озвиток незалежної Української держави вимагає створення якісно нових орієнтирів як у внутрішній, так і у зовнішній політиці. Україна, підтверджуючи європейський вектор своєї зовнішньої політики, здобуває на континенті широке визнання в якості активного суб'єкта міжнародного життя.
Світове співтовариство практично одностайно підтримує незалежність і територіальну цілісність України, розглядає нашу країну як важливий фактор стабільності у Європі. Виступаючи одночасно частиною Центральної, Східної та Південно-Східної Європи, Україна підтримує активні дружні стосунки з усіма країнами цього регіону. Особливе місце у цих відносинах посідають українсько-румунські взаємини. Україна та Румунія на сучасному етапі розвитку намагаються будувати свої взаємини на засадах демократії та партнерства, а значна українська діаспора в Румунії, та румунська в Україні виступають як важливий фактор добросусідських стосунків.
Відносини між Україною і Румунією розвиваються непросто. З одного боку між суверенними державами встановлено дипломатичні відносини, відбувається обмін державними візитами. З іншого - залишається ряд важливих проблем у відносинах між обома державами, які можна усунути шляхом конструктивного діалогу та за допомогою об'єктивної оцінки історичного минулого як українськими так і румунськими істориками.
Румунія вступила у Першу світову війну в серпні 1916 р. на боці Антанти. Однак уже в листопаді три чверті території країни, в тому числі Бухарест, були окуповані австро-німецькими військами. Підписавши з Німеччиною та її союзниками Бухарестський мирний договір та діючи як їх союзниця, Румунія у січні - березні 1918 р. зайняла територію Бессарабії. В таких складних зовнішньополітичних умовах прем'єр-міністр УНР В. Голубович звернувся до румунського уряду з нотою протесту щодо включення до Румунії земель, які переважно були заселенні українцями [9, с. 62].
Поразка Німеччини та розпад Австо-Угорщини активізував національний рух народів, які намагалися отримати державну незалежність. Серед них були українці Галичини, Буковини і Закарпаття, які утворили Західно-Українську Народну Республіку. Але їх прагнення не поділялися як державами Антанти так і країнами Троістого союзу [6, с. 231].
Відчуваючи зовнішню підтримку з боку великих держав-переможниць (Румунія за один день до закінчення війни, 10 листопада 1918 р. денонсувала договір з Німеччиною і цього вивилося досить, щоб Антанта зарахувала її до своїх союзників - переможців у війні), румунський уряд, посилаючись на рішення Генерального конгресу Буковини, від 28 листопада 1918 р., про об'єднання останньої з Румунією, ввів свої війська на її територію. Українські військові частини відійшли до Покуття, а уряд ЗУНР надіслав королю ноту протестущодо окупації північної, української частини Буковинського краю Румунією [6, с.231].
Зі свого боку, румунське керівництво не відреагувало на протест Західно-Української Народної Республіки і квапилося оволодіти її землею, щоб молода західноукраїнська держава не застосувалазовнішньополітичних контрзаходів, орієнтованих на Антанту. Наприкінці осені 1918 р. стосунки між ЗУНР і Румунією надзвичайно загострились [6, с.232].
Ситуація дещо змінилася після Акту злуки УНР і ЗУНР. Великі надії українська сторона покладала на сприятливий для себе перебіг подій Паризької мирної конференції. Румунська делегація, яку очолював прем'єр міністр Іон Братіану, вимагала санкцій на анексовані українські землі [2, с. 91].
Згідно із Сен-Жерменським мирним договором 1919 р. за Румунією було визнано Південну Буковину, а за Севрським мирним договором 1920 р. - і Південну Буковину [2, с. 91].
Після початку Другої світової війни зовнішньополітичне становище Румунії набагато ускладнилося. На ультимативну вимогу СРСР румунський уряд змушений був повернути до складу УРСР Бессарабію та Північну Букови [5, с.84].
З встановленням 6 вересня 1940р. військово-легіонерської диктатури І.Антонеску завершився процес перетворення королівської Румунії в сателіта гітлерівської Німеччини. Події, що передували початку Другої Світової війни підштовхнули Румунію до активної співпраці з Німеччиною остаточно і безповоротно. Теритріальні втрати сприяли зростанню крайньо-радикальних настроїв, що сприяло створенню концепції "Великої Румунії", основи якої були закладені у 1919 - 1920 рр.
Так у 20-х рр. ХХ ст. перспективний полковник румунської армії І. Антонеску, майбутній кондукетор країни, у своїй праці "Румуни: Їх територія, минуле, звичаї та права " зазначав, що проблема українців Буковини може перешкодити твореню Великої Румунії, саме тому, ця проблема має вирішиться силою [1, р. 70].
Остаточного оформлення ця доктрина отримала в роки Другої світової війни. Слід зазначити, що українське питання розглядалося румунською пропагандою як ключову перешкоду у творені Великої Румунії [7, с. 201].
На секретній зустрічі І. Антонеску та А. Гітлера в Мюнхені 11 - 12 червня 1941 р., на якій обговорювалося питання пов'язані з нападом на СССР, А. Гітлер підкреслив, що Румунія не повинна залишатись осторонь війни, оскільки для повернення Бессарабії та Північної Буковини у неї немає іншого шляху. При цьому, А. Гітлер вказав, що, беручи участь у війні, Румунія зможе анексувати інші радянські території до самого Дніпра [3,с.82]. Таким чином, румунський уряд розглдав союз з Німеччиною як можливість для відновлення Румунії в кордонах 1940 р. [8, с. 69].
Румунія для гітлерівської Німеччини стала важливим стратегічним плацдармом в Південно-Східній Європі. Розуміючи це, І. Антонеску вирішив підвищити ставку за участь Румунії в антирадянській війні. На черговій зустрічі з А. Гітлером на початку 1941 р. І. Антонеску передав на розгляд фюрера меморандум, в якому йшлося про те, що Румунія згідна у випадку необхідності приєднатися до військових дій і виступити на боці Німеччини. Але при цьому будучи зв'язаною з Німеччиною Дунаєм, Румунія бажає мати з нею сухопутний кордон на півночі та північному заході, а також сподівається, що у новій Європі Німеччина буде визнавати природну роль Румунії як регіонального гегемона. І. Антонеску наставляючи своїх посланців у Римі та Берліні стосовно того, які територіальні вимоги слід висунути перед фюрером та італійським дуче, наголошував, що розширення кордону за рахунок Словаччини, а також за рахунок Галичини по лінії Чернівці - Львів - Краків. Виходячи з цього, Румунії належало окупувати не лише Бессарабію та Буковину, але й Покуття [3,с.81].
Українське питання в політиці Румунії у першій половині ХХ ст. одна з найактуальніших проблем українсько-румунських взаємин. Анексія румунською армією Північної Буковини у листопаді 1919 р. сприяло загостренню відносин між ЗУНР, УНР, а згодом і УРСР.
Румунська влада розуміла, що українська проблема - основна політична перешкода на шляху творення румунської державності. Вирішення українського на питання Паризькою мирною конференцією на користь Румунії та інших держав, фактично перекреслило державотворчі прагнення українців.
Складні внутрішньополітичні процеси міжвоєнного періоду, тотальна румунізація нерумунського населення, та загострення зовнішньополітичної ситуації навколо українських земель у складі Румунії сприяло зростанню шовіністичних настроїв в румунському суспільстві, що втілилося у концепції створення "Великої Румунії".
Значні територіальні втрати Румунської держави, у наслідок німецько-радянських секретних угод на передодні Другої світової війни, призвели до встановлення в країні диктаторського режиму генерала Антонеску та до вступу Румунії у антирадянський блок. Військово-політичний союз з Німіччиною відкривав перспективи відновлення "Великої Румунії" в кордонах 1940р.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
1. Antonescu I. Romanii : Originea, trecutul, sacrificile si drepturile lor. - Iasi : Moldova, 1991. - 90 p.
2. Буковина // Довідник з історії України / Заг. ред І. Підкови, Р. Шуста. - К.: Генеза, 2001. - 1136 с. - С. 91.
3. Dragan J.C. Istoria romanilor. - Bucuresti : Europa Noua, 1994. - 336 p.
4. История Румынии: в 2х т. - Т. ІІ./ Ред. Кол. Н.И. Лебедев, А.А. Языкова, Е.Д. Карпещенко, И.Э. Левит, Ю.А. Писарев. - М. : Наука, 1971. - 742 с.
5. Коклер Б.М., Левит И.Э. Внешняя полтика Румынии и румыно-советские отношения (сентябрь 1939 - июнь 1941). - М.: Наука, 1971. - 199 с.
6. Кройтор В. Проблема Покут у відносинах між Румунією ЗУНР // Галичина. - 2001. - № 5 - 6. - С.231 - 234.
7. Лебедев Н.И. Румыния в годы второй мировой войны. - М.: ИМО, 1961. - 319 с.
8. Левитский И. О причинах участия фашистской Румынии в войне против СССР// Вопросы истории. - 1985. - № 7. - С.68-85.
9. Огнев'юк В., Підкова І. Бессарабія // Довідник з історії України / Заг. ред І. Підкови, Р. Шуста. - К.: Генеза, 2001. - 1136 с. - С.62.
назад
p:
озвиток незалежної Української держави вимагає створення якісно нових орієнтирів як у внутрішній, так і у зовнішній політиці. Україна, підтверджуючи європейський вектор своєї зовнішньої політики, здобуває на континенті широке визнання в якості активного суб'єкта міжнародного життя.
