іколи не думав, що все почнеться в літаку. Ну що, скажіть, може трапитись у цій залізяці, котра невідомо як висить в повітрі на висоті скількись там тисяч метрів над землею і де кожна зміна звуку в її (залізяки) двигунах викликає в тебе спітніння долонь та холодну важку пустку в кишках. Не люблю літати літаками. Вірніше - панічно боюсь літати літаками. І тому завжди вибираю наземний вид транспорту, або, в гіршому випадку водний. Але цього разу обставини склалися так, що не було іншого виходу, як придбати квиток на цю літаючу труну, щоб сидіти потім, перепуджено тамуючи подих у повітряних ямах. Тому, як тільки літак сховав шасі в своїх металевих нутрощах, я відкрив томик Камю та почав читати улюбленого "Стороннього", сподіваючись у такий спосіб відволіктися від неприємних думок. Але через деякий час я зауважив, що прочитане залишається поза моїм сприйманням. Натомість, я прислухаюся чи рівно працюють двигуни, чи нема якихось ознак близької катастрофи. Подумки вилаявшись, я повернувся до вже прочитаного, намагаючись вникнути в текст. Певний час це мені вдавалося, а потім в голову знову полізли дурні думки. Я закрив книжку і саме вчасно, бо якраз біля мене зупинилася стюардеса (чи як її там), котра обслуговувала наш ряд. Вона тримала в руках блокнот і ручку, щоб записати наші замовлення.
- Що бажаєте, панове? - спитала вона, показуючи свої великі, білі, явно штучні зуби. Ненавиджу я цю дурну американську звичку шкіритися на весь рот.
- Апельсиновий сік, - озвався мій сусід, який сидів біля вікна - лисий товстун у м'ятому костюмі.
- А ви? - вона вишкірилась у мій бік.
- Горілки. Велику склянку. Найбільшу, яка у вас знайдеться. Повну, - уточнив я, знаючи ці американські штучки, капати спиртного лише на самісіньке денце, - і пива.
- Пива? - мені здалося вона взагалі вперше чує це слово.
Тоді я повторив своє замовлення чеською, українською, москальською, німецькою, італійською та суахілі. Потім додав вже англійською:
- Повинен же я чимось запити горілку.
Вона кивнула головою, мов повішеник на вітрі, та пішла далі по проходу, приймаючи замовлення й час від часу зиркаючи на мене, мов на якогось потворного звіра, одночасно красивого в цій своїй потворності. В її очах читалися одночасно огида, острах, цікавість і захоплення. Й не відомо, що переважало.
Через деякий час вона вигулькнула з-за ширми, що розділяла салони, пхаючи поперед себе столик на коліщатках, заставлений різноманітними напоями. Простягнувши мені не склянку навіть, а скляний пивний бокальчик грам на триста повний горілки та банку пива, вона якусь мить завагалася, наче хотіла щось спитати, потім очевидно передумала і вже хотіла йти, коли я жестом попросив її зачекати. Потім повільно, маленькими ковтками осушив бокальчик та простягнув їй вже порожній. Зробивши ковток пива, я чемно їй подякував, бо вона все ще стовбичила біля мене і кивком голови дав їй зрозуміти, що вона вільна. Стюардеса, мов загіпнотизована, поставила бокальчик на столик і рушила далі, як мені здалося, на ватяних ногах.
- А ви, я бачу, міцний чолов'яга, - раптом озвався до мене лисий товстий тип. - Тепер такі велика рідкість. Справжній ковбой з реклами Marlboro.
- Та ні - справжній опришок з реклами "Ватри", - відповів я.
- Не зрозумів. - тип показав різці.
- Пусте. Не звертайте уваги. Це я про своє.
- А-а, - тип здавалося зрадів, тільки ось невідомо чому, - то був певно якийсь тонкий гумор?
- Швидше гірка іронія, містер е-е...
- Джон Сміт, - поспішив він відрекомендуватись.
- Гарне ім'я. Головне рідкісне.
Він захихотів.
- А ви, я бачу, жартівник... - товстун замовк і виразно глянув на мене, наче пес, що чекає кавалка ковбаси.
- Зовіть мене просто Ден. Моє справжнє ім'я вам все одно ані вимовити, ані запам'ятати, бо вам американцям чомусь важко даються наші прості й прекрасні прізвища та імена.
- О, Ден, я одразу помітив, що ви не американець.
- По відсутності зірок і смуг на обличчі? - поцікавився я.
Він знову захихотів:
- Ні, ви таки великий жартівник. Просто акцент. У вас чудовий німецький акцент.
- Майже вгадали. Я з України.
- О, знаю. Чорнобиль, Шевченко, балалайка.
- Кобза.
- Прошу? Не зрозумів?
- У нас грають на кобзі. Або на бандурі. В гіршому випадку на електрогітарі, але аж ніяк не не балалайці.
- О, це цікаво.
- Думаю, що ні.
Він замовк, переварюючи в своїй лисій голові мою останню фразу. Вочевидь, нічого не второпавши, раптом, не сіло не впало, спитав:
- Ну і як вам Америка?
- О, віскі, Мікі Маус, МакДональд, Марк Твен, - відповів я йому в тон, сьорбнувши пива.
- Розумію, розумію. Велике розчарування. Ви сподівалися побачити країну свободи, а побачили країну тотальних заборон, правил та інструкцій.
Тепер настала моя черга дивуватись:
- Вперше бачу американця, котрий не розхвалює свою любу Америку.
- Людина, яка любить свободу, не може беззастережно любити Америку.
Я запитально звів брови і він продовжив:
- Що є свобода для кожного з нас? Аби мене ніхто не чіпав. Щоб я жив, як сам собі покладу. Але, на превеликий жаль, таке не є можливим. Все наше суспільство і, зауважу, не лише американське, є конструкцією з суцільних несвобод і так має бути, скажуть вам, бо інакше б все завалилося, розвіялось на порох. Навіть золоте правило "моя свобода закінчується там, де вона починає заважати свободі інших" є обмеженням нашої індивідуальної свободи.
- Ви анархіст? - поцікавився я.
- Боронь, Боже, - він зробив жест, наче хотів перехреститися, - аж ніяк. Просто я хочу показати вам неможливість існування повної свободи. Та добре б було, якби наша свобода обмежувалась лише цим правилом, яке власне є стислим викладом заповідей Божих. Але ж державі цього замало. Вона вигадує ще купу різних законів, заборон, обмежень, серед яких маса цілком безглуздих та непотрібних. ("Ну, понесло." - подумав я.) Бо що є держава? Правильно - машина, робот, механізм для нищення особистості. Бо вільна людина - загроза для будь-якої держави, для її дурнуватих законів, правил, інструкцій, заборон, застережень, правових норм, податкового законодавства, конституції, (Горілка погнала кров. Стало класно), які вигідні лише тим, хто зверху і хто думає, що вони замінять для нас Бога. Але Бога неможливо замінити. За Богом йдуть по велінню душі, тобто вільно, а за державою з примусу.
Саме в цю мить стюардеса нахилилася, поправляючи ковдру якомусь паралітику, що сидів перед нами, і з-під коротенької спіднички вигулькнула апетитна дупка в мереживних трусиках, вигідно підкреслена ледь темнішими за колір шкіри панчохами. Ну чому ж у нас в Україні віддають перевагу колготкам?! Я мимоволі облизнувся. Джон Сміт одразу замовк та навалився на мене, щоб краще роздивитися.
- М-м-м. Який плід. А? - штурхнув він мене ліктем під бік. - Мені б ваші роки. До речі, в роки моєї молодості не було стільки гарних, звабливих дівчат. Таких довгоногих та апетитних. А тепер, куди не кину оком - одні красуні. Чим це пояснити, а, Дене? Еволюцією?
- Все значно простіше. Ви постаріли, Джоне.
- Ну-у-у-у,- протягнув він.
- Так, так. На жаль. А тепер вибачте, мені потрібно вийти. - Я відчепив ремінь, яким все ще був припнутий до крісла, підвівся та рушив у напрямку туалету.
В туалеті я затримався, розглядаючи себе в дзеркалі. Вуса не відклеїлись і виглядали натурально. Штучна сивина личила мені. Ось тільки зморшки довкола очей були справжні. "І ти старієш, Богдане," - сказав я собі, зітхнув, відчинив двері та одразу зіткнувся ніс до носа з нашою стюардесою. Ми вдарились грудьми і я відчув через одяг її пружні важкі перса.
- Пробачте, міс. - Я дурнувато посміхнувся.
Стюардесу мов заціпило. Ми так і стояли, як атлант та кариатида, яких божевільний скульптор зліпив тулубами на втіху своїй хворій фантазії. Ще б трохи і не тільки б я відчував її перса, але й вона б відчула, що в мене в джинсах. Та вона зробила крок назад і раптом спитала:
- Як вам це вдається?
- Що? - не зрозумів я.
- Ну, це... - вона зробила жест, наче п'є щось зі склянки.
- А-а. - Я розсміявся. - Чому вас це цікавить?
- ...? - вона потисла плечима.
- Дивно, що вас це заінтригувало. Все дуже просто. Головне не спішити, пити маленькими ковтками, не перериваючись, до дна. Правда, якщо ви хочете спробувати, раджу вам почати з половини звичайної склянки. Ось так. Ще раз вибачте.
Я поплескав її по округлому плечу та рушив до свого місця. По дорозі я озирнувся й побачив, як вона щось там наливає у високий келих. "Будемо сподіватися, що тобі піде добре, бебі," - подумав я.
Добравшись до свого місця, я побачив, що мій сусід мирно спить, склавши руки на своєму череві. Я всівся та знову взявся до Камю. Але довго почитати мені не вдалося.
- Я бачу ви читаєте Камю? - озвався Джон Сміт, який виявляється вже не спав.
- Так. - Я закрив книжку і приготувався слухати його патякання. Він поспішив виправдати мої сподівання:
- Отже, повернімося до питання свободи. Візьмемо хоча б п'єсу цього ж Камю, - він тицьнув тлустим пальцем у напрямку книжки, - "Калігула." Що привело того Калігулу до того, що він став таким, з дозволу сказати, монстром? Правильно - пошуки свободи. Як він там каже? "Світ нічого не значить, і хто це визнає, здобуває свободу. "То ж він вбиває, блазнює, чинить масу злочинів, аби здобути цю свободу. "Я вільний від спогадів та ілюзій. " І чим це закінчується? "Я не знайшов істиного шляху, ні до чого не прийшов, моя свобода була неповна..."
- Ви так легко цитуєте Камю? - здивувався я.
- Ну, признаюся, доки вас не було, я погортав книжку.
- Ви знаєте французьку? - знову я був здивований.
- Трохи. Так ось, що ми маємо? Маємо вбивцю, перелюбника, садиста, божевільного врешті решт, і все це в ім'я свободи. Чи не надто дорога ціна? Ні, скажу я вам, ціна нормальна, але гроші фальшиві. Це не та свобода, до якої ми мусимо прагнути. Свобода повинна звеличувати, а не перетворювати людину на монстра. Тобто, який висновок? Справжня свобода можлива лише тоді, коли вона спирається на свободу інших вільних людей. І ця спільна, обопільна свобода виростає в Свободу з великої літери.
- І що? - я вже зовсім заплутався й мені знову захотілося випити. Я натиснув кнопку виклику стюардеси.
- Як то що? - Хіба не зрозуміло? Всі ці державні правила, закони й так далі, що не дають стати справді вільними людьми, заважають створити Свободу з великої літери.
З'явилася моя стюардеса.
- Повторіть те саме, - сказав я їй.
- В мене вийшло, - сказала вона мені. Очі в неї підозріло блищали.
Я спочатку не зрозумів, а потім до мене дійшло.
- Будьте з цим обережні, - я насварив її пальцем.
Вона посміхнулася, круто розвернулася та, похитуючи стегнами, зникла за порт'єрою. Джон Сміт, який було замовк, одразу продовжив:
- Невже ви не погодитесь зі мною, що держава аж занадто опікується, якщо можна так виразитись, своїми громадянами?
Він замовчав, чекаючи моєї відповіді. Не дочекавшись, продовжив:
- Ці тюрми, ці виправні заклади...
- Ви проти тюрем? - урвав я його.
- Так! - він гордо відкинувся в кріслі.
Стюардеса принесла моє замовлення. Я прийняв у неї горілку та банку пива і подякував кивком голови. Вона у відповідь підморгнула. Я послав їй повітряний поцілунок й вона пішла. Я надпив грам сто і спитав:
- Отже ви хочете, аби вбивці, грабіжники, ґвалтівники та їм подібні розгулювали на волі, мали свободу грабувати, ґвалтувати, душити, красти, різати, стріляти, продавати наркотики, захоплювати заручників, викрадати дітей, дружин мільйонерів, рок зірок і труни з небіжчиками, закладати бомби в супермаркети та школи, в публічні бібліотеки та будинки розпусти, в кегельбани й пивбари, переходити дорогу на червоне світло та їздити без квитка в трамваї? Ви цього хочете? - волав я до нього.
- Та ні. Зрозумійте - цього всього не буде, якщо людина стане вільна. Не буде! Просто відпаде потреба.
- Потреба в чому?
- Потреба чинити злочин. - Він вдоволено витер піт з чола.
Я розвів руками та сьорбнув горілки. Потім взявся до пива, одночасно говорячи:
- У вас дивна логіка. Ви мене не переконали, але мені нічим крити. Поки...
- Це здається вас, - перебив він мене, вказуючи мені за спину. Моя стюардеса стояла, відхиливши штору, та кликала мене пальцем. Я тицьнув себе в груди, водночас запитуючи очима "Я?". "Так,"- кивнула вона. Я передав горілку й пиво Джону Сміту, підвівся та рушив до неї. Вона простягнула мені руку. Я взяв її вузьку прохолодну долоню й вона повела мене через другий салон, повз обличчя, які посміхалися, дрімали, читали газети, жували, слухали плеєр, пили різноманітні напої, кудись углиб літака, в його потаємні ходи та лабіринти, про які я й гадки не мав. Вона привела мене до якихось дверей, відчинила їх та повела сходами вгору, в приміщення з невеликим м'яким диванчиком, таким самим невеличким столиком, на якому стояла попільничка. Стюардеса сіла на диванчик і притягнула мене до себе. Вона припала до моїх губ й почала пити з мене "предвічну ріку", і я пив мед її уст, і я шукав маленькі ґудзики на її блузці, і вона поралася з моїми "левісами", і я не знав, чи вона зачинила двері на ключ там, унизу, і я не знав ще багато чого, і це заважало, і це відволікало, і я вже був у ній, і вона була моя, і ми були вдвох у цій залізяці, котра летіла в Париж, і лічильник в моїй голові додав ще одну цифру, і це був кінець. Я провів рукою по її обличчю та поцілував її в ніс. Вона посміхнулась і скуйовдила моє волосся. І було трохи ніяково, і вона спитала:
- Ми зустрінемось в Парижі?
- Так, - прошепотів я, - завтра опівдні біля Лувру.
- Я тобі не вірю, - сказала вона, - але йди та знай - я буду там опівдні.
- Я теж, - сказав я.
Джон Сміт визирав в ілюмінатор. Зауваживши, що я повернувся, він віддав мені пиво й горілку та, постукуючи пальцем по склу, сказав:
- Внизу вогні. Ще пара годин і ми в Парижі. Були в Парижі?
- Проїздом, - неуважно відповів я, все ще перебуваючи у тій кімнаті з маленьким диванчиком.
- Раджу вам відвідати Мулен Руж. Там такі дівчатка. Ви, мені здається, у цій справі мастак. - Він підморгнув.
- Я краще спочатку відвідаю Лувр.
- О, це теж непоганий вибір, - він знову підморгнув. Хотів ще щось сказати, але відчувши моє небажання підтримувати розмову, знічено замовк. Цього разу надовго. Він ще трохи пововтузився в кріслі, помугикав якусь мелодійку, позаглядав в ілюмінатор, а потім тихенько захропів.
Я теж мовчав. Сидів та пив свою горілку, запиваючи її пивом. Моя стюардеса кілька разів проходила повз мене на виклики інших пасажирів і щоразу легко торкалася мене своєю прохолодною рукою. На обличчі її блукала мрійлива посмішка. Я посміхався у відповідь. Потім заснув і я.
Прокинувся я, вже коли літак заходив на посадку. Затягнувши ремінь, я відчув як змокріли мої долоні. Посадок я боявся найбільше. Я весь напружився та заплющив очі. Розплющив я їх аж тоді, коли літак торкнувся своїми шасі бетонки та покотився по летовищу, маневруючи.
Потім всі ми слухали повідомлення про погоду в Парижі, прощалися з екіпажем та авіакомпанією, чекали зупинки двигунів, переводили стрілки годинників. Нарешті нам дали дозвіл виходити. Я підвівся, взяв свою сумку й пішов до виходу, марно шукаючи її очима. Джон Сміт ще гукнув мені вслід: "Головне - свобода, Дене!" Я розгублено кивнув йому та махнув рукою.
Пройшовши "кишкою", що з'єднувала літак з аеропортом, я проминув паспортний контроль та попрямував до ескалатора. І тут я побачив їх. Я не міг помилитися. Ці обличчя, застиглі, мов маски, ці строгі костюми в липневу спеку. Вони стояли внизу та явно чекали мене. Я зробив крок назад і одразу мені в спину вперлося дуло пістолета й знайомий голос Джона Сміта промовив:
- Спокійно, містере Подольчак, без дурниць. Як бачите, я запам'ятав ваше прекрасне прізвище.
Я хотів рвонути вбік, але на моєму зап'ястку щось клацнуло. Я опустив очі й побачив, що прикутий наручниками до руки Джона Сміта. Хоча тепер я вже зрозумів, що який він там в біса Джон Сміт.
- Ось так, - весело сказав він.
"Ах, ти ж, старий педерасте!" - подумав я.
липень 1997
назад
іколи не думав, що все почнеться в літаку. Ну що, скажіть, може трапитись у цій залізяці, котра невідомо як висить в повітрі на висоті скількись там тисяч метрів над землею і де кожна зміна звуку в її (залізяки) двигунах викликає в тебе спітніння долонь та холодну важку пустку в кишках. Не люблю літати літаками. Вірніше - панічно боюсь літати літаками. І тому завжди вибираю наземний вид транспорту, або, в гіршому випадку водний. Але цього разу обставини склалися так, що не було іншого виходу, як придбати квиток на цю літаючу труну, щоб сидіти потім, перепуджено тамуючи подих у повітряних ямах. Тому, як тільки літак сховав шасі в своїх металевих нутрощах, я відкрив томик Камю та почав читати улюбленого "Стороннього", сподіваючись у такий спосіб відволіктися від неприємних думок. Але через деякий час я зауважив, що прочитане залишається поза моїм сприйманням. Натомість, я прислухаюся чи рівно працюють двигуни, чи нема якихось ознак близької катастрофи. Подумки вилаявшись, я повернувся до вже прочитаного, намагаючись вникнути в текст. Певний час це мені вдавалося, а потім в голову знову полізли дурні думки. Я закрив книжку і саме вчасно, бо якраз біля мене зупинилася стюардеса (чи як її там), котра обслуговувала наш ряд. Вона тримала в руках блокнот і ручку, щоб записати наші замовлення.
