Північні варяги для України:
Сучасне українське суспільство не здатне генерувати повноцінну еліту

Андрій Окара, Олег Яковенко

Іodalсторія України, що відслідковується вірогідно по літописних джерелах, починається з відомої максими в "Повісті временних літ" за 862 рік: "земля наша велика й багата, а порядку в ній немає. Так прийдіть в нас княжити і володіти". З неї виявляється, що в давньоруських племен на той момент був відсутній явний військово-політичний лідер, але було величезне бажання зберегти єдність держави, територіальну і структурну.

За останнє десятиліття думки про відсутність дієздатної національної еліти, про деградацію вертикального державотворчого начала, про утрату владою вірних духовних мотивацій свого володарювання і про її повний параліч стали "загальним місцем" в українській суспільній свідомості. На ці теми вже між собою не говорять, та й навіщо, коли все вже давно сказано чи зрозуміло без слів. Політична криза початку 2001 року лише гранично, іноді аж до гротеску, загострила українську архетипну ситуацію "без еліти".

На Україні лідер як політичний тип відсутній у принципі - його немає в опозиції (може бути, за винятком Юлії Тимошенко і Олександра Мороза), але і "партія влади" злучена тільки лише на тій підставі, що їй "є що втрачати". Можливо, уся справа в "людському факторі": в українському суспільстві взагалі небагато людей, готових брати в критичних ситуаціях відповідальність на себе (недарма з такою ностальгією дехто тепер згадує про здатних до структуроутворюючої роботи Олександра Разумкова, що почив два роки назад, і трохи раніш застреленого Вадима Гетьмана, глави Нацбанку).

Основні проблеми сучасної України - забезпечення справжнього, а не формального суверенітету, державне будівництво, реанімація економіки. Національна ж еліта виявила свою повну нездатність до системної самоорганізації і рішення позначених проблем. Крім того, вона змушена постійно виживати, лавірувати між крайностями, іти на компроміс. Якщо спробувати одним словом визначити світовідчування сьогоднішньої еліти, то це буде хронічна невизначеність. Сама ж "падаюча" українська держава доречна визначити як форму тимчасового консенсусу інтересів ведучих кланово-олигархичних структур у їхній боротьбі за перерозподіл власності, наділену деякими вторинними легітимізуючими ознаками і державними атрибутами.

Описана у "Повісті временних літ" системна криза закінчилася, як відомо, покликанням варязьких князів - людей із зовсім іншим політичним досвідом і типом мислення. Це дозволило структурувати складну ситуацію і створити регулярну держава.

Що ж відбудеться на Україні опісля 1140 років?

Відсутність у нинішній українській політичній еліті харизматичного лідера може бути переборене шляхом рееміграції зі східної української діаспори "розкрученої", політично значимої в самій Росії фігури. Таке явище цілком нормальне для центрально- і східноєвропейських країн - щось подібне уже відбулося в Литві (президент Адамкус - колишній громадянин США) і Латвії (президент Віке-Фрайберга - колишня громадянка Канади), про можливість повторення рееміграційного президентського сценарію починали говорити і стосовно до Чехії (як кандидата розглядалася Мадлен Олбрайт).

Мова зовсім не йде про "заслання" на Україну російського "агента впливу", який би лобіював інтереси олігархів з Росії. Просто російські масштаби буття, наявність позитивного політико-психологічного досвіду наддержави, уся російська дійсність привчають людину до трохи іншого типу поводження, виховують у ньому інший тип мислення, украй необхідні Україні. Такий потенційний кандидат, безсумнівно, повинен бути українцем за походженням, вільно володіти українською літературною мовою, непогано орієнтуватися в національній культурі, громадському житті і поточному політичному процесі, його минуле не може бути обтяжене українофобськимивитівками чи заявами. В самій Україні ці фігури не повинні сприйматися як "чужинці"; та й не "чужинці" вони зовсім - вони лише як би відряджені в Росію, нехай відрядження - тривалістю у півжиття.

Прізвища, що першими приходять на пам'ять - Леонід Рокецький, Михайло Прусак, Зіновій Пак, Валентина Матвієнко, Євген Савченко. Деякі, як Георгій Полтавченко чи Микола Бордюжа, народилися за межами України, у родинах військових, що теж дуже типово. Проти реалізації подібного сценарію два фактори. По-перше, - Конституція України, стаття 103 якої передбачає, що Президентом України може бути обраний громадянин України, що досяг тридцяти п'яти років, що має право голосу, що проживає в Україні протягом десяти останніх перед удень виборів років і володіє державною мовою.

Безсумнівно, норма про десятилітній ценз осілості для кандидата в президенти дискримінаційна й істотно обмежує варіанти українського політичного майбутнього. Ліквідувати таку перешкоду можна лише шляхом коректування Конституції, що регулюється в розділі XIII (статті 154 і 155). Так, законопроект про внесення змін в Основний Закон повинен бути поданий на розгляд Верховної Ради президентом чи депутатами - однією третиною від конституційного складу (150 з 450 депутатів). Потім необхідно його схвалення простою більшістю Верховної Рада (226 депутатів) і затвердження на наступній сесії конституційною більшістю двох третин (300 депутатів).

По-друге, проти працюють визначені стереотипи мислення української еліти, її корпоративна самодостатність. Ще в часи СРСР це чітко виявлялося на прикладі різноманітних творчих союзів, у яких росіяни активно блокувалися з вихідцями з інших союзних республік, а українські письменники, поети, композитори, художники, театральні діячі стояли начебто зосібна. Тоді, зрозуміла справа, мова не йшла про політичне протиставлення себе "старшому брату", але загальна чимала кількість членів всіх українських союзів створювало відчуття власної значимості і притупляло інтерес до сусідів - при радянській владі творці української культури не мали необхідності в психологічній підтримці з боку Москви; не мають вони її і зараз.

Що стосується політики, то людині з України було набагато простіше зробити кар'єру в Москві (особливо в післясталінський період, коли умови у Кремлі визначали вихідці з Півдня Росії і зі Східної України - від Хрущова і до Горбачова), ніж москвичу - у Києві (якщо він, звичайно, не був чиїмсь призначенцем). Приміром, у кавказьких республіках співвітчизників, що зробили кар'єру в "самій Москві", вважаютьледве чи не пророками, а на Україні найчастіше навпаки - "зрадниками".

Звичайно ж, посада президента України - далеко не єдина, на чому російські українці могли б послужити історичній батьківщині. Питання в іншому - чи є в українського народу воля до того, щоб довірити власне історичне і політичне майбутнє "новим варягам" - своїм одноплемінникам з Росії?

назад


goutsoullac@rambler.ru