а вікном сніг. За стіною в сусідів працює телевізор. Заважає писати. Заважає зосередитись. Я дивлюся на свої руки. Вени повздувалися. По ним біжить (тече) кров. Кажучи банально - струмує життя. Моє життя. Чи просто щось інше? Чи є те (це) в чому я зараз знаходжусь (ця капсула, оболонка, атмосфера) життям? Моїм справжнім життям? Може воно мало бути більш енергійним, більш повнокровним, більш багатим на події, а не таким одноманітним...
За вікном сніг. Сніг у березні. Тоді, коли хочеться весни, починається зима. Завжди все складається не так. Я не створений (очевидно) бути selfmademanом. Я можу уявити. Уявити собі життя. Уявити собі чуже життя. Життя, яке я не хотів би прожити і яке прожив не я. Я уявляю собі один день чужого життя, потім другий, третій, потім згадую дитинство, потім перескакую в майбутнє і чомусь боюсь сказати слово старість. Я уявляю, але це не казка. Це те, що очевидно є. Або може бути. Або могло...
На вулиці сніг. За стіною в сусідів голосно працює телевізор. З-за стіни гавкіт псів, постріли, людські голоси. Полювання. Йому це не заважає. Може заважає чомусь у ньому, але не йому. Світ за вікном поволі обертається. Сніг. Депресія. Меланхолія. Я знаю його. Може навіть краще ніж себе, хоча це неможливо. Хоча можливо все. Усе, що відбувається з ним - відбувається не зі мною. То звідки ж це знання? Звідки реальність відчуттів, реальність пережитого, яке я ніколи не переживав? Я не міг бути ним у минулому житті. Ми майже ровесники. Ми бачимо цей світ з однієї точки. Але під різними кутами. Світ в якому є я і в якому є він. Він, якого немає і він, який існує реальніше, ніж я.
Сніг вкриває тротуар. Не знаю чому сніг порівнюють з ковдрою. Він швидше схожий на піну. Хоча й це не те. Він подібний на не знаю що. А він знає. Він порівнює сніг з ковдрою. В цьому у нього на одну проблему менше, ніж у мене. Хоча в нього достатньо проблем.
Тепер, як водиться, годилося б описати його. Це просто. Тому що я його ніколи не бачив і тому можу бачити щодня. Йому за тридцять. Не можна сказати, що він лисий. Проте густою його шевелюру не назвеш. Він носить бороду. Яку теж не назвеш розкішною. Така собі борідка, відверто кажучи. Він палить. Любить іноді випити. Але не зловживає. Боронь, Боже. Балакучий. Схильний до самоаналізу та самозаглиблення (самокопирсання). Коли він приходить до мене, ми за чаєм ведемо довгі псевдофілософські бесіди, які ні до чого не приводять та, власне, і не можуть привести, бо він далеко не філософ, зрештою, як і я. Але на відміну від мене, він думає, що він - філософ. Не вселенського масштабу, а такий собі - хатній. Як песик. По правді, він мені не потрібен абсолютно. Але без нього я нічого не напишу. Потрібна точка відліку, вісь обертання. Ось нехай він і буде такою точкою і віссю. Я йому іноді робив дрібні послуги. Нехай і він тепер постарається для мене. Врешті решт - все в нашому житті дрібниці, крім самого життя. Власного. Чуже життя багатьма сприймається, як менш вагома одиниця. Я уявляю собі чуже життя.
Вчора. Так, це було вчора. Після довгої перерви він знову бачив оголене жіноче тіло. Вчора. А наче так давно. Вже здається, що це був сон. Хоча все останнім часом сприймається, як сон.
Він пам'ятає. Вона обхопила його руками й ногами і, під вагою її тіла, він змушений був опуститись на ліжко. А далі все було як завжди. Ніякої різниці. Навіть слова ті самі. Автоматичні рухи. І з її боку також. Вони були приречені. Приречені багатовіковою еволюцією. Потім вона ходила по кімнаті, не стидаючись своєї наготи. Власне, стидатись не було чого. Все на місці. Йому стало незручно за своє кволе тіло. Їй було байдуже... Вона зробила каву.
Вони пили каву, цілувалися, кохалися знову. Зранку, коли він вже йшов, вона спитала, як його звати. "Вітя," - відповів він. (Назвемо його Віктором, хоча він може зватись як завгодно. Навіть Чинганчгуком). "Таня" - назвалася вона. Вона дійсно була Танею. "Я знаю," - сказав він і вийшов з квартири. Надворі було холодно і неприємно. Після вчорашнього хотілося пива і чистих простирадл.
Вчора він не був балакучим. Сидів за столом, мов слуп і говорив лише тоді, коли до нього зверталися. Саме тому вона звернула на нього увагу. Вона любила мовчазних чоловіків. Вірніше - почала, з віком, надавати їм перевагу. Їх знайомили, але, як то буває на вечірках, де дуже багато незнайомих людей, вона забула його ім'я. Він не забув. Хоча вона йому і не подобалась. Йому останнім часом взагалі мало що подобалось. Він був самотнім, сумним і злим. І ніхто не хотів його зрозуміти. Ніхто не міг його зрозуміти. Коли він сказав їй про це, вона теж не так його зрозуміла. А зранку спитала як його звати. Може саме це він і мав на увазі. Але тепер йшов сніг і він зіщулившись брів додому. Хоча дому в нього не було.
Я бачив його того ранку. Це саме я затягнув його на пиво. Він спочатку впирався, казав, що хоче спати, натякаючи на бурхливу ніч. Але нарешті здався і ми пішли в бар. Він намагався бути веселим. Недбало розповідав про минулу ніч і про жінку, з якою був цієї ночі. Робив вигляд, що для нього це повсякденні речі. Хоча я знав, що у нього існують проблеми. Жінки не часто звертають на нього увагу. Хоча йому, здається, нічого не бракує. В мене є знайомі з набагато гіршими фізіономіями, так вони не вилазять з жіночих ліжок, вправно перескакуючи з одного до іншого.
Так - у нього були проблеми. Проте зараз здавалося, що вони вже позаду. Може так воно й було. Хоча того дня я його більше не бачив.
Коли ми ще навчались у школі, він заздрив мені. Заздрив тому, що я вже був з жінкою. Він навіть не припускав, що я можу дурити його. Хоча - дурив я його, чи ні, цього не знав і не знає ніхто. Навіть я.
Ми гуляли по парку. Він намагався причепитися до кожної пари дівчат і дуже дивувався, що я не проявляю ентузіазму. А я робив вигляд, що я зверхньо ставлюся до цих його дитячих спроб, що я вже помацав дещо у цьому житті власними руками. Він не знав, що я приховую таким чином свою нерішучість. У мене теж були проблеми та комплекси. У неї комплексів не було. Він гадав, що це щось неземне й незвичайне. Я теж так думав. Тому в мене також були проблеми. Інакші, ніж у нього. Він хотів того, у чому я був розчарований, і чого я не пам'ятав, як не пам'ятають нецікавий фільм. Може тому я ніколи й нікому не розповідав про свої успіхи в цій галузі, бо вважав, що іншим це не цікаво, навіть, якщо воно вже цікаве для мене. Але він... Він був інакшим. Він із захватом розповідав мені та ще кільком приятелям (о, тоді ми були друзі), як це в нього відбулося. Він був щасливим від того, що тепер може поповнити ряди "мужчин". Їх було троє, вона одна. На міському озері. В кущах. Примітивно й неприємно навіть для слуху. Але він був у захваті. Я не міг зрозуміти його захвату. Я взагалі погано його розумів. І тоді, і, деякою мірою, тепер.
Вона знову лягла спати, коли він пішов. Мати мала приїхати тільки завтра. Ось і цей Вітя нанизаний на низку імен. Уже за... Ого. Пора на комусь зупинитись. Чому б і не на ньому. Життя дивна штука. Коли б їй, коли вона ще вчилася в школі, сказали, що вона переспить із такою кількістю чоловіків, вона б обурилась. А тепер це все нормально сприймається. Правда були ще й жінки, але їх вона не враховує. Що ж. Дивна штука життя. Штука, як мистецтво. Але я уявляю не її життя.
УКРАЇНСЬКІ КАРПАТИ, півн. частина Східних Карпат на тер. України. Довж. 280 км, вис. 2061 м (г. Говерла). На схилах - букові, змішані і темнохвойні ліси; вище - гірські луки, які використовуються як пасовища. Родовища нафти (Долина), газу
(Дашава), калійної солі та ін
Яремча, м. в Івано-Франківській обл., на річці Прут. Залізнична станція. Кліматичний курорт.
Більш як десять років тому вони часто їздили в гори. Яремча. Яблуниця. Ворохта. П'ятихатки. Білий Камінь. Ямна. Печери Довбуша. Явірник. Хом'як. Говерла. Він весь час був сповнений сподівань. В грудях щеміло якесь млосне і солодке передчуття чогось незвичайного. А врешті решт усе перетворювалось в банальні п'янки. Блювання за деревом. Сто грам з самого ранку - "швидка допомога". "Чорнило" з горла. Хоча слід зауважити - було весело.
1980 р. Явірник (полонина). Ранок.
Холодно, хоча липень. Але холод приємний. Не в тому плані, що приносить насолоду, а в тому, що знаєш - ось зараз сонце зігріє тебе. Знаєш, що це ненадовго - холод. І тому приємно. Передчуття чогось хорошого завжди приємне. Намети мокрі від роси. Зола багать також мокра. Навіть перетворилася на якусь чорну кашу. Хочеться спати і спати неможливо. Це ранок у горах.
Якщо сісти на сонці, то відчуваєш, як воно гріє. З усіх наметів повиповзали на світ божий припухлі від сну туристи. Один, з розгубленим виглядом, дивиться каламутними очима на те, що залишилося від його кедів. Він залишив їх на ніч біля вогню, щоб просохли. Доки вогонь вигорів, на кедах згорів увесь шматяний верх. Лишилася сама гума. Всі сміються.
Сонце вже добряче пече, сліпить очі та блищить в краплях роси на деревах і на траві. Трава слизька й, коли він іде до потічка, щоб почистити зуби (а для цього треба спуститися метрів на сто вниз), він підсковзується і падає. Штани на сідницях стають зелені. Він знає, що це надовго. Сліди від трави так просто не виведеш.
Від наметів видно гору Хом'як. Саме до неї вони сьогодні підуть. Вони - ті шість чоловік, які виявили таке бажання. Інші лишаються в таборі. Їм ліньки відходити від наметів більш, ніж на півкілометра. Він йде.
Йому завжди бракувало історій, які він міг би розповісти в компанії. Тому він використовує найменшу нагоду взяти участь в якійсь пригоді.
Власне, історій йому бракує не більше, ніж решті. Він просто не вміє знаходити в своїх історіях ту єдину родзинку, яка робить будь-яку, найбанальнішу історійку цікавою для оточуючих.
Якщо дивитись з Явірника, то до Хом'яка рукою подати. Здається, потрібно лише зійти вниз і одразу опинишся біля підніжжя гори. Вони бадьоро вирушають. Він іде теж.
Десь далеко гуркотить грім. А може хтось кидає з даху пусті металеві бочки. Для грози ще не та пора року. Отже це таки бочки. Пусті металеві бочки, які хтось кидає з даху. А хто ж таке може робити? Хіба, що якийсь божевільний. Отже, це місто божевільних. Місто, в якого поїхав дах. Саме той дах, із якого якийсь божевільний кидає пусті металеві бочки.
Збожеволіти можна від такого божевілля.
Десь далеко гуркотить грім. Для грози ще не та пора року.
На його похорони зібралося чимало народу. Значно більше, ніж він міг би собі уявити за життя. Заплакана мама, згорблений і жовтий від горя батько. Багато товаришів, з якими він вчився в інституті. Навіть деякі з тих, з якими він вчився в школі. Багато було приятельок, однокурсниць, однокласниць. Були навіть такі, про існування яких він колись вже й підзабув. Що б його найбільше здивувало, так це те, що прийшли деякі жінки, яких він свого часу домагався і які йому свого часу відмовили, не відповіли взаємністю. Що ж їх привело на похорони - почуття провини, чи відчуття втрачених можливостей. Про це йому було вже не довідатись. Ті, хто вважав себе найближчими друзями, несли труну. Інші, опустивши голови і склавши на животах руки, мовчки, ледь тягнучи ноги, шкандибали за труною. До автобуса треба було пройти метрів зо двісті. Труну зробили з товстих дощок, так що важила вона чимало. Шестеро (ті що вважали себе найближчими друзями покійного) відчули це вже через десяток метрів. Ноги їх мимоволі підігнулися і тепер вони несли труну напівнавприсядки. Ті, що йшли за ними й бачили, як їм важко-тяжко, весь час були в напруженні, боячись, що труну ось-ось упустять, і були готові щомиті її підхопити. Але цього не сталося й процесія благополучно дісталася до автобуса. Я на похорони не пішов.
Поки він чекав мене за столом, я пішов до шинквасу взяти пива.
- Ти не знаєш, що то за одна? - він залпом випиває пів бокала. О, я чудово знаю, що то за одна. Тому я кажу "ні". Якби він збирався з нею одружитися, то я б може щось й розповів. А так це не має жодного значення.
- Я тебе прошу, не розповідай нікому про те, що було на морі.
Вона зустрічається з моїм приятелем. Йому я нічого не розповідаю. Іншим я щось розповідав кілька років тому. Це вже нікому не цікаво. Хоча, можливо, це була не вона. Ту здається звали Наташа.
Сніг перестав. По-весняному яскраве сонце сліпить очі. Крізь шибку воно таки добряче припікає. Але це все обман. Ілюзія. Термометр показує три градуси морозу. Світ облудний. Тому ми так часто помиляємось.
Коли ми ще вчилися в школі, він знайшов цю пожежну драбину. Як він зробив це відкриття, я не знаю. Мабуть, спеціально шукав. Драбина ця була на жіночому гуртожитку педінституту. Вона починалася десь за метр до землі і, підклавши якийсь ящик, наприклад, з-під молочних пляшок, можна було запросто на неї забратися. Але не це головне. А головне те, що на другому поверсі була душова і якраз попри вікно душової і проходила драбина. Вікно було засклене звичайним прозорим склом. Не знаю, як довго він тримав це в таємниці. Але, оскільки його розпирало від гордощів, довго мовчати він не міг. Дуже швидко пожежна драбина стала нагадувати новорічну ялинку. Я чомусь на драбину не лазив. Наскільки я тепер можу пригадати, байдужість до жінок мені тоді здавалася ознакою мужності. А може мені просто було незручно підглядати. Тим не менше, така моя поведінка призвела до того, що він почав до мене зверхньо ставитись. Хоча не тільки він, а всі, хто лазив на драбину. Він ходив, попльовуючи мені під ноги і, коли ми з ним про щось сперечалися, основним його аргументом було - "Ти б взагалі заткнувся, синок. Ти хоч раз голу бабу бачив у своєму житті?"
Так продовжувалось до тих пір, доки я не сказав йому, що вже спав з жінкою. Не знаю, чому, але він мені одразу повірив. В його степенях про ранги я зайняв вищу від нього сходинку. В нього вже тоді були проблеми.
1980 р., липень. Хом'як.
Буде, що розповісти. Його чомусь завжди турбує, чи буде йому, що розповісти. Він стоїть на вершині гори. Повітря трохи розріджене, серце скаче в грудях, у вухах легенький шум. Хоча, може це від самогонки. Чудовий краєвид перед очима його не хвилює. Його більше цікавить, наскільки ця історія буде цікавою для інших.
Коли вони повернуться у табір, то виявиться, що тут відбулися значно цікавіші події. Він розчарований.
Я був на його проводах в армію В крайньому разі - я міг там бути. В даній ситуації це не грає ніякої ролі. Він багато пив, зрештою, як і всі ми. Він кричав, що всіх нас любить, ліз до кожного цілуватися. Коли він ліз цілуватися до мене - мені було неприємно. Не такі ми вже і друзі, думав я, плескаючи його по спині. Він сам хотів вірити в те, що у нього багато друзів. Він хотів вірити в те, що він буде отримувати багато листів. Отримувати багато листів мабуть, дуже приємно. Одразу скажу - ми з ним переписувались усі два роки. Його листи були неподібні до нього. Вони були глибші, розумніші, ніж він сам весь час здавався мені. Я думав, що він набрався розуму.
Коли він прийшов з війська, то виявилось, що його листи таки значно розумніші за нього. Хоча перші місяці він думав виключно кінцем, а не головою. Потім мені здавалося, що його кінець мислить значно краще, ніж його голова. В усякому разі - логічніше.
З часом я звик до того, що листи та він це різні люди.
ЛИСТ, Епістолярна література:
/від грец?????????? - лист: 1) видані друком листи приватного характеру. 2) сукупність творів, які використовують форму письмового звернення до інш. особи. Існує наук. публіцистич. Е.л. Найбільш поширена худ. Е.л.; осн. жанри - віршовані послання і роман у листах ("Бідні люди" Ф. Достоєвського, "Листи в Україну" Ю. Андруховича)/.
"... Тепер трохи про себе. Служба моя протікає нормальною На зміну осені прийшла зима. Нам видали кожухи й валянки і ночами вітер вже починає навивати нудні вовчі арії. Але це не лякає - тут до всього звикаєш! "Дємбєльска зима" - і від усвідомлення цього на посту тепліше. Що ж до мене особисто, то я намагаюсь жити тут, якби поза реальністю... Багато читаю, вкладаю душу й серце в листи, які пишу вам, мої дорогі друзі та мрію про майбутнє "в дим"..."
Кров повільно витікає з розрізаних вен у воду. Напрочуд красиве видовище. Чомусь нагадує відеоарт. Хоча це швидше суіцид арт. Та хіба справа у назві. Як не дивно - це дуже естетичне видовище, високохудожнє, гармонійне. Повільний рух крові у воді - наче росте казкове дерево, пускаючи свої гілки-коріння все далі й далі, туди де вони втрачають чітку форму, розпливаються і перетворюють воду в самих себе, міняючи поступово її колір та витягуючи з вен, з серця саме життя до останньої краплі. Ось воно справжнє мистецтво. Єдина, але геніальна робота і смерть. Космічне явище.
Коли приїжджає міліція, вся картина нагадує швидше поп-арт.
Якщо вдуматись, у нього не було ніколи справжнього друга. Всі, хто його оточував, хоча й звалися друзями, по суті своїй друзями не були. Швидше їх можна було назвати приятелями, товаришами...
Друг. ДРУГ. друг. д-р-у-г. ДрУг. Він сидів на дивані й на різні лади промовляв це слово. Дрррррррруг. В лівій руці сигарета, в правій чашка остиглої кави. Друуууууг. У-у-у-у-у-у-г. В нього й раніше бували депресії. Навалювалась невідомо звідки якась туга, якесь роздратування, якась злість... Хотілося щось терміново зробити. Але виникало питання ЩО ? А на нього відповіді не було. Дру-ру-ру-г. Слово втрачає зміст.
Останнім часом він на багато питань не міг знайти відповідей. Життя стало малозрозумілим для нього, а він малозрозумілим для життя. Все це штовхало до певних висновків. Але висновків не виникало.
Кава вже стала зовсім холодною, сигарета погасла. Життя продовжувалось. А за вікном продовжував падати сніг. Вже який день.
Вулиця пуста й біла. Час надто пізній для вечірнього моціону. Він один йде вулицею. Руки в кишенях, в голові різноманітні думки. Кольорові мрії наповзають одна на одну, сповнюючи душу незбагненим щемом. Раптом він бачить, що біля одного з під'їздів хтось лежить. Якусь мить він вагається - підійти чи ні. Але поки він вагається, то встигає відійти від лежачої постаті. Він продовжує вагатись і відходить все далі й далі. Ось він вже відійшов на таку відстань, що повертатись наче й безглуздо. Вагання закінчуються. Залишаються докори сумління. Але їх він намагається придушити вагомими аргументами. Це просто п'яний. А що п'яному поможеш. А коли це комусь стало погано, то судячи по тому, як він лежав (нерухомо) йому вже допомога не потрібна. Дійсно - як мертвому припарки. Вже лежачи у ліжку, він продовжує себе заспокоювати. Нічого не трапилось. Що з п'яним зв'язуватись. Як мертвому припарки... Потім він засинає.
Зранку він не пам'ятає, що йому снилося, але чудово пригадує нерухому постать на асфальті. Правда це не заважає йому спокійно поснідати, перекинутись кількома словами з батьками, почитати газету. Десь години через дві, він нарешті виходить на вулицю. Само собою на тому місці ніхто не лежить ( якби там до сих пір хтось лежав, то це було б просто смішно). Не чути й ніяких розмов, що тут уночі хтось помер, чи був убитий. Люди люблять такі розмови, але оскільки про невідомий труп нічого не говорять, можна з впевненістю сказати, що це був звичайнісінький п'яничка, який, трохи проспавшись, підвівся та пішов додому. "Ось бачиш - я ж казав." - говорить він сам до себе і заспокоюється.
1982 р., Кароліно-Бугаз.
Море. Пляж. Довкола жовтий, гарячий пісок. Нас досить таки багацько. Ми великою компанією розмістилися в самому центрі пляжу. Довкола нас, в радіусі п'яти метрів, ніхто не лежить. Я не можу пояснити чому. Ми ведемо себе цілком миролюбно, не вигукуємо нецензурних слів і взагалі - ми всі з пристойних родин. Може справа в тому, що нас дуже багато? Може велика кількість молодих дужих хлопців та веселих дівчат не викликає довіри в людей, вселяє в них якийсь страх. Мабуть, так воно і є.
Він теж мав їхати з нами, але його родичі затіяли ремонт і він змушений був залишитись в нашому задрипаному провінційному містечку, в якому ніколи, нічого не відбувається. Можу сказати, що він втратив багато цікавих історій, які він так любить збирати, щоб потім можна було розповісти їх в компанії.
"Я тебе прошу - не розповідай нікому про те, що було на морі."
В мене збереглися фотографії з цієї поїздки, на яких немає його. Хоча ніхто не може стверджувати це з повною впевненістю. Так само, як і ніхто не може стверджувати протилежного.
"Я так довго не писав тобі, що і подумати страшно. Віриш, зовсім немає вільного часу, все забирає служба. За цей час, що я тобі не писав, у мене з'явилося багато новин. По-перше спішу повідомити тобі, що зустрів я 1985 рік, зовсім один, з автоматом у руках, на посту. Романтично, чи не так? Ти один, ніч, новорічна, казкова ніч, чорне зоряне небо - всі веселяться, а ти несеш службу. Ніколи не думав, що доведеться так зустрічати Новий рік. По-друге - в мене вже є зальот, за який я п'ять днів драїв туалети і який мене багато чому навчив."
Він боявся ходити до підвалу. Ні, він не боявся темряви. Він боявся самого підвалу. В підвалі завжди було вогко, бетонна підлога була мокра настільки, що в маленьких виїмках скуплювалась вода. Штукатурка від вогкості понадималась та, в багатьох місцях, обвалилася, оголивши вологу, кольору агарагської червоної фарби, стару австрійську цеглу. Товсті шматки штукатурки розсипалися по мокрій підлозі, місцями перетворившись в сіро-жовту пудру, яка за роки зібралася попід стінами у вогкі противні купки. Навіть жовте світло від двох лампочок, покритих тією ж сіро-жовтою пудрою, яка осипалася зі стелі, здавалося в'язким і вологим. Словом, підвал був малоприємним місцем. Але не це було причиною його страхів. Він боявся і підвалів пристойних, доглянутих, таких, які бувають в деяких нових будинках. Не боявся він лише пивниць, вхід до яких був через ляду на кухні. А ось підвалів він таки боявся якимось тваринним страхом. Але оскільки боягузом по життю він не був, то йому вдавалося стримувати свій страх від переростання в панічний. Лиш одного разу йому це не вдалося.
Він, як завжди, з острахом зайшов у підвал і швиденько ввімкнув світло. Жовте й неприємне, воно висвітило картину запустіння та занепаду. Пересиливши страх, він підійшов до дверей своєї комірчини. Дістав ключа і вже встромив його в колодку, коли раптом з-за рогу, в неосвітленому коридорі, який вів углиб підвалу, почулися чиїсь кроки, а згодом і покашлювання. Неприємне скрипуче покашлювання. Він умить вкрився потом. Холодним чи гарячим - це не має значення. Горло звів спазм. І взагалі, було таке відчуття,що його проштрикнули крижаним ломом від маківки до анусу. Кроки наблизились і через мить той, кому вони належали, мав вигулькнути з-за рогу. Саме в ту секунду погасло світло. Очевидно перегоріла перша з двох лампочок, а оскільки вони були з'єднані послідовно, то погасли обидві. В цьому підвалі таке часто траплялося. Причиною була все таж вологість. Взагалі будинок давно вже був непридатний до життя, проте люди продовжували у ньому жити - бо куди ж мали податися. Може саме ця занедбаність і породила свого часу той відчай, який призвів до самогубства поета-невдаху з третьої квартири. А може причиною були зовсім інші чинники. Та головним було те, що повісився той саме тут у підвалі й саме там, за рогом. І саме про самогубця одразу ж згадав він, коли погасло світло. Отут на нього й навалився той самий панічний страх, який йому до цього вдавалося втримувати зусиллям волі на самому денці своєї душі. Вирвавшись на свободу, страх вирішив продемонструвати себе у всій своїй красі. Тому Віктор оговтався аж у квартирі й саме тоді він і помітив, що обмочив штани.
Місяця два він до підвалу не ходив, під різними приводами ухиляючись від прохання батьків сходити за картоплею, чи внести банку огірків, що неодноразово призводило до сварок.
Через два місяці він пересилив себе і на прохання батька допомогти йому перенести у підвал мішок бульби, відповів згодою. Хоча світло в підвалі вже горіло, він все ж таки прихопив з собою ліхтарик. Коли вони вже висипали картоплю у спеціальний ящик і батько ще порався в комірчині, він, стиснувши у руці ліхтарик, пересилюючи страх (маючи за спиною батька, це було зробити легше), зазирнув за ріг і посвітив туди. Промінь світла вихопив з темряви довгий вогкий коридор з рядами дверей. Та сама вогка штукатурка, та сама австрійська цегла, той самий занепад. Тільки у самому дальньому закутку, здавалося, жив сам страх. Він знову вкрився потом, швиденько вимкнув ліхтарик та повернувся до батька. Хоча він вже був давно не дитина, або краще сказати - він давно вже не був дитиною, все ж таки з дитинства в ньому очевидно жило відчуття того, що з батьком надійніше, тато у випадку чого захистить.
Він продовжував ходити в підвал на прохання батьків, але такі походи були для нього, без перебільшення, подвигом.
ТАВТОЛОГІЯ /від грец tautos - те саме, й... логія/ - 1) Визначення, що повторює в іншій формі раніше сказане. - 2) В математичній логіці - правильно побудована формула числення висловлювань, яке має значення "істина" для всякої системи істинністичних значень її змінних.
Поки він чекав мене за столом, я пішов до шинквасу взяти пива і перекинутись парою фраз з барменом.
Коли я повернувся до столу, несучи в руках чотири кухлі пива, він курив, задумливо вирячившись в стелю. Він залпом випив пів кухля і наче повеселішав. Потім почав недбало розповідати про минулу ніч і про жінку, з якою був цієї ночі. Я пив пиво та слухав.
- Ти знаєш, - казав він мені, - наче кльова на вид баба, ну хіба рот трохи завеликий, але щось не то. Надто все легко і просто. Спочатку ноги розсунула і аж по всьому, зранку, спитала. як звати. Така собі курвочка, знаєш.
Я знав.
- Ти не знаєш, що то за одна? - він одним великим ковтком допив пиво.
І це я знаю.
В мене починає складатися враження, що я знаю все, про що він говорить. Навіть те, що він ще не сказав. Я п'ю пиво та слухаю.
- Точно не знаєш? - наполягає він.
Я знаю. І тому кажу: Ні!
Я кажу: А чого це вона тебе так хвилює?
Я кажу: Що це тебе так зацікавило?
Я кажу: Чим це вона викликала такий твій інтерес?
Я кажу... Я ще багато чого кажу, щоб не сказати.
- Я тебе прошу, не розповідай нікому про те, що було на морі.
Цікаво, вона всіх про це просила, чи тільки мене?
Він сміється. Він каже: Та ні. Просто цікаво, що то за одна. Я її просто раніше ніколи не зустрічав
- І я не зустрічав. Що ж тут дивного? - я майже вірю в те, що говорю. Хоча можливо це була не вона і я сказав правду.
Він теж мав їхати з нами, але його родичі затіяли ремонт і він змушений був залишитись. Можливо, якби він тоді поїхав, він би не задавав мені зараз питань.
Пиво було холодне і на диво смачне.
"Що тобі написати про своє армійське життя. Воно, на жаль, нє блєщєт різноманітністю. Наряди, наряди, наряди - іноді аж нудить від цих нарядів. Але втішає одне - те, що кожний наряд наближає мене до завітної мети - до дємбєля."
Вода у ванні вже набула рожевого кольору (тіоіндіго) , кінцівки почали німіти, коли раптом його наче пронизало струмом і він різко розплющив очі. Вода була нормального кольору (такого, який повинен бути у води, в якій тільки но помилися), в ній навіть плавали шматки мильної піни. Його пальці міцно стискали лезо фірми SCHICK. З того моменту, як він заплющив очі, нічого не змінилося. За вікном світило сонце, гуркотіли автомобілі, чулися голоси перехожих. Так само буркотіла в бачку вода. Так само він був ще живий.
"Але це не головне. Головне те, що в госпіталі, серед сірих лікарняних піжам, я пізнав істинну Красу! Так, так, друже, там в госпіталі я зустрів жінку, краса якої мало не звела мене з розуму. Ні, це не була маска косметики та кокетства, як на оригінальних рекламах, ні, це була Мадонна епохи Відродження. Середньовічна краса!!! Я не розмовляв з цією жінкою, та й що я міг їй сказати? Хто я тут? Що я тут? Я просто мовчки споглядав її красу незвичайну і був від того щасливим, бо я справді осягнув, що є справжня, істина Краса людського тіла! Чи спізнаю я коли-небудь істинну Красу Душі людської?".
АУТИЗМ /від грец autos - сам, один/ - хворобливий стан психіки людини, що характеризується заглибленням у власні внутрішні переживання, прагненням до відособлення від зовнішнього світу і поступовим відривом від реальної дійсності.
Ні, він не був чистим аутиком. Просто, час від часу, на нього находило якесь оціпеніння, якась байдужість до всього. В такі (не кращі в його житті) дні він завертався на себе і відправлявся у тільки йому знані світи. Він ходив на роботу, розмовляв з колегами, ходив на перекури і в той самий час його тут не було. Де його носило в цей самий час, він би й сам не міг докладно пояснити. Але факт залишається фактом - він був відсутній. В такі дні бачитися з ним було неприємно й тому його намагалися не запрошувати на вечірки, пов'язані з днями народженнями, весіллями, хрестинами, іменинами, заручинами, розлученнями, зустрічами випускників, відкриттями, презентаціями, закриттями, пусками першої черги, запусками, закусками, ювілеями, річницями, обрізаннями, дефлораціями, інавгураціями, кремаціями, конфірмаціями etc. Але це його абсолютно не турбувало. Його тут не було. А там де він був, відбувалися події набагато цікавіші та захоплюючі, ніж наше повсякдення, яке не скрашували навіть вечірки, пов'язані з днями народженнями, весіллями, хрестинами і так далі.
В один з таких днів він думає, мріє, уявляє, фантазує. Все навколо настільки погано, паршиво, хрєново, що йому тільки й лишається думати, що все не так, мріяти, що все інакше, уявляти, що все по-іншому, фантазувати, що все довкола не погано, а добре, не паршиво, а чудово, не хрєново, а яблунево. І навіть набагато краще.
О, те життя - це життя казка. Те життя - це життя рай. Як чудово перебувати там, насолоджуватись там, кохати там, веселитись там. Там, де все це так легко, так життєво, так органічно... Це саме те, заради чого... Дзвонить телефон. Це я. Я не знаю, що він зараз живе не там, куди я дзвоню, І саме тому я дзвоню, Він мені потрібен буквально на два слова. Тому я й дзвоню. Але він не підіймає слухавку і я роблю висновок, що його немає вдома, Й хоча він сидить біля самісінького телефону, я не далекий від істини. Його дійсно немає вдома.
Я думаю - його немає вдома. І я практично не роблю помилки.
Я думаю - він , напевно, кудись пішов. І я помиляюся, бо він сидить біля телефону. Життя зіткане з протиріч і я не перший це помітив. Навіть цю фразу хтось вже говорив до мене.
Зранку був сильний вітер. Тепер він стих. Вітер виконав свою роботу - розігнав хмари. Світить сонце. Чудово. Сніг зійшов. Він задоволений з такої погоди. Це набагато краще, ніж дощ, сніг і вітер. Він неспішно йде вулицею, заходячи у всі книжкові крамниці, які трапляються дорогою. Він переглядає книжки. Майн Рід "Вершник без голови", Уілкі Колінз "Міфи древньої Індії."...Ні одна з цих книжок йому не потрібна. А що йому потрібно, він не знає. Тільки, коли така книжка попадає йому до рук, в той самий момент він тільки й розуміє - саме цю книжку він і шукав. Він виходить з крамниці та йде по вулиці, насолоджуючись сонцем.
Десь гуркотить грім.
Він йде вулицею і ще здалека помічає мене. Я стою біля вітрини невеличкої приватної крамнички та вивчаю виставлені товари. Він знає, що я його не бачу. Він вирішує підійти. Він уже за три кроки від мене і, саме в ту мить, я повертаюсь до нього й кажу: Привіт.
Він подає мені руку. Ми вітаємось.
- Як справи? - питає він.
- Нормально.
- Малюєш?
- Малюю.
Він явно розчарований. Судячи з усього, я не збираюсь підтримувати розмову. Навіть стою до нього впівоберта, продовжуючи розглядати товари виставлені у вітрині.
- Ну, бувай, - каже він і вже збирається йти далі, коли я раптом питаю:
- Як твої справи?
Він різко зупиняється і, радіючи, що може побалакати, починає мені в подробицях розповідати, як у нього справи. Час від часу у нього виникає думка, що мені не цікаво, але я вчасно, в потрібних місцях, вставляю необхідні фрази, наче підтримую розмову. То ж він продовжує з ще більшим запалом. Через деякий час він помічає, що вже говорить про політику, а я слухняно його слухаю, періодично вставляючи фрази на зразок "цілком закономірно". Він робить невеличку паузу і саме в цей момент, не даючи йому продовжити, я подаю йому для прощання руку, кажу: Ну добре, дзвони, - і, повернувшись, йду туди, звідки він тільки-но прийшов. Він якийсь час дивиться на мою спину, а потім теж повертається та продовжує свій шлях.
Десь не гуркотить грім.
ГРІМ, звукове явище в атмосфері, що супроводжує електрич. розряд /блискавку/; спричинюється коливанням повітря в результаті швидкого нагрівання та розширення /а отже і підвищення тиску/ повітря на шляху блискавки.
Воно й не дивно, що немає грому. Адже небо напрочуд чисте. І по весняному блакитне. То звідки ж взятися грому? Хіба, що якийсь божевільний буде кидати з даху пусті металеві бочки. Але оскільки ніяких таких звуків не чути, то очевидно, що - або у божевільного скінчилися бочки, або сам божевільний впав з означеного даху, слідом за черговою бочкою. Якщо він їх взагалі кидав.
А може цей божевільний - я?
Він довго сидить на краю ванни. SCHICK валяється на підлозі, як непотріб. Руки його безсило звисають між колін. Дрижать. І руки, і коліна. Мошонка стислася та стала маленька й тверда. Член зморщився, як сушений фрукт й також став малесеньким. Він довго сидить на краю ванни. Як довго - цього він не знає. Його починає трясти. Чи то від холоду, чи то від нервів. А може і від того, і від іншого одночасно. Мабуть, таки більше від холоду. Шкіра стала гусячою та вкрилася оранжевими та синюватими плямами. Від холоду. Він дрижить. Зуби клацають - верхні об нижні. Коли їх стиснути, починає трястись голова. Він проводить руками по обличчю. Шкіра на ньому натягнулася. Це тому, що він не витер обличчя рушником. Вода у ванні нормального кольору (такого, який і повинен бути у води, в якій тільки що помилися). Вода вже холодна. Він видно таки довго сидів на краю ванни. За вікном світить сонце. Весна. Він повільно встає. Ноги слухаються. Вже це добре. Він для чогось проводить по сухому обличчю рушником. Як не дивно, але це допомагає. Він повільно вдягає труси, потім спортивні штани. Він намагається бути спокійним. Він виходить з ванни. Щось ти довго купався - це мама. Він посміхається. Він намагається бути спокійним. Він так само живий, як і тоді, коли тільки заходив у ванну. Правда тоді він не відчував цього так...
"Що стосується мене і мого внутрішнього стану - то це боротьба! Боротьба пам'яті та віри, розумієш? Я не можу ніяк забути те, що було і не хочу вірити в те, в що не вірити просто дурість, бо це істина. Все позаду! Все втратило зміст. Але я розумію, що потрібно жити, що врешті решт, якщо я захочу, то зможу повернути її собі, але мені здається, що пробачити її, як би не кохав, я вже не зможу. Взагалі я так заплутався в цій маячні протиріч. І єдине, що я зараз здатен тверезо осмислити, так це те, що все стане зрозумілим тільки тоді, коли я повернусь, отоді все і вирішиться. А поки що потрібно жити!!!"
А може цей божевільний - це він?
Він нас знайомить. Я намагаюсь зробити вигляд, що бачу її вперше. Але вона все псує. "Ми знайомі." Мені доводиться викручуватись. "Ти ж казав, що ти її не знаєш." "Я просто не зрозумів, що ти говориш про неї". Мушу ж я щось казати.
Я тебе прошу, нікому не розповідай про те, що було на морі. Це було по малолєтці. Добре?
Я дещо розгублений. Він дещо щасливий. Питається - чому? Адже я йому ще нічого не розповів. Навіть того, що було на морі. Хоча це його навряд чи втішило б. Тепер я навіть не знаю як повестися. На неї мені абсолютно начхати. Він же - як ніяк мій друг дитинства. Я мовчу. Для чого міняти те, що ніяк не зміниться. Тільки одне незрозуміло - чому вона зветься Таня, а не Наташа. А може я просто щось плутаю, чи забув? В мене десь є записаний її телефон. Там ясно вказане її ім'я - "Наташа". Але зараз вона - Таня. В мене легеньке божевілля. Адже ця Таня також просить, щоб я не розповідав нікому про те, що було на морі. Але чому тоді Таня, а не Наташа. Я божеволію. Потихеньку.
Питання: А що саме було на морі?
Відповідь: .......................................
Я мовчу. Я не розповідаю.
Що таке справжня щирість, чи, скажімо, справжня брехня. Що таке абсолютний мудрець і що таке цілковитий дурень. Хто визначає критерії? Хто дає оцінки? Чи дурень оцінює мудрого, чи правдолюбець брехуна, чи навпаки - ні той, ні другий, ні третій, ні десятий не можуть дати об'єктивну оцінку. Не можуть. Вони по різному дивляться на світ. Вони по різному його сприймають. Всі сприймають світ по різному. Абсолютних однодумців не існує. Не існує й все. Так і повинно бути. А якщо так - то чому я повинен давати якусь оцінку його вчинкам (негативну чи позитивну - не принципово). Не повинен. Але даю. Я не ідеальна, а звичайна людина. Я люблю за чаркою перемити кісточки деяким суб'єктам. Але тільки тоді, коли вони дають для цього привід. Немає приводу - немає перемивання. Я не вмію висмоктувати приводи та причини з пальця. Інші може й вміють. Я - ні. Він дав привід, то ж тепер ми (його приятелі та знайомі) перемиваємо йому кісточки.
Мене завжди дивував один момент у подружній зраді - всі довкола знають, що дружина зраджує чоловікові, а він бідака навіть не здогадується. Я думав, що щось подібне відбувається й тут. Всі, кого не спитай, знають про її минуле. Серед його знайомих навіть стає модним знати бодай щось про її минуле. Всі думають, що він не в курсі. Та ніхто не хоче йому про це сказати. Зрештою - кому яке діло до її минулого. Та раптом з'ясовується, що він майже все знає. Крім, хіба що якихось аж надто пікантних моментів. І звичайно того, що було на морі.
Ну і що, що вона була така. Тепер же вона змінилася. Було мале-дурне. А тепер це зовсім інша людина. Це його слова. Він хоче з нею одружитись. Мені цілком байдуже. Декому ні. Дурень! Що він робить? Женитися на цій профурі? Та її пів міста перетрахало. Це їх слова.
Саме смішне те, що вона сама не підозрює, наскільки вона популярна у місті особа.
Що дає те, що я не розповідав про те, що було на морі?
На диво теплий і сонячний день. Сніг не падає. +17 *С. Грім не гуркотить. Небо чисте. Легенький вітерець. В США від снігопадів гинуть люди. У нас деякі типи гинуть від власної дурості. Хоча не відомо, що гірше.
Власне кажучи - коло його знайомих це ще не все місто. Одразу згадую анекдот: "А я подивився по карті, Василь Іванич - скільки там тієї Кубані".
Не можна сказати, що кожен знав всі факти з її біографії. Але один знав одне, інший друге й так далі. Взаємні доповнення складають більш менш цілісну картину (порнографічну?). Всі, хто щось знає, спішать поділитися знаннями. Не виключено, що хтось щось й довигадує, щоб не відстати від інших. Тільки я мовчу. Хоча моє мовчання вже починає виглядати непристойним. Проте насправді непристойним є їхнє базікання. Мені чомусь починає так здаватися. Мені стає шкода його, та зрештою і її. В одному він правий - у неї дійсно непоганий характер. Навіть хороший. Але хорошим характером не заткаєш рота нікому. Так як не виправиш минулих помилок. Життя не зошит. На жаль.
Десь не гуркотить грім.
Так само він ще живий.
Така собі курвочка, знаєш. До речі, це також його слова. Про неї.
Йому завжди бракувало історій, які він міг би розповісти в компанії. Тому він використовує найменшу нагоду взяти участь в якійсь пригоді.
Їй історій не бракує. Їй навіть хочеться,щоб їх було набагато менше. Так - тепер їй цього хочеться.
Слід від трави так просто не виведеш.
Мерзенна річ - холодний весняний дощ. Не злива, ні. Та й не весь час справжній дощ. Переважно щось таке противне мжичить, обліплює фізіономію, холодом пробирається, здається, в саму душу. Взуття вже давно не виходить з вологого стану. Напрочуд мерзенно.
Просто дивно, що саме в цей мерзенний час йому захотілося з'їздити в Яремче. Причому самому, без компанії. Тобно - цілком самому. Хоча може все це й не так дивно. Часто саме така погода спричиняє бажання побути одному, подумати на самоті над життям, зробити певні чи непевні висновки. Напевно в цьому є якась своя привабливість. Все залежить від рис характеру. Особливо, якщо прихопити з собою плескату фляжку з коньяком, або, при нинішній дорожнечі, з очищеною самогонкою на цитрині. Якщо вдало й правильно все зробити - виходить непогана річ. Не коньяк, та все ж.
Він сидить в автобусі й дивиться на мокре скло, по якому стікають краплі дощу. Він давно не їздив в Яремче й тому, коли купував квиток, був вражений наскільки той подорожчав. Якусь мить він було завагався, їхати - не їхати, але потім все ж таки вирішив і ось тепер він сидить в автобусі та дивиться на мокре скло, по якому стікають краплі дощу. Краплі стікають, залишаючи за собою нерівні хвилясті сліди. Стікають майже вертикально. Майже - і тому не паралельно одна одній. Перетинаючись, вони утворюють абстрактну графіку. Ось автобус рушає і до вертикальних (умовно) ліній додаються косі. Перекреслюючи уже готовий малюнок, вони доповнюють його, перетворюючи скло у футуристичне полотно У. Боччоні. "Все таки природа талановитий художник," - думає він, споглядаючи художні вправи дощу на склі. З хаотичних ліній, що перетинаються, починають складатися різні силуети. Ось силует автомобіля, а ось жіноче обличчя. Він розглядає скло, вишукуючи знайомі обриси, й поступово так, як це часто буває, непомітно для нього думки його, слідуючи тільки їм знайомими шляхами, міняють свій напрямок і починають текти зовсім іншим руслом. Графіка дощу вже забута і він, заколисаний рухом автобуса, починає дрімати, потім засинає.
СОН, періодичний фізіологічний стан у людини й тварин; характеризується майже повною відсутністю реакцій на зовн. подразнення, зменшенням активності ряду фізіол. процесів. Розрізняють норм. /фізіол./ С. і кілька видів патологіч. С. /наркотич., летаргіч., ті ін ./.
СНОВИДІННЯ, більш менш яскраві та складні події, картини, живі образи, періодично виникаючі у сплячої людини в результаті діяльності нервових клітин, що залишаються активними під час поверхневого сну.
Йому сниться дивовижний маразм. Наче він одружений з цілком незнайомою жінкою. Причому вона йому ще й до всього жахливо неприємна. Правда, слід зауважити, що по сну вони добре знайомі і саме в зв'язку з цим він знає про неї щось таке, що йому власне і неприємне. Що саме - це залишається за кадром сну. Причому, абсолютно незрозуміло, чому вони одружені. Видно, що і їй це не приносить ніякого задоволення. Живуть вони у неї, в квартирі, облаштованій на горищі, де крім них, живе ще її мати та її сопливий дебільний брат невизначеного віку, якого він чомусь має любити і виховувати, намагаючись вбити в тупу голову елементарні поняття. І найвражаючим є те, що він це робить. Причому з якоюсь мазохістською старанністю.
Потім йому раптом наснилося, що він летить.
Ніхто так і не зміг пояснити, що ж трапилось. Ні міліціянти, які обміряли все вздовж та впоперек, облазили рачки все шосе й придорожні кущі, ні свідки, яких, зрештою, було не так вже й багато, але не так вже й мало. Ніхто нічого не міг пояснити. А все було на диво просто - його сон мав логічне реальне продовження та логічне реальне завершення. Завершення тому, що автобуси все ж не вміють літати.
На похорони я не пішов. Я знав правду, чи істину, називайте, як хочете, і нікому не розповідав про те, що було на морі.
Десь далеко гуркотить грім. Саме пора для грози. Час настав. Ось грім загуркотів над самою головою. Наче якийсь божевільний кидає з даху пусті металеві бочки. Але це все таки грім. На підтвердження цього, з неба починає лити дощ. Місто божевільних омите весняною грозою - як символічно.
А може божевільний у цьому місті всього один? Може це Я?
березень - квітень 1993 р.
Івано-Франківськ
назад
а вікном сніг. За стіною в сусідів працює телевізор. Заважає писати. Заважає зосередитись. Я дивлюся на свої руки. Вени повздувалися. По ним біжить (тече) кров. Кажучи банально - струмує життя. Моє життя. Чи просто щось інше? Чи є те (це) в чому я зараз знаходжусь (ця капсула, оболонка, атмосфера) життям? Моїм справжнім життям? Може воно мало бути більш енергійним, більш повнокровним, більш багатим на події, а не таким одноманітним...
