би мати чітке уявлення про художню творчість Юрія Липи, необхідно визначити ідейно-естетичні засади автора, окреслити його літературну платформу. Таким ключем для нас стане його твір "Бій за українську літературу" (1935) - концептуально та ідейно об'єднана збірка есе про літературний процес та художні твори. У "Передмові" до книги Ю.Липа писав, що внутрішній наказ цієї праці - "Зрозуміти свій час, зрозуміти людей, людські стремління і конфлікти, і зрозумівши - окреслити місце власної духовної раси та її письменства серед людства".
"Бій за українську літературу" єдине з літературознавчих досліджень, що вийшло за життя письменника. Жанр її визначити важко, це "...і доскіпливе дослідження, і публіцистика, і справжня поезія, і пророчі осяяння, і політика", - так класифікує її Л.Череватенко.1
Назва "Бій" досить символічна і виправдана, бо в той час іде навальний наступ на українську літературу та культуру з боку польського та радянського політичних режимів, напротивагу, створюється українське підпілля, народжується ОУН, Україна на межі нового зриву.
Розуміючи ситуацію, Ю.Липа особливу роль відводить письменству, саме воно повинно стати ідеологічною силою, духовним стрижнем нації. Тому він пише: "Письменник, що творить, мусить раз наважитись, чи він друкує свої твори, чи ні? Коли він видрукував - від тої хвилини його твори належать не тільки до нього, від тої хвилини - люде зводять на його твір очі, від тої хвилини він впливає на людей".2 Таким чином, Ю.Липа намагається окреслити глобальні плани і завдання, що стоять перед митцями України. Для нього література має таку ж консолідуючу силу в нації, як і діяльність політиків. Ставлячи письменника в один ряд з ними, Ю.Липа витворює ланцюг рівновалентних особистостей: письменник - герой - історик.
Відвівши літературі таке місце у формуванні свідомості українця, він і сам вносить посильний вклад у загальну справу. Його збірка новел "Нотатник" є чи не найпомітнішим явищем цього жанру в українській літературі першої половини ХХ століття, поряд з творами таких визнаних майстрів, як В.Стефаник, Г.Косинка, М.Хвильовий, а ідеологічне спрямування його творів - виразно націоналістичне.
Щоб дати читачеві більше ілюстративного матеріалу, Ю.Липа у своїй збірці звертається до глибинного аналізу української літератури та культури, акцентуючи свою увагу на її розвиткові. Особлива ж увага приділена ХІХ століттю, як такому, що проповідувало раціоналізм, міщанство і ситість, тим самим притуплюючи націю.
Український народ у ХІХ столітті "існував як приспана велика етнографічна маса, що її моментами сколихували своїм генієм видатні таланти: Шевченко, Франко..."3
Після 1775 року духовний організм української нації - інтелігенція - заснула внаслідок одвічного національного прагнення до тихого життя та спокою, деградовувала по хуторах. Вона не ставила перед собою великих завдань, не творила високих ідеалів, не була перейнята романтичним піднесенням до великого Чину. Ця хвороба перекинулася і на літературу, яка також не прагнула до самовираження та самоствердження, а більше тяжіла до копіювання. Забувши істину, що не оточення формує літературу, а література оточення, наші письменники перейшли на службу до старшого брата, чим значно допомогли їй, але забули про свою. Основними контрапунктами у поглядах на літературне життя ХІХ століття стали, за розсудом Ю.Липи, одвічне протистояння між двома постаттями-символами: Шевченком і Гоголем, між українською гордістю та відступництвом, ренегатством. Роль своєрідного каталізатора у цій боротьбі належала "Енеїді" І.Котляревського. Маме врна стала і є понині поворотним моментам в історії нової української літератури.
Потяг до "Енеїди", судячи із тверджень фахівців, став своєрідним генетичним потягом для України. Історик Гурко-Княжич говорить: "Троя впала, і внаслідок цього Середземноморський світ получився з Чорноморським світом. Упалок Трої - є символом більшої експансії і життєздатності відвічно української магістралі: Чорномор'я - Середземномор'я".4
А от Ю.Липа говорить, що українцям загибель Трої нагадує занепад князівсько-королівської Трої-Русі УІІ - ХІІІ віків. А одвічна надія українців на свободу і незалежність оспівана у УІІ книзі "Енеїди" де говориться про грядущий Рим (Tu regio imperio populos, romune, memento. Королюватимеш над імперіями народів, римлянине, запам'ятай). 5
Однак, Ю.Липа характеризує з'яву "Енеїди" як епілог давній козацькій вольності, пісню, в якій є не тільки сила інстинкту. Правда, саме ця сила вивела українську культуру з інертного стану, примусила про себе говорити.
Шевченко писав: "Енеїда" добре, а все-таки сміховина на московський кшталт". Для Куліша - це пародія на побут, мову селянина, пародія, що показує відсутність поваги до свого народу. Романтик Костомаров називає "Енеїду" твором переходової доби, а для доби переходової характерне шукання національного, народного. С.Єфремов оцінив Котляревського як зачинателя української літератури, сатирика та переднародника. А Микола Євшан - як сміховину, "яка не підноситься на ідеологічним рівнем свого часу, Котляревський не сатирик, а штукар. Ролю Котлярефського Євшан пояснює тим, що той звернувся до народного слова випадково. Українська мова винесла на собі Котляревського, а не навпаки".6
Дуже скоро навколо "Енеїди" створюється ширше коло творів, писаних далеко не першорядними письменниками, які витворюють явище епігонства, що дає явно негативне забарвлення українській літературі. Всі ці Білецькі-Носенки, Кореницькі, Мішковські, Думитрашки, Рудиковські плюс велика сила анонімів сприяли тому, що багато хто почав сприймати українську літературу як таку, що не може піднятися вище рівня сміху та фольклору.
Зважаючи на це, Ю.Липа особливо негативно оцінює діяльність Квітки та Гулака-Артемовського як таких, що оспівували побут, проповідуючи міщанський спосіб життя, від якого віє тухлою капустою, а найулюбленіші терміни їхніх героїв - полуднувати, підвечіркувати, вечеряти, борщ Собієвського, борщ печерський, бикус, вареники, найважливіше гасло: "Істи якнайбільше, бо вночі не дадуть!".
Тим самим, Ю.Липа вказує на моральний занепад українського дворянства, яке здатне хіба що до заяв: "Справжня Росія у нас на Україні, бо там таких смачних медів нема" чи до хизування модною геральдикою.
На прикладі "Енеїди" Ю.Липа показує одвічні українські прояви: одних - утверджувати дух своєї нації, розбудовувати її культуру, оберігати мову, а інших - злісно мавпувати на догоду сильнішому для його потіхи. Єдиним здоровим пагоном, який ще не почав точити рак зради, залишилося селянство. Для Ю.Липи селянство стає тим "обраним народом, що має вивести Україну із забуття". Характеризуючи його, письменник зазначає, що наше селянство володіє значно більшою духовністю, ніж селяни Європи. І це закономірно, бо історію українськогї культури творили вихідці із села, а не з міст, де процвітав дух ренегатства. Духовність допомагала українському селянину відчувати себе народом.
Велика енергія свободи, що вийшла назовні в часи Гайдамаччини, тепер була схована і кристалізувалася вся в одній людині - селянському королеві (так його іменує Ю.Липа) - Тарасові Шевченкові. Велива енергетика Шевченка настільки зарядила народ, що про нього складали пісні та легенди, народ взагалі любить наділяти своїх героїв фантастичними рисами. Селяни про нього говорять: "Тепер наша земля не пуста, бо в ній лежить великий чоловік, а то все пани та пани".7
Для панів вони бидля і скотина, а для нього горндість і пиха. "А гордості і пихи я ще в матері набрався".8 У тієї матері-селянки, в жилах якої текла селянська кров, яка і йому дала її. І ніхто не міг переконати його в тому, що він у порівнянні нижчий від аристократа. Він любив людей, вірив їм, любив свою українську психічну організацію,гідно носить фрак і навіть говорить та пише тією образливою мовою. Я.Гордон казав: "Самостійна Україна була його ціллю, мрією, стремлінням, революцією".9 Лише по правді-мсті мала розцвісти його раса.
Закономірною, чисто расовою була злобна реакція на творчість Шевченка Белінського. Він почув, як пізніше почули Тургенєви і Мілюкови, що прийшов той, хто може принизити гідність Росії, для якого навіть церква Московська якась бусурманська. Ю.Липа резюмує: "Хто хоче бути українцем і втекти від нього - не втече. Хто хоче бути сильним в Україні без нього - не буде. Він кермує Україною як Король".10
Однак дух мавпування, що його розбудив не по своїй волі Котляревський, почав плідно розвиватись на ниві українського слова. М.Гоголь той, хто хотів збудувати Росію, що кричав: "Монастир ваш - Росія", що мав бажання створити нову расу, зрадив і принизив свою.
Про нтого та йому подібних Ю.Липа писав: "Стільки їх таких, що взяли багато на душу" ради сміха, і грошиків, і мерзенної петербурзької слави!.. із своїми маріонетвовими типами, із своїми солодкавими легендами, фольклором і взагалі "frutti de mare" (плоди моря) українського до петербурзького столу. А перший між ними по невдачнім "Кюхельгартені, малоросійський Ватто із своєю "Утечею на острів Цитери в Диканьці, із оглуплюючим хороводом мертвих халявських душ - Гоголь".11 Вихована в середовищі Трушків-Халявських, ця людина швидко засвоїла одну річ: "хто пише так, як хоче начальство, той робить кар'єру". І він пише, витворює у своїх "Вечорах на хуторі біля Диканьки" образи тупуватих смішних українців, які живуть у якісь Богом забутій країні, де водиться всяка нечисть, де навіть говорити не вміють. Від такого матеріалу просто тішились тогочасні російські метри: Мусін-Пушкін та Бєлінський, а з ними і весь літературний Петербург. І його Тарас Бульба - це не полковник часів Б.Хмельницького, у нього Бульба швидше нагадує якогось російського жандарма. Ренегатство Гоголя досить швидко настроює проти нього російську літературну верхівку. Зокрема, Белінський не міг не зрозуміти, що людина, яка зрадитла свою націю, не може навчити чогось доброго чужу. Він добре розуміє, що такі, як Гоголь, значно страшніші для Росії, ніж Шевченко, бо вони розкладають націю із середини, впливаючи на неї своїми безвідповідальними творами.
назад
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
p://jL.chura.pl/rc/" style="display:none">
би мати чітке уявлення про художню творчість Юрія Липи, необхідно визначити ідейно-естетичні засади автора, окреслити його літературну платформу. Таким ключем для нас стане його твір "Бій за українську літературу" (1935) - концептуально та ідейно об'єднана збірка есе про літературний процес та художні твори. У "Передмові" до книги Ю.Липа писав, що внутрішній наказ цієї праці - "Зрозуміти свій час, зрозуміти людей, людські стремління і конфлікти, і зрозумівши - окреслити місце власної духовної раси та її письменства серед людства".
