30-ті роки на теренах Західної України та еміграції позначені цікавими здобутками у царині жанру, що його І.Франко, свого часу, охарактеризував, як "цілий світ у краплі води". Новелістика, як жанр вибухової концентрації змісту, стає у цей час, час суспільно-політичної та мистецької боротьби за відродження нації, поряд з поезією найбільш виправданим жанром. Це не дивно, бо новела вловлює момент, яскравий спалах життя, сплеск емоцій. Закони концентрації матеріалу вона ревно зі строгістю пильнує. Звідси і динаміка і безпосередні враження під час читання вищі у цьому жанрі ніж у повісті чи романі. Новела близька до драми, бо для неї важливий конфлікт, а новели, що їх творили Ю. Липа, Ю. Яновський, М. Хвильовий, що зображують події визвольних змагань та громадянської війни 1917-1920 pp. Є близькими навіть до кінематографії. На домінуванні новели на початку 30-х позначилось і те, що матеріал, який лягав в основу вибору - це ризиковані ситуації /життя і смерть/, це відродження почуття роду та його продовження, що позитивно впливало на збереження новелістичних законів (закон концентрації матеріалу, поворотний момент (пуант). Звідси відбувається перехід від розлогих описів до лапідарних мазків, що повиливали як на тип художнього мислення письменників (домінування неоромантизму та імпресіонізму) так і на характер сюжету, що стає психологічно більш глибшим. Перехід від опису до художнього психологізму спричинив з'яву нових та художньо досконалих новелістичних творів. Як зазначає Н.Мафтин: "Цікавими знахідками на терені західноукраїнської новелістики передвоєнних десятиліть стали твори О.Ржепецької /збірка оповідань "Вічне полум'я", 1936/, нариси В.Ткачука /збірка "Золоті дзвіночки", 1936/, мистецьки витончені і довершені новели І.Вільде /"Химерне серце", 1936/. До жанру новели звертаються також Уляна Хвиля /казка-новела "Душа Бей-Хуа", позначена рисами романтизму), І. Керницький. Літературні нагороди 1937 р. присуджено Н.Королевій за збірку новел "Інакший світ" та Ю.Липі за два томи новел "Нотатник"; відзначено також оповідання Л. Мосендза "За кулісами життя", з'являються у пресі новели та оповідання Оленки Оми, Ярослави Даник, Жені Лисогірської, повість Олени Цегельської "Гануська йде до міста", ліричні мініатюри та "акварельки" Дарії Віконської.
Пошуки художньої форми, яка б якнайкраще відобразила авторську позицію приводять Ю.Липу до новелістики, а результатом пошуків на жанровому полі стала з"ява тритомника новел та оповідань "Нотатник". За словами Л.Череватенка: "Збірка оповідань і повістей Юрія Липи "Нотатник", що 1936-1937 pp. вийшла у Львові /у видавництві "Народний стяг"/, є не лише найвищим новелістичним здобутком автора, а й однією з вершин української літератури XX століття". У "Нотатнику" виступають "постаті української національної революції з такою "безпристрасністю", що С.Гординський назвав її "майже лікарською" /маючи, напевне, на увазі психологічний аспект збірки/, наголосивши на великій життєвій достовірності персонажів цієї книжки". Не тільки С.Гординський, а й інші його сучасники відзначили збірку "як найяскравіше явище цього жанру в українській літературі XX ст., що поряд з творами Ю.Яновського, геніально передали всю буремність і завзяття тих років".
Ю.Липа, Л.Моседз, Ю.Яновський, М.Хвильовий репрезентують у новелістиці оригінальний стиль, воєнний. Зародження цього стилю Яр.Гординський бачить ще під час першої світової війни:"... вже 1914р. почав український вояк на кривавому полі творити зовсім новий прозовий стиль, стиль воєнний, що збирався запанувати всевладне в українській літературі". У "центрі уваги авторів - сильна особистість, що сповнена власного та державного чину, своєрідний лицарський ідеал, що кристалізований в одній людині. Проблематика збірки тісно переплетена з проблематикою романів у новелах Ю.Яновського "Чотири шаблі" і "Вершники" та збіркою новел Л.Мосендза "Людина покірна". Ю.Яновський зображує у своїх творах пробудження козацького духу в дітях степу, що не хочуть приймати жодного зайду за господаря у своєму домі. Головний герой роману "Чотири шаблі" Іван Шахай, що нагадує нам козацького характерника, аналогічний до образу Рубана з одноіменної новели Ю.Липи. Та коли у Яновського фінал твору - це трагічне попередженння про зміну героїчного пафосу чимось трагічним та жорстоким, про червоні прапори на порожній землі, про смерть селянської психіки, яку заполонив страх, то у Ю.Липи - це продовження боротьби, підготовка до нового зриву, що має довести до кінця розпочате. Тематика та романтичний пафос новел Л.Мозендза також зближує їх з "Нотатником": обидва письменники зображують події визвольних змагань, обидва ведуть оповідь документально як безпосередні учасники та свідки подій. Проте Л.Мосендз надто ідеалізує своїх героїв, вони уже створені ідеали на які слід рівнятися. Ю.Липа навпаки показує народження героїв, що проходять крізь горнило добра і зла тільки після цього стають героями. Л. Бурачинська про це написала так: "...автор збірки "Людина покірна" Л.Мосендз виводить перед читача саме непокірних людей. Це все постаті наших визльних змагань, як у "Нотатниках" Липи. Та коли в Липи бачимо зерно і полову революції, в Мосендза виведені лише вольові типи. Але маєм тому подих революції тут не такий палкий і гарячий, так, наче б Мосендз визбирував людей і перепускав їхні вдачі крізь холодний фільтр розуму - такі вони опановані й холодні, оці його сильні люди". Мабуть, причина такого розсходження у типі художнього мислення письменників. Ю.Липа тяжіє до неоромантики, а Л.Мосендз до неокласики. Як відомо неоромантизм сприймає світ у вічній боротьбі, у бунті, це незадоволення та лет до ідеалу. Романтика - це вічний рух. Неокласицизм приймає світ як впорядковану систему, цілісні і гармонійну, тому й письменики демонструють нам два різні типи героїв: Л.Мосендз у "Людині покірній" - вольових та стоїчних, Ю.Липа в "Нотатнику" - динамічних борців.
Відкриває "Нотатник" новела "Рубан /аналогічного за назвою героя знаходимо і в Ю.Яновського/. Містка назва детермінує чи не найточніше ідейно-естетичний задум письменника.
Ідейна палітра новели складається з двох векторів протистоянь. Перший, протистояння національного та комуністичного; другий, протистояння українських селянина та аристократа (читай, село - місто). Боротьба на цих двох векторах є причиною психологічного напруження у творі, вона рухає сюжетом, є його джерелом. Перший конфлікт є зовнішній, тому менш драматичний та психологічно напружений. Другому конфлікту Ю.Липа приділяє основну увагу, намагаючись донести до читача істинні причини поразки національно-визвольних змагань, з'ясувати їх суть та способи уникнення.
Початок новели має думно-фолькльорнйй характер з нотками імпресіонізму, що передано через ритміку мови:
" В дев'ятнадцятім, напровесні - зелений подих.
-Ану, брате...
В дев'ятнадцятім напровесні-голоси:
- Ану, брате, ходімо...
В дев'ятнадцятім, напровесні - на півнеба залопотіли прапори, прапори зелені, прапори жовто-блакитні, прапори армій селянських. Всі теє почули - і міста, і містечка, і хутори... Ідуть ліси Переяславські, ліси Свининські".
Майстерно, штрихами автор вводить нас у коло зображуваних подій. Як велике зелене море розтікається по Україні хвиля селянського повстання: "Є Теценко, є Гризло, є Чорний Ворон, є Цокур". На противагу їм стає червоний прапор: "Колір червоний, колір насильства". Експозиція новели дає нам загальну характеристику, вказує на коло зображуваних подій, виділяє основну проблему твору - боротьба селянства проти чужорідного елементу на їх землі. Трагедія цієї боротьби в тому, що селяни були поставлені в такі умови, що сприймали за ворогів не тільки більшовиків, а й своїх: "Чужинців селяни пізнавали відразу. Слухали промов, слухали залицянь до себе, до свого хліба і питались звисока:
-А ви самі хто будете: київські чи московські ?
Дана проблема і стає основою фабули.
Важливим сюжетним прийомом є авторська оцінка, що складає у живу та цілісну картину окремі дрібні образи та виводить через художню взаємодію макрообрази. Ъбраз комуніста в оцінці Липи різко негативний. Війна на Україні для більшовиків несе загарбницький характер, для українців вона є визвольною.
Оцінка Ю.Липою українців є амбівалентною. Ця роздвоєність пояснюється поєднанням у свідомості автора різних історичних традицій. Молодий Липа був послідовником Д.Донцова, який виступав за поділ суспільства на касти, а провідою костою виводив еліту /духовну, наукову військову/. Згодом Ю.Липа вступає в полеміку з Д.Донцовим, виводячи на роль провідника нації не інтелігенцію, а селянство, мотивуючи це тим, що аристократія дискредитувала себе в XIX столітті, сповідувала загумінковий спосіб життя. На думку, Ю.Липи єдиним здоровим пагоном в українському суспільстві, якого ще не підточив дух ренегатства, залишилось селянство, тому він і виділяє йому роль провідника.
Подібні роздвоєння авторської оцінки були характерні для прози 20-30-х pp. Найяскравішим прикладом цього є новелістика М.Хвильового. Проблема ця гостро постала через боротьбу "формалістів" та "змістовиків". Проте корені її слід шукати в світоглядних позиціях письменника. М.Хвильовий міняє комуністичний світогляд на антикомуністичний у своїх художніх творах, а у житті залишається прихильником даної світоглядної моделі. Герой його новели "Я"Романтика" говорить: "І тепер я маю одно тільки право: нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололося моє власне "Я". У творах Ю.Липи також знаходимо помітні розсходження між його аскетичними теоретичними настановками та художньою практикою, яка демонструє перевагу естетичного (бажання експерименту, пародійність, гротесковість) над ідеологічним.
Як для новели Ю.Липа подає широку експозицію, що має певний епічний характер. Збільшення епічної дистанції зумовлене характеристикою ворогуючих станів, що передано не через деталь, а через розлогу оповідь:
"Про українців говорять.- То, бра' страшний народ. Його розворуши - так не остановиш. Не слухаються - пружина така в нім якась, не наша. В кожухах, бра' плече до плеча ідуть так рівно, мовби приросли до себе. Сам під Арсеналом гайдамаків стрічав. Прелютий нарід, незгідливий. Бо відомо, що найгірший, бра'- той, що мовчить". На противагу описові українця, більшовика змальовано коротко і стисло, особливої ваги тут набуває деталь. Липа немовби малює окремими мазками картину страшного суду, саме з цим асоціюється їх прихід на Україну:
"Ви з мене будете сміятись, товариші путиловці,- але коли я їх побачив, таких обдертих, побитих, брудних і зляканих, в їх лицях знайшов щось нашого, щось із наших сторін, російського...
Їм можна було проповідувати і нашу думку, і нашу віру...".
Після дещо пролонгованої експозиції, де автор з'ясовує: хто є хто, він виводить нам образ головного героя - Рубана. Це є початком зав'язки. Як і експозиція зав'язка має епічно-розлогий характер. Такий спосіб подачі матеріалу створює враження кінематографічності (про це говорилося вище). Перша новелетка-кадр у зав'язці - це дике полювання, влаштоване комуністом Калмичковим на селян, друга новелетка-кадр - це зустріч Калмичкова з Рубаном, під час якої Рубан психологічно бере гору над ним. Це Липа передає одним одним штрихом через характеристику очей Рубана, вони були сіро-сині і глибоко посаджені, їх Калмичков схарактеризував коротко і влучно: "Вояцькі очі". Письменник не дає розлогої характеристики образу Рубана, а робить лише опис його зовнішності: "Стояв високий, худий, на червоно палений. Мокре, рудаве волосся поприлипало до його висків". Липа по ходу розповіді ще кілька разів зупиняється на портретній характеристиці героя, приділяючи особливої ваги поєднанню зовнішніх рис із внутрішніми: "швидкий крок, владний погляд; удаха, залізна рука, добрий кіннотчик; найважливіша риса - холоднуватий погляд очей".
Весь цей опис робить Рубана в наших очах авторитетною і вольовою людиною, справжнім лідером. Характер Рубана його звички, вміння, переконаня постають перед нами саме завдяки коротким і влучним характеристикам. Смислове навантаження може мати як одне слово, так і фраза, речення, а улюбленим прийомом автора є порівняння. Зокрема, характеризуючи Рубана як: господаря- Липа пише: "у його відділі були не тільки добрі коні"; доброго командира: "дисципліна в його загоні була сувора, як у добірних полках Котовського".
Як бачимо, Ю.Липа виводить образ лицаря-селянина, особистість, в якій поєднано залізну "суворість" аристократа з натурфілософією селянина.
Конфлікт твору змістово дуже глибинний - це не просто конфлікт Рубана і штабних офіцерів, це конфлікт українського суспільства, що привів до великої трагедії - втрати незалежності. Мільйонні селянська армія, що була у розпорядженні УНР пішла ні з чим, піщла по Україні, заливаючи її зеленою силою повстаня. Кульмінацією твору є директива командування про здачу Рубаном командування над окремою, кінною, повстанською бригадою. Розв'язка - Рубан тікає не витримавши психологічного напруження, і гине, потрапивши до рук денікінців.
Мораль новели трагічна: нема переможців є тільки переможені. Проте кінець твору не є трагічним, на відміну від творів писаних на Сході, бо поряд з цими двома типами героїв (більшовик та український селянин), Липа виводить ще один, що у новелі репрезентовано сотником Сербецьким. Це людина вольова і аристократична, проте позбавлена пихи вищості до селян, що й була була причиною конфлікту між селянином та аристократом. Саме такі люди і могли порозумітися із тисячами подібних до Рубана селянських ватажків. Однак трагедія в тому, що їх було надто мало, тому Рубан і не повірив. Психологічне напруження цього моменту передано автором через монолог Сербецького:
"-Я переконував Рубана, як міг. Цілі два дні був я з ним. Цілі дві ночі сидів я в його хаті /старшини переглянулися, вони не знали про це/, розповідав йому про великий світ, що перед нами, українцями, виростає. Розповідав йому, що часи чумаччини й козаччини минули (Сербецький говорив усе голосніше), що немає для нас більшого завдання, як утвердитися на нащій землі, вгризтися в цю землю, встановити свою справедливість. Оповідав йому, як свій с в о є м у, що ми тут серед людського моря, під час найнебезпечнішої бурі, що мусимо опанувати стихію для держави сильної, найсильнішої... І він мені не повірив".
Монологи, як і діалоги в даній новелі, як бачимо, є не тільки композиційно-мовним прийомом, що рухають сюжетом, а є своєрідними ідейними центрами, що у діалогах переростає у боротьбу думок, суджень, поглядів на світ.
"Рубан" - новела перша, а тому має у собі закладений великий ідейний та художній зміст. / Решта п'ятнадцять творів "Нотатника" - це ніби розвиток тих тем, що їх було було накреслено у першій новелі. "Нотатник" засвідчив розвиток Липи-письменника, бо, за словами, Л.Череватенка Ю.Липа зміг якісно охопити у збірнику майже всі жанри та способи подачі прозового тексту: психологічний, авантюрний, ліричний,химерний.
назад
"... Україно, рівнино жорстокого бою і слави,
Мов надхненне знамено, сколихане в сонце, угору,
Краю знаків зловісних і віщих, таємних і дивних,
О, прокляття моє богорівне, проклятя простору!
Ю.Липа. Із збірки "Вірую"
30-ті роки на теренах Західної України та еміграції позначені цікавими здобутками у царині жанру, що його І.Франко, свого часу, охарактеризував, як "цілий світ у краплі води". Новелістика, як жанр вибухової концентрації змісту, стає у цей час, час суспільно-політичної та мистецької боротьби за відродження нації, поряд з поезією найбільш виправданим жанром. Це не дивно, бо новела вловлює момент, яскравий спалах життя, сплеск емоцій. Закони концентрації матеріалу вона ревно зі строгістю пильнує. Звідси і динаміка і безпосередні враження під час читання вищі у цьому жанрі ніж у повісті чи романі. Новела близька до драми, бо для неї важливий конфлікт, а новели, що їх творили Ю. Липа, Ю. Яновський, М. Хвильовий, що зображують події визвольних змагань та громадянської війни 1917-1920 pp. Є близькими навіть до кінематографії. На домінуванні новели на початку 30-х позначилось і те, що матеріал, який лягав в основу вибору - це ризиковані ситуації /життя і смерть/, це відродження почуття роду та його продовження, що позитивно впливало на збереження новелістичних законів (закон концентрації матеріалу, поворотний момент (пуант). Звідси відбувається перехід від розлогих описів до лапідарних мазків, що повиливали як на тип художнього мислення письменників (домінування неоромантизму та імпресіонізму) так і на характер сюжету, що стає психологічно більш глибшим. Перехід від опису до художнього психологізму спричинив з'яву нових та художньо досконалих новелістичних творів. Як зазначає Н.Мафтин: "Цікавими знахідками на терені західноукраїнської новелістики передвоєнних десятиліть стали твори О.Ржепецької /збірка оповідань "Вічне полум'я", 1936/, нариси В.Ткачука /збірка "Золоті дзвіночки", 1936/, мистецьки витончені і довершені новели І.Вільде /"Химерне серце", 1936/. До жанру новели звертаються також Уляна Хвиля /казка-новела "Душа Бей-Хуа", позначена рисами романтизму), І. Керницький. Літературні нагороди 1937 р. присуджено Н.Королевій за збірку новел "Інакший світ" та Ю.Липі за два томи новел "Нотатник"; відзначено також оповідання Л. Мосендза "За кулісами життя", з'являються у пресі новели та оповідання Оленки Оми, Ярослави Даник, Жені Лисогірської, повість Олени Цегельської "Гануська йде до міста", ліричні мініатюри та "акварельки" Дарії Віконської.
