моя грішна плоть одразу дала про себе знати. Дівчина подивилася на мої, раптом настовбурчені штани, й розсміялася. Я простягнув до неї руки, але вхопив лише повітря. Вона вже тікала від мене, здіймаючи фонтани бризок. Її тугі сідниці грайливо й звабливо коливалися і я не міг не кинутися за нею слідом. Ми вискочили з води й бігли, бігли по зеленій траві. Я вибивався із сил, але не міг її наздогнати. Повітря раптом стало в'язким, воно хапало мене за ноги, за руки, не давало бігти. Зненацька дівчина зупинилася, обернулась до мене і сказала:"Іди ближче, я тобі щось покажу." Ковзаючи по траві, я сяк так підійшов до неї. Ми стояли на пагорбі. Земля плавним округлим схилом збігала вниз і губилася в білому, мов гарячка, тумані.
- Де ми? - запитав я.
- Ми на самому вершечку Землі, - відповіла дівчина. - Хіба ти не знаєш, що вона кругла?
- Земля пласка, - відказав я - це знають усі.
- Ну, що ж - ти зараз це і перевіриш.
Вона несподівано штовхнула мене. Я намагався вхопитися за неї, та куди там. Її тіло було мокрим і слизьким. Мої руки ковзнули по її плечам, по її тугим персам і я покотився вниз, просто у білий, мов гарячка, туман. Жах наповнив моє серце, я почав задихатися, намагався кричати, але крик застряг у горлі. Білий туман все наближався, а я котився, немов м'яч і здавалося цьому не буде кінця. Я зібрав рештки сил і... прокинувся. Моє обличчя було мокрим від поту, невдало підігнута рука затерпла, в роті було сухо та гидко. Я сів на лежаку і гігантський молот гепнув мене зсередини по очам та скроням. Застогнавши, я повалився знову на тапчан, чи як там його, проте легше не стало. Лежачи, я обвів поглядом хижу. Дедала ніде не було. Зате стіл, за яким ми сиділи напередодні, був прямо перед моїми очима. Півторалітрова фляга валялася на ньому перекинута і, судячи з усього, порожня. Недогризені шматки м'яса лежали і на столі, і під столом. Чашка на столі стояла лише одна. Друга, я аж тепер зауважив, була міцно затиснута у моїй затерплій руці. Я розтиснув пальці й вона з дзенькотом покотилася по підлозі.
- Дедале! - слабким голосом покликав я.
Язик мій застряг посеред рота і я зрозумів, що більше не зможу вимовити ані слова. Я знову спробував встати, але зрозумів, що війну зі своїм тілом я програв, навіть не почавши широкомасштабних бойових дій. Мені залишалося чекати або чуда, або смерті. Хоча дехто стверджує, що ні того, ні іншого не існує. Але геть цих скептиків. Чудо явилося мені у вигляді Дедала. Він зайшов до хижі посміхаючись, із своєю смердючою люлькою у зубах. Від запаху цього самосаду мені стало ще гірше, хоча до того здавалося, що гірше вже бути не може. Я знесилено застогнав і слабкою рукою зробив пас, що мав би означати "допоможи", чи там "пощади", чи й те й друге одночасно. Дедал зрозумів мене правильно. Він загасив люльку та простягнув мені флягу:"Випий."
- Що це? - ледве вичавив я з себе.
- Не бійся, звичайна вода, - він потряс флягою. В ній забулькало. Я взяв її обома руками та обережно понюхав. Судячи з запаху, це дійсно була вода. Не відриваючи голови від подушки, я почав пити. Вода, крім рота, текла ще за вуха, на шию. Було мокро, але приємно. П'ючи, я зловив себе на думці, що це вже вдруге, за короткий проміжок часу, вода рятує мене від страждань. Чи то Дедал вдруге рятує моє життя? Чи вода, чи Дедал? Чи Дедал, чи вода? Чиводадедалчи? І раптом я зрозумів, що знову п'яний. Не в дупль, не в сраку, але таки п'яний і голова не шумить, не гуде, дрібен дощик іде. Чи то "шумить і гуде, дрібен дощик іде"?
- Що ти мені підсунув? - я підозріло подивився на Дедала. - Знову якусь фігню зі своїх задрипаних кактусів?
- Звичайну воду, повір.
- А чому ж я п'я ний? Ік-га-а. - Я смачно відригнув та обережно сів. Світ залишився на місці. Голова не впала на підлогу.
- Ефект спирту! - Дедал знизав плечима. - Я не знаю, що там відбувається в твоїх нутрощах. Я не спец по цих штуках. Відаю лиш одне - тобі треба зараз щось з'їсти і все буде гаразд.
Дійсно, мені треба було щось з'їсти. Я відчув наскільки я зголоднів. Вже гризучи м'ясо, я зауважив, що Дедал одягнутий наче для далекого походу. На ньому були високі (знову армійські?) черевики, плямисті штани (?), міцна (він що, має десь під боком військовий склад?) куртка, наплічник, за поясом ніж.
- Ти куди це намилився? - спитав я.
- Ти, що, взагалі ніц не пам'ятаєш? - питанням на питання відповів він.
- Нє-а. - жуючи м'ясо, векнув я.
- Мені слід було врахувати незвиклість твойого кволого організму до моєї випивки. Моя провина, - визнав він. - Доводжу до твого відома, що ми вчора домовилися, що я відведу тебе на Край Землі.
- Куди? - кавалок м'яса застряг десь в районі мого адамового яблука.
- Чи ти передумав?
- Та ні. Просто я...
- Не пам'ятаєш, - закінчив за мене він. - То ми йдемо, чи ні?
- Ага! Так! - я почав безглуздо метушитися, ляпати себе по кишенях, причісувати п'ятернею волосся.
- Не сіпайся! Я все для тебе приготував. - він простягнув мені наплічник.
Ми пройшли вже чимало, а довкола лежала одноманітна, пласка, мов долоня пустеля. Сонце пекло так, що, здавалося язик у роті перетворюється на гарно засмажену відбивну. З-під капелюха ручаями стікав піт і щипав очі, які вже й так майже осліпли від нестерпного світла. У животі булькало, як у акваріумі, а в роті все одно було сухо. Проте здавалося, що ще ковток води й почнеш блювати. Довго, з насолодою, поливаючи водою мертвий потрісканий грунт. "Полокай рота і спльовуй," - порадив Дедал. Я почав робити так, як він порадив. Хоча й це мало допомагало.
- Довго ще? - спитав я після чергового спльовування.
- Ген - бачиш там ті скелі? - він вказав пальцем кудись уперед. Я напружив зір, але нічогісінько не вгледів, окрім пустелі та кількох здоровенних кактусів трохи віддалік.
- Де? - перепитав я.
- Дивись уважніше. Маленька сіра лінія біля горизонту. Уздрів?
- Щось таке наче бачу, - збрехав я.
- Дійдемо до них, тамка перепочинемо, поспимо, поїмо, поповнимо запаси води та підемо далі. Звідтіль уже недалеко.
- Недалеко - це скільки?
- Ну десь стільки , кілько ми оце пройшли.
Я подумки застогнав, потім поправив лямки наплічника та приречено пошкандибав далі. Ото здався мені той Край Землі. Навіщо, для чого, чому, кому та якого хріна. Але раз пішов, то вже йди, телепню. А з іншого боку, хоч якась мета. Не сидіти ж все життя, як Дедал, у цій пустелі, в кривій хижі, дудлячи самогонку. При згадці про самогонку, мене замлоїло.
Десь так за півгодини я нарешті побачив якусь невиразну сіру смугу попереду. Це, певно, й були ті скелі, про які говорив Дедал. Мені не залишалося нічого іншого, як зціпити зуби, зібрати до купи по закутках мозку жалюгідні клаптики волі та йти, йти, йти, йти, йти, йти, йти, шпортаючись, спотикаючись, іноді навіть майже падаючи, йти, йти та ще раз іти, тупо дивлячись в сутулу спину Дедала, який, як ні в чому не бувало монотонно сунув попереду з впевненістю і силою автомата, трактора, крокуючого екскаватора, залізної людини.
Як це не дивно, але ми все таки дійшли до цих скель. До цих похмурих, сірих, виїдених вітром, сонцем та піском скель. До цієї, такої здавалося недосяжної, проте таки досягнутої мети.
Між скелями був вузький прохід. Дедал впевнено зайшов у нього, звернув убік та зник з моїх очей. Я поспішив за ним. Він стояв за поворотом і, посміхаючись, чекав на мене:
- Ще трохи та привал.
- Боже, ще трохи?
- Зовсім трохи. - він розвернувся й пішов лабіринтом, який утворювали скелі. Він впевнено звертав то вліво, то вправо. Як він міг знати, куди саме потрібно повертати у цьому лабіринті. Але ж знав курвий син. Знав так, наче він сам збудував його.
Ще кілька поворотів і ми опинилися на скелястому майданчику, десь так три на три метри, над яким нависала скеля, створюючи таку-сяку тінь. З-під каміння било джерело.
- Прийшли. Можеш відпочивати, - сказав нарешті Дедал.
Хоча двох останніх слів він міг і не казати. Вже після слова "прийшли", я валявся на землі, не знявши навіть наплічника. Ноги гули, голова гуділа, але це вже було неважливо. Я лежав і насолоджувався нерухомістю. Як чудово було лежати і не рухатись. Просто лежати, обнімаючи руками холодний камінь, даючи відпочинок втомленому тілу.
- Ну, ти відходь, а я незабаром повернуся.
По цих словах Дедал зник в одному з проходів. Мені ще хотілося спитати його, куди ж це він, але було ліньки навіть ворухнути язиком. Я не зчувся, як заснув. Прокинувся я від запаху смаженого м'яса. Наплічник був знятий з моєї спини і лежав поруч. Під голову мені була дбайливо підсунута скручена ковдра. Дедал сидів неподалік та смажив на невеличкому вогнищі якусь істоту, довгу як змія, але з маленькими лапками та великою головою. Я підвівся на ліктях і потягнув носом:
- Що за звір?
- Не знаю. Плазун якийся, - відповів Дедал.
- А їсти його можна?
- Їсти, друже Ясоне, можна все. Іди отримуй свою пайку.
Через деякий час я витер рукавом масні губи та, голосно відригнувши, прорік: Ситна їжа, добрий сон. Що ще треба чоловікові для щастя. А, Дедале? Що ти на це скажеш?
У відповідь мій супутник, годувальник, рятівник та провідник смачно захропів.
- Правильно мислиш, - погодився я.
Повіки мої обважніли, я доповз до своєї ковдри та провалився в... білий туман. Котився я ще довго, допоки туман не став рідшати й незабаром зник взагалі. Я ще трохи прокотився та опинився на пагорбі, як той дурень, кліпаючи очима. Гола німфа стояла поруч.
- Ну, що, переконався? - грайливо спитала вона.
- Переконався, - промимрив я, але потім, вже твердіше, додав. - А все таки вона пласка, - й тупнув ногою.
Від удару ноги земля піді мною розломилася, немов плитка шоколаду, я полетів у чорну прірву...і прокинувся. Над багаттям ще вився димок, Дедал мирно хропів поруч. Я зітхнув і знову спробував заснути. Довго крутився, не знаючи як його розмістити ноги, щоб менше боліли, і як його так вигнути спину, аби не так нила. Зрештою, покрутившись, як мені здалося кілька годин, я заснув сном неспокійним, проте вже без сновидінь.
Пробудження було раптовим, мов спалах. Я провів рукою по обличчю і встав. Біль чорнильною плямою розтікся по кожному м'язу, кожному сухожиллю, кожній жилці. Примусивши себе зробити кілька кроків, я не втримався на ногах і змушений був сісти. Очевидно, не тямлячи себе, я застогнав й тим самим розбудив Дедала, який до цього часу сопів, тицьнувшись носом у ковдру. Він перестав сопіти, розплющив очі, потягнувся та рвучко сів. Побачивши мене, промовив:
- Привіт, Ясоне. Як спалося?
- Як спалося - не суть важливо. Гірше - як всталося.
- Що, ніженьки болять? - Дедал посміхнувся.
- Ну, як тобі сказати? Не так, щоб дуже, але ходити відмовляються. - Я намагався помасувати ноги, але біль в плечах не давав рухати руками. Я скривився й покинув цю затію.
- Я живий труп. Можу говорити, лежати, в кращому випадку сидіти. Про те , щоб зробити бодай крок, не може бути й мови.
- Нічого. Зараз поп'ємо чайку і в дорогу.
- Без мене. Я залишуся помирати тут, - з цими словами я впав на спину, склав руки на грудях, висолопив язика та закотив очі, зображаючи мерця.
- Ну, раз ми ще жартуємо, то будемо жити. - Дедал легко підвівся на ноги, швиденько розпалив багаття та повісив над ним казанок з водою.
- Дивись, аби вода не википіла. Я зараз буду. - І він зник в одному з проходів лабіринту.
Моє слідкування за водою обмежилось тим, що я скосив очі у бік казанка, залишаючись лежати і намагаючись не рухатись. Думаю, якби вода почала википати та заливати вогонь, я б і пальцем не ворухнув, аби цьому хоча б якось запобігти. Зрештою, Дедал з'явився раніше, ніж вода почала кипіти. Він приніс дві повні жмені чи то моху, чи то лишайнику, чи просто засохлих екскрементів якоїсь пустельної тварюки. Того ж тушканчика, наприклад. Висипавши це добро в казанок, він натоптав люльку і став повільно помішувати у казанку гіллячкою, наче не знав нічого про існування такого винаходу людства, як ложка. Вода почала кипіти, надиматися великими брунатними бульками, які голосно лопалися, поширюючи в усі боки дивний запах. Приємним його назвати було важко. Це було щось середнє між ароматом тухлих яєць і кислого запаху давно немитого тіла. " Невже він хоче, щоб я це пив ?" - внутрішньо пополотнів я. Все вірно - саме цього він, курвий син і хтів.
- І ти гадаєш, що я це вип'ю, не виблювавши все, що їв за останню добу, плюс кишки, печінку й серце? - поставив я йому пряме запитання, коли він простягнув мені чашку, наповнену паруючою рідиною, від одного вигляду якої в мене виникав рвотний спазм, а в шлунку щось так жалібненько тьохкало.
- Гадаю, що вип'єш, - спокійно й лагідно промовив мій візаві, тримаючи у руці гарячу чашку.
- Пий! - з притиском сказав він. - Не знаю, чи ти насолодишся тонким букетом, але те, що біль зникне - це гарантія. Ну!
З виглядом приреченого до страти, я взяв до рук цю чашу, котра ніяк не хотіла мене минути, заплющив очі, відрубив нюх та зробив ковток. О! Це було незабутньо. Ви колись пили підігріту сечу молодого поросяти? Я теж ні. Але думаю, що вона мала би бути разів у десять смачнішою за цю гидоту. Я випустив з рук чашку. Смердюча рідина залила мені штани, очі вирячились і наповнились слізьми, рот повело набік, зуби покришилися та висипались на фіг, вуха всохли й відпали, волосся повилазило, ніс провалився, ліву ногу вразила гангрена, а від правої залишився тільки черевик і лише руки залишилися неушкодженими. Вони вчепилися в мою горлянку, намагаючись раз і назавжди покінчити з цим типом на ймення Ясон. Хоча за хвильку попустило. Голосно ригнувши чимось бридотним, я сказав:
- Ні, і не проси. Я краще вріжу собі вени.
- Ну, що ж, ріж. - Дедал витягнув з-за пояса ножа й поклав переді мною. Поряд з ножем він поставив чашку з цим гидотним пійлом і додав, - Хоча, хтів бис тобі нагадати, що в тебе є вибір.
- Добрий мені вибір - між ножем і отрутою.
Дедал ніяк не відреагував на відчай у моєму голосі. Він повернувся до мене спиною і так сидів, попихкуючи своєю сраною люлькою. Я трохи помовчав і, зі словами "зрештою, стікання кров'ю - не дуже естетичне видовище", взяв чашку в руки. "Хоча блювання теж не назвеш високим мистецтвом," - подумалося мені. Я весь наче стиснувся в кулак, знову заплющив очі та почав пити, борючись зі своїм організмом, який реагував саме так, як повинен реагувати порядний організм, тобто виштовхувати геть всіляке паскудство, яке йому підсовують. Але можливості людини невичерпні. Вона може здолати будь що, чи то ворожа навала, чи то біг з перешкодами, чи то заповнення анкети для влаштування на роботу, чи то бридотне пійло. Я допив до дна та, зціпивши зуби, лежав, тримаючи цю гидоту в собі, хоча вона так і просилася на волю. Але я залишався твердим та невблаганним і, врешті решт, ця гидота втихомирилась, десь там зручно вмостилася й затихла. Через мить по тілу забігали мурашки, щось почало поколювати шкіру. Поколювання перейшло в сверблячку. В штанах стало гаряче, немов я, вибачте на слові, обісцявся. Я помацав штани - вони були сухі, якщо не зважати на коліна, облиті цією гидотою. Потім все пішло на спад і раптово зникло. Тільки іноді м'язами пробігали такі собі теплі хвилі. Легенькі, мов подих.
- Ну як? - Дедал повернув до мене голову.
Я обережно сів, порухав ногами, напружуючи м'язи, зігнув руки у ліктях, нахилився вперед, торкнувшись пальцями рук пальців ніг, потім встав і пройшовся туди сюди. Тіло було, як новеньке.
- Це був наркотик, - зробив я висновок.
- Щось таке.
- Сподіваюся він не викликає звикання? - поцікавився я. - Бо якщо мені доведеться пити його тепер усеньке життя, то я краще вріжу собі вени.
- Хто зна? Може краще врізати собі вени, ніж до кінця днів животіти у цій пустелі, - не підтримав мого жарту Дедал.
Ці його слова повернули мене на землю. Я раптом знову повною мірою усвідомив де я знаходжуся і яка перспектива в мене. Хоча, краще вмерти стогнучи, ніж жити як поліно.
- Край Землі чекає, Дедале. Хто відає, може там дійсно є шанс для нас обох.
- Х.. там є, а не шанс, - відказав Дедал, одягаючи наплічник, - пішли.
Я скрутив ковдру, прив'язав її до свого наплічника, закинув його на спину й рушив за Дедалом, котрий уже зник в одному з бічних проходів. (Добре, що не в задньому).
Лабіринт мав безліч розгалужень, проте Дедал по якимось, лише йому відомим прикметам, вибирав потрібне і вів мене за собою. Проходи то звужувались так, що доводилось протискуватись ними, видихаючи якомога більше повітря, то ставали такими широкими, що в них могли б розминутися дві вантажівки. Скелі з боків то здіймалися високо вгору, заступаючи сонце, то перетворювались на невисокі бордюрчики, які ледве сягали пояса. Мені здавалося, що в моменти, коли скелі були такими невисокими, значно простіше було б вилізти на них, тим самим скоротивши собі шлях, але Дедал йшов чітко по ущелинам. Що ж, він певно знав, як слід робити. Він вів мене, а лабіринт вів його. Я усвідомив, що це вже вдруге, після невдалої спроби грабанути банк, я потрапив у лабіринт. Перший раз мене гнала поліція лабіринтом вулиць, а другий раз я сам, добровільно, плентався за своїм провідником. Та чи лише другий раз. Скільки в моєму житті було, най не справжніх, най умовних, символічних лабіринтів. А саме життя?
Чи не є воно теж лабіринтом? І ти, мов той щур, біжиш ним, сподіваючись, що десь ось тут, ну може за цим поворотом, а якщо ні, то за наступним точно, на тебе чекає здоровенний кавалок призового сиру, чи там кусень м'яса. Словом - якась жрачка. І ти рвеш кігті, надриваєшся, тикаєшся вологим носом в сліпі кути, повертаєш назад, біжиш іншим шляхом, тупотячи малесенькими лапками по пластиковому покриттю лабораторного стола, а якийсь мудак в білому халаті, з німбом над головою, щось там занотовує в своєму клятому блокноті "Піддослідна тварина проявляє дивну волю для досягнення мети. В той же час вона стає агресивною та нетерплячою, робить все більше й більше помилок. "А підключимо ми струм! Бах! "Піддослідна тварина втратила орієнтацію, забилася в куток і здохла. Беремо іншу піддослідну тварину протилежної статі." І беруть, і пускають її в лабіринт, і б'ють її струмом, і роблять їй ін'єкції, і встромляють їй у зад електроди, у вуха датчики, і творять з нею ще купу незбагнених речей, які неможливо описати, бо не можна собі до кінця уявити на що ще здатні ці збоченці. І пишуть, пишуть, пишуть. А ти вже знову валишся з ніг і дія наркотику починає минати, і ти вже шкутильгаєш, тримаючись за крихку скелю, всю в тріщинах та в глибоких порах, і тут Дедал простягає тобі флягу, і ти починаєш жадібно пити, і лише, зробивши кілька ковтків, усвідомлюєш, що це та сама сеча молодого поросяти, тільки холодна, і коли він встиг набрати її в флягу, і ти пересилюючи себе ковтаєш цю гидоту, бо знаєш, що лише в ній твій порятунок, бо інакше ти не дійдеш нікуди, ні на який Край Землі, ти навіть до власної ширінки не дійдеш, аби помочитися на ці сірі скелі, на це вічне каміння, на свої черевики врешті решт, на весь цей задрипаний світ.
Дедал також окропив скелю і, ні слова не сказавши, пішов далі. Я поплівся за ним. Власне, не поплівся, а нормально пішов - наркотик знову почав діяти. А Дедал виявився не залізним. Я побачив, як він приклався до фляжки з гидотою. Від цього мені стало ще легше, то ж я майже летів, раз по раз натикаючись на його спину.
- Куди ти так рвешся? - нарешті втратив він своє бронзове терпіння.
- Вперед, до світлої мети, - бадьоро відрапортував я.
- А буває мета темна? - задав він філософське питання.
- І рожева також, - відповів я.
- Ну, що ж. Тоді твоя рожева мета за наступним поворотом.
Я від несподіванки аж став.
- Вже?
- Ходімо. Не затримуй рух. Чи може повернемо назад?
- Ні, ні, - я підкинув на спині наплічник та поспішив за ним.
Зробивши ще кілька десятків кроків, ми вийшли з лабіринту. Скелі лишилися в нас за спиною, а перед нами простиралося кам'яне плато - сіре, подекуди в скам'янілих напливах. Десь так через кілометр плато уривалося, а далі клубами здіймався білий туман - саме такий, який я бачив уві сні. Саме такий. Я завмер, не в силах зробити й кроку. Дедал позаду мене притулився спиною до скелі та смоктав свою люльку. Праворуч від місця де ми стояли, за кілька сот метрів від Краю, я розгледів якісь механізми, що нагадували повалені набік бурильні вишки, декілька вантажівок без коліс, з голими ребрами дуг для брезенту на кузовах та ще якийсь непотріб. Тепер зрозуміло звідкіля Дедал брав свою амуніцію.
- Ну, що ж. Ось ми й прийшли. Треба цю справу окропити водою життя, подав він голос.
Я тільки кивнув ледь-ледь. Не знаю, чи він навіть побачив цей мій кивок. Але за якусь мить я почув, що він щось там розпаковує, чимось дзвенить. Потім до мене долетів запах підсмаженого м'яса. Я вийшов зі стовбняка та повернувся до Дедала. Той сидів біля вогню (і де він лише знаходить в цій пустелі паливо) та щось там смажив на маленькій пательні. Судячи з запаху, та й з вигляду, це була тушонка зі свинини, чи з яловичини, але не зі змії, це точно.
- А це звідки? - задав я цілком резонне запитання.
- Звідти ж. - він кивнув головою на вантажівки. - Тримав для особливого трафунку.
- Та що ж тут особливого? Подивлюсь на Край Землі й назад. Тим паче, що ти ж то його бачиш не вперше. А я...- махнувши рукою, я додав. - А де ж здійснення мрій, бажань? Де шанс?! - закричав я в небо. - Де?!!
- Сідай, вип'ємо. - Дедал простягнув мені чашку, по вінця наповнену його знаменитою самогонкою.
Я слухняно сів. Ми випили. Ефект був той самий - тобто абсолютно кайфовий, а ще й під таку закусь. Дедал налив по другій та сказав:
- Перш, ніж вип'ємо, я хочу тобі щось розповісти, а ти уважно мене вислухай і не перебивай. Добре?
- Мгу, - кивнув я.
- Ну слухай. Отже... - він зробив паузу, а потім зітхнув і почав, - ще будучи легалом, я запізнався з одним старим пердуном, котрий повідав мені таку байку. Зміст її, ти уважно слухай, зводився до того, що дійсно Край Землі дає шанс докорінно змінити життя. Він божився, що використав його. До речі - він не зле був упакований, жив на широку ногу і, вже не знаю чому, вирішив мені розповісти оце, що я зараз кажу тобі. Так ось, він казав, що потрібно лиш розбігтися добре та й скочити прямісінько в цей білий туман, - він махнув у бік Краю Землі та подивився на мене. Я мовчав.
- Давай вип'ємо, - підніс він свою чашку.
Я кивнув, ми випили, загризли й він продовжив:
- Прямісінько в білий туман. Що діється далі він не казав, але закладався на своє життя, що він скочив туди... Ось. Отож, коли я опинився випадково в цій пустелі, я знайшов шлях до цього місця. Я пробував скочити, але не зміг. Розбігався, та в останню мить наче хтось хапав мене за штани. Не зміг... Я ніколи не вважав себе боягузом, а тута раптом. Так ось, коли я підібрав тебе, у мене майнула думка, що може ти...
- Я? - вирячився я на нього.
- Ти! Саме ти. Подивися на мене. Я марную життя у цій довбаній пустелі. Я лантух з гівном на купі грошей. Я остатній боягуз. Я ніщо! Невже ти хочеш стати таким, як я. Поселитися зі мною в хижі. Дудлити зі мною самогонку. Потім ми зачнемо трахати один одного в дупу. Зачнемо, зачнемо, не заперечуй. Ти хочеш курити оце трійло, якщо є файні сигарети, ти хочеш пити самогонку, коли є файні напої, ти хочеш трахати мою суху зморщену сраку, коли стільки файних жінок тільки й чекають на твого прутня? Чого ти хочеш, скажи?
- Випити.
Він подивився на мене, наче бачив уперше. Потім спам'ятався, та налив по повній.. Ми випили.
- А тепер дай покурити свого, як ти кажеш, трійла. Я не курив сто з гаком років. Мої сигарети згоріли разом з грошима.
Він подав мені люльку. Я затягнувся й ледве втримався, щоб не закашлятись. Це дійсно було трійло. Але дим є дим. Я потягнув удруге. Стало легше на душі, хоча голова пішла обертом. Я віддав йому люльку і сказав:
- Валяй далі.
- Я все сказав, - він копирсався ножем у погаслому багатті.
- Тепер твоє слово.
- Тобто ти хочеш, щоб я розбігся та пірнув у цю вату?, - я показав великим пальцем собі за спину. - Замість тебе?
- Не замість мене. Для себе.
- А якщо цей, як ти його назвав, старий пердун просто напросто брехав тобі. Що, якщо я скочу й усе, гаплик. Був Ясон і немає Ясона.
- Ось так і я думаю. Був Дедал й нема Дедала. Все ясно. Пішли поглянемо на цей Край Землі поближче та будемо пакуватися у зворотню путь.
- А ти знаєш - це не така вже й погана ідея. Я завжди мріяв хоча б на мить стати пташкою. Будь-якою. Не конче орлом. Хоча б якимось горобцем. Як ти на це дивишся?
- Тобто ти?... - він здивовано звів на мене очі.
- Так. Саме так. Давай, друже Дедале, налий на коня і я піду.
Він, мов загіпнотизований, розлив рештки самогонки, і так само автоматично, не чекаючи на мене, випив, навіть не закусивши. Я повертів у руках свою чашку, потім різко видихнув і влив напій собі у горлянку. Перевівши дух, підчепив пальцями залишки тушонки, поклав її собі в рот, пожував, проковтнув, витер об штани масні пальці та підвівся. Мене хитнуло, але я втримався на ногах.
- Прощавай, Дедале. Ти зробив для мене багато. Більше, ніж будь-хто в цьому житті. Я пам'ятатиму тебе. І якщо цей, як ти його називаєш, старий пердун, казав правду, я повернуся до тебе, за тобою, чи як там, якщо зможу, бо не знати, як ця штука працює і чи працює взагалі, але якщо хоча б ще... - я заплутався в словах, замовк, махнув рукою, розвернувся і, похитуючись, пішов у напрямку білого, мов гарячка, туману. Я йшов, заплітаючись у власних ногах, насвистуючи якусь модну мелодійку, не озираючись назад і лише, коли до Краю Землі залишилося якихось двадцять метрів, я зупинився й озирнувся. Вдалині, біля підніжжя скель, бовваніла самотня маленька фігурка Дедала. Я думаю, що по його загорілих вилицях текли сльози й губилися в сивій, нерівнопідстриженій бороді. Про що він думав я не знаю. Я махнув йому рукою та побіг. Я біг, як спринтер, вкладаючи в ноги всю силу. Я мчав, як вітер, як колісниця богів, як ракета, як людина, якій немає що втрачати. Побачивши край кам'яного плато, я ступив на нього і щосили відштовхнувся. Білий туман прийняв мене в свої обійми.
Я стою перед банком і курю. Сіра, присадкувата будівля банку знайома мені до найменшої тріщинки на її обдертому фасаді, до найменшого виступу, до мікроскопічної пилиночки. Я добре вивчив її за останній місяць. І не тільки зовні. Я заплющую очі та уявляю просторий прохолодний хол банку, стойки касирів, сходи на горішній поверх, охоронця біля входу й охоронця на лаві під стіною, тріщину у верхньому правому кутку вікна зліва від центральних дверей, візерунок підлоги, вичовганий мільйонами ніг за сотні років. Словом, я знаю цей банк як свою долоню, як свою кишеню, як свої п'ять пальців, як свої два ока, як свій один ніс і навіть краще. Я знаю, що через п'ять хвилин охоронець від дверей дійде до охоронця на лаві, щоби помінятися з ним місцями. Отоді мені й треба зайти, аби було зручно тримати їх обох на мушці. Але на хріна мені це все потрібно. Я знову легал, я знову вільний, а десь там у пустелі на мене чекає Дедал з купою асигнацій. І я знайду цього курвого сина. Тільки підремонтую машину й знайду. Він врятував мені життя. Він двічі врятував моє життя. А з такими грошима він запросто з Дедала стане кимось іншим. Може й Хароном, а може й Ікаром. Я дивлюся на свої оббиті черевики, на залиті смердючою гидотою штани, кидаю сигарету на тротуар та рушаю до свого автомобіля. Коли недопалок торкається землі, в ту саму мить я торкаюся дверцят своєї машини. Звичайних металевих дверцят автомобіля марки "Фенікс" 67-го року.
травень - червень 1997 р.
назад
тарий потрісканий асфальт раптово скінчився, наче обрізаний кривим ножем. Далі простилалася жовта, курна, задушлива, тверда пустеля, яка тягнулася аж до самого Краю Землі. Відступати було нікуди. Десь позаду, далеко на шосе, залишився мій старий автомобіль, з якого я вичавив, витиснув, висмоктав все, що зміг. Тепер він палав мов смолоскип і стовп чорного диму було видко аж звідсіля.
