деї народжуються переважно без свідків та повитух. В історії знайдеться небагато осяянь з точною датою прибуття. Пророцтву про Вічне Повернення пощастило - в "Ecce Homo" Ніцше фіксує містерію його появи: "на початку серпня 1881 р. у Sils Maria, 6.500 футів над рівнем моря й набагато вище всього людського (6000 футів по той бік людини і часу)". Там, на шляху до швайцарського селища Сільваплянд, під пірамідальною скелею (геометричні подробиці, містерійні знаки...), автор "Заратустри" відчув "найвищу форму затвердження життя", що відбувається у Вічності.
Для Ніцше ідея Вічного Повернення означувала на той момент, скорше за все, повторення кожного життєвого явища, кожної події: через необмежену, несподівану й несповідиму кількість епох хтось, подібний до нього, також сидячи у затінку пірамідальної скелі, знайде ту ж саму ідею. І це відбудеться незчисленну кількість разів. Й ще раз таку ж незліченну кількість...
Ідея була світодрочною і жахливою.
Вона заперечувала небесне життя і спасіння.
Вона перетворювала кожний вчинок на вічний вчинок без підсумкового прощення і поблажливого коментаря (хворий філософ на зіжмаканих вологих простирадлах; дві спроби самогубства впродовж місяця; fuck off усім поблажливим коментарям; за вікном -- Італійська Рів'єра, кам'яні будиночки під черепицею; колись це відбудеться ще раз, відбуватиметься завше)...
Овербек і Лу Саломе, котрі добре знали "шаленого Фрідріха", згадували згодом, що Ніцше говорив про своє відкриття лише шепотом, ніби боявся мстивого нерозуміння людей, в яких відбирав надію на зручну вічність. Певно, мав рацію. Обивателі не люблять піроманів. Але найбільше їх дратують підпалювачі укоханих міфів.
З того часу минуло менш аніж півтора століття. Нікого тепер вже не злякати відсутністю комфортної вічності. Пройшовши крізь сталеві щелепи ХХ століття, західна цивілізація втратила наївну сподівальність сучасників великого філософа. Люди міленіуму сподіваються, зважаючи на все, либонь на можливість невідомого Бога, схованого за іконами і символами відомих релігій, і готові прийняти Його у будь-якій формі. Навіть у безжальному образі Вічного Повернення. Адже безжальність все ж таки краща за музей атеїзму...
Ми перейшли поріг нового тисячоліття. Стоїмо на порозі промислового клонування людей, ядерного тероризму, тотального контролю особи шляхом вживлення мікрочіпів та інших глобальних викликів, котрим ще не придумано визначення. Запах паленої пластмаси World Trade Center ще не розвіявся над планетою. Сьомим чи одинадцятим чуттям ми відчуваємо, як сходить на пси куца перехідна доба. Та, що виникла на руїнах Берлінського муру і почала згасати на інших руїнах. Ми з острахом очікуємо Чергового Повернення асірійського жаху і шукаємо у минулому прообрази наших поразок.
А незручна вічність тим часом десантує свої дежавю. Деякі з них непомітні і ховаються на марґінесах. Але є й такі, що випирають у центрі тлустою бароковістю. На столичній Софійській площі стоїть відновлений Михайлівський монастир. Тільки чомусь не струменить благодать від визолочених бань й мурів новобудови, вкритих аґресивним й строкатим мальовидлом теперішніх богомазів. Певно збувається ремарка древнього філософа про те, що при всіх (і при вічних, на жаль, також) поверненнях не вдається двічі ступити у ту саму воду: відновлена форма вже не знаходить свого призначення посеред нової реальності. І тисячолітньому містові навколо монастиря дедалі більше лічить назва "Строката Корова". У місті з таким ім'ям, нагадаємо, проповідував Вічне Повернення ніцшевський Заратустра. І ніц не звідомлено філософом про цей населений пункт, окрім того, що мав він небуденну ринкову площу з ярмарком і ватагами блазнів. Дивно, але з усіх речей вічності саме ярмарки й блазні повертаються найчастіше... Автор "Заратустри" знав про цей парадокс: "--Маленька людина вічно повертається!.. А вічне повернення навіть самої нікчемної людини! -- Це ж було відразою моєю до кожного існування! Бриджуся! Бриджуся! -- Так казав Заратустра, зітхаючи й тремтячи".
Можливо, усі відомі пророцтва також пов'язані із Вічним Поверненням історичних спектаклів. Не виключено, що описуючи битви першої декади ХХ1 століття, які розгорнуться між Евфратом та Дніпром-Бористеном, Нострадамус у своїх видіннях бачив над Багдадом не F-117, а повітряних зміїв султана Баязета. А може біблійні знищувачі Ґоґ і Маґоґ вже приходили з півночі, а у майбутньому їхня навала повернеться вже у вигляді яких-небудь екологічних рушень, що переможно пройдуть автобаном Київ-Одеса, співаючи пісні Bathory i садячи на палі власників хімічних заводів?
Точні відповіді відомі лише захмарному режисерові історичного театра. Натомість варто згадати 34-ту тезу покійного постмодерніста Гі Дебора: "Спектакль є капіталом на тій стадії накопичення, коли дія переходить в образ". Отже, любителям історичного проґнозування пропонується багатіти думкою, себто нескандально накопичувати образи. Позаяк історія завжди була, є і залишиться лише ілюзією історії.
Остання теза особливо актуальна для нашого суспільства, котре за інерцією радянських часів (всі здавали лєнінскіє зачьоти і слухалися піонервожатих) зорієнтоване суто на лінійно-історичне мислення щодо явищ оточуючого життя. Ми й досі є суспільством "програм і цвинтарів", у якому між минулим (яке треба пафосно шанувати і безкінечно розколупувати) і майбуттям (яке треба тупо будувати згідно програмових вимог 120-ти партій) немає місця теперішньому. Відповідно, немає місця для конкретних вчинків, яким би судился Вічне Повернення. Тут мені вкотре уявляється персонаж, втішений власною вбогістю. Він вибігає на сцену і радісно верещить: "І цього разу вони не вполювали в нас нічого!" Невже саме цей пасажир буде вічно повертатися на наші креси? І що тут сказав би принагідно повернений автор "Заратустри"?
Можливо він зацитував би себе: "Істина - це тільки армія рухомих метафор..."
назад
